Параолімпійці України

Миколаївський спортсмен

                                 Максим Яровий.

       Максим у 14 років упав із висоти та отримав травму хребта. Після цього переніс дві важкі операції. Останні чотирнадцять років пересувається в інвалідному візку.

        Мама Максима постійно шукала йому заняття для душі. Спочатку це було малювання, але куплені фарби так і лежали не відкриті. Далі була гітара, але музика знову не зацікавила.

        Нарешті Максим зацікавився роботою на комп’ютерах.

Закінчив Миколаївський університет за спеціальністю «комп’ютерна інженерія».

       Максимові запропонували тренування у двох групах – фехтування та плавання.

Він обрав плавання. Тренувся  в плавальному басейні у Миколи Ільїна. А потім зустрівся із спортсменом Сашою  Васютинським – колишнім паралімпійцем, який і розповів Максимові про лижні гонки. Максим вирішив спробувати, йому сподобалося, так все і почалося.

        На іграх у Південній Кореї Максим Яровий здобув своє перше паралімпійське «золото». З Сочі привіз  три  нагородами – дві «срібні»медалі: у біатлоні та лижних перегонах та одну«бронзову» в лижному спринті.

    - «Катання на лижах – це те, чим можу займатися, і я роблю це добре.

   - Я можу подорожувати, покращувати себе і здійснювати щось корисне. Сніг, природа і швидкість дають мені це почуття свободи».

    -«Я став більш впевнений, спокійний, сильно змінився. Простіше мені стало з людьми спілкуватися. Спершу після травми я був замкнутий. Але це таке в усіх. Тільки хтось долає це, а хтось – ні. Я став більш комунікабельним».

Тарас Радь із Тернопільщини.

    Йому – всього 18 років. Він – наймолодший учасник збірної України, а вже паралімпійський чемпіон.

Його життя було заповнене спортом з самого дитинства.

Народився в багатодітній родині, де старші діти займалися спортом.

У 14 років пошкодив ногу. Проте рану не лікували належним чином. Розпочалось зараження, тому ногу ампутували нижче від коліна. Незважаючи на травматичну операцію, уже у 2014 році повернувся до спорту – спочатку просто тренувався для себе, грав у настільний теніс, а потім почав відвідувати навчальний центр для людей з обмеженими можливостями. Окрім лиж, біатлону, Тарас ще й займався велоспортом та плаванням.

​Зараз Тарас – студент педагогічного університету факультету «Фізичне виховання» міста Тернопіль .Коли  він на зборах, то навчається через Skype.

«Я розумію, що спорт і навчання  повинні йти разом»

  - «Спорт робить мене більш упевненим. Він учить мене, як упоратись із перешкодами , викликами, утратою. Ніколи не здавайся! Покращуй себе. Це зробить тебе більш відкритим для світу!».

«Я став набагато сильнішим не тільки фізично, але й психологічно, і соціально. Я перестав соромитися своєї травми. Мене більше не хвилює це».

Марина Піддубна

Марина Піддубна — призерка Паралімпійських ігор з плавання, багаторазова чемпіонка та призерка чемпіонатів світу та Європи.

 Заслужений майстер спорту. Тотально незряча спортсменка.

Займається плаванням в Харківському регіональному центрі

В дитинстві дуже хотіла навчитися плавати. Потім дізналася, що в школі є гурток з плавання і записалася в нього. Тренер запропонувала займатися спортом професійно.

      -Спорт — це моє життя. Він для мене значить дуже багато, бо завдяки йому я маю друзів — не тільки в нашій українській команді, але й з інших країн. Навіть хлопця свого зустріла завдяки плаванню. Також отримала велику впевненість в собі. А якщо ти впевнений в собі, то будь-які труднощі тобі під силу.

Я хочу досягти свого кращого результату. Побачити максимум, на який я здатна.

. Найбільше дратує те, що люди думають, що ми безпорадні та несамостійні.Що у нас тільки одна мрія - стати здоровими. Але  це не так.

            Ми різні, але всі ми — рівні! Рівні у своїх правах.

Не здавайся, долай труднощі і перемагай!

Потрібно зрозуміти, що немає нічого неможливого. Якщо ти хочеш чогось досягти, почати чимось займатися, то дві найголовніших перешкоди, з якими люди  стикаються, — це лінощі й страх. Чим більше людина вчиться з ними боротися, тим більше можливостей відкриває в собі, тим щасливіше вона себе почуває.

Віктор Дідух

Чемпіон Паралімпійських ігор з настільного тенісу Заслужений майстер спорту.

Має ураження опорно-рухового апарату, ампутацію ноги внаслідок перенесеного онкозахворювання.

Займається настільним тенісом у Львівському регіональному центрі.

Почав займатися спортом в 5 років. Батько привів мене у настільний теніс і був моїм першим тренером.

 - Спорт це — мій стиль життя, моя робота і моє хобі, тобто, моє все.

Найбільші складнощі виникають, коли не можу змушувати себе працювати, а розумію, що треба.

   Я сам щоденно трениюся та залучаю до тренувань діток, у тому числі з інвалідністю.

Моя мета — виграти хоча б ще одну медаль на Паралімпійських іграх в Токіо. І хотілося, щоб діти, мої вихованці, досягли висот у спорті.

    Часто люди показують, що співчувають людям з інвалідністю, і в такі моменти ці люди мене нервують.

Не здавайся, долай труднощі та перемагай!

Займайтеся спортом, грайте і вигравайте.(усміхається).

                    Надія Дьолог

    Багаторазова переможниця чемпіонатів світу та Європи з фехтування. Майстер спорту.

            Спортсменка має ураження опорно-рухового апарату, пересувається у візку. Займається фехтуванням на візках у Закарпатському спортивному центрі.

      Знайомство зі спортом у мене відбулось у Закарпатському спортивному центрі. Тут я зрозуміла, що можу жити, працювати та бути самостійною. Ніхто цього мені не розказував в  моєму селі Тарасівка. Всі сиділи і шепотіли, що життя в мене не буде. Все, що мені говорили  —ти овощ. Але у мене була можливість мріяти. І настав час, коли мрії почали здійснюватися. Переїхала до Ужгороду, вступила до університету і тренувалась.

            Спорт приніс у моє життя багато цікавих знайомств, подорожі до різних країн.Зміцнює здоров’я, загартовує характер, вчить дисципліні, розвиває необхідні навички: швидкість, спритність, реакція, координація, витривалість, терплячість і сила.

Тренування дають можливість бути самостійною. Якщо у тебе сильні руки, то ти можеш багато чого робити самостійно, до прикладу, долати довгі дистанції, спускатись та підніматись сходинками, долати бордюри, … жити активним життям.

           Найголовніша моя ціль — це, Паралімпійські ігри. Я ставлю перед собою цілі на день, тиждень, місяць, рік. Так я чітко розумію, в якому напрямку мені рухатись.

     Найчастіше мені доводиться стикатись з реакцією діток, коли вони показують пальцем і з великими зацікавленими очима питають маму чи тата, що не так, чому всі ходять, а «тьотя» їде?! І зазвичай не допитливість дітей привертає увагу, а відповідь батьків: «Це ІНВАЛІД, не показуй пальцем».

Є лише поодинокі випадки, коли батьки нормально пояснюють дитині, задовільнивши її допитливість. 

Не здавайтеся, долайте труднощі і перемагайте

        -Мені говорили, що після падіння з черешні я жити не буду — я жива. Потім говорили, що сидіти не зможу. Мені говорили, що я не зможу прожити без сторонньої допомоги — я живу. Говорили, що я не зможу навчатися в університеті: «Ти кожного дня хочеш ходити на пари? Це ж важко…». А я провчилась п’ять курсів на стаціонарі в УжНУ. Говорили, що у мене занадто складна травма хребта, щоб займатись фехтуванням. Говорили, що я не зможу досягти нічогісінько в цьому виді спорту — я змогла!

Варто пам’ятати: Бог творить дива, якщо вірити і кожного дня робити крок до своєї мети. Тож вірте в себе!

Марина Литовченко

Марина Литовченко — багаторазова чемпіонка і призерка світу та Європи з настільного тенісу. Майстер спорту. Спортсменка має ураження опорно-рухового апарату, ураження рук та ніг.  Займається настільним тенісом у спортивному центрі  міста Харків.

     Зараз спорт в моєму житті найголовніший. Раніше я вважала, що моя інвалідність не дозволить професійно розвиватися у спорті.

З настільним тенісом я познайомилася ще в школі, але не надавала йому великого значення. Вступивши до університету, я почала займатися спортом та бачила, що у мене виходить. Хотілося більше тренуватися і мати високі досягнення.

      Спорт навчив мене терплячості, працьовитості й боротьбі. Адже, щоб досягти певного результату, потрібно багато зусиль над собою. Буває, мені здається, що я не можу або мені складно. Але спорт навчив не нити, а навпаки, робити те, що складніше. Спорт подарував мені життя, яким я сьогодні живу і яке так люблю.

Спорт — це моє життя, а всі труднощі — це можливість не зупинятися і йти далі.

    Я вдячна всім своїм поразкам — вони роблять мене сильнішою. І вдячна перемогам — вони показують мені, що завдяки праці можна багато чого досягти.

    Мене оточують люди, які сприймають мене такою, яка я є, завжди готові допомогти, але лише тоді, коли попрошу. Від сторонніх людей, звичайно, відчувається стереотипне ставлення. Наприклад, у Харкові є кафе «Сніг на голову», де працюють люди з ментальними порушеннями. Вони хотіли побудувати літній майданчик у дворику, щоб кожен мешканець міста міг відвідати кафе. Але сусіди збунтувалися і сказали, що вони не хочуть, аби під їхніми вікнами перебували люди з інвалідністю.

 Всім раджу не здаватися, долати труднощі і перемагати!

Вірте в себе і пам'ятайте, що неможливо перемогти людину, яка не здається.