Перша світова війна в європейській ліриці першої половини ХХст

Це була тотальна війна. Зовсім інша  ніж знало людство до того. Нова балістична зброя, газ, хлор, нові кулемети, нові набої для гвинтівок вищої швидкості, танки . І весь цей арсенал мав одну мету- вбивати. Результати вражаючі - 9 млн. убитими та майже 18 млн. – пораненими. Дослідники деякі вважають , що така висока смертність – це наслідок окопної війни, яку вели обидві сторони. Однак реальна причина високої летальності – це поранення. Рани швидко інфіковувалися осколками, поранені були одягнені  в брудні однострої ,трагізму додавало довготривале перебування в брудних окопах. Антибіотиків ще не винайшли, а отже перед  військовими лікарями постало надзвичайно важке завдання , чим і як врятувати життя солдата. Коли розпочиналася війна , то про стан здоров” я та гігієну ,як вояків так і цивільного населення, ніхто не думав,а методи лікування були застарілими. Великою проблемою була і анестезія, використовувались маски з хлороформом,однак через відсутність кваліфікованого середнього медичного персоналу  поранені часто прокидалися під час операції .Це призводило  до частих смертей від травматичного шоку. Переливання крові теж виявилося складною проблемою. Відсутність гігієни в окопах, в казармах, воші, низькокалорійна їжа, а ще інфекційні хвороби. До речі, грип у 1918 році забрав більше життів , ніж на самій війні. Знання основних медичних процедур теж були слабкими.  Однак війна, що спалахнула давала великі можливості для перевірки нових  методів лікування. Можна сказати, що поля боів були лабораторією для медичної галузі ,де найкращі фахівці могли пробувати нові підходи. Наприклад , Марі Кюрі зі своєю донькою Ірен  відправлялись удвох уздовж лінії фронту , щоб вчитися працювати на рентгенівських апаратах. Ця методика була відома , однак у широкому масштабі не застосовувалася. Багато лікарів сприймали війну, не як ворога, котрий вбиває, калічить, робить людей хворими, а як колегу, вчителя. Війна стала лікарем лікарів. Проте , накладалася ще одна проблема, відсутність кваліфікованого медперсоналу. Часу на навчання не було. Отримав диплом - іди на фронт. Отже некваліфіковані медики лікували, і фізично і психологічно, некваліфікованих солдатів. Багато було волонтерів, як із Червоного хреста так і місцеві, а також сестри із монастирів, їх називали сестри – жалібниці. А система евакуації поранених?  Поранення в живіт найважчі і потребують допомоги якомога швидше, тому польові госпіталі почали розміщати ближче до лініє фронту. Швидкість надання пмд стала на війні ключовим питанням. 4 із 5 поранених помирали в першу годину.  Це стало відомо як « золота година»( сьогодні є поняття «платинових « 10 хв. Є також свідчення про те ,що цивільні досягнення в медицині допомогли у воєнні часи. Наприклад кажуть, що якби не війна Друга світова то не було б пеніциліну, це один із забутих чинників тої війни. Адже у німців не було пеніциліну.

Повернемося до медперсоналу.

Георг Тракль ,фармацевт за освітою,призваний на фронт, австрійський поет .Воював на Східній Галичині , біля м. Городок  (Львівська область). Свої спогади залишив у вірші  «Городок» . Під час боїв сам на сам залишався із 80 – 90 пораненими ,без  медикаментів. Впав у депресію, був відправлений в гарнізонний госпіталь до Кракова. Покінчив життя самогубством( прийняв велику кількість наркотичних препаратів).

Городок ( Георг Тракль)

Увечері брижчать ліси осінні

Зброєю смерти,злочені рівнини й блакитні озера, зверху сонце хмурніше котиться: вгортає ніч вмирущих воїнів , дикий зойк їх уст калічних .

Та тихо збирається на вербо лознім тлі червоне хмар я, де гнівний Бог.

Пролита кров, схолода місяцева;

Усі шляхи ведуть у чорний тлін.

Під злоченим гілліям зірок і ночі

Сестрина тінь іде німотним гаєм

Звитяжців духи. Їх криваві вітати:

І заглушено звучать в очеретах  флояри осени.

О, гордий смутку!Крицевий олтаре,

Днесь живить біль огненний пломінь духу . народжених онуків.

Описи сцен, "які не можна описати"

Із щоденника Джеймса Паттерсона

У  його щоденникових записах містяться  зворушливі описи страждань солдатів. "На пагорбі - німецькі загони, доволі сильно скупчені. Наші гармати на відстані 1800 ярдів відкривають вогонь. Через бінокль можна спостерігати страшне видовище: розірвані на шматки грона німців ", - написав офіцер Джеймс Паттерсон із фронту у Франції 16 вересня 1914 року. Змальовував він й інші сцени, "які не можна описати": "Бідні застрелені хлопці лежать розкидані в різні боки". В іншому місці він занотував, що у темряві ночі існувала небезпека застрелити власних солдатів. Щоденник Паттерсона обривається 25 жовтня 1914 року, через три місяці після початку війни, коли і сам загинув.

Художник на війні.

Згадаємо життя і творчість Петра Покаржевського (1889—1968 рр.) як унікальний випадок в історії мистецтва ( Федір Шепель14 жовтня, 2014 - 16:59).В інший час цей матеріал про «військово-художній загін» можна було б просто присвятити 125-річчю від дня народження визначного художника Петра Дмитровича Покаржевського .  Втім, зараз  теж триває  війна, а тому наша розповідь мимоволі отримує відгомін сьогодення. І не тільки тому, що до подій на сході зараз долучаються також люди мистецьких професій.

Петро Дмитрович  Покаржевський

...Життя українського хлопця з родини з давнім козацьким корінням склалося так, що після народження в степовому Єлисаветграді (тепер Кіровоград) й закінчення Київського художнього училища він, продовжуючи навчання в Петербурзькій академії мистецтв, волею долі опинився в творчій майстерні відомого художника-баталіста, а ще переконаного українофіла (чого лише варта його участь 1900 року в створенні відомого альбому «З української старовини» разом із Дмитром Яворницьким та Сергієм Васильківським!) Миколи Самокиша.

• І ось саме під керівництвом цього відважного майстра (Самокиш уже побував не на одному театрі бойових дій, зокрема російсько-японської війни: «Война 1904—1905. Из дневника художника») студент-живописець пройшов небачену досі художню практику... на фронті Першої світової (1915 р.) у складі спеціального загону. Справді унікальний випадок в історії мистецтва. «Микола Семенович прийшов збуджений і радісно повідомив, — далі послугуємося досі неопублікованими спогадами Петра Покаржевського, які зберігаються в Кіровоградському обласному художньому музеї, — що створюється Військово-художній загін під командою полковника Шенка. Художнім керівником буде він (Самокиш). І відразу ж назвав прізвища студентів батальної майстерні: Котова П., Мітурича П., мене (Покаржевського. — Авт.), Трохименка К. і Френца Р. (зауважимо, що згодом всі стануть відомими живописцями. — Авт.). Мета поїздки — вивчення військової справи, замальовки поля бою, після бою, трофеїв, військовополонених і, зрозуміло, наших солдатів. Маршрут спершу був короткий: німецький фронт, конкретно, Білосток, Ломжа, Кисельниця, Остроленка, Осовець і Барановичі. Нас одягли у військові строї, знаками розрізнення слугували наші академічні значки. Траплялося, побачивши нову форму, як цивільні, так і військові особи запитували: «Якої ви частини?» Ми, не замислюючись, відповідали: «Водолази». Ті, хто запитував, задовольнивши (таким чином) цікавість, відходили. Загін було сформовано й оснащено всім необхідним. Нам виділили вагон (кожному окреме купе), фарби, в’ючні валізи тощо. Був власний кухар і денщики. Ми отримали навіть зброю: шашку, портупею з кобурою й револьвер. Але це для того, щоб не вирізнятися своїм штатським виглядом».

«Про одну цю поїздку можна було написати цілу книгу», — згадував у 1966—1968 роках (саме тоді писалися спогади) Петро Дмитрович.

• Справжню війну художники побачили поблизу польського містечка Остроленка. «На передову лінію мене пішов проводити командир полку генерал фон Мекк (він ішов із розстібнутою шинеллю, щоб видно було червону генеральську підкладку), — писав Петро Покаржевський.- Німецькі позиції й навіть німецьких солдатів було видно неозброєним оком. Тож я висловив генералу побоювання, що нас можуть обстріляти, на що генерал відповів: «Німці культурні люди, вони знають по кому стріляти». (Як тут не пригадати, що у війську Російської імперії на час війни з Німеччиною служило чимало етнічних... німців. Пригадаймо, наприклад, що батько майбутнього відомого вченого й літературознавця Юрія Шевельова теж мав німецьке прізвище Шнайдер, але на фронті Першої світової генерал-монархіст змінив його на більш патріотичне — Шевельов. Втім, то було на Західному фронті століття тому. Зараз — на східному — з обох боків, як не прикро, звучать вже переважно справжні російські та українські прізвища!).

«Німецькі окопи були відділенні від наших якоюсь водною перепоною, — продовжує далі оповідь Покаржевський, — чи то озером, чи річкою, що розлилася, ми пройшли кілометрів два чи три на виду у німців, але жодного пострілу не було зроблено в наш бік. Ми розсталися з генералом, він пішов оглядати бліндажі, а я примостився писати етюд: на першому плані бліндаж, що будувався для нас із дернових шматків (вглиб не дозволяла копати вода), через бліндаж було видно гладінь озера й інший берег, де німці теж щось будували. На нашому передньому краї деякі солдати розвішували білизну, інші куховарили і т.п. Мені захотілося змалювати таке «мирне» життя на фронті. Моя робота підходила до кінця, лишалися якісь деталі на далекому плані. Як раптом свист поблизу вуха. Постріл звідти. Я присів, ще один постріл. Солдат, який перебував неподалік, гукнув до мене: «Відходьте, ваше благородіє, по вас стріляють, я бачив, як куля ударила позаду вас у бугор». Я все ж не пішов, ще кілька разів висунувся й таки дописав етюд. Повертаючись назад, я бачив картину, що показала різне ставлення до вбитих. Наш військовий цвинтар, братську могилу, простий хрест, і поряд німецький: акуратні персональні могилки з березовим (обов’язково березовим) хрестом, табличкою з прізвищем і каскою на хресті. Це я з біллю в серці відзначив, і ніколи не забуду». 

• Але найжахливіше майбутнім художникам довелося пережити в фортеці Осовець, що в Білорусії. В історію Першої світової це укріплення ввійде під назвою «фортеця мертвих». Війська кайзера оточили її з трьох боків. «Ми приїхали в день відносного затишшя, — напише згодом Покаржевський, — очевидно, німці щось готували. Наступного дня комендант фортеці генерал Микола Бржозовський вирішив влаштувати для нас спектакль, попередивши , що вдень ми можемо працювати, дивитися на стрільбу наших батарей, але до 5-ї вечора щоб усі були в центральному форті, найнадійнішому. Наша стрільба розпочалася (коли мені не зраджує пам’ять) о 10 годині ранку. Ми, художники, були розподілені по фортах, і робили замальовки: як батареї стріляють, як підвозять снаряди, окремих фігур артилеристів. Час наближається до п’ятої, полковника Шенка, зобов’язаного нас зібрати, все немає, нарешті, рівно о п’ятій, розпочинається відповідна канонада німців, і тільки тут з’являється Шенк, мене посадив у автомобіль, їдемо далі по Матурича й Трохименка, а там уже вся дорога під артилерійським обстрілом, з трудом повертаємо, їдемо назад, але й тут обстріл. Вирішили прорватися швидкою їздою, але нас ніщо б не врятувало, коли б не бугор, котрий прикрив нас, ми тільки й бачили та чули, як над головою летіли осколки снарядів. Шенк був блідий, як полотно. По-перше, теж злякався, а по-друге, не виконав наказ коменданта фортеці: привіз із п’яти тільки одного. Я не буду описувати зустріч з комендантом полковника, котрий не виконав наказу, скажу тільки, що він довго не з’являвся нам на очі. Нашим начальником було призначено іншого до самого від’їзду з фортеці. Я ще хочу сказати кілька слів про користь нашого приїзду до Осовця: ми добряче попрацювали, було багато замальовок руйнувань укріплень та споруд, батарей у бою тощо, але, крім того, як ми дізналися згодом, своєю раптовою (учбовою для нас) стрільбою гармати фортеці пошкодили й підбили дві «товсті Берти», що саме підвезли до Осовця. «Товстими Бертами» німці охрестили свої 16-дюймові гармати, що пробивали найміцніші форти (один снаряд мав вагу 800 кг.).

• Згадується ще виїзд із фортеці. Щоб німці не помітили нашого виїзду, ми їхали на простій вантажівці. Не встигли від’їхати й двох кілометрів, як над нами з’явився літак («Таубе»), він пролетів так низько, що ми побачили пілотів і навіть як один дивився в бінокль, а інший тримав у руках невеличку бомбу, щоб кинути. І що значить сліпий страх: деякі з нас полізли під брезент, шукаючи порятунку. Втім, «Таубе», здійснивши чотири — п’ять заходів над нами, полетів, так і не скинувши бомби». Після Осовця «військово-художній загін» прибув до Барановичів. Там у салон-вагоні зробили виставку. Потім мали нагоду увічнити деякі об’єкти Ставки верховного головнокомандуючого російської армії, яка перебувала у цьому місті від початку війни до кінця літа 1915 року. А далі художникам окреслили новий маршрут: Київ — Севастополь — Кавказ... У Києві малювали трофеї. В Севастополі — на бойових судах матросів біля гармат, бойову тривогу та інше. Далі був Кавказький фронт. І кілька сотень художніх робіт про тяжку ратну працю безпосередньо з передової, створених під кулями та осколками снарядів.

• Такою є маловідома сторінка з історії світового живопису, до заповнення якої причетні й кілька українських художників: Микола Самокиш («Великая война в образах и картинах», 1915), Петро Покаржевський, Карпо Трохименко... Про них варто пам’ятати навіть зараз, коли правду з поля бою — про героїзм і зрадництво — люди отримують, як мовиться, оnline. І, певно, спецзагони такого напряму навряд чи потрібні.

Едіт Кеввел

У серпні 1915-го медсестру-сміливицю схопили. Її судив військово-польовий трибунал за "зраду", зігнорувавши негативним міжнародним резонансом, в якому помітну роль грали США з Іспанією. Присудом був розстріл. 12 жовтня 1915 року відділення з 16-ти стрільців виконало присуд, не здригнувшись.

Плакат, який повідомляв про страту медсестри.

Шляхетна жінка, медсестра не за вишколом – за покликанням, Едіт до останньої хвилини була впевнена, що чинила благородно. Загалом же патріоткою було врятовано від перспективи бути розстріляними відразу ж після госпіталю понад 200 військовиків. Ось так "війна" й "милосердя" змагалися на шпагах: хто ж і справді лицар? Як правило, справжні лицарі гинули, часто – зі словами всепрощення на вустах, як Едіт Кевелл.

 Та історія розсудила по-своєму. Жертовність британської медсестри була гідно оцінена світом: від Англії і до Бельгії, від Франції і до Австралії, в Канаді й Сполучених Штатах її іменем названі вулиці, школи, лікарні й парки, знято дві кінострічки, написано книжки. Французька співачка Едіт Піаф, яка народилася через два з лишком місяці після страти Едіт Кевелл, була названа в її честь. Але ніщо, на мою думку, так не вражає, як гора в Альберті – вся сива, як і пам‘ять про британську сестру-жалібницю… горда своєю величчю, мов само милосердя.