"Презентація до творчості Анни Ахматової"

Я проживу до 100 років. Його вірші читають і аристократи, і туземці у далеких племенах. Він заволодів серцем однієї із найпопулярніших поетес в історії. Він підробляв документи, щоб потрапити на передову під час Першої світової війни. Він тричі відправлявся у небезпечні мандри до Африки. Не дивлячись на численну кількість перешкод, він зміг прожити максимально насичене життя. Він завжди казав: “Я проживу до 100 років. Неодмінно. До 100 років”26-го серпня 1921-го року його стратила радянська влада Кулі, дуелі, Ахматова, війна, пустелі, Африка, кавалерія, вірші, музика, вино, отрута, поети, Париж, Модільяні, революція, Блок, розстріл, життя… Це - Микола Гумільов. Поет- воїн.

На фронтах війни. Щойно почалася Перша світова війна, Микола Гумільов відразу шукає можливості потрапити на фронт. Головною перепоною стало здоров’я, оскільки він раніше був визнаний непридатним до військової служби через косоокість. І все ж 30 липня 1914 року поет отримав медичне засвідчення (за твердженням рідних, дав хабара писареві), що не має фізичних вад, за винятком короткозорості правого ока, і тому придатний до військової служби. Доброволець Микола Гумільов уже 5 серпня надів військову форму. Того ж дня він зі своєю дружиною Анною Ахматовою у Царському Селі зустрів обмундированого Олександра Блока, на адресу якого закинув: посилати такого воїна на фронт — те саме що смажити солов’їв. Чому ж Гумільов так поривався на війну? Через десятки років його колишня дружина Анна Ахматова стверджуватиме, що таким чином він тікав від нещасливого кохання та літературних невдач. Поезія та кохання для Гумільова завжди були трагічними, лише війна була епосом, Гомером.

Спогади , спогади , спогади …6 липня поет назве найзнаменнішим днем свого життя. Ворог тоді володів висотою 100,4. Переддень був дощовим, а коли ввечері довелося замінити в окопах однополчан, почалася злива. Спішившись у ліску, кавалеристи йшли «низкою», тримаючись плеча одне одного. До передової позиції прошкувати було три версти через болото. Та й, зрештою, на подив поета, окопів не було: за хребтом довжелезного пагорба тягнувся ряд ямок з бійницями для стрільби. На світанку 6 липня російські солдати помітили німців, що заворушилися. Згодом поет напише: «Я виглянув у бійницю. Було сіро, як і раніше, лив дощ. Переді мною копирсався австрієць, ніби кріт, на очах заглиблювався у землю. Я вистрілив. Він присів у вже викопану яму і підняв лопату, показуючи, що я промахнувся. Через хвилину він висунувся. Я вдруге вистрілив і знову побачив лопату. Однак після третього пострілу вже ні він, ні лопата більше не заявлялися...» Росіян було вісімдесят, а австрійців — уп’ятеро більше. Велася перестрілка. Невдовзі між позиціями почали вибухати снаряди.— Ура! Це наша артилерія! — вигукнув Гумільов. Тим часом ротмістр князь Кропоткін нахмурився: — Ні! Це їхні недольоти. Вони стріляють по наших окопах. Будемо відступати!

Під час цього відступу Микола Гумільов рятує кулемет. По ньому стріляють. Один снаряд падає кроків за п’ять. Цікаво, що того ж самого героїчного 6 липня Микола Гумільов писатиме своїй дружині із села Заболотці: «Ми були в резерві, але днів за чотири тому перед нами потіснили армійську дивізію, і ми пішли залагоджувати справу. Вчора з цим упоралися, де-не-де вибили ворога, і тепер знову відійшли валятися на сіні і їсти вишні. З австрійцями набагато легше воювати, ніж з німцями. Вони паскудно стріляють. Вчора ми реготали від душі, дивлячись, як вони обстрілюють наш аероплан. Снаряди вибухали принаймні верст за п’ять від нього. Зараз війна приємна, прикрощів завдають лише пилюга під час переходів і дощі, коли лежиш у лаві. Але й те і друге буває рідко. Здоров’я моє відмінне…».

І залиті кров’ю тижня Сліпучі й легкі, Наді мною рвуться шрапнелі, Птахів швидше злітають клинки. Я кричу, і мій голос дикий, Це мідь ударяє в мідь, Я, носій думки великої, Не можу, не можу вмерти. Немов молоти грому Або води гнівних морів, Золоте серце Росії Розмірно б’ється у груді моїй.

Романтизація бою, подвигу була особливістю Гумільова – поета і людини з яскраво вираженим рідкісним лицарським початком і в поезії, і в житті. Сучасники називали Гумільова поетом-воїном. Один з них писав: “Війну він прийняв із безпосередністю… із прямолінійною гарячністю. Він був, мабуть, одним з тих окремих людей у Росії, чию душу війна застала в найбільшій бойовій готовності”. Як відомо, у роки першої світової війни Микола Гумільов добровольцем пішов на фронт. По його прозі й віршам ми можемо судити, що поет не тільки романтизував військовий подвиг, але й бачив і усвідомлював весь жах війни.

Гумільов - улан. У вересні поет героєм повернувся в Росію, а 28 березня 1916 наказом Головнокомандувача Західним фронтом № 3332 проведений в прапорщики з перекладом у 5-й Гусарський Олександрійський полк. Використовуючи цей перепочинок, Гумільов вів активну літературну діяльність.

ї…15—17 липня улани в селі Лушків (Польща). Звідти Ахматовій Гумільов повідомить: «А ми все воюємо, хоча тепер і не так люто. За 6-те і 7-ме наша дивізія втратила до 300 чоловік при 8 офіцерах, і нас перевели верст за п’ятнадцять убік. Тут також безперервний бій, але багато піхоти, і ми то в резерві в неї, то займаємо польові караули і т.д. Тут щодня беруть по кілька сот полонених, усе германців, а вже вбивають без ліку, тут відмінна артилерія і багато снарядів. Солдати озвіріли і б’ються прекрасно… Я все читаю «Іліаду»; на диво своєчасне чтиво. В ахеян також були і окопи, і загородження, і розвідка. А окремі описи, порівняння та зауваги зробили б честь будь-якому модерністові. Ні, не мав рації Аненнський, коли казав, що Гомер як поет помер».

Листи до Анни. Гумільов знову писатиме Ахматовій: «У нас не жарко, зрідка легкі дощі, загалом — приємно. Живемо ми тепер на сіножаті і в саду, в хати не хочеться заходити, душно і брудно. Молока багато, живності також, біженці продають дуже дешево. Я щодня їм то курку, то гуску, то порося, певна річ — усе варене. Цигарок, на жаль, немає і купити ніде. Найближче місто верст за вісім-десять. Нам прислали махорки, але немає паперу. Це сумно». Саме в Столинських Смолярах Гумільов доходить думки і переконання, хоча себе переламати було надто важко: «Ти не лише одна з найкращих російських поетес, а й просто великий поет». Так напише він Анні Ахматовій.

Невдовзі улани в Лушкові отримали наказ спалювати фураж і сіно, бо очікувався наступ ворога. Гумільов це описував так: «Сутеніло. Ми поступом рушили на бівак і дорогою підпалювали скирти хліба, щоб не залишався ворогові. Жаль було підносити вогонь до цих золотих груд, жаль було топтати кіньми хліб на корені, він усе не хотів спалахувати, але так весело було скакати потім, коли по всьому полю, скільки очі бачили, заворушилися, замахали червоними рукавами високі багаття, наче сліпучі китайські дракони, і почулося ієратичне бурмотіння вогню, роздмухуваного вітром».

Ставлення поета до війни добре проглядається в листі його товаришеві Михайлу Лозинському: «... В житті поки що у мене три заслуги — мої вірші, мої подорожі і війна». Чимало дослідників творчості Гумільова стверджують, що поет так і не дослужився до офіцерського звання, а був лише прапорщиком, бо щоразу провалювався на екзаменах. Однак прапорщик у царській армії — це й було найнижче офіцерське звання. А в школу прапорщиків унтер-офіцера Гумільова послали відразу після волинської одіссеї — 22 вересня 1915 року. Прапорщиком, тобто офіцером, поет став 28 березня 1916 року.

Ну, от і все…Микола Гумільов — мандрівник і воїн, ставив героїку понад усе. Героїзм для нього — спасіння духу і честі. Поет не згадував ні у віршах, ні у фронтових кореспонденціях бруду фронтового життя, а писав, що найщасливіші хвилини — перед боєм. Поет поклонявся величі війни і постійно під час бо-йових дій перечитував «Іліаду», відчуваючи свою подальшу долю. Згодом його колишня дружина Анна Ахматова підтвердить, що Гумільов передбачив власну долю з подробицями до осінньої глави. Вцілівши у пеклі Першої світової війни, поет, як завжди з «Іліадою», пішов у свій останній бій: на допити ЧК. Іліада», з якою поет ішов під кулі на волинській землі, не врятувала, не захистила його від розстрілу на батьківщині. Втім, Микола Гумільов не боронився на допитах, не намагався бодай трохи захистити себе. Чекістська куля обірвала його життя, коли йому було тільки тридцять три.