Підбірка тематичних стінних газет із української мови та літератури, художньої культури

Афоризми Ліни Костенко«Манія величі – це хвороба. Комплекс меншовартості – теж хвороба. Тільки ще гірша. Бо від манії величі станеш іспансь-ким королем, як Поприщін у Гоголя. А від комплексу меншовартості відчуєш себе комахою і побіжиш по стіні, як Грегор у Кафки».«Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками її ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів».«Жах не в тому, що щось змінеться, - жах у тому, що все може залишитися так само».«Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі».«У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років – а вона та сама. Йдемо по колу, як сумирні конячки в топчаку історії, б’ючи у тій самій ступі ту ж саму олію. Ми думаємо, що це у нас шляхетна толерантність, а це у нас воляче терпіння».«Звичайно ж, Гоголь – це російський письменник, але це – український геній».«Поразка може бути або в людях, або її не може бути взагалі. Розумієте, є ж високовольтна лінія духу, яка проходить крізь усі віки. І ми повинні до неї підключитись. Це буде рух опору. Це не означає, що треба виходити на вулиці, бити один одному морди чи робити якісь демарші. Треба бути людьми. І у мене таке враження, що люди скучили за собою».«Записки українського самашедшого»

М.Бойко Наймилозвучніші слова – Наймилосерднішої мови. Вона між нас повік жива! Бо починається з любові… З пісень, що чує немовля, Зі стосику книжок цікавих, Із отчини і журавля, З горнятка запашної кави… За мовою упізнають – Щасливі щире слово чути, У ньому правда, воля, суть, Із мовою – і роду бути! Своє дитятко я навчу Незламності, свободи й честі, Щоб світ його наймення чув На велелюдних перехрестях! В.Геращенко До рідного слова торкаюсь душею, Боюсь очорнити чи зрадить його. З цих слів наша мова, пишаємось нею – Це музика й пісня народу мого. Без неї не зміг би на світі прожити, Не зміг би помітить земної краси, Не чув би й не бачив, як шепчеться жито, З якого стікають краплинки роси. Вона – джерело й найчистіша криниця, З якої черпаю натхнення й снагу. Вона кришталево дзвенить і іскриться, Я нею тамую духовну жагу. У шелесті трав, у цвітінні калини Я чую цю мову у сні й наяву. Вона в моїм серці, – це вся Україна, Я дихаю нею, я нею живу! В.Каманин Мово моя, ти для мене криниця, Я навіки з тобою, допоки я є. П’ю з твого джерела і не можу напиться, Ти для мене любов і натхнення моє. Ти і казка, і пісня чудова лірична. Ти і дума, і правда, і мрія людська. Неповторна і щира, ласкава й музична, Українському серденьку завжди близька. Ніби мати, така дорога і єдина. Ніби Всесвіт — велика й велична для нас. Ми з тобою — народ і велика родина! І тебе берегти саме час, саме час! «Мова — це доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо її. Мова - це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова - це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам'ять, найцінніше надбання віків, мова - це ще й музика, мелодика, фарби, буття, сучасна, художня, інтелектуальна і мисленнєва діяльність народу» (Олесь Гончар).

(До Дня  української писемності та мови) Прямим попередником слов’янської мови – є алфавіт, створений великими просвітителями слов’ян – братами Кирилом і Мефодієм. Мати братів була грекинею, а батько – болгарином. Тому брати з дитинства добре грецьку та мову солунських слов’ян. Костянтин (Кирило, 827-896рр.), здобувши освіту в Константинополі, знав східні мови, латинську, арабську і староєврейську, був талановитим філологом, працював бібліотекарем, викладав філософію у вищій константинопольській школі. Мефодій (815-885 рр.) був помічником Костянтина в місіонерській, літературній і освітній діяльності. У 862 році візантійський імператор Михайло і патріарх Фотій послали Костянтина і Мефодія в Моравію, де вони на прохання місцевого князя Ростислава повинні були вести церковну службу слов’янською мовою. За свідченням джерел Костянтин перед від’їздом до Моравії розробив слов’янську азбуку. А вже 863 року Кирило і Мефодій привезли до Велеграфа слов’янську абетку та богослужебні книги, перекладені на слов’янську мову. У посланні папи Іоанна VIII до моравського князя Святополка (880 р.) Костянтина названо “творцем слов’янського письма”. У Київській Русі книги цінувалися, як рідкісні скарби. Мати декілька книг означало володіти цілим багатством. “Повість минулих літ” називає книги “ріками, які наповнюють всесвіт мудрістю незмірної глибини”. Це свято було встановлено в нашій країні 9 листопада 1997 року. Цього ж дня православна церква вшановує память святого преподобного Нестора-літописця. Преподобний Нестор-літописець — киянин, у сімнадцять років прийшов у Києво-Печерську лавру послушником. Молитвою та послухом юний подвижник невдовзі перевершив найвидатніших старців. Книжкова справа стала змістом його життя. Найвизначнішою працею Нестора-літописця є «Повість временних літ» — літописне зведення, складене у Києві на початку XII століття. Це перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Преподобний Нестор довів розповідь з літописних зведень кінця XI століття до 1113 року. Всі наступні літописці лише переписували уривки з праць преподобного Нестора, наслідуючи його. Але перевершити так і не змогли. «Повість временних літ» була і залишається найвидатнішою пам’яткою слов’янської культури. Тому преподобного Нестора-літописця можна по праву вважати батьком не лише вітчизняної історії, а й словесності. Нетлінним скарбом століть називають національну мову і літературу — скарбом, що передається від покоління до покоління, що об’єднує минуле й прийдешнє. Мова — живий організм, вона розвивається за своїми законами, а тому треба у чистоті берегти цей нетлінний скарб, прислухаючись до порад поета Максима Рильського: Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно Політь бур’ян. Чистіша від сльози Вона хай буде. Вірно і слухняно Нехай вона щоразу служить вам, Хоч і живе своїм живим життям.

Коли життя од бід – рябе Й тягар невдач на серце тисне, Картай когось, картай себе, Та не кляни свою Вітчизну. Народе мій, ти необачний часто, Хоч час настав, щоб ти уже прозрів. Якщо бажаєш ти дійти до щастя, То не бери сліпих поводирів. Стрімке життя міняє ідеали, Стають нові вожді на п’єдестал, Але земля, що кривдою топтали, Для мене все ж найвищий ідеал. Пробачу все – і слово необачне, Раптову злість… гіркаве і круте. Одного лиш не зможу я пробачить: Коли те топчуть, що мені святе. Коли спитають: любиш Україну? – Змовчу я, розгубившись, як дитя. Ні, не слова це стверджувать повинні. Єдиний доказ – це твоє життя. Для сонця, квіту і трави. Ум цю розгублену годину Мою стражденну Україну, Прошу, господь, благослови!Знав недруг наш, лихий і ситий, Як злої досягти мети… Старався нас пересварити, Коли хотів перемогти. Шикуймо помисли єдині Й, почувши волі віщий дзвін, Допоможімо Україні Піднятись, встати із колін. Вадим Крищенко

2 квітня, у день народження Г.К.Андерсена, раз на два роки дитячим письменникам та художникам присуджується головна нагорода - Міжнародна премія імені великого казкаря з врученням золотої медалі – найпрестижнішої міжнародної нагороди, яку часто називають "Малою Нобелівською премією". За ці роки лауреатами премії Андерсена стали 23 письменника, які представляють 20 країн світу. Історія нагороди нерозривно пов’язана з ім'ям Елінор Фарджон (1881—1965), день народження якої припадає на 13 лютого. Батько Елінор Бенджамін Фарджон був письменником. Будинок, у якому росла дівчинка, був заповнений книгами. «Книги покривали стіни їдальні, перевалювались у вітальню матері і в кімнати на верху. Нам здавалося, що жити без одягу було б природніше, чим без книг. Не читати було так же не природно, як і не їсти» – згадувала казкарка. Головним подарунком для Неллі (так називали Елінор у сім'ї) та її братів були книги: батько читав їх у голос і щонеділі дарував дітям нові книги. Діти вигадали собі гру, під час якої перевтілювались у вигаданих персонажів і надовго зникали у світі власних фантазій. У майбутньому ця гра стала для Елінор у пригоді: вона навчила майбутню письменницю перевтілюватися у різних героїв, створювати яскраві і достовірні характери, вигадувати непередбачувані сюжетні ходи. Пройшли роки, Елінор Фарджон виросла, але так і не зуміла забути старі книги. Збірник кращих своїх казок вона назвала Маленька бібліотечка – таку назву мала кімната в будинку її батьків, де вона провела багато прекрасних годин. Стиль письма Фарджон вражає простотою й витонченістю, він створює дивне відчуття легкості, дозволяє піднятися на крилах фантазії високо-високо. І в той же час казки на диво буденні. Всім відомо, що у казках повинен бути щасливий фінал. Елінор Фарджон не зраджує цьому правилу. Тільки ось «щастя» вона розуміє по-своєму. У її казках і «у королев є свої печалі, часом не менші, чим у бідного люду», а везіння не в тому, щоб отримати у спадок прекрасне королівство, а навпаки — у тому, щоб залишитися вільним. «Бо у цьому світі є місце всякому — і тому, хто сидить у палаці, узаперті, і тому, хто бродить на просторах, вільним птахом…» Елінор Фарджон написала 60 книг для дітей і дорослих: казки, притчі, вірші, п'єси. Вона не прагнула до слави, і, як і належить чарівниці, була осторонь суєти. Але у 1955 році, коли була запроваджена премія в галузі дитячої літератури — Медаль Г. К. Андерсена, стала першою володаркою почесної нагороди. Книги Елінор Фарджон живуть, не старіють і продовжують дивувати і захоплювати читачів всього світу. Найвідоміші з них – «Кошик старої няньки», «Сьома принцеса», «Сріблинка або наспіви морської мушлі», «Західний місяць», «Хочу Місяць», «Золота рибка» (До 135-річня з дня народження відомої англійської письменниці-казкарки Елінор Фарджон)