План-конспект уроку з історії Всесвітньої для 9 класу на тему: " Міжнародні відносини наприкінці 19-поч. 20 ст"

Всесвітня історія

Клас:9                         Урок №                                               Дата:

Тема: « Міжнародні відносини наприкінці 19- початку 20ст.»

Мета: на засадах компетентсніного підходу навчити розрізняти на історичній карті колоніальні володіння та сфери впливу колоніальний держав, країни Троїстого союзу та Антанти, характеризувати основні тенденції міжнародних відносин у другій половині 19 – початку 20 ст, пояснювати причини міжнародних криз і збройних конфліктів початку 20 ст.,створення військово-політичних блоків,визначати наслідки боротьби європейських держав за переділ світу, пояснити поняття «військово-політичний союз», «гонка озброєнь», виховувати інтерес до всесвітньої історії та плекати відчуття патріотизму.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань , умінь та навичок.

Обладнання:атласи, стінні карти, підручники.

                                                     Хід уроку

І. Організація навчальної діяльності.

II. Актуалізація опорних знань.

                                              Бесіда

1.Як війни за іспанську й австрійську спадщину (перша половина XVШ ст.) зміни­ли співвідношення сил на міжнародній арені Європи?

2.Які події призвели до ліквідації Речі Посполитої? Які європейські держави ви­являли найбільший інтерес до Польщі?

III. Повідомлення теми, мети, завдань уроку. Мотивація учіння.

                                                     План

1. Утворення Троїстого союзу та Антанти.
2. Початок боротьби за переділ колоніального світу.
3. Міжнародні кризи та збройні конфлікти на початку 20 ст.
4. Україна в геополітичних планах Російської, Німецької та Австро-Угорської імперій на межі 19-20 ст.

IV. Сприйняття та первинне усвідомлення нового матеріалу, осмислення його

1. Утворення Троїстого союзу й Антанти

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. завершувався поділ світу, що зумови­ло посилення суперечностей між провідними європейськими країнами. Взаємні претензії європейських держав призвели до утворення ворогуючих військово- політичних союзів (блоків) — Троїстого союзу й Антанти.

До Троїстого союзу ввійшли, підписавши відповідний договір, Німеччина й Австро-Угорщина (1879), а також Італія (1882, розірвала договір у 1915). Кра- їною-лідером у цьому «трикутнику» була Німеччина.

Натомість Англія, Франція та Росія для боротьби з Троїстим союзом у 1907 р. завершили утворення Антанти, де провідна роль належала Великій Британії. Антанта була незвичним союзом, адже Британія не мала жодних формальних зобов’язань перед Францією та Росією захищати їх у разі війни з Німеччиною. Антанта існувала на підставі окремих англо-французької (1904) та англо-росій- ської (1907) угод. Угода між Францією та Росією існувала ще з 1891 р. Спільного договору між трьома державами не було до початку Першої світової війни.

Словничок

Військово-політичний союз (блок) - союз або угода держав з метою спільних дій для досягнення політичних, економічних і військових цілей.

 Троїстий союз - військово-політичний блок Німецької імперії, Австро-Угор- ської імперії та Королівства Італія, який утворився в 1879-1882 рр. і був спря­мований проти Французької республіки, Російської імперії та Великої Британії.

Антанта (з фр. згода) — військово-політичний союз Великої Британії, Франції та Росії, який сформувався впродовж 1904-1907 рр. для боротьби з Троїстим союзом.

Англо-французький договір мав на меті врегулювання територіальних су­перечок і зміцнення співпраці проти передбачуваної загрози від Німеччини. Ве­лика Британія поширила свій вплив на Єгипет, а Франція — на Марокко.

Що ж до англо-російського договору, то переговори між Великою Британі­єю та Росією розпочалися в 1903 р., і через чотири роки суперництво між дер­жавами поступилося взаєморозумінню. Поразка Росії у війні проти Японії за­спокоїла Англію щодо російських апетитів на Далекому Сході, а на Балканах, де Англія вже давно протистояла поширенню російського впливу, споруджена німцями стратегічна залізниця Берлін-Багдад, що проходила через Констан­тинополь (нині Стамбул), блокувала наміри Росії контролювати чорноморські протоки Босфор і Дарданелли. Отже, два давні райони, що були «яблуком роз­брату» між Британією та Росією, більше не турбували англійців.

У серпні 1907 р. між Росією та Великою Британією було досягнуто домов­леності щодо розподілу інтересів в Афганістані та Персії (сучасний Іран); Тибет передали під управління Китаю.

У результаті утворення Троїстого союзу й Антанти Європою пролягла неви­дима «лінія ворожнечі» між найбільшими європейськими державами.

2. Початок боротьби за переділ колоніального світу

Заснування європейськими державами колоній, яке розпочалося в XVI ст. після великих географічних відкриттів, до середини XIX ст. в основному завер­шилося.

З другої половини XIX ст. колоніалізм став важливою складовою політики провідних держав. Потік фабричних товарів з метрополій перетворював коло­нії й залежні країни Сходу на ринки сировини й збуту товарів. У цей період у відносинах між Європою та рештою світу відбулися вражаючі зміни. Наймогут- ніші європейські держави зробили останню й найбільш рішучу спробу терито­ріального переділу світу.

У 70-х роках ХІХ ст. розпочалася серйозна боротьба між європейськими дер­жавами за володіння колоніями в Африці, і до початку Першої світової війни весь Африканський континент, за винятком християнської Абіссінії (Ефіопії) і Лібе­рії, був поділений між європейськими державами.

Упродовж останніх 30 років XIX ст. Британська імперія наполовину роз­ширила свою територію, а кількість підданих королеви Вікторії збільшилася на третину. Англія, яка не брала участі у війнах у Європі, стала лідером у колоні­зації інших народів.

Серйозну конкуренцію Великій Британії з часом становила Німеччина По­чинаючи з 1890 р. кайзер Вільгельм II активно утверджував Німеччину на Сході та в Африці. Та все ж на початок ХХ ст. Німецька колоніальна імперія була в 3,5 раза менша за Французьку та в 11,5 разів менша за Британську. Росія не втручалася в боротьбу за заморські колонії, оскільки була зайнята освоєнням величезної території від Сибіру до Далекого Сходу. У середині ХІХ ст. почалася агресія країн Заходу проти Китаю. У результа­ті «опіумних» воєн були укладені нерівноправні договори з Англією, Францією, США й іншими країнами. Фактично на початок ХХ ст. Китай став напівколонією.

Отже, колоніальна система стала явищем світового масштабу, а роль коло­ній як ринку сировини, дешевої робочої сили, збуту товарів стрімко зростала.

3.Міжнародні кризи та збройні конфлікти на початку хх ст.

Іспано-американська війна 1898 р. за Кубу стала провісником майбутніх серйозніших збройних конфліктів. Початок ХХ ст. позначився погіршенням міжнародних відносин. Через боротьбу за ринки збуту загострилися економічні відносини між Німеччиною й Великою Британією, а також з Росією. Результа­том зіткнення інтересів провідних держав у боротьбі за територіальний переділ стала перша марокканська криза 1905 р., спричинена тим, що Німеччина ви­рішила застерегти Францію, яка шукала союзу з Англією й Росією.

Внутрішня ситуація в Марокко, яка займала вигідне стратегічне положення на півночі Африки біля Гібралтарської протоки, у 1905 р. була нестабільною. Німеччина не мала тут серйозних інтересів, оскільки Марокко належало до сфе­ри інтересів Франції. Згідно з угодою, яку підписала й Німеччина, жодна країна не мала права вживати в Марокко заходів, попередньо не проконсультувавшись з іншими країнами-підписантами. На початку 1905 р. Франція порушила цю до­мовленість, вимагаючи від марокканського султана контролю над армією й по­ліцією.

Німеччина вирішила скористатися цим приводом і «поставити на місце» французів, а також ослабити угоду між Францією й Англією. Оскільки Росія ще не отямилася від поразки в російсько-японській війні 1904-1905 рр., Німеччина могла не боятися, що вона втрутиться в марокканські події. Німецький канцлер Б. Бюлов порадив Вільгельму II відвідати марокканського султана й запевнити його у своїй підтримці. Це мало стати попереджувальним сигналом для Фран­ції. Кайзер не бажав такої ризикованої подорожі й намагався ухилитися від неї. По-перше, він боявся замаху на своє життя в неспокійній країні, а по-друге, не хотів, щоб його візит до Марокко спровокував війну з Францією. Тоді Б. Бюлов передав до преси інформацію про те, що візит відбудеться. Пізніше він непере­конливо виправдовувався, що, мовляв, уже пізно було щось змінити.

Наприкінці березня 1905 р. Вільгельм II прибув до столиці Марокко Тан­жера. Його приїзд супроводжувався кумедними подіями. Спочатку у воду впав німецький посланник, який поспішав привітати імператора, потім з’ясувалося, що текст промови Вільгельма до султана не підготовлений, а арабський скакун, присланий султаном у подарунок кайзеру, злякавшись феєрверку, скинув із себе імператора. На тлі цих подій Вільгельм II виголосив промову, у якій запев­нив, що Німеччина підтримає султана проти домагань Франції.

Робота з джерелом

Ознайомтеся з повідомленням німецького посланника й визначте, чому промову Вільгельма II Франція вважала провокаційною. Чи мала, на Вашу думку, Франція підстави почуватися приниженою через промову німецького імператора?

«Його Величність відзначив, що він розглядає султана як правителя вільної й не­залежної імперії, яка не підлягає жодному іноземному контролю; усе, чого він ба­жає, щоб Німеччина мала тут такі ж пільги в торгівлі, як і інші країни, і що надалі він воліє вести переговори безпосередньо із султаном...»

З повідомлення фон Шоена до міністерства закордонних справ Німеччини (http://www.lib.byu.edu/~rdh/wwi/1914m/morocco.html)

Це був відкритий виклик Франції. Повернувшись до Німеччини, Віль- гельм ІІ продовжував наполягати на тому, що майбутнє Марокко має стати предметом розгляду на міжнародній конференції. Французький уряд не почу­вався достатньо сильним, щоб рішуче покласти край таким заявам. Зрештою відповідальність узяв на себе міністр закордонних справ Франції, який подав у відставку.

Конференція, що її так прагнув Вільгельм ІІ, відбулась у квітні 1906 р. в Іс­панії. Однак Німеччина, яку підтримала лише Австро-Угорщина, нічого на ній не досягла. Хоча на конференції домовилися про незалежність Марокко, проте «підтримання законності й порядку» у країні було доручено Франції та Іспа­нії. Франція отримала право контролювати марокканські митниці й постачання зброї. Це, по суті, узаконило французьке панування в країні. Та найголовніше, що конференція виявила настороженість європейських держав щодо зростання апетитів Німеччини.

Неспокійно було й на Балканському півострові. У 1908 р. там спалахнула Боснійська криза. Від самого заснування Австро-Угорської імперії в ній іс­нували напружені відносини між австрійським, угорським і слов’янським на­селенням. «Захисником інтересів слов’ян» самочинно проголосила себе Росія. На Берлінському конгресі 1878 р. Австро-Угорщина отримала повноваження управляти двома сусідніми з нею провінціями — Боснією й Герцеговиною. Жи­телі цих провінцій були переважно сербами, і Сербія з нетерпінням чекала того дня, коли Боснія й Герцеговина приєднаються до неї.

Восени 1908 р. Австрія захопила ці провінції. Росія заявила протест. Виникла загроза зіткнення, причому не так між Сербією й Австро-Угорщи­ною, як між Австро-Угорщиною та Росією. Бути чи не бути збройному кон­флікту, значною мірою залежало від того, як поведе себе Німеччина. Німці дозволили австрійцям лише «похизуватися в блискучих військових шатах». Річ у тім, що Німеччина ще не була готова до війни. Не була готова до неї й Росія, принижена тим, що нею зневажили. Зрештою обійшлося без кровопро­лиття, хоча відносини між Росією та Німеччиною й Австро-Угорщиною були ще більше зіпсовані.

Друга марокканська криза 1911 р. Після 1906 р. французький вплив у Марокко збільшився, однак це не заважало решті країн вільно торгувати там, а французькі й німецькі промисловці співпрацювали у видобуванні корисних копалин. Коли в 1911 р. місцеве населення повстало проти султана й він звер­нувся до французів по допомогу, з Франції до Марокко прибули війська, які зайняли столицю країни.

На початку липня 1911 р. на рейді порту Агадір несподівано з’явився ні­мецький військовий корабель «Пантера» і став на якір. Це суперечило рішенням міжнародної конференції 1906 р. Німеччина пояснила свої дії тим, що, мовляв, корабель прибув для «захисту німців», які проживали в Агадірі. Проте справжні причини були іншими: по-перше, побрязкати зброєю й залякати французів; по­друге, випробувати сили англо-французької Антанти.

Англія рішуче стала на захист Франції. Якийсь час здавалося, що війни не уникнути. Однак до листопада 1911 р. напруження потроху ослабло. Франція поступилася Німеччині певною територією в Конго в обмін на свободу дій у Марокко.

Німеччина відчувала себе приниженою й побачила в зміцненні Антанти до­каз того, що Англія здатна оточити німців щільним кільцем ворогів.

Італія й Тріполі. Того ж року Італія вирішила захопити Тріполі (терито­рія сучасної Лівії) — останню частину Османської імперії в Північній Африці. У вересні 1911 р. Італія оголосила Османській імперії війну й зайняла Тріполі. Коли бойові дії поширилися на о. Крит, османи закрили для судноплавства про­току Босфор. Тепер уже Росія мала проблеми з експортуванням зерна через Се­редземне море, і полум’я старої ворожнечі між Росією й Османською імперією спалахнуло з новою силою. У результаті італійці, самі того не бажаючи, спрово­кували нову кризу на Балканах.

Балканські війни 1912-1913 рр. У 1912 р. Греція, Сербія, Чорногорія й Болгарія об’єдналися в Балканську лігу. Для них настав сприятливий момент для захоплення всіх територій, які ще залишалися в Європі за Османською імперією.

Перша балканська війна розпочалася в листопаді 1912 р. перемогами військ Балканської ліги. За шість тижнів майже всі європейські володіння Османської імперії, за винятком Константинополя, були захоплені військами ліги. Цей блискавичний успіх стурбував як Австро-Угорщину, так і Росію, оскільки вони втрачали свій вплив на Балканах.

Крапку у війні поставив Лондонський мирний договір (травень 1913 р.). Під контролем Османської імперії залишилися Константинополь і Босфор. Решта її володінь у Європі були поділені між чотирма членами ліги.

Однак договір не гарантував миру. Розподіл османських володінь не за­довольнив Сербію, яка розраховувала розширити територію на південь до Адріатичного моря. Щоб не допустити цього, Австро-Угорщина підтримала створення держави Албанія.

Болгарія, чий внесок у розгром Османської імперії був найбільшим, також була незадоволена. Болгари вважали, що головні здобутки від перемоги діс­талися іншим членам ліги. Тепер уже Болгарія оголосила війну трьом своїм вчорашнім союзникам: Греції, Сербії й Чорногорії. Розпочалася друга балкан­ська війна у червні-липні 1913 р. Сподіваючись повернути втрачені території, Османська імперія виступила у війні на стороні Болгарії. Однак болгари швид­ко втратили чимало з того, що отримали за Лондонським договором.

Згідно з Бухарестським мирним договором (серпень 1913 р.), Македонія була поділена між Грецією та Сербією. Греки отримали також о. Крит. Румунії дісталася частина болгарської провінції Добруджа; болгари мусили відмовити­ся від Адріанополя (нині м. Едирне в Туреччині).

Однак остаточний поділ здобичі важить набагато менше, ніж загальні ре­зультати двох балканських воєн.

Найбільш негативним наслідком балканських воєн та інших збройних конфліктів було те, що в європейських столицях запанувала хибна впевне­ність у швидкоплинності й «нешкідливості» майбутньої великої європейської війни, яка, мовляв, нагадуватиме «старі добрі кабінетні війни ХУШ ст.». Кож­на держава прагнула зробити все можливе, щоб у разі війни бути сильнішою

за супротивника. Між Троїстим союзом та Антантою набирала обертів гонка озброєнь. Це стимулювало обопільну пропаганду й психологічно готувало на­роди до збройного зіткнення. Уряди країн Антанти й Троїстого союзу не шкоду­вали зусиль і коштів для масових пропагандистських акцій.

Результати балканських воєн

• Погані відносини між Австро-Угорщиною й Сербією стали ще гірши­ми. Австро-Угорщина була сповнена рішучості не допустити Сербію до моря, а також придушити слов’янський націоналізм. Територіальні претензії Ав­стро-Угорщини на південному сході Балкан могли бути задоволені лише за однієї умови — Сербія мала зникнути з політичної карти. Сербія ж прагнула створити незалежну від Австро-Угорщини потужну слов’янську державу.
• Балканські війни недвозначно показали, як розподіляються симпатії ве­ликих держав: Німеччина обіцяла підтримку Австро-Угорщині проти сербів; Росія готова була підтримати сербів проти Австро-Угорщини; Болгарія, роз­чарована поразкою, готова була підтримати австрійців; Італія — союзник Ав­стро-Угорщини — відмовилася допомогти австрійцям на Балканах. Небезпеч­но загострилися відносини між Австро-Угорщиною та Сербією. Відчуваючи підтримку Німеччини, Австро-Угорщина терпляче чекала приводу для атаки на Сербію. Цей привід серби надали австрійцям у серпні 1914 р.

4.Україна в геополітичних планах Російської, Німецької та Австро-Угор- ської імперій на межі ХІХ-ХХ ст.

Оскільки в період «довгого» XIX ст. українська нація була позбавлена власної державності, Україна стала об’єктом, а не рівноправним учасником міжнародних відносин. «Українську карту» у різний час намагалися розі­грати Росія (яка вважала загарбані українські землі «своїми»), Німеччина та Австро-Угорщина. Менше опікувались «українським питанням» Велика Бри­танія та Франція.

Словничок

Гонка озброєнь - прискорене накопичення запасів зброї та військової техні­ки; якісне й кількісне суперництво у військовій силі між країнами, які протистоять одна одній.

Робота з історичним джерелом

З виступу Ланселота Лоутона в палаті громад Великої Британії 29 травня 1935 р. (http://libarch.nmu.org.ua/bitstream/handle/Genofon

«Офіційна російська політика замовчувала або чинила перешкоди будь-яким згадкам про Україну за кордоном. Від середньовіччя до XVШ ст. Україна часто фігурувала в європейській літературі. Однак із другої половини ХІХ ст. Заходу на­лежало забути, що існує або колись існував такий народ. Доля українців Галичини під австро-угорською владою теж не була щасливою, проте кращою, ніж у тих, хто опинився під владою самодержавної Росії... Кожна з цих великих держав, між яки­ми була поділена Україна, підтримувала національний рух на території іншої. Зо­крема, Росію стурбувало пробудження українського національного духу в Галичині. Її напівофіційні газети писали, що внаслідок цього дедалі важче придушувати національні змагання українців у самій Росії. А потім почалася лицемірна агітація за звільнення мільйонів українців, що стогнуть у Галичині під чужоземним ярмом. Фактом, не настільки широко відомим, як мало б бути, є те, що однією з причин світової війни був конфлікт між Росією та Австрією через українське питання».

Жодна з країн не переймалася визвольними прагненнями українців і не ба­жала допомогти їм у боротьбі за відновлення власної держави. Росія, Німеччина й Австро-Угорщина використовували «українське питання» у власних цілях у дипломатичних розрахунках «великої політики».

В’ячеслав Липинський, український політичний діяч (Листи до братів хліборобів. Про ідею та організацію українського монархізму. Писані 1919-1926 рр. - Відень, 1926. - С. 98)

«Ніхто в Європі сильної та великої Української держави не бажає. Навпаки, є ба­гато сил, що зацікавлені в тому, щоб ніякої України не було, або щоб вона була як- найслабша. Тому при відбудовуванні нашої державно-національної традиції. ми не тільки не можемо покладати надії на допомогу якоїсь «орієнтації», а навпаки мусимо бути готові, що різні зовнішні сили будуть нам у тому наскільки можливо заважати»

Росія

• Російська імперія розглядала окуповані українські землі як «власну» територію, населену «малоросами».
• Стратегічною метою політики щодо України було приєднання до укра­їнських етнічних земель Галичини, Буковини й Закарпаття, які на межі XIX- ХХ ст. входили до складу Австро-Угорської монархії.
• Національний український рух, насамперед у Галичині, розглядався як загроза «цілісності» Російської імперії. Галичина вважалася епіцентром укра­їнського «сепаратизму».
• Морально й матеріально підтримувала в Україні москфофільські на­строї.

Насаджувала на українських землях Російську православну церкву, за­бороняла українську мову, проводила жорстку русифікацію з метою приду­шення найменших проявів українського національного духу.

Німеччина

• Україна — один з етапів «походу на Схід» (Drang nach Osten); джерело забезпечення продуктами харчування (житниця Європи), багата на природні ресурси й сировину країна.
• Звільнення України з-під російської окупації було одним із кроків до створення «Серединної Європи» — союзу держав, у якому Німеччина була б економічним і політичним лідером.
• Припускала можливість виникнення після розпаду Російської імперії українського державного утворення, що перебувало б під впливом Німеччини.

Австро-Угорщина

• Україна цікавила Габсбурзьку монархію насамперед як сировинний і продовольчий ресурс.
• Змагалася з Росією за вплив у слов’янському світі.
• За сприятливої міжнародної ситуації готова була приєднати до Габс- бурзької монархії ще й Волинь і Поділля.
• Прагнула прихилити на свою сторону не лише галицьких українців, а й українців Наддніпрянщини («рутенів»).
• Активно підтримувала український рух за межами Австро-Угорської імперії. Як далекосяжна мета розглядалося навіть створення за австрійської підтримки «Великої України» аж до р. Дону.

Отже, на межі ХІХ-ХХ ст. Україна посідала важливе місце в геополітичних планах Російської, Німецької та Австро-Угорської імперій. Усі три імперії пе­реслідували корисливі цілі й сприймали українські землі як арену боротьби за власні імперські інтереси.

V. Узагальнення і систематизація знань.

1.    Поясніть історичні поняття «військово-політичний союз», «гонка озброєнь».
2.    Опишіть процес створення Троїстого союзу й Антанти. У чому полягали основні суперечності між цими союзами?
3.    Чому провідні країни світу вели боротьбу за володіння колоніями? Який конти­нент був епіцентром цієї боротьби?
4.     Які статистичні дані Ви можете навести на підтвердження думки, що на початок ХХ ст. провідні колоніальні держави завершили територіальний поділ світу?
5.    Використовуючи історичну карту атласу, охарактеризуйте причини й природу основних міжнародних криз і конфліктів на початку ХХ ст.

6.Проаналізуйте наведені висловлювання. Які, на Вашу думку, почуття посилю­вала в людях гонка озброєнь і пропаганда війни? Як Ви вважаєте, кому було ви­гідне поширення таких настроїв?

«...Гонка озброєнь створює відчуття того, що війна неминуча: і хоч уряди заявляли, ніби підготовка до оборонної війни підтверджує їхнє прагнення миру й волю за­побігти агресії, насправді засоби залякування настільки ж провокують, наскільки стримують. У той час, коли деякі уряди були майже готові розпочати війну, жоден уряд не був здатний відвернути її, його дії наближали початок війни».

Джеймс Джолл, англійський історик (Истоки Первой мировой войны. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — С. 5-6)

«Справедлива й необхідна війна не більш жорстока, ніж хірургічна операція. Кра­ще завдати хворому трохи болю й трохи замастити свої руки кров’ю, ніж дозво­лити хворобі розростися в ньому настільки, що він стане собі й усьому світу осо­ружним і помре в повільній агонії».

Сідней Лоу, англійський публіцист (Langer W. L. The Diplomacy of Imperialism. — New York, 1951. — P. 90)

«Ми повинні прийняти її [війну] у всій її дикій поезії. Коли людина кидає себе в неї, це не інстинкти оновлюють її, але чесноти, яких вона знову набуває... Це ві­йна все оновлює».

Абель Боннар, французький письменник (Le Figaro. — 1912. — 29 Oct.)

6.   Складіть у зошиті таблицю «Міжнародні кризи й збройні конфлікти на початку ХХ ст.».

7.   Якого значення надавали на межі ХІХ-ХХ ст. «українському питанню» Росій­ська, Німецька й Австро-Угорська імперії?

VI. Підведення підсумків, домашнє завдання, інструктаж, оцінювання

Опрацювати параграф 22 (Полянський П./ Всесвітня історія : підруч. для 9 кл. загальноосвіт. навч. закл. / /Павло Полянський. — К. : Грамота, 2017. — 224 с. : іл.)