План-конспект виховного заходу з правознавства для учнів 9-11 класів «Семінар «Права особистості та суспільні обов’язки на захисті суверенності й державності України»

План-конспект виховного заходу

з правознавства для учнів 9-11 класів

«Семінар «Права особистості та суспільні обов’язки

на захисті суверенності й державності України»

 

Підготувала Дикань Алла Василівна,

заступник директора з навчальної роботи,

вчитель історії та правознавства

Бугаївського навчально-виховного комплексу

Ізюмської районної ради Харківської області

 

Мета: сприяти правовому, громадянському та патріотичному вихованню

            учнівської молоді;

            ознайомити з діяльністю провідних українських борців за права людини, 

            популяризувати знання про правозахисників;

            розвивати пізнавальний інтерес до правознавства та історії України;

            формувати правову культуру;

            розвивати в молодих громадян України почуття людської гідності, на

            прикладах українських правозахисників вчити відстоювати свої права;

            виховувати повагу до прав і основних свобод людини.

 

Обладнання: електронна презентація, інтерактивний комплекс «Smart Board».

                         Класна кімната (або актова зала) обладнана під приміщення для

                         проведення конференцій, у президії учні 11 класу, які готували

                         повідомлення до семінару.

                        

Хід виховного заходу

 

Вступне слово вчителя, який виступає в ролі ведучого

(супроводжується слайдами електронної презентації):

Вчитель повідомляє тему, мету виховного заходу, форму проведення, зазначає яким датам присвячено захід, звертається до учасників семінару із запитанням про те, що, на їхню думку поєднує ці дати: 

10 грудня 2018 року - 70-та річниця прийняття Загальної Декларації прав людини

                       (10 грудня 1948 року)

9 листопада 2018 року - 42-га річниця створення Української Гельсінської групи        

                       (9 листопада 1976 року)

21 листопада 2018 року - 5-та річниця Революції Гідності

                        (21 листопада 2013 року)

 

Вчитель узагальнює отримані відповіді і починає свою розповідь (супроводжується слайдами електронної презентації):

Небайдужість, активна громадянська позиція, сміливість, здатність до самопожертви, бажання жити у демократичній, правовій державі – це якості, що поєднують українських борців за права людини у 50-х – 80-х роках та сучасну українську молодь, яка у листопаді 2018 року виступила на захист державних інтересів.

Найактивніша частина української молоді наприкінці 50-х – на початку 60-х років почала боротьбу за свої права, рухом протесту заявила про свій розрив з тоталітарною системою.

Багатьом цей розрив коштував кар'єри, когось він повів страдницьким шляхом в'язнів сумління, деякі поплатилися за нього найвищою платою – власним життям.

Але то були не даремні жертви.

            «Віра виникає тоді, коли є мученики», а «знищені стають прапором», - писав один з українських дисидентів Валентин Мороз.

У цьому істинне значення їх діяльності.

Під тиском влади частина інтелігенції відійшла від активної громадської діяльності й зосередилася на професійній роботі.

Але інша частина залишалася на своїх позиціях, стала в опозицію до існуючої влади, тобто дисидентами. Про «шістдесятників» один із його представників

В. Мороз писав: «То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування... Чорновіл наприклад, був редактором комсомольської загальноукраїнської газети. Дзюба був одним з найважливіших критиків у Спілці письменників України. Стус був аспірантом в Інституті літератури у Києві. Одним словом, це були найкращі люди в розумінні моральному... Вони відчували, що проповідувати те, в що не віриш, просто робити кар’єру, дивитись, як твій народ російщать - це багно. Значить, у цих людей виникло природне бажання вирватись з багна».

 

Правозахисник (синонім до слова «дисидент») — людина, яка бореться за громадські, релігійні й національні права.

 

Один з лідерів українського дисидентського руху генерал Петро Григоренко виступав на підтримку справедливої боротьби кримських татар за повернення їх на історичну батківщину. За це його спочатку було відправлено до психіатричної лікарні, а потім позбавлено генеральського звання. Через деякий час з Григоренка було знято примусове лікування. Л. Брежнєв заявив: «Цього генерала я знаю… Рано його відпустили. Жаль…» 

У 19бЗ р. помер «лицар українського відродження» Василь Симоненко після жорстокого побиття на Вокзалі у Черкасах (винуватців побиття так і не знайдено).

               Дисиденти виявляли непохитну волю і продовжували боротьбу.

 

Повідомлення учнів про українських правозахисників

(звучать біографічні відомості та уривки з творів, супроводжуються слайдами електронної презентації):

- Василь Симоненко

- Ліна Костенко

- Іван Світличний

      - Євген Сверстюк

      - Іван Драч

 

Вчитель:

У квітні 1968 р. 139 діячів науки, літератури і мистецтва, робітничої молоді та студентів звернулися до Л.Брежнєва та інших високих посадових осіб, протестуючи проти незаконних репресій і закритих судових процесів, що відбувалися в Україні. Свій підпис поставила і А.Горська.

У листопаді 1970 р. А.Горська трагічно загинула. Її знайшли з проламаним черепом. Обставини загибелі з’ясовано не було. Надія Світлична в себе дома зберігала архів А.Горської, який у неї відібрали під час обшуків і арештів 1972 р.

Повідомлення учнів:

- Алла Горська

- Левко Лук’яненко

 

Вчитель зачитує уривок з книги «Сповідь у камері смертників»:

«...1953 року я вступив на юрфак Московського університету імені Ломоносова.

... За 5 років у Москві мене 7 разів обізвали «хохлом». Кожен із цих сімох був моїм колегою і називав мене хохлом у доброму гуморі... Я в той момент і точно в його ж доброзичливому тоні називав його «кацапом». І тут ставало несподіване: мій добрий колега, повертався, витріщувався на мене, наче на якогось марсиянина, і кидав:

• так ти націоналіст...

... Я почав уважнішн придивлятися під цим кутом зору до майбутніх юристів – російських інтелігентів, потенційних творців національної політики Союзу РСР – і побачив, що національна зверхність державної багатовікової імперської нації так глибоко просякла свідомість російських людей, що нерівність вони сприймали за рівність....»

 

Обговорення  уривку.

 

Повідомлення учнів:

           - Іван Дзюба та витяги з книги І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

- учасники заходу висловлюють свої враження – обговорення уривків.

 

Підведення підсумків заходу.

Висновок - права особистості та суспільні обов’язки повинні бути на захисті

                    суверенності й державності України.

 

Обмін враженями учасників заходу.

Відповідь на одне із запропонованих запитань:

- Чи був для Вас корисним сьогоднішній семінар?

- Якщо так, то чим?

- Про що Вас спонукає задуматися зміст теми семінару?

- Які висновки Ви зробили для себе?

 

 

Додатки

 

1. Орієнтовні тексти повідомлень учнів

 

Василь Симоненко (1935-1963)

Василь Андрійович Симоненко - постать прекрасної і трагічної долі, прозаїк, журналіст, напрочуд талановитий, який вперше підняв проблему простої людини, людських взаємин, людських почуттів. Один із найяскравіших представників покоління «шістдесятників» у літературі, «лицар українського відродження». Він жив у ту епоху, коли почали пробиватися перші паростки правди після довгих років брехні, переслідувань, несправедливих звинувачень сталінської епохи. Він належав до найяскравіших виразників дум і прагнень рідного народу.

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 р. в с. Біївці Лубенського району на Полтавщині. Хлопець зростав без батька, а тому добре знав усі труднощі й незгоди повоєнної доби. У 1952 р. з золотою медаллю закінчив середню школу, а в 1957 р. - факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка.

Після закінчення університету працював у редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», власним кореспондентом «Робітничої газети». Василь Симоненко в період хрущовської «відлиги» повірив у торжество правди, свободи і демократії. Але він був стурбований, що «не було і немає до сьогодні законодавства, яке б гарантувало юридичні реальні права свободи творчості, свободи думки». Своїми творами В. Симоненко прагнув збудити в людині людину, відродити в людських душах віру в найсвятіші ідеали, відкрити в собі українську душу, закликав до оновлення життя, любити свій рідний край, берегти народні традиції. За життя митця побачила світ лише перша збірка поезій «Тиша і грім», яка вийшла 1962 р. Василь готував до друку ще одну збірку - «Земне тяжіння», але вона вийшла у світ після смерті поета - 1964 р. (помер В.Симоненко 14 грудня 1963 р. після жорстокого побиття на вокзалі в Черкасах, винуватця так і не було знайдено).

Його збірки вийшли у Мюнхені в 1965 р. і 1973 р. за назвою «Берег чекання». За часів «застою» поетична збірка Василя Симоненка з передмовою Олеся Гончара ціле десятиліття чекала у видавництві «Молодь» дозволу друкувати. Нарешті, у 1981 р. у видавництві «Молодь» було надруковано збірку В.Симоненка «Лебеді материнства». У вступній частині О. Гончар писав: «Не примеркла з літами поетична зоря Василя Симоненка. Горить високим, чистим світлом у небі українського радянського мистецтва... Його творчість живе, їй відкритий шлях

до юнацьких сердець, до народу, до України, яка навіки увінчала поета своєю любов’ю».

Василь Симоненко був скромною людиною, чесним, правдивим трудівником поетичного слова. Виступав проти фальші в зображенні дійсності, обстоював національно-культурне відродження України. Образ матері-жінки та образ матері-України воєдино злиті у вірші В.Симоненка «Лебеді материнства»:

             «Можна все на світі вибирати сину,

              Вибрати не можна тільки Батьківщину».

Ці слова золотими літерами сяють на пам’ятнику на могилі В. Симоненка в Черкасах.

Своїми творами В. Симоненко намагався відродити у людських душах віру в оновлення духовності суспільства, утверджував велич і майбуття сучасників. Він любив рідну землю, невмирущу українську пісню, народну мову, звичаї, традиції. Його поетична слава невмируща. Світлим променем освітлює нам шлях поезія В. Симоненка, вона живе серед нас, пронизана щирою любов’ю до людей, до рідної землі. Він учив нас бути патріотами України, любити свою мову, культуру, пишатися своїм минулим.

Творчість В. Симоненка нікого не залишає байдужим, звертається й сьогодні до кожного словами: «Ти знаєш, що ти - людина».

Ліна Костенко (нар. 1930 р.)

Чудова українська письменниця, представник поезії «шістдесятників», мужня, безкомпромісна, людина великої працьовитості й таланту в поєднанні з притаманним їй почуттям відповідальності, чесності, творчість якої стала поруч із творчістю таких поетів, як В. Симоненко. М.Вінграновський, І. Драч та інші.

Ліна Василівна Костенко народилася в м. Ржищеві на Київщині в учительській сім’ї.

Родина Костенків зазнавала преслідувань в роки сталінських репресій (її батько 10 років поневірявся в жахливих сталінських концтаборах). У 1956 р. закінчила Московський літературний університет ім. Горького. Перші збірки Ліни Костенко, написані під час «відлиги»: «Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівка серця», засвідчили великий талант поетеси, здатність її глибоко, філософськи осмислювати дійсність. Свої оригінальні думки вона завжди вміла подавати у чудовій поетичній формі. Ці збірки викликали у читачів великий інтерес, нікого не залишили байдужим. Творам притаманна простота, чіткість, виваженість написаного. Ясне, добре, ласкаве і ніжне, сповнене правдивої чарівності й краси слово поетеси хвилює кожного, бо завжди актуальне, сучасне. Її творчість несе нам ідеали добра, правди, істини, справедливості, гуманізму й краси. Поетеса здатна філософськи глибоко осмислювати дійсність, висловлювати нові, оригінальні думки у чудовій поетичній формі, на крилах своєї обдарованості нести читачеві прекрасне слово поезії. Вона ставить гострі проблеми буття: про митця в суспільстві, про мистецтво і його значення в житті кожної людини, про історичну пам’ять народу, про любов до України, до землі батьків, про обов’язок талановитої людини перед суспільством.

               «Єдиний, хто не втомлюється - час,

                Зробити щось, лишити по собі...»

Використавши літописні та історичні матеріали, авторка створила героїчні образи українських патріотів, оборонців рідного краю. В історичному романі у віршах «Маруся Чурай», який побачив світ 1979 p., Ліна Костенко зобразила життя українського народу періоду Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, відтворила його боротьбу за свою свободу, незалежність і власну державність. З великою майстерністю, яскраво і колоритно зображено силу духу національного характеру, козацькі звитяги, показано дух самої епохи. Літературознавець М. Слабошпицький писав: «Маруся Чурай» Ліни Костенко - не просто наша обкрадена і поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII ст. Це історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це партитура вічних мотивів духовного буття народу». Твір захоплює нас своєю щирістю, задушевністю, дає зрозуміти нам, що наше особисте життя тісно пов’язане з долею всієї України, бо історія окремої країни складається з мільйонів людських доль - мужніх і легендарних, щасливих і трагічних, великих і малих, талановитих і посередніх.

У 1987 р. Ліні Костенко за історичний роман у віршах «Маруся Чурай» і збірку поезій «Неповторність» було присуджено Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Усе те, що нас оточує, болить у серці поетеси. У 1993 р. в «Літературній Україні» було надруковано сатиричні віршовані мініатюри, в яких автор засуджує нашу бездуховність, безпринципність, байдужість, нищення природи, вади нашого життя, індивідуалізм, убогість душі.

Ліна Костенко - взірець громадянської мужності, працьовитості, безкомпромісності, правди, неповторності. Вона вірить у велике майбутнє своєї України. Великою популярністю користуються її твори, які вийшли з друку на початку 2011 p.: «Записки українського самашедшого» та поетична збірка «Річка Геракліта».

 

 

Іван Світличний (1926-1993)

Поет, перекладач, один із кращих літературних критиків 60-х років, який у літературних колах користувався значним авторитетом, став справжнім мучеником репресій.

Народився 1926 р. на Луганщині. У 1962 р. закінчив Харківський університет, працював в Інституті літератури АН УPCP і відповідальним редактором журналу «Радянське літературознавство». Гостро відчував деформацію стосунків між людьми, нехтування такими загальнолюдськими цінностями, як честь, благородство, порядність, обов’язок. Виступав зі статтями і рецензіями в багатьох газетах і журналах. У 1962 р. вийшла його книжка «Художній метод. Бесіди про літературу». Серед тих, хто підписував листи-звернення до керівників УРСР і СРСР як протест проти несправедливих репресій, був і І. Світличний. За публіцистичну діяльність його вперше було заарештовано 1965 р. Після широких акцій протесту як в Україні, так і за кордоном був звільнений за «браком доказів», пробувши в ув’язненні 8 місяців. Подальший шлях його був тернистим: звільнено з роботи, заборонено видаватися, творчо працювати, публічно виступати. Почав друкуватися в закордонних виданнях.

12 січня 1972 p. І. Світличного знову заарештували і засудили за «антирадянську пропаганду й агітацію» на 7 років ув’язнення в таборах і 5 років заслання.

У вірші «Моя свобода» писав:

«Свободу за любов мою,

Хоч і накласти головою,

А бути все ж самим собою —

Не проміняю на твою».

У квітні 1982 р. 7 сенаторів і 96 конгресменів США надіслали листа Л.І.Брежнєву із закликом звільнити І. Світличного і дозволити йому виїхати до Америки на лікування. 20 травня 1982 р. парламент Канади одноголосно ухвалив резолюцію з вимогою до радянського уряду звільнити політичного в’язня, літературного критика і поета І. Світличного. Відповіді на ці звернення не було. Лише 1983 р. напівпаралізований Іван Світличний повернувся із заслання до Києва. Продовжував напружено працювати, не втрачаючи надії на світле майбутнє для України.

Радісно зустрів проголошення незалежності України, хотів працювати на її розбудову.

Помер 1993 р. від хвороб, набутих у тюрмах і таборах, куди його влада кинула за політичні переконання й активну участь у боротьбі за національно-культурне відродження України.

 

 

Євген Сверстюк (1928-2014)

Народився 1928 р. в с. Сільце Горохівського району на Волині. У 1952 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету, а 1956 р. аспірантуру при Київському університеті. Працював учителем, інститутським викладачем, журналістом, науковцем. Від кінця 50-х років почав друкувати літературно-критичні статті. Сміливо, безкомпромісно висловлював нові настрої, нові прагнення. Своєю творчістю стверджував силу і неможливість знищити нову думку, висловлював непохитну віру в здійснення національних ідеалів.

У 1965 р. його припинили друкувати за вільнодумство. Друкував свої твори в «самвидаві» та за кордоном. Є Сверстюк - автор десятків наукових і літературно-критичних публікацій. Євген Сверстюк був серед тих, хто писав листи-звернення до працівників держави як протест проти арештів інтелігенції. Написав історико-філософський твір «Собор у риштуванні» та «Іван Котляревський сміється» про трагедію сучасної України, за що 1972 р. був заарештований і засуджений на 7 років таборів і 5 років заслання. У своєму посланні письменник-філософ Олесь Бердник про Є. Сверстюка писав так: «Ніжний Сверстюк, який творчим духом оглядав риштування українського собору душі... Правдивий Лісовий, який добровільно пішов на ешафот, щоби сказати слово перестороги».

У перші роки перебудови Є. Сверстюк поринув у вир діяльності неформальних груп і організацій. 6 серпня 1987 р. на диспуті в молодіжному клубі Києва за участі близько 200 присутніх утворився Український культурологічний клуб, на першому засіданні якого виступив Є. Сверстюк, накреслюючи плани роботи клубу. Він став одним із засновників альтернативного офіційним творчим спілкам об’єднання - Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ), створеної у Львові 7 грудня 1987 р.

Гідним вінцем боротьби Є. Сверстюка проти тоталітарного режиму стала самостійна Українська держава. У 1993 р. в Києві вийшла книга Євгена Сверстюка «Блудні сини України». Це збірка літературно-критичних статей і виступів автора, присвячених відродженню духовності й морально-етичним проблемам. Ось назви окремих його статей:

«Свобода слова і культура думки», «Духовні джерела відродження», «В боротьбі за істину», «Осквернення священного дару життя» тощо.

У виданні багато документальних матеріалів. Євген Сверстюк любив повторювати: «Правду треба вистраждати життям».

 

 

Іван Драч (1936-2018)

Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 р. в с. Теліжинці Тетїївського району Київської області. Навчався у Київському університеті, на вищих сценарних курсах у Москві.

Працював у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, в редакціях журналу «Вітчизна» і газети «Літературна Україна», обіймав посади в Спілці письменників України.

Період хрущовської «відлиги» спонукав митця критично ставитися до дійсності, шукати істину, утверджувати правду.

У 1962 р. вийшла збірка І. Драча «Соняшник», в якій поет розкрив свій ідеал поєднання добра і краси. А красу він бачив у духовності й свободі, людяності й доброті. Суть творчості І.Драча - рух до глибин правди про людство і людину, життя і смерть, пошук ідеалу, істини й краси та форми вираження її. І.Драч постав новатором у зображенні тогочасного життя, утверджуючи загальнолюдські ідеали та цінності. Його твори виховують національну свідомість, розвивають історичну пам’ять, є глибоко патріотичними. На початку 60-х років їх неодноразово критикувало вище партійне керівництво республіки. І.Драч зазнавав переслідувань. Поезія І.Драча відкриває для нас незвичні обрії мрій, надій, фантазій, розкриваючи мужність і совість у своїх героях. Він незвично зображує дійсність. У поезії «Смерть Шевченка» письменник писав:

                   «Художнику - немає скутих норм,

                   Він - норма сам, він сам у своєму стилі».

У 80-х роках написав поему «Чорнобильська мадонна», в якій змалював знедолену, покривджену чорнобильську землю, горе, смуток, скалічені долі та величезну трагедію, що сталася внаслідок самозаспокоєння, байдужості, безвідповідальності й прорахунків людей. Поет застерігає вчених від ухвалення поспішних рішень, звертається до їхньої совісті, до осмислення ними долі майбутнього всієї планети і всього людства. І.Драч застерігає нас від Чорнобилю в душах людей.

Іван Федорович Драч - поет-громадянин, державний діяч. Він був одним із лідерів Народного руху України за перебудову - тієї організації, яка заявила про своє прагнення до відродження українського народу, його незалежності, розквіту національної культури, мови, духовного життя української нації. В 1990-1994 рр. був народним депутатом України, Головою ради товариства «Україна», очолював Українську всесвітню координаційну раду і конгрес української інтелігенції, автор численних видань: збірок поезій, драматичних творів, літературно-критичних статей, кіноповістей, художніх перекладів, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка 1976 р. Неодноразово на весь голос заявляв про необхідність відродження української мови, друкованої української книжки, українських звичаїв і традицій. Твори І.Драча перекладено багатьма мовами світу.

 

 

Алла Горська (1929-1970)

Народилася 1929 р. в Ленінграді. Закінчила Київський художній інститут. Активно долучилася до процесу національного відродження на початку 60-х років. Активний учасник і організатор громадського життя молоді Києва, співорганізатор клубу творчої молоді - перших українських неформалів - «шістдесятників», на засіданні якого жваво обговорювалися злободенні питання, звучали виступи на захист української мови, української пісні, політичних прав і свобод. Повіривши в демократизацію суспільства, організовувала літературно-мистецькі вечори, дискусії, виставки творів молодих художників, збір коштів на взаємодопомогу тощо. На цих вечорах молодь долучалася до глибин національної культури, формувала свій світогляд.

Національно-просвітницька робота Алли Горської давала відчутні результати: зібрання ставали масовими, на них сміливо, відверто звучав голос правди. Алла Горська разом з іншими організаторами (Л.Танюком та іншими) здійснювала поїздки Україною, організовувала шевченківські вечори, знайомлячи присутніх зі спадщиною українського Відродження, формуючи таким чином світогляд багатьох молодих людей. А.Горська оформляла декорації для багатьох вистав, поставлених Л Танюком.

У 1954 р. разом із талановитими художниками О.Заливахою, Л.Семикіною та іншими створила вітраж у Київському університеті з зображенням Т.Шевченка - Прометея з гнівним поглядом, який ніби промовляє: люди, просніться, не будьте німими рабами. Вітраж було знищено, а Аллу Горську та інших художників виключено зі Спілки художників України.

У 1964 р. влада закрила клуб творчої молоді, а 1965 р. розігнала дискусійний клуб, що його намагалися створити Алла Горська та її товариші. Було знищено і композицію А.Горської та В.Прядки в 13-й кімнаті Жовтневого палацу, де збирався клуб. Алла Горська мужньо обстоювала правду мистецтва й борців за демократизацію суспільства, захищала від несправедливих утисків молодих митців, відкрито виступала проти репресій 1965-1970 рр.

У квітні 1968 р. 139 діячів науки, літератури і мистецтва, робітничої молоді та студентів звернулися до Л.Брежнєва та інших високих посадових осіб, протестуючи проти незаконних репресій і закритих судових процесів, що відбувалися в Україні. Свій підпис поставила і А.Горська.

У листопаді 1970 р. А.Горська трагічно загинула. Її знайшли з проламаним черепом. Обставини загибелі з’ясовано не було. Надія Світлична в себе дома зберігала архів А.Горської, який у неї відібрали під час обшуків і арештів 1972 р.

 

 

Левко Лук’яненко (1928-2018)

Народився 24 серпня 1927 р. в с. Хрипівці Городнянського району Чернігівської області у селянській родині. Служив у лавах Радянської Армії на території Австрії та Азербайджану. Здобув вищу юридичну освіту, закінчивши юридичний факультет Московського державного університету, працював адвокатом у юридичній консультації Г'линянського району Львівської області. Був членом КПРС.

У 1959 р. Левко Лук’яненко разом із групою товаришів (І.Кандибою, С.Віруном) створив Українську робітничо-селянську спілку, яка ставила завдання утворення самостійної незалежної України способом мирної боротьби, реалізуючи право українського народу на самовизначення, яке містилося в Конституції СРСР.

21 січня 1961 р. був заарештований. Засуджений Львівським обласним судом до смертної кари із заміною Верховним Судом УPCP цієї кари на 15 років позбавлення волі. Покарання відбував у Мордовії, на Уралі, у Володимирській в’язниці. Неодноразово оголошував голодування. Це був метод боротьби проти несправедливих репресій проти інакомислячих, на знак протесту за порушення в СРСР Декларації прав людини. 21 січня 1976 р. після повного відбуття міри покарання (15 років) був звільнений з місця ув’язнення і повернувся до Чернігова. Працював електриком чернігівської дитячої лікарні. Після повернення з тюрми продовжував правозахисну роботу. Став одним із засновників Групи сприяння виконанню гельсінських угод (вересень 1976 р.). Група заявила про себе заявою, що прозвучала через радіо «Свобода». Писав статті, заяви, протести. Ось деякі з них:

• у січні 1977 р. написав статтю «Зупиніть кривосуддя», ставши на захист Рубана Петра Васильовича;

• у лютому 1977 р. написав «Різдвяне звернення до завзятих атеїстів», яке було передано на Захід, використано у посиланнях радіостанції «Свобода» та надруковано у листопаді 1977 р. в журналі «Визвольний шлях» у Лондоні;

• у березні - травні 1977 р. написав статтю «Рік свободи», в якій ставив питання про порушення прав людини в СРСР, про насильницьку русифікацію тощо;

• у грудні 1977 р. та січні 1978 р. статтю «Рік свободи» було опубліковано в журналах «Сучасність» (Мюнхен) та «Визвольний шлях» (Лондон);

• у квітні - травні 1977 р. написав статтю «Проблеми інакодумства в СРСР», яку теж передало радіо «Свобода»;

• у листопаді 1977 р. написав президії Верховної Ради СРСР «Заяву від інакодумця Л. Лук’яненка»;

• у грудні 1977 р. разом із О. Бердником, І. Кандибою, О. Мешко, Н.Строкатою та іншими написав звернення до Белградської наради 35 держав із перевірки виконання гельсінських угод про дискримінацію українців у сфері права на еміграцію. У зверненні наводилися численні факти про порушення прав людини в СРСР.

12 грудня 1977 р. знову був заарештований «за антирадянську діяльність».

У 1978 р. засуджений на 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму і заслання на 5 років.

1988 р. був вирішальним кроком у звільненні політичних в’язнів. Світова демократична громадськість і українська діаспора домагалися Звільнення останніх українських політв’язнів.

У січні 1989 р., провівши 27 років у тюрмах і на засланні, Л.Лук’яненко був звільнений; одразу ж долучився до політичної діяльності. Він - один із засновників Української республіканської партії, її перший голова, а від 1990 р. - депутат Верховної Ради України.

У 1992-1993 рр. - надзвичайний і повноважний посол України в Канаді.

У 1994 р. на основі документальних матеріалів видав книжку «Не дам загинуть Україні».

У 1994-1997 рр. - президент Українського відділення Всесвітньої ліги за свободу і демократію. Працював головою Асоціації дослідників голодоморів в Україні, був депутатом трьох скликань Верховної Ради. Мав почесні звання, зокрема й іноземних держав, нагороди. Неодноразово виступав з питань розбудови незалежної України.

 

 

Іван Дзюба (нар. 1931 р.)

Іван Дзюба - літературознавець, публіцист, критик, громадський діяч, який чимало зробив для дослідження національної політики. Він убачав причини занепаду національної культури, звуження сфери вживання української мови за відсутності реального суверенітету України і права українців самим вирішувати свою долю. У 1965 р. за виступ із протестом проти арештів серед інтелігенції в київському кінотеатрі «Україна» Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури Київського педагогічного інституту.

Після масових арештів 1965 р. Іван Дзюба взявся за дослідження причин акцій протесту передової інтелігенції України. Наприкінці 1965 р. він написав твір «Інтернаціоналізм чи русифікація», який став «своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів «відлиги», і надіслав його партійному і радянському керівництву СРСР і УРСР.

Він писав: «Я пропоную ... одну-єдину річ - свободу чесного публічного обговорення національного питання... Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду».

З нових позицій автор розглядав проблему права націй на самовизначення. Він протиставляв ленінську національну політику великодержавницькій політиці після В. Леніна. Автор засудив ігнорування громадських прав українського народу. Письменник Б.Антоненко-Давидович назвав цю працю «референдумом покоління».

У 1966 р. Іван Гель організував підпільне видання праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» у Львові. Невдовзі переклади статті вийшли за кордоном. У грудні 1969 р. І.Дзюбу примусили написати покаянного листа до Спілки письменників України, але це його не врятувало. У 1972 р. його виключили зі Спілки письменників України, заарештували і 18 місяців тримали у тюрмі.

Іван Дзюба - академік Національної академії наук України, який зробив значний внесок у боротьбу за реальний суверенітет України.

 

 

 

2. Витяги з книги І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

 

Скільки разів кожен з тих, хто наважується говорити по-українському на вулиці, в трамваї і т. д., — відчував на собі глузливі, презирливі чи ненавидячі очі, чув на свою адресу тихі чи голосні лайки! А ось рядова розмова в кінотеатрі: біля афіші кінофільму "Сон".

— Ты видел, как бандеровцы прут на этот фильм?..

— Знаю. Мне много не надо. Я б их, гадов, всех... (красномовний жест).

А ось одна мамаша розповідає другій: "Мой сын из-за этого украинского языка не пошел в школу. Он так ненавидит учительницу украинского языка. Он ее называет "бандеровка" (задоволений сміх обох мамаш).

Ось хлоп’я другого класу заявляє: "Ух, как я ненавижу этот украинский язык". В нього ще немає ніяких переконань, але це вже є. Воно запитує: "Мама, а Богдан Хмельницкий был храбрый?"

— Как тебе сказать...

— А он был русский?

— Украинец.

— Украинец?! — кривиться розчарована дитина.

Дитина вчиться в "українській" школі, в столиці України... І дитина далеко не випадкова: в її колі більшість так думає... Уявляєте собі, яке пекло працювати в такій школі вчителем української мови! Як важко, майже неможливо передати дух української літератури.

І якою смішною, безсилою і нудною мусить здатися самому навіть вчителеві ця література, препарована для таких слухачів у залізно правильних підручниках.

Звідки це йде? Чи таке запитання хоч раз ставили собі люди, які спеціально займаються питанням, де береться "український націоналізм"?

Подібні приклади можна наводити сотнями. Коли доводиться говорити про це, "ответственные товарищи" гидливо фиркають: знайшли про що говорити! Базарні розмови!

 

... От і радіємо з денаціоналізації десятків народів, з "успіхів" русифікації, з того, що, мовляв, понад десять мільйонів неросіян у Союзі, за останнім переписом, назвали "рідною" російську мову і зреклися своєї мови. І ставимо це в заслугу "великому и могучему русскому языку", забуваючи, що тургенєвський гімн рідній мові породжений прямо протилежним настроєм, що Тургенєв нікого не хотів русифікувати, що всі великі росіяни вбачали велич і красу своєї мови зовсім не в її нібито здатності витісняти й заміняти собою інші і славили її лише тоді й остільки, коли й оскільки йшлося про обстоювання її для себе, а не поширення її на інших... 

 

... нація, яка асимілює десятки інших націй, перестає бути сама собою і накличе й на себе "мерзость запустения". Перші ознаки її можна бачити вже сьогодні, скажімо, в тій всесоюзній безнаціональній банальності, з міщансько-канцелярійним цинізмом і воляпюком, яка значною мірою заповнює сучасну естраду, телебачення, художню самодіяльність тощо в усіх Республіках і дедалі ширше наступає на всі сфери культури.

Але це ще не єдине лихо. Є ще й друге, не менше. Щоб десятки націй СРСР "добровольно" відмовлялися від своєї мови й національності, для цього потрібно дуже багато, непомірно багато неправди й несправедливості (бо ж в атмосфері правди й справедливості безглузда й дика сама постановка такого питання, такої мети: спеціально відмовлятися, цілим народам відмовлятися від своєї мови, від своєї національності... Для чого? З якої речі? Кому і що це дає?). Потрібно багато несправедливості й неправди щодо минулої історії цих народів, щодо марксизму-ленінізму, щодо суті комунізму, щодо характеру тих процесів, які відбуваються на наших очах, щодо цінностей людської культури, щодо наших потреб на майбутнє... Чи багаж цієї неправди й несправедливості не ляже надто гноблячим тягарем на плечі майбутніх поколінь? Чи при цьому можливе буде створення тієї високолюдяної й високоморальної атмосфери, з якою тільки й пов’язується в наших поглядах комунізм?