Подорож у поетичний світ Т.Лісненко

Тема: Подорож у поетичний світ Тетяни Лісненко

Ти добре в світі проживеш, Як не гаман собі наб’єш, А всі кутки своїх грудей Наб’єш любов’ю до людей... Т. Лісненко

Ми дізналися, що вашою маленькою батьківщиною є село Лучка, Липоводолинського району на Сумщині. Дитинство пройшло на квітучих берегах річки Хоролу. Мої батьки Батьки мої живуть у тім селі, Куди ведуть шляхи курні й дороги Куди завжди вертають журавлі, А з ними й я: до отчого порогу. В селі отім – ліси, сади, поля, Село оте – як писанка, красиве. На колос буйний щедриться земля, А в тій землі – краса людська і сила.

А ще ми з’ясували, що майбутня поетеса народилася 12 серпня 1959р. Закінчивши школу, пішла навчатися в Шосткинське ПТУ -13, працювала на підприємстві «Свема». Робота художнім керівником у Берестівському Будинку культури залишила в біографії свої спогади. Потім праця на Роменській взуттєвій фабриці, диктор місцевого радіо, художній керівник у фабричному БК.

Після закінчення Сумського педуніверситету (1990 р.) працювала вчителем української мови та літератури, народознавства та малювання, а потім заступником директора з виховної роботи в Роменській загальноосвітній школі № 3. Цікавою і неповторною сторінкою в її біографії стала посада начальника відділу культури Роменського міськвиконкому, де Тетяна Станіславівна зустріла нових друзів, однодумців , тих, кому не байдужі проблеми культури та освіти. З серпня 2003 року працювала заступником директора з виховної роботи в Комунальному закладі Сумської обласної ради Роменській загальноосвітній школі-інтернаті І-ІІІ ступенів імені О. А. Деревської. Викладала українську мову та літературу, образотворче мистецтво та народознавство. « Вчаться у того, кого люблять,кого поважають і кому вірять», - така життєва позиція Тетяни Лісненко. На її думку, діти винятково чутливі до фальші, вони помічають найменші прогалини у рухах, поглядах, поступках. Але радо відгукуються на щирість. На любов і повагу.

Наразі - вчитель української мови і літератури Роменської ЗОШ №8 у Сумській області. Громадська робота – депутат міської ради трьох скликань, член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка, член Міжрегіональної спілки письменників України, член Спілки письменників України, член Конгресу літераторів України, голова міської громадської організації «Літературне об`єднання : ДИВОСЛОВО». Член обласних літературних студій «Грань» та «Літера». Дипломант Міжнародного конкурсу літераторів імені Платона Кускова, багатьох онлайн-конкурсів, дипломант Всеукраїнського літературного конкурсу «Троянди й вноград» імені Павла Тичини, дипломант літературно-патріотичного конкурсу «Жінка-берегиня: жінка волонтер, жінка-герой». Лауреат літературних премій – імені Павла Ключини, Володимира Сосюри та Олександра Олеся. Автор методички «Плекаймо творчу особистість», автор Програми з народознавства для 1-11 класів, якою користуються педагоги міста. Створила чотири наукові педагогічні проекти. У цілому – дивовижна жінка, яка поєднала у собі стільки всього, але залишилася неймовірною.

Поетесою видано 24 прозово-поетичні збірки: •«Сповідь» (2002)•«Вересневий зорепад (2004)•«На полиновім вістрі» (2005)•«Крок до осені» (2009)•«Золоті мальви» (2011)•«Гойдають соняшники небо» (2012)•«І вишита душі моєї лиштва» (2013)•«Кобзареве слово невмируще» (2014) — номінована на премію Українська книжка року 2014•«І долі в слові поєднались» (2014)•«Дикий мед» (2015)

«Окраєць приспаного саду» (2016)•«Розхристане літо» (2016) — номінована на премію Українська книжка року 2016•«Сльоза пекуча України» (2017) — номінована на премію Українська книжка року 2017•«У музиці дощу» (2017)•«Імпрези моєї душі» (2018)•«Лелечі світанки» (2018)•«Вічна дорога до мами» (2018) •«На причілку осені» - Вибране. (2019)•«На причілку осені»- Вибране. (Доповнене) (2020)•«Весна народжується блондинкою» - роман (2020)•«Голосіння тиші» - лірика (2021)•«Горнусь до тебе, Україно» (2021)•«Страшне обличчя у війни» (2022)•«Любов і ненависть» (2023)•

Тетяна Станіславівна – керівник дитячої літературної творчої студії «Свічадо». Її вихованці – переможці міських, обласних та Всеукраїнських літературних конкурсів, а невтомна праця педагога і громадської діячки оцінена Грамотами і Подяками. Має медалі « За вірність заповітам Кобзаря» та «За заслуги перед мистецтвом»

Презентація групи «Літературознавців»

Ми досліджували провідні мотиви творчості, виписували оригінальні художні засоби. З,ясували, що поезія вирізняється багатством тематики, сповнена невгасимої любові до життя, зацікавлення світом. У ній і оспівування України, і глибокі громадянські роздуми, і така актуальна тема війни і миру, і роздуми над звичайними життєвими проблемами, біографію пані Тетяни можна прочитати і між рядків її поезій. «Найголовніше із моїх достоїнств – незмірна, невиліковна і безмежна любов до рідного слова, цей найкращий, і, переконана, найболючіший цвіт моєї душі, моє минуле і моє майбутнє, мої мрії і мої сподівання, моя кара і моя надія… Володар слова – найвищий титул, найвище звання, найбільше багатство, що я маю…», - зізнається поетеса. «Мої книги – калейдоскоп образів і почуттів, об»єднаних єдиною радістю і болем, єдиною мрією і надією, єдиним бажанням жити і творити, плекати в людських душах і серцях зерно ДОБРА,ЩЕДРОСТІ і МИЛОСЕРДЯ, пізнання світу крізь призму СЛОВА».

Мовчати голосно не вмію, Кричати тихо – не люблю. Я без поезії німію Пустою стежкою бреду… Хоч по життю я мчусь, як вітер, Збираю зорі на лету, В словах я чую запах квітів, Із них поезії плету… Літати Бог не дав уміння, Не дав таланту віщувать, А наділив святим прозрінням: Всім людям радість дарувать. Чільне місце в поезіях Тетяни Лісненко займає образ України Тобі, Україно Вкраїно моя, ти багата й безмежна, Ти – квітка троянди в строкатім вінку. Сьогодні ти вільна, а ще – незалежна, Хоч скільки було перепон на віку! Тебе ненавиділи і шматували, Палили тебе в політичнім вогні,

І мріять тобі, й говорить не давали, Забути веліли і край, і пісні… А ти, наче правда, розправила крила, Як пташка мала, як оте янголя… Хоч тихо, спочатку, та заговорила, Тоді заспівала… Й почула земля… Не даймо образити нашу Вкраїну, На мить задрімаймо – і втратим її! Хіба ж ми чекаєм духовну руїну, Чи хочем, щоб змовкли навік солов’ї?.. Ми знаєм своїх патріотів в обличчя, Їх пам’яті вірні сьогодні всі ми! А жить в забутті – українцям не личить, Сьогодні, мов янголи, ми вже з крильми…

. Кує нам зозуля на осені й весни, Сплітаються думи у мудрім вірші… В важкій боротьбі наші душі воскресли,- І розум проснувся у нашій душі… Візьмімось за руки, міцніше візьмімось! І кожен послухаймо серце своє, І небу сьогодні, і сонцю вклонімось, Подякуймо Богу за те, що ми є! За те, що ми вибороть волю зуміли, (Хоч довгі роки по стернині і йшли!) Та душі у нас в спеки дні – не міліли! І до ювілею сьогодні прийшли! Із днем ювілею, Державо врочиста, Усі ми вітаємо щиро тебе! Нехай буде небо і мирне, і чисте, Як в полі волошки, - таке голубе… Нехай ти розквітнеш у щасті і в мирі, Моя Україно, в строкатім вінку! Хай мати дитині всміхається щиро,- Бо мріяв Шевченко про тебе таку!..

Мала батьківщина, Роменщина, рідний край. Ось як звучить ця тема в поезії Тетяни Лісненко: «Чи були ви в Ромні…» Чи були ви в Ромні, коли зорі У Сулу, мов намисто, летять. Коли ранки рожево-прозорі Відкривати очей не хотять?.. Чи були у Ромні, коли сонно В скверах наших каштани цвітуть, І як буз та верба на осонні Щохвилини пишніють, ростуть?... Чи бували ви тут, коли осінь По землі розстила килими, Коли в небі крізь марева просинь Журавлі нам махають крильми?... Чи були ви у нас, як розквітне Сад вишневий у пишній красі, І як сонце барвисто-привітне Очі миє в квітневій росі?...

Чи були у Ромні, коли трави Всі покошені в копи лягли, І пахучі, пахучі отави В ніч таємність чиюсь берегли?... Чи були ви у нас, як лелеки Залишали Сулу й береги, І летіли далеко-далеко, Бо страшні їм морози й сніги… А тоді повертались, мов пісня, Зігрівали всім душі й серця, І нехай ця любов була пізня, - Та до скону вона, до кінця!.. Бач – каштани – бурштину намисто, Плід щоночі: тобі і мені. Здавна я закохалася в місто І в Сули береги чарівні… Приїжджайте до древнього міста, Хлібом-сіллю зустрінемо вас. Хай душа, мов кришталь, буде чиста Без надуманих фраз і прикрас…

Ось такі чудові метафори, такі чудові епітети добирає авторка, аби показати красу древнього міста. Вишукує, вишліфовує, перебирає, пересипається, ніби бісером і творить поезію: ніжну, чарівну, але просту і зрозумілу. Тетяна Станіславівна говорить: «Безмежно люблю природу рідного краю. У кожному рядочку моїх поезій ви про це прочитаєте. Люблю дивитись у глибоке небо і читати його глибину… Люблю слухати пташині звуки і уявно складати їх в один гучний неземний акорд… Люблю милуватися красою чарівних квітів: жоржин, матіоли, бабиного літа. Але особливо ваблять зір красуні-мальви. Вони мені нагадують босоноге дитинство і дають наснагу на творчість. .. Тому і вирішила: одна з моїх книг буде називатися «Золоті мальви». Україна, Роменщина, мала батьківщина, найрідніші в світі – батько і мати, родина, спогади, мрії, думки і переконання – все тут, у «Золотих мальвах»!

Слова, слова – збираю поодинці, Й несу додому, наче оберіг… Неначе дітям бажані гостинці, Несу завжди на батьківський поріг. Слова, слова, ви – розпач і надія, В печалі й болі погляд мій – до вас! Вами живу, пишу вірші і мрію, Беру в дорогу з хлібом-сіллю вас… Слова, слова, ви – вітер на роздоллі, Печаль і радість, ніжність, благодать. Мої слова! Ви – вузлики на долі, Яких ніхто не ладен розв»язать. На вас, слова, молюся, як на Бога, У темряві при сотні Божих свіч… З вами, слова, легка моя дорога, З вами в житті – завжди я віч-на-віч.

Особливо проникливі вірші про поліський край, про рідне село. В село Іду в село і бачу, як тополі Мене вітають поглядом здаля Як легко дихать у квітучім полі, Коли під сонцем ніжиться земля… Мене в селі завжди чекає мати, Там квітнуть мальви, білі спориші… І як цей край Лучанський не кохати, Коли він будить струни у душі? І я іду, зітхають легко груди, В лугах – трава пахуча, молода… Мабуть, повік перед очима буде Село. Обід. Сільська йде череда… А я іду. Хвилююся в тривозі, Мене стрічає яблуня в квіту

Любов і прощення, щедрість і безвихідь, світло і тінь, радість і розчарування, журба і хвилини спокою – ці одвічні буттєві реалії розкриваються і освітлюються у творах авторки. Один із розділів книги «Золоті мальви» називається «В цей світ приходим для любові…» Риторичні запитання, відповіді, здивування і переконання.., пошук істини, знаходження її, а потім задоволення від знайденого… – все, з чого складається буденне життя, все, чим поетка дихає, живе і сніє – тут: у глибокому слові, у мудрій думці, в оригінальному оформленні…

В цей світ… Ми всі в цей світ приходим для любові, Для добрих справ, для затишку й тепла. Щоб істину знайти в чужому слові, Щоб в душах вічно молодість жила Щоб на землі сади саджати й квіти, Щоб сіять зерно правди у душі, Щоб сонцю, пташці, дереву радіти, Радіть, як пахнуть білі спориші… Приходим ми дерева щоб садити, Любов пізнать, розлуку і плачі, Щоб по крайнебу в щасті походити, Й почуть, як плачуть зорі уночі… Але життя летить, нена че птиця, Чи все зробив, що планами було? Збудував дім, чи викопав криницю, - Життя пройшло, як човен пропливло… …Пройдуть роки. Ім»я моє розтане, Неначе сніг останній навесні, І лиш тоді, коли мене не стане, Не буде прикро й боляче мені… За те, що хтось покривдив чиюсь душу, Що хтось в саду понищив яблуні, Але сьогодні червоніти мушу, Й слова з душі вигукувать сумні. Себе так часто ловимо на слові – Прожив красиво й чесно, чи дарма? -Ми всі в цей світ приходим для любові, І відповіді іншої нема… Але жорстоко думка душу крає: Слова в душі вишукуєм дарма… А скільки сил лишилось на роботі! Лишилась пам»ять. Слів уже нема… Ти мап»ятаєш, що зробили люди В житті для тебе? Справи немалі! Чи соромно тобі тоді не буде, Коли прожив дарма ти на землі?!. Але ж бо ні! Усе зробив, що треба, І совість чиста, наче кришталі… Шукав своєї долі серед неба,- Знайшов її на праведній землі. …Весною пахнуть котики вербові, Чому ж бо нам у щасті не цвісти? Ми всі в цей світ приходим для любові, Для щастя щоби зводити мости…

Тема осені, найпрекраснішої пори (за словами Тетяни Лісненко) – особливе місце посідає у її творчості. Тут і золотиста павутина бабиного літа, і осінній вальс падолисту, і зворушливе «курли» запізнілих журавлів, і важкі крила осінніх вечорів, і тиха мелодія осені, заквітчаної кленовим листям та червоними кетягами калини… Восени Осінній дощ мойого листопаду В мені куйовдить мрії і думки. Я подумки бреду стежками саду, - На плечі росу струшують гілки. Закрию очі – літо зір лоскоче, А в серці болі гострі, як голки. Дощу і холоду не жду я, і не хочу, Та все ж у душу стукають гілки… І вітер мрії осені гойдає, Останній лист із ясена сповза, До шибки, мов до серця, прилипає, Й пливе повільно капля, як сльоза… Осінній вітер вже морозить душу, Павук леліть посріблену пряде. А я сиджу й чекати знову мушу, Що щастя в душу листом упаде…

Різні теми наявні у творчості поетеси. Тема добра і зла, тема людяності і черствості, щирості, милосердя, байдужості і непередбачуваності… А ось рядки, які торкаються кожної людини, що минає пору дитинства, юності, і повертає на стежину «мудрості»…Я – літня жінка… Я ж бо не стара, Нехай цвіте на скронях сивина, Але згасать, пробачте, не пора… Що час біжить – то не моя вина… Я літня жінка… Ще в душі весна… Я хочу ще подобатись собі… В саду моєму – яблуня рясна,- Вона також із часом в боротьбі… Он подивись: наливисті плоди, - Вже півстоліття сторожем стоїть, І хто б отам під нею не ходив, Схиляє щедро з яблуками віть… Боїться вітру.., грому і грози, Покірно хилить віти уві млі… Соромиться пекучої сльози, Так і живе на цій святій землі. …Вже гаснуть зорі… Осені пора, В саду жоржини квітнуть неземні. Я літня жінка, я ж бо не стара, І співчувать не треба ще мені…

Творча людина. Вона споглядає світ по-своєму, по-особливому. І цей світ тоді буває строкато-кольоровий, і фарби тут неземні, і краса неписана, і загадковість глибока, і таємність неповторна… Ось як цю красу бачить поетка: На порозі осені Відкапує медами щедре літо, Бджола остання мед собі збира. Каштани швидко стали червоніти, Мінять наряд березі вже пора… Заквітли вмить сполохані жоржини, Багрянець їх як золото пала. І квітка мальви гордо на стежині Хоча й запізно, щедро зацвіла. Не чуть птахів стурбованих у стрісі, Не чуть тужливих акордів «курли», Останню тінь лишили на горісі, Й за хмари зграйно швидко попливли. А павутина висне нам на плечі, Багряний клен – в гарячому вогні. Останні звуки чуються лелечі, Й зникають, наче кола водяні… А у саду, де яблуні і вишні, Як сонце рідне, ніжно-золоте, Так щедро, вранішньо і пишно Таємно літо бабине цвіте… І я люблю ці осені татеми, Їх, мов зіницю ока бережу. Які палкі, невигадані теми! Про них усьому світу розкажу…

У поезії Тетяни Лісненко особливе місце займає тема МАТЕРІ – тієї, чиї вуста співали колискову, тієї, чиї очі проводили за село, тієї, чиє серце чекало в тривозі з далеких доріг, тієї, перед ким завжди в неоплатному боргу… Образ батька, жилавого колгоспного працівника, енергійного ентузіаста, мудрого чоловіка, що збивав роси холодними ранками клепаною косою, трудівника, чиї руки пахнуть хлібом і медом, материнкою і висушеним пахучим сіном… 1) Мамо, мамочко, сива пташко, Очі добрі, хоч в зморшках чоло. 70 років – збагнути важко, Й на цій дорозі всього було. Радість, мрії, байдужість, сльози, Праця в полі – важка-важка. Були теплі дні і жорсткі морози, Втома в серці і біль в руках.. Нам із братом дали багато, Жить навчили і вас любить. 2) Цінувати час і робити свято, І по совісті в світі жить. Але совість лоскоче душу, В серці стукають ковалі... А я знов червоніти мушу, Що не частий гість у своїм селі... Привезу з Ромен хустку квітчасту, Не жалій. Запинай. І не плач. Ти пробач мене, мамо, не часто Я в село приїжджала. Пробач...

3) Рідко я помагала. Потому (Так складалося завжди в житті) Навіщала – і швидко додому, Менше дома – а більше в путі. Не встигала нічого зробити, Злазить в погріб, принести води, Щось спекти чи горіхів набити, - А спішила у місто завжди... То у тебе й здоров”я, можливо, Бог раптово забрав за мій гріх... А сьогодні щасливо й сміливо Я вернулась на рідний поріг...4) Щоб у пояс тобі поклонитись, В день народження шану віддать. І до серця твого прихилитись, З ювілеєм тебе привітать. І сьогодні в цю пору прекрасну, Усі квіти, що є на землі, Вам, матусю, ви – сонечко ясне! Вам привіти несуть журавлі. І хвилюється в полі хай колос, І сюрчить в полі коник-трубач.5) Я за дочок усіх на весь голос Заявляю : “Матусю, пробач”... За недоспані, трепетні ночі, І за прикрощі, дані колись. За печалі і сум, що пророче Наче вітер, у хату неслись... Я сьогодні для тебе, матусю, Ладна зорі дістать голубі... Але, мабуть, лишень посміхнуся, Щоб продовжити роки тобі...

У збірці «Голосіння тиші»» під заголовком «Кохання б по життю не розгубити»» зібрані поезії про найсвітліше та найвеличніше почуття - кохання як невичерпне джерело осмислення філософії життя. Написано про нього так багато, але у кожного автора своє бачення. Тут недостатньо повірити собі і «вихлюпнути на папір шквал емоцій, що переповнюють душу». Важливо уникнути банальності й поверховості, відкрити хоч один аспект власної самобутності. Т. Лісненко, на мою думку, вдалося максимально скоротити відстань між почуттям і поетичним рядком. Це і стало вирішальним для читача.

Мене особливо вразило, що у ваших віршах немає фальші, не оспівуються неіснуючі цінності. А ліричний герой завжди щирий: він по – справжньому любить і ненавидить. Його любов до України завжди справжня, бо виростає з любові до матері, батька, домівки. Вона не пафосна, а вистраждана, особливо це стосується подій сьогодення: Ми все повернем те, що нам належить,Міста і села, і ліси, і води. Бач, нас ізроду ворог наш бентежить,Та ми звемось не стадом, а народом!І цей народ не схибив ще ні разу,Метою всі пов’язані одною,Й тепер на бій ми рушили відразу,І йдемо всі прямою борозною. До перемоги швидко – нога в ногу. В вогні, в диму, із ранами, у крові…І подолаєм цю важку дорогу,Бо віра є і дух! Народжені -- в любові.

Дослідивши особливості поетичного стилю автора, ми помітили, що уже на ранніх етапах творчості була закладена основа для подальших пошуків та експериментів у плані форми та образності вірша. Вона апробовує різні розміри, строфи, різні типи римування, працює над образністю поезій. Зокрема можна виділити:епітети: «солодкі міражі», «воскова сльоза», «сполохані жоржини», «горобинові сни»;метафори: «спить спомин на долоні», «сивини вмостились на скроні», «заплакала осінь дощем золотистим» ,«ридають літні дні несамовито»;порівняння: «тріпоче серце, мов пташа», «онуки колосяться ,як жита», «спогади,як промені колючі»…

Я виписала з віршів Т. Лісненко афоризми, що спонукають до глибоких роздумів кожного з нас: « В моїй вишиванці- уся Україна»«Молодість-як сніг»«В любові сильна я»«Вірші-то справжнє свято»«Умирає кохання від втоми»«В цей світ приходим для любові» «Совість і пам,ять єдині» Я щиро вдячна автору за ці прекрасні рядки.

група «Кліпмейкерів» з презентацією «Любов і Ненависть…»

Незакінчене речення. Сьогодні на уроці я дізнався/навчився…Мені найбільше сподобалось…Мене найбільше вразила поезія…Поезія спонукає замислитися про…

Домашнє завдання (диференційоване)Написати листа. Тетяні Лісненко. Написати есе «Умирає кохання від втоми…»;Рекомендувати поезії для читання ровесникам.

Дякую за роботу!