Походи південних слов'ян та булгар на Візантію в 6 - 7 ст. (6 клас)

Походи південних слов'ян та булгар

на Візантію в 6 - 7 ст.

Варто почати з того, що у 550-551 рр., згідно з тогочасними візантійськими хроніками, племена південних слов’ян вперше залишилися зимувати на захопленій території.

Іоанн Ефеський, повідомляв про розселення слов'ян і початок освоєння ними земель у Фракії, Фессалії тощо. Внаслідок вторгнення 580 р. слов'яни захопили чимало міст, укріплень і територій, де оселювалися "вільно, безбоязно, як на своїх власних". Невдовзі нові переселенці "розбагатіли, володіючи зброєю, золотом, сріблом та великими табунами коней... ". Водночас варто зазначити, що в той час відбувалося опанування болгарами степів Північного Причорномор’я та Приазов’я, де  починається їх військова експансія в Подунав’я та на Балкани, що тривала упродовж всієї першої половини та середини VI ст. З експансією кочових племен тісно переплітався і рух слов’ян, який поклав початок колонізації ними балканських провінцій Візантії. [1. c. 53]

 Однією з найяскравіших складових військово-політичної взаємодії слов’ян та булгар були їх спільні походи проти Візантії. Згадки про них маємо в творах Прокопія та Феофана. Ці автори описують цілу низку таких військових кампаній. Це походи 540, 541, 542, 559 рр. Об’єднання слов’ян і булгар інколи набували характеру досить міцних військових союзів. Таким, наприклад, було їх об’єднання під час спільних походів, що тривали з 540 по 542 рік. Утворення таких союзів являло небезпеку не лише для балканських провінцій Візантії, а й становило загрозу і для самої столиці імперії – Константинополя.

За таких умов візантійський уряд змушений був докладати великих зусиль для укріплення столиці та дунайського кордону, відновлюючи старі й будуючи нові фортеці, а з іншого боку, вести складну дипломатичну гру, намагаючись налаштувати своїх ворогів одне проти одного. Очевидно, з такою метою уряд Юстиніана (527–565 рр.) запропонував антам оселитися в місті Турріс, з умовою, що вони мають захищати дунайський кордон імперії. Проте ця спроба не мала успіху – анти відхилили пропозицію Юстиніана. Значно вдалішими виявилися дії візантійської дипломатії на Сході, де їм вдалося спровокувати тривалу міжусобну війну між кутригурами та утигурами

У візантійських писемних джерелах походи кутригурів (гунів) проти імперії згадуються під 474, 502, 514, 530, 537, 539–540, 551, 562 рр. Феофан під 562 р. пише про вторгнення гунів та захоплення ними Овасиополя. Але все ж видається мало ймовірним, той факт, що під назвою гуни в описаному поході могли бути авари, адже саме в той час аварські посли перебували у Константинополі з проханням надати їм у межах імперії землі для поселення. Більше є підстав вважати їх саме булгарськими племенами. Підтвердженням цьому слугує й етнополітична ситуація. З одного боку, це серія попередніх походів проти Візантії за участю булгар та слов’ян, а з другого – намагання авар, які нещодавно переселилися до Європи (558 р.), зав’язати союзницькі відносини з Візантією.

Подальша активізація дій припадає на кінець 20-х – початок 30-х років VI ст. й розпочинається походом слов’ян у 527 році. Збігаються дати вторгнення булгар у 530 р. та походів слов’ян у 530–533 рр. Після походу булгар у 539 р. та низки спільних походів протягом 540–542 рр. слов’яни здійснюють самостійні акції проти Візантії у 545 та 548 рр. Збігається також час походів слов’ян у 550–551 та кутригурів у 551 р., які вирізнялися особливо великим розмахом, що змусило імператора задля оборони від нападників використати війська, призначені для походу в Італію. Після восьмирічної перерви (з 551 по 559) спостерігається нова хвиля військової експансії степовиків і слов’ян проти Візантії, позначену їх спільним походом у 559 р. та вторгненням гунів і захопленням ними Овасиополя у 562 році. Збігаються й напрямки військової експансії кочовиків і слов’ян, головною ареною їх дій у першій половині VI ст. були візантійські провінції Фракія та Іллірія. Наведені дані засвідчують переважно союзницькі військово-політичні відносини слов’ян та протобулгар у першій половині – середині VI ст. На підставі згадок писемних джерел можна окреслити дві форми, в яких ці відносини виявлялися, – це спільні військові походи, як поодинокі, так і кампанії, що включали серії походів, та координація дій під час самостійних походів.

Окрім повідомлень про спільні походи на Балкани, в писемних джерелах містяться згадки про участь кочовиків та слов’ян у походах на боці Візантійської імперії. За повідомленням Прокопія Кесарійського, у 537 р. гуни (булгари), а також анти і словени брали участь у війні проти готів в Італії. Агафій згадує про спільні акції кочовиків й слов’ян у війні, яку Візантія вела на Кавказі проти Персії (50-ті роки VI ст.). Так, на річці Фазис, де перебувала візантійська армія, «Дабрагез, ант, – токсиарх и один из гуннов, лохог, по имени Элмингир, по приказу полководцев снарядили десять лёгких суден, с двойной кормой, заполнили их своими оруженосцами и, пройдя насколько возможно дальше вверх по реке, очень внимательно охраняли её, наблюдали оттуда за переездом». [ 2. c. 183]

Як свідчать писемні повідомлення, для протобулгар головним джерелом збагачення була Візантія. Туди вони здійснювали грабіжницькі походи, звідти ж отримували у тій чи іншій формі данину. В слов’янах же кочовики були зацікавлені насамперед як у військових союзниках, додатковій силі для тиску на Візантію. Це підтверджується їхніми спільними військовими акціями. Слов’янські походи в межі візантійської імперії також мали на меті пограбування та захоплення полонених, але, окрім того, вони були тісно пов’язані з експансією розселення і значною мірою обумовлювалися нею. Очевидно, саме завдяки поєднанням цих дій слов’янам вдалося проникнути вглиб візантійських територій та згодом закріпитись на них. Так, після низки спільних нападів на Візантію у 30–40-х рр. VI ст. слов’яни під час походу 550–551 рр. вперше залишилися зимувати на правому березі Дунаю. Також варто зазначити і те, що у колонізації балканських провінцій Візантії, що розгорнулася на початку VI ст., брали участь і представники віддалених регіонів, заселених слов'янами. Це підтверджують як знайдені там багаті скарби, так і тотожність частини типонімів і гідронімів з географічними назвами, поширеними на великих просторах Центральної та Східної Європи. Спустошливі вторгнення кочовиків були передумовою для заселення балканських теренів слов’янами. Спільність інтересів слов’ян і булгар мала не лише велике значення для їхніх відносин у військовополітичній сфері, а й була важливим чинником, що зумовлював можливість співіснування обох етносів.

Вже з середини VII ст. слов'янський етнос на Балканах перетворюється на чільний демографічний фактор. Місцеве грецьке та романізоване населення, чисельність якого залишалася ще досить значною, здебільшого проживало на узбережжі та в окремих внутрішніх районах Фракії, Середньої Греції і Пелопоннесу, а також у горах - Пінде, Родопах і Динарському нагір'ї. Частина міст на Чорноморському та Далматинському узбережжях, імовірно, ціною регулярної сплати данини слов'янам, зберегла автономію і підтримувала зв'язки з Константинополем. [4. c. 67]

З кінця VI до 70-х років VII ст. слов'яни Македонії, Епіру, Фессалії, об'єднавшись у союз, неодноразово намагались захопити Фессалоніки. Але для цього їм не вистачало як воєнного досвіду й засобів для облоги, так і згуртованості та єдності. У свою чергу Візантія, зупинивши наступ слов'ян, розпочала планомірне їх витіснення із захоплених територій. З цією метою навіть було створено нові військово-адміністративні провінції (феми). Так, у 685 р. виникла фема Фракія, потім фема Еллада тощо. Однак планам візантійців щодо цілковитого вигнання слов'ян з Балканського півострова не судилося здійснитись. Зустрівши рішучий опір у Македонії, Епірі, Середній Греції, Пелопоннесі та в інших областях, Візантія протягом майже двох століть намагалася підпорядкувати волелюбну слов'янську людність. Навіть після прийняття християнства більшістю слов'янських осередків на Балканах деякі з них ще на початку X ст. зберігали автономію й не визнавали зверхності Константинополя.

ДЖЕРЕЛА:

1. Вернадский Т. В. Древняя Русь. Москва,  2016.
2. Восточная Европа в древности и средневековье: язычество, христианство, церковь. Москва,  2015.
3. Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь. Москва, 1989.
4. Дринов М. С. Южные славяне и Византия в X в. Санкт-Петербург, 1975.
5. Дринов М. С. Заселение Балканского полуострова славянами. Санкт-Петербург, 1983.
6. Истрин В. А. 1100 лет славянской азбуки. Москва, 1988.
7. Кобычев В. П. В поисках прародины славян. Москва, 1973.
8. Королюк В. Д. Славяне и восточные Романцы в эпоху раннего средневековья. Москва,  2018.
9. Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья. Москва, 1982.
10. Раннефеодальные государства и народности. Южные и западные славяне в VI—XII вв. Москва, 1991.
11. Свод древнейших письменных известий о славянах: В 2 т. Москва, 1993. Т. 2.
12. Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. Москва, 2019.
13. Седов В. В. Восточные славяне в VІ-VІІІ в. Москва, 1982.
14. Седов В. В. Славяне в древности. Москва, 2019.
15. Славяне на Днепре и Дунае. Киев, 2013.
16. Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственний период. Киев, 1990.