Пошукова робота гуртка "Афганістан - між життя та смертю"

Про матеріал

Афганістан став трагедією всіх народів радянського союзу, а зокрема і для українського.

Перегляд файлу

Пошукова робота для гуртків

«Афганістан – між життям та смертю».

Автори: гурток «Історичне краєзнавтсво»

Керівник гуртка: Андрусяк Д.Р.

Зміст

1. Вступ……………………………………………………...………....….………3

2. Війна в Афганістані 1979-1989 рр. ……………………………...…......... …5

3. Битківчани в Афганському пеклі …………..…………………….....…… ...9

3.1. Жителі села Битків – учасники бойових дій в Афганістані ………..…...9

3.2. Василь Іванович Ломпас………………………………...….......................11

3.3. Василь Миколайович Михайлюк………………………............................13

4. Висновок………………………………………………………….….….........15

5. Список літератури……………………………………………….….…..........16

6. Додатки……………………………………………………………….…........17

1.Вступ

Афганістан став трагедією всіх народів Радянського Союзу. В цьому конфлікті загинули за офіційною статистикою 15051 солдат, 54 000 поранених та 414 000 повернулося хворими. Проте неофіційно в Афганістані загинули 140 000 солдат, а також 350 000 поранених. Через горнило війни в Афганістані пройшли й українці. Згідно зі статистикою у війні брало участь 160 000 наших співвітчизників. З них загинуло 2 378, а в тому числі близько 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон.

Поранень у війні зазнали більше як 8 000 наших співвітчизників, з них 4 687 повернулись до своїх домівок інвалідами.

В Афганістані загинули 82 жителів Івано-Франківської області.

Також 11 українців отримали звання Героїв Радянського Союзу, а взагалі всіх, кого нагородили цим званням, нараховується 72 солдати різних національностей.

Мета нашої роботи – донести до людей велику трагедію, яка перевернула світ.

Війна була кривавою, жорстокою, кровопролитною. Війна стала гірким досвідом для українців, а також для інших національностей, які брали участь у цьому конфлікті.

У цій роботі ми намагалися висвітлити в повному розумінні війну в Афганістані 1979-1989 рр. так, як ми, молоді люди, бачимо її тепер, коли минуло майже 30 років після її завершення.

Радянська країна, думаючи що вона всесильна і що зможе все, напала на сусідню країну. ЇЇ наміри полягали в тому, щоб просунути ідею марксизму і отримати вплив у близькосхідному регіоні.

Приймаючи рішення про введення військ до Афганістану, багато хто з керівництва СРСР не розуміли, чим ця авантюра обернеться для них самих, багато хто не розумів, хто є ці афганці. Радянське керівництво з пафосом заявляло, що операція буде блискавичною, проте це була головна помилка політиків. Через що престиж СРСР у світі впав, і вплив його на країни Варшавського договору зменшився. Війна, можна сказати, стала каталізатором розвалу Червоної імперії, яка була загрозою для всього людства. Але найжахливіше те, що через політику комуністичної верхівки СРСР загинуло багато людей. Багато матерів не дочекалися своїх синів.

Ще багато років після цієї страшної війни вся інформація, яка стосувалася її, була закритою.

В Афганській війні брали участь і наші земляки – жителі села Битків. У цій пошуковій роботі ми подамо інформацію, яку зібрали від учасників бойових дій, від їх рідних, друзів, близьких, про трагічну сторінку нашої історії. Зокрема, ми розкажемо про загиблих у війні в Афганістані Василя Івановича Ломпаса та Василя Миколайовича Михайлюка.

2. Війна в Афганістані 1979-1989 рр.

Радянський Союз намагався впливати на Близький Схід та на сусідні мусульманські країни. Головним противником СРСР в цьому регіоні були США та Великобританія. Багато хто і досі не розуміє радянське керівництво стосовно війни в Афганістані, чим ця найбідніша країна Азії та світу могла якимось чином привернути увагу СРСР. Афганістан, природні умови якого були дуже важкими, а саме 80% території країни – гори та пустелі, які були взагалі не придатними для життя.

Самі афганці були фанатиками своєї справи, насамперед через свою релігійність. Тому що на цій території здавна і до сьогодні у релігії панують течії про відродження Ісламського Халіфату. Афганці сповідують іслам, але одну з його течій – ханіфізм.

Ханіфізм – вчення пророка Ібрагіма, який для мусульман є найбільш шанованою релігійною постаттю після пророка Мухаммеда.

У 1970-х роках у Афганістані вже назрівали проблеми у внутрішній політиці. Зокрема, в цей час на території країни сформувалися два табори політичних угрупувань – ісламісти та марксисти-комуністи.

У вересні 1978 року лідер афганців Нур Муххамед Таракані прибув до Москви з дружнім візитом для зустрічі з Леонідом Брежнєвим, Генсеком СРСР.

Тим часом у Кабулі стався заколот на чолі з Хафізулла Аміном. Після повернення Таракані до Афганістана він був заарештований і страчений за наказом Аміна.

Причиною війни стало й те, що Амін не порадився з радянським керівництвом стосовно перевороту. І, як би то сказати, СРСР був роздратованим тим, що з ним це не узгодили. Як відомо, гордість – причина всіх бід.

Порадившись між собою, Андропов, Громико та Устино, віддали наказ про план підготовки військової операції. Рішення про введення військ в Афганістан ухвалили на підмосковній дачі Брежнєва Андропов, Громико, Суслов та Устинов. Ці «старці політбюро» ухвалили фатальне рішення, яке згодом обернеться в жах для них самих та для всього Радянського Союзу.

Так званий Обмежений контингент військ СРСР 25 грудня 1979 року почав рух в Афганістан. Армія діяла в трьох напрямах: Термех – Кундуз – Кабул, Кушка – Шиндад – Кандагар, Хорог – Файзад. А також висаджувався десант на аеродромах Кабула, Баграма, Кандагара.

Етапи війни:

1-й етап: грудень 1979 р. – лютий 1980 р. Введення радянських військ до Афганістану, розміщення їх, оборона позицій та об’єктів.
2-й етап: березень 1980 р. – квітень 1985 р. Активні бойові дії, широкомасштабний наступ спільно з афганськими з’єднаннями й частинами.
3-й етап: травень 1985 р. – грудень 1986 р. Перехід від активних бойових дій до переважно авіаційної, артилерійської, саперної підтримки афганських збройних сил.
4-й етап: січень 1987 р. – лютий 1989 р. Участь радянських військ у проведенні афганським керівництвом політики національного примирення. Продовження підтримки бойової діяльності афганських військ. Підготовка військ до виведення з Афганістану.

Втрати СРСР в Афганістані були колосальними. Багато солдат загинуло через пиху, гордість і свої інтереси тодішнього керівництва СРСР. Ті, хто розпочали цю війну, участі в ній не брали, а простий житель своєї країни відправлявся в Афганістан не через свої інтереси, не за власною волею, а за наказом «кремлівських старців».

За даними, СРСР втратив 15 051 чоловік вбитими, КДБ – 576 чоловік, МВС СРСР – 28 чоловік. Поранення і контузії отримали 54 000 чоловік. Медичну допомогу було надано 414 000 армійцям.

Втрати Радянської армії в Афганістані. Поділ за національною приналежністю.
росіяни	6 888	киргизи	102	калмики	22
українці	2 378	дагестанці	101	удмурти	22
узбеки	1 066	башкири	98	комі	16
білоруси	723	вірмени	95	естонці	15
татари	442	грузини	81	інгуші	12
казахи	362	мордва	66	балкарці	9
туркмени	263	литовці	57	євреї	7
таджики	236	марійці	49	каракалпаки	5
азербайджанці	195	чеченці	35	тувинці	4
молдавани	195	осетини	30
чуваші	125	кабардинці	25

Історичний момент прозріння радянського керівництва настав тоді, коли вже було пізно. Війну вирішили завершити через великі втрати, через санкції міжнародного співтовариства, а також економічні проблеми в самому СРСР.

Десять років запеклих боїв змусили радянське керівництво схаменутися. І повернути дітей своїх додому, до батьків. Повернути материнському серцю спокій.

28 липня 1986 року в місті Владивосток Михайло Горбачов оголосив про рішення виведення радянських військ з Афганістану.

14 квітня 1988 року в Швейцарії за посередництвом ООН Афганістан і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримку моджахедів.

Відповідно до угоди виведення військ з Афганістану розпочалося 15 травня 1988 року.

Гарантами виконання угоди стали США та СРСР. Пакистан і США зобов’язувалися не втручатися у внутрішні справи Афганістану, а СРСР за дев’ять місяців мав повністю вивести війська з цієї держави.

15 лютого 1989 року генерал-лейтенант Борис Громов став останнім радянським військовослужбовцем, що покинув Афганістан. Це відбулося на мосту Дружби, що на той час був кордоном двох країн.

3. Битківчани в Афганському пеклі

Жителі села Битків – учасники бойових дій в Афганістані

Війна в Афганістані стала несподіванкою для жителів Биткова, а проте, що скоро хтось із них піде воювати, не було навіть думки. Багато з тих, хто повернувся, були вже не тими людьми, якими вони були до війни. Чужий край став могилою для наших односельців Василя Ломпаса та Василя Михайлюка, які загинули на війні.

Битківчани, які повернулися живими з Афганістану
Бенюк Василь Васильович	Максим’юк Іван Васильович
Бенюк Василь Михайлович	Максим’юк Андрій Миколайович
Букатюк Василь Степанович	Тимчук Михайло Михайлович
Браїк Михайло Юрович	Томуняк Василь Васильович
Годзюр Михайло Миколайович	Томашик Василь Романович
Годзюр Василь Іванович	Торб ’як Дмитро Іванович
Кричовський Василь Іванович	Худак Василь Миколайович
Ломпас Василь Миколайович	Янич Роман Миколайович
Ломпас Михайло Михайлович

«Ми воювали на території чужої нам країни. Все було засекречено до такої міри, що навіть за листами не можна було визначити, що вони з Афганістану» - зі слів учасника, який вирішив не називати свого імені.

За можливості, солдати намагалися, як могли, виживати в тій країні, у якій воювали. Інколи вдавались вийти з бою без великих втрат, а інколи з колосальними жертвами. Були, звичайно, і помилки, і розчарування, і невдачі. Були і невиправдані втрати, бо красивою показують війну лише у кінофільмах Голівуду. Насправді війна – це чорна солдатська праця з лишком на всіх. Оцінка всієї афганської війни – це справа істориків і політиків, та вона не стосується солдатів. Та все ж, саме там, у Афганістані, солдати зрозуміли, що таке щира солдатська дружба – справжня, чоловіча, коли впевнений, що товариш прикриє, не злякається, не зрадить. Після служби, вже вдома, ще декілька місяців солдати прислуховувалися до кроків, спали з відкритими очима. Кожний солдат добре пам’ятає всіх своїх товаришів по службі, надійних, перевірених лихою годиною друзів.

Учасники добре пам’ятають той час, ту війну, яка відбувалася на чужій для них землі і була непотрібна їм, але вони були змушені виконувати свій обов’язок солдата. Афганістан забрав багато хороших хлопців, не тільки українців, але й інших національностей.

У Биткові був такий випадок, що прийшла похоронка батькам про смерть сина. І всі за сином зажурилися, почали оплакувати згідно з християнською традицією. А тут син повернувся. Всі були шоковані. Ім’я цього солдата – Василь Томашик. Зараз у Василя Томашика є троє синів Іван, Андрій, Роман та прекрасна дружина Оля.

3.2. Василь Іванович Ломпас

Василь Іванович Ломпас народився 11 квітня 1968 року в селищі Битків у робітничій сім’ї.

У 1975 році пішов у перший клас Битківської восьмирічної школи. Після закінчення восьмирічки продовжив навчання в автошколі ДГСААФ, потім працював у АТП-12655.

Батько Василя працював помічником бурильника, а мати – на сирзаводі у місті Надвірна. Василь мав чотирьох сестер і двох братів. На цей час із хлопців залишився живий тільки один.

Молодого хлопця любили і поважали ровесники, талановитий був. Василь дуже любив машини і одразу визначився, що буде водієм.

До Радянської армії Василя призвали 26 квітня 1986 року. Служити його направили у Вірменію, але вже в грудні його перекинули в Афганістан, місто Кабул, там він служив водієм. А згодом він опанував кулемет. Там він брав участь в боях, був хоробрим солдатом.

На війні не тільки постріли чи вибухи могли вбити, а ще й багато інфекційних хвороб. Наприклад, в лавах солдат були дуже поширені гепатити А, В, С. Можна було померти від будь-чого на тій війні. Зокрема, воду було дуже небезпечно пити, без оброблення марганцівкою її пити не рекомендувалося. В похоронці Василя Ломпаса було написано, що він загинув від інфекційної хвороби. Василь Бенюк, теж афганець, розповідав, що у березні 1987 року відбувся дуже важкий бій, де його поранило. Коли він вийшов з госпіталю, то дізнався, що Василь Ломпас загинув 14 квітня цього року.

Сестра Василя Євдокія розповідала про те, що коли привезли брата додому в цинковій труні, то рідним було суворо заборонено її відкривати. Але під час похорону родичі все ж відкрили труну і побачили справжню причину смерті. У Василя була прострілена потилиця, куля вийшла з шиї. Голова Василя, зі слів сестри, була вся в піску, а на тілі була засохла кров.

Мати Василя щоночі молилася за сина, вона відчувала якусь тривогу в серці. Ніхто не знає, що його чекає в майбутньому. Ми мріємо про хороше майбутнє, про мир і спокій в сім’ї. Так само мріяв про майбутнє і Василь Іванович Ломпас, але доля вирішує за нас.

Мати Василя до кінця вірила, що її син повернеться живим. І коли прийшов селищний голова й офіцери з військкомату, то вона зрозуміла, що зараз почує погану звістку. Так і сталося, але повірити в смерть сина мати не могла і молилась. Але коли вже привезли сина, то мати і батько були заплакані і вбиті горем. Побачивши труну сина, мати ледь не померла на місці. Горе для батьків ховати своїх дітей.

Військові офіцери, які привезли цинковий гріб, не втручалися в традиції поховання. Батьки Василя поховали сина за християнським звичаєм. Самі офіцери віддали честь Василеві на похороні. Тоді релігія була під забороною, і ховати солдата, загиблого на війні, за християнським звичаєм, не дозволялося. Але людяність бере своє і перемагає безбожну систему.

Утішаючи матір, рідні та близькі Василя говорили їй, що її син став героєм, що її син виконав свій обов’язок перед державою. Але що для матері слова втіхи, якщо сина їй ніхто не поверне.

Мати та батько Василя недовго жили на цьому світі, вони померли через деякий час після смерті сина.

Василь Іванович Ломпас загинув 14 квітня 1987 року.

3.3. Василь Миколайович Михайлюк

Василь Миколайович Михайлюк народився у вересні 1959 року в селищі Битків.

У червні 1977 року закінчив 10 класів Битківської середньої школи. Після закінчення школи працював у Надвірнянському НГВУ.

У 1979 році був призваний до Радянської армії. Закінчив школу молодих командирів. Йому присвоєне звання сержанта.

Відправляючись до армії, Василь Михайлюк навіть уявити не міг, що більше він не повернеться до свого рідного краю.

Спочатку його відправили служити до Казахстану. Був дуже здібним до ремонту автомобілів, цим вразив командування. Командир ставив його в приклад солдатам, вважаючи двадцятирічного хлопця талановитим і обдарованим. Коли Василь став сержантом, його відправляють в Афганістан.

В Афганістані він став заступником командира взводу автоматичних мінометів. Брав участь у важких боях. Його група була переведена у провінцію Бадахшан. У складних умовах Афганістану Василь Михайлюк проявляв себе з найкращого боку, будучи відважним, безстрашним, загартованим до важких умов.

Але таку силу волі, мужність і відвагу Василь Михайлюк отримав ще з важкого дитинства. Коли він був дитиною, його мати, яка його любила дуже сильно і яку він любив, загинула. Молода жінка пішла за хлібом в село і там загинула від сильного морозу, не повернувшись додому.

Василь Михайлюк залишився з батьком, який про нього не дбав і покинув на сліпого діда та глухонімого дядька. І десятирічна дитина стала сиротою за живого батька. Сусіди жаліли його і усіляко йому допомагали. І ніхто з них не думав, що круглий сирота, побитий долею з дитинства, загине у молодому віці.

В одному з важких боїв біля Файзабада 17 червня 1981 року Василь Михайлюк загинув. Він, будучи мінометником, обстрілював ворожі позиції, та коли підняв голову, щоб зробити поправку для влучного пострілу, – сам отримав кулю. Поранення виявилося несумісне з життям, і Василь Михайлюк помер, не приходячи до тями.

Звістка про смерть хлопця в Афганістані прийшла в Битків і шокувала все селище. Ніхто не міг повірити, що молодий хлопчина, сирота, загинув.

Про Василя Михайлюка немає більше ніяких згадок. Сусіди, які допомагали йому в той час, вже давно спочивають з Богом. В наш час люди ставляться до загиблого байдуже. Не тому що він був поганий, ні, а тому що самі односельчани зараз не цікавляться долею загиблого. Кого не спитаємо про той час, про ту чи іншу людину, у відповідь чуємо одне: був, загинув, похований і все.

Це все, що нам вдалось знайти про Василя Михайлюка. Пам’ть про нього має жити в серцях і в думках наступних поколінь. Ця пам’ять має слугувати як урок для людей. Але що казати, якщо могилу хлопця декілька років ніхто не прибирав. Василь Ломпас, вчитель ДПЮ та української мови Битківської ЗОШ І-ІІІ ступенів разом з учнями 11 класу ходили на могилу Василя і прибирали її. Таким чином вчитель та учні віддали шану загиблому на війні сироті – Василю Миколайовичу Михайлюку.

Василь Михайлюк – воїн-інтернаціоналіст. Ми маємо це пам’ятати.

У присілку Битківчик на честь Василя була названа вулиця. Це єдина пам’ять про молодого, енергійного і долею побитого хлопчину.

4. Висновок

Через війну в Афганістані СРСР втратив вплив у світі. Події 1979-1989 років у країнах Варшавського договору призвели до втрати радянським керівництвом свого впливу в цьому регіоні. Проблеми всередині Радянського Союзу призвели до падіння великої імперії.

Кровопролитна війна закінчилась для всіх, але не для тих людей, які брали в ній участь. Багато з тих, що повернулися, так і не позбулися «афганського синдрому»: вони з жалем усвідомлюють, що воювали не за людей, не за рідну землю, а заради політичних амбіцій влади, їх гнітить пам’ять про загиблих соратників, сняться бої і смерть.

Роки летять. Учасників боїв стає все менше і менше на цій Божій святій землі. Багато загиблих в цій війні є, пам’ять про них живе в серцях тих, хто повернувся і тих, хто пам’ятає. Нехай душі тих загиблих прийме Господь Бог наш. Нехай простить Він їх за кров. Нехай обгорне своєю ласкою. Вони не винні, що їх відправили воювати і вбивати комуністичні атеїсти.

Афганістан є жахливою сторінкою людської історії. Цей урок людство, на жаль, не засвоїло. Військові конфлікти в світі продовжуються і надалі. Здавалося б, що слова «Урок засвоєний кров’ю добре засвоюється», але, на жаль, все виходить навпаки.

Наслідки війни в Афганістані стали болем всього народу українського, великим горем. Ми, молоде покоління українців, маємо поважати тих людей, вшановувати їх, запалити свічку пам’яті на їх могилах по всій країні. Такі втрати, таке горе мають пам’ятати люди. В Україні відкриваються пам’ятники, меморіальні дошки, не виключенням і стала й Івано-Франківщина.

Молоді люди в тій країні віддавали своє життя за обов’язок перед батьківщиною, і вони молодці.

5. Список літератури

Афганистан. Еще раз про войну. Автор Артем Боровик. 1990 р. 256. Слоньовська О. В Афганістані, в «чорнім тюльпані»... / О. Слоньовська. Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. - 697 с.
Афганістан: історіографія «тієї» війни. Борис Ткач, генерал/лейтенант, командуючий 40/ю армією в 1980 – 1982 роках Червонописький С. В., Костиря А. А. Історіографія війни в Афганістані (25 грудня 1979 – 15 лютого 1989 рр.). – К.: Міжрегіональний видавничий центр «Медінформ», 2006. – 92 с.
https://www.google.com.ua/search?rlz=1C1GGRV_enUA751UA751&q=вікіпедія+війна+в+афганістан
http://www.usva.org.ua/mambo3/index.php?option=com_content&task=view&id=4035
https://www.youtube.com/watch?v=qjIRnQX7a0w
Ковч, Ю.П. Афган: біографія колективна / Ю.П. Ковч. – Вінниця : Книга-Вега, 2003. – 168 с.