Зміст

Вступ

Розділ І.

Загальна характеристика української народної вишивки

1.1.Особливості вишивки в різних регіонах України

1.2.Видатні майстри народної вишивки Київщини

Розділ ІІ

Функціональне призначення вишитого рушника

2.1. Техніки найбільш поширених прийомів вишивання на Київщині

2.2. Сакральні коди  вишивки

2.3. Рушник в народному побуті

Розділ ІІІ.

Основні мотиви українського орнаменту у вишитих рушниках

3.1. Геометричний орнамент

3.2. Рослинний та зооморфний орнамент

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Вишивала мама долю на рушник,
не один, не дні, а весь свій вік.
Вишивала мама мальви і калину -
зацвіли ці квіти на всю Україну.
Вишивала мати темними ночами -
квіти, наче діти, стали перед нами.
Вишивала мама, сина колисала,
колискову пісню синові співала.
Вишивала мама пісню для народу,
а осінні вітри взяли її вроду.
Вишивала мама, синів проводжала,
синам у дорогу рушник дарувала.
В. Гдаль

Вишивання в Україні – це світ краси і фантазії, поетичного осмислення навколишньої природи, схвильована розповідь про думки і почуття людини, світ натхненних образів, що сягають давньої міфології, звичаїв і уявлень наших предків.

Людина і праця, людина і пісня, людина і витвір мистецтва – це все вічне, безсмертне, щось своєрідне і глибоко вражаюче.Наш український народ працьовитий, щедрий на таланти, здібний, обдарований. Якщо працювати – то до сьомого поту, якщо співати – то дзвінко, якщо творити щось – то неповторно, захоплююче. Тож і не уявляємо ми доброї батьківської хати без прикрас: вишиванок і рушників.

Рушник з давніх-давен символізував не тільки естетичний смак, він був своєрідною візиткою, а якщо точніше – обличчям оселі,  а відтак і господині.

Рушник – довгий прямокутний шмат лляного чи конопляного полотна, має на кінцях, а часто і по всьому полю різноманітні вишиті або виткані композиції. Вони відображають світоглядні уявлення наших предків, несуть інформацію про добро, достаток, здоров’я. Рушники є символом матеріальної культури українців, важливою складовою обрядів та ритуалів.

«Хата без рушників – казали в народі – що родина без дітей».

По тому, скільки і які були рушники, створювалася думка про жінку-господиню та  її дочок. Ніщо, здається, так точно не характеризувало жіночу вправність, майстерність, зрештою,  охайність і працьовитість, як ті вимережені рукотвори.

Не було жодної в Україні  оселі, якої б не прикрашали рушниками. Хоч би як судилося людямубого жити, а все ж естетична принада за всяк час знаходила місце в помешканнях. Хай то була одинока хатина вдови, чи затісна багатодітна оселя, приземкувата мазанка на півдні України або курна хата поміщика – всюди палахкотіли багатством кольорів рушники.

Український вишитий рушник – здавна був неодмінним атрибутом традиційних народних свят. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників. З рушником, як і з хлібом, приходили до породіллі, ушановували появу немовляти в родині; з ними виряджали в далеку дорогу батька, сина, чоловіка й коханого; шлюбували дітей; зустрічали рідних і гостей; проводжали людину в останній путь; ним прикривали хліб на столі.

Хліб-сіль на вишитому рушникові були високою ознакою гостинності українського народу. Кожному, хто приходив з чистими помислами, підносили цю давню святиню: прийняти рушник, поцілувати хліб – символізувало духовну єдність, глибоку пошану тим, хто виявив її.

Отже, актуальність обраної теми пояснюється тим, що вишитий рушник з давніх-давен і до сьогодні залишається своєрідним символом України, символом родинного тепла і затишку. І молодому поколінню необхідно вивчати, зберігати, примножувати і вносити новизну в те, що створювалось поколіннями.

Предмет проекту:

• особливості вишивки в різних регіонах України,
• походження українського вишитого та тканого рушника,
• основні мотиви українського орнаменту у вишитих рушниках (геометричний, рослинний, зооморфний орнаменти),
• техніки найбільш поширених прийомів вишивання на Київщині.

Мета проекту: на основі дослідження існуючих матеріалів дізнатися більше про український народний рушник, особливості оздоблення рушників на Київщині, сакральні коди вишивки,основні мотиви орнаменту у вишитих рушниках.

Основні завдання проекту:

• ознайомитися з історичними даними про походження українського рушника;
• розширити свій кругозір щодо використання рушника в родинних та народних традиціях;
• зібрати матеріали про діяльність майстринь-вишивальниць Київщини;
• провести зустрічі з науковим працівником краєзнавчого музею Безклинською Ольгою Зотівною та заслуженим працівником культури України Глущенко Людмилою Павлівною;
• провести аналіз зібраних матеріалів;
• проаналізувати вплив української творчості на розвиток та становлення молодого підростаючого покоління в Україні.

Розділ І.

Загальна характеристика української народної вишивки

Вишивка – класичний вид українського народного мистецтва, що розкриває невичерпне багатство творчих сил народу, вершини його мистецького хисту. Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної вишивки зумовлено тим, що вона широко виступає в різноманітних варіантах – як прикраса тканин одягового, побутового, інтер’єрно-обрядового призначення.

Мистецтво вишивання має багатовікову історію. Виникнення вишивання відноситься до епохи первісної культури і пов’язано з появою першого стібка при шитті одягу зі шкіри тварин.

Матеріалом для вишивки в різний час служили жили тварин, натуральні або пофарбовані нитки льону, коноплі, бавовни, шовку, вовни, волосся, а також перли і дорогоцінні камені, намисто, бісер, черепашки, золоті і мідні бляшки монет.

Вишивка тісно пов’язана з побутом, працею, природою і, таким чином, завжди відображала художні смаки і уявлення, виявляла національну своєрідність і майстерність кожного народу. Перехід від кам’яного і кістяного шила, до кістяної, а потім бронзової та сталевої голки, сприяв винаходові й удосконаленню все нових і нових способів шиття і вишивання.

1.1.Особливості вишивки в різних регіонах України

В Україні вишивати вміли у всіх регіонах. Кожна область, інколи навіть село володіли своїми унікальними техніками вишивання. Дівчаток із наймолодшого віку привчали до вишивання. У деяких областях це ремесло любили навіть чоловіки.

Вишиванки здавна носили чоловіки, жінки і діти,кріпаки і пани, міщани і селяни. Одягали їх у свята та на щодень. За вишиванкою можна було визначити статус та походження власника. Найдавнішими матеріалами, з яких українці виготовляли для себе вишиванки, були тканини з овечої вовни, льону та конопель.

Наші бабусі досі пам’ятають багато секретів давнього ремесла. Наприклад, фарбували нитки для вишивання колись лише природними барвниками. Брали те, що було під рукою: кору, коріння, листя і квіти. Цікаво, що для закріплення кольору нитки запікали у житньому тісті – так вони не втрачали забарвлення протягом десятиліть. Дивовижно, та українським майстриням відомо близько 250 видів вишивальних швів, які базуються на 20 техніках.

Проаналізувавши старовинні та сучасніші зразки вишивок, можна умовно поділити їх порегіонах України за типовими для них візерунками, орнаментами і символами, техніками і кольорами. І хоч чітких меж використання певної техніки вишивки ніколи не було (бо люди, спілкуючись, передавали, навчали одне-одного особливостям ремесла свого краю) та все ж спробуємо виокремити ті головні риси, які відрізняли кожну область від іншої.

Волинська область. Тут вишиванкам притаманні чіткі, геометричні візерунки. Такі композиції виглядають просто, алевишукано. На біло-сірому полотні вишивають червоною ниткою. На півдні області надають перевагу рослинним мотивам.

Львівська область. У цьому регіоні любили поєднувати одразу по кілька різних візерунків. На білому полотні розливаються геометричні орнаменти, які творять невимушений легкий вигляд одягу. Аби вишиті елементи виділялись та ставали об’ємними – між візерунками залишають чисте полотно.

Закарпатська область. Тут українці не обмежували себе у виборі кольорів, та найпоширенішими все ж були червона та чорна барви. А вишивали зигзагоподібної форми так звані "каракулі" або ж кривулі. Сорочку цього регіону можна зустріти як багатоколірну, так і вишиту лише білими нитками.

Івано-Франківська область. Вишивка цього регіону вважається найбагатшою в оздобленні та виконанні. Застосовували різнокольорову гаму і орнаменти.

Рівненська область.

На лляному білому полотні також основною була біла нитка візерунку. Сорочка майже не мала різноманітних доповнень та кольорових прикрас.

Житомирська область. Для вишивки цього регіону були характерні дрібний хрестик та «занизування». Червоний з чорним або синім кольором повністю вкривають рукав сорочки. Найпоширенішим мотивом є розетка та ритмічний повтор простого візерунка – ламаних ліній, восьмикутних зірок, ромбів та іншого.

Хмельницька область. Грубою ниткою у техніці хрестика вишивали сорочки на Хмельниччині. Домінуючим кольором був чорний, рідко його поєднували з вкрапленням червоного або вишневого.

Вінницька область. Вишиванки мали багату кольорову гаму. На кожній сорочці можна побачити у візерунках певний домінуючий колір. Тут майстерно поєднували ледь не всі техніки та стилі відображення елементів: низь, хрестик, вишивка розписом, настилання, вирізування, різноманітні види мережок. Контурними швами обрамляли та з'єднували окремі орнаментина сорочці.

Тернопільська область. Сорочки вирізняються виразним рельєфним візерунком. Орнаменти вишивали бавовняними нитками згущеними стібками. Кольоровими бавовняними нитками обводили певні візерунки уздовж усього рукава сорочки. Особливо відомими є вишиванки з міста Борщів. Вони вирізняються густо вишитими рукавами, які, зазвичай, вишиті чорним кольором. Тут його пов'язують з чорними сторінками історії краю – на нього часто нападали турки та татари.

Чернівецька область. Вишиванка має пишно вишиті рукави з характерними косими смугами. Також використовували техніку гладі, дрібного хрестика та крученого шва. Орнаменти наносили переважно чорними та бордовими нитками, які добре виділялись на тлі барвистого вбрання. Дехто вишивав шовковими нитками. Для оздоблення брали бісер, срібні і золоті нитки, вовну,шовк та блискітки.

Київська область. На Київщині вишивали геометричні візерунки рослин у білих, коралово-червоних або ж чорних барвах. Перевагу надавали білому з вкрапленнями зеленого та червоного. На вишиванках красувались стилізовані грона винограду, хміль, ромби тощо. Для вишивки певний період використовували і сині кручені бавовняні нитки "заполоч". Та з часом їх замінили чорними, оскільки сині швидко линяли.

Черкаська область. Геометричні та рослинні мотиви на вишиванках виконували червоною ниткою.

Запорізька область. Сорочку виконували у червоно-чорних тонах, з домінантою червоного. Візерунки були прості – великі та геометричні. Здебільшого на вишиванках містились рослинні мотиви – квіти, калина тощо.

Кіровоградська область. Вишиванка Кіровоградщини має дуже реалістичні орнаменти: якщо вишивали гроно винограду, то був присутній навіть блиск виноградин та тонесенькі вусики. Червоний та чорний кольори полюбляли і тут.

Дніпропетровська область.

Манжети рукавівта виріз горловини вишивали кольоровими нитками та чорним плисом. У чоловічій вишитій сорочці переважали червоний та чорний кольори.

Херсонська область. Сорочки пишно вишивали рослинним орнаментом у червоно-чорних тонах.

Миколаївська область. Сорочки різного крою мали різноманітні горловини –з вузьким або широким коміром-стійкою, з викінченням стійки призбираною шлярочкою, з викладеним комірцем та інші. Своєрідність вишиванкам надавав чотирикутний виріз навколо шиї та рукави, який шили прямими з вільним викінченням, без зборок у зап'ясті. Барви – червона, чорна та іноді сіра, сіро-блакитна.

Одеськаобласть.Традиційні одеські сорочки з пухликами шили з білої бавовняної тканини. Пухлик – це збирана тканина на рукаві трохи нижче плеча. Саме пухлик додає рукавам пишності та об'єму. Стоячий широкий комір густо збирали у дрібні "зморшки", які оторочували тоненьким рубчиком. Верхній край рукавів призбирували, а нижню вишивали геометрично-рослинним візерунком у техніці хрестика. Основними кольорами були переважно червоний, чорний, синій та жовтий. Вузькою смужкою обробляли краї рукавів.

Чернігівськаобласть.У регіоні вишивали дуже дрібними стібками, що додавало вишиванці надзвичайного вигляду. Візерунок виконували білими нитками з кольоровими елементами, орнамент мав рослинний або ж абстрактний вигляд. Тут також традиційною є і вишиванка з бісером.

Харківськаобласть.Багатобарвну сорочку цього регіону вишивали товстою ниткою, завдяки чому орнамент набуває рельєфності. Особливістю вишиванок є поліхромні візерунки, виконані напівхрестиком або хрестиком. Конкретної гами кольорів чи притаманного лише цьому регіону візерунку годі й шукати.

Полтавськаобласть.Сорочка була вишита зазвичай білими нитками у техніці гладі. Дуже рідко вишивали сірими або ж червоними нитками. Візерунки обшивали чорними або ж кольоровими смугами.

Сумськаобласть.Сусідня з Полтавщиною Сумщина дуже перегукувались – тут теж вишивали білими нитками, обробляючи краї орнаментів чорним.

Донецькаобласть.Тут теж полюбляли поєднання червоно-чорного кольору. Оздоблювали вишиванки мережкою та вирізуванням.

Луганська область.‎Сорочку, переважно полтавського типу, оздоблювали по нижньому краю плетеною "мережкою". Своєрідність вишивки закладена у багатоколірних орнаментах, виконаних дрібним хрестиком та півхрестиком, іноді грубою ниткою. Домінують геометричні та рослинно-геометричні візерунки. Тут сміливо поєднували червоний колір з блакитним.

АРК Крим.Кримські татарки теж любили вишивати. Природно, що їхня вишивка відрізняється від більшості типових на материковій Україні. Важливими тут є контрасти (які можна побачити й на народному верхньому одязі). Вони часто використовують квітчасті орнаменти з ніжними кольорами, правильно підбираючи кожну квітку.

Отже,кожен регіон України може похвалитися своїм унікальними вишиванками, яківідрізнялися фасонами, кольором, способом вишивання, орнаментом і візерунками. Здавна українськівишиванки служили як прикрасою, так і оберегом, а ще й своєрідним документом, за яким можна було визначити, з яких країв родом власник вишиванки.Наші предки вірили, що вишита сорочка оберігає людину від недобрих думок і заздрісних поглядів поганих людей.

1.2.Видатні майстри народної вишивки Київщини

З літературних джерел вдалося дізнатись, що на Україні в дореволюційні часи було кілька осередків, звідки вийшло багато майстрів народного декоративного мистецтва.

«Одним із таких осередків є с.Скопці (ниніс.ВеселинівкаБаришівського району), – у минулому Центр народного декоративного ткацтва, килимарства і вишивки. І як виявилось, що саме с.Веселинівка багате на талановитих людей, воно прославилось своїми вишивальницями, ткалями та художницями, бо ще з давніх-давен якраз в селі було розвинуте ткацтво, килимарство, вишивка і малювання».

Засновником і організатором цього осередку була Анастасія Василівна Семиградова – велика шанувальниця народного мистецтва, відомий громадський діяч і меценат. Народна творчість була її справжньою стихією.

В 1910 році в своєму будинку А.В.Семиградова відкрила навчально-показову майстерню по ткацтву та вишивці і запросила на роботу сільських майстринь: малювальницю Ганну Собачко, вишивальниць та килимарниць – Наталію Вовк, Параску Власенко, Єфросинію Левченко, Ганну Дериболот, Зінаїду Дроботенко, Дарду Марфу, Варвару Федорченко та багато інших талановитих жінок.

Керувати роботою майстерні А.В.Семиградова запросила Євгенію Іванівну Прибильську, талановиту наставницю і педагога – людину не заздрісну до таланту потужнішого, глибоко обізнану з народним мистецтвом, закохану в нього і водночас близьку до кола тодішнього художницького «авангарду», вольову, цілеспрямовану організаторку.

У творчості багатьох народних майстрів мистецтва України  Є.І.Прибильська відіграла значну роль.

У Києві 1919 року художникамиОлександроюЕкстер, Євгенією Прибильською, Ніною ГенкеМеллєр, мистецтвознавцем Євгенією Спаською, письменником Іллею Еренбургомвлаштовано виставку «Сучасна творчістьукраїнського села». Учасниками виставки стали народні майстриГанна Собачко, Володимир Довгошия, Євген Пшеченко, кераміст Іван Гончар. Надалі, протягом наступних десятиріч, відбувалися інші виставки з участю Ганни Собачко.

Все життя вона малювала квіти, створювала їх тисячі тисяч – і жодна не повторилася.Завдяки грі ліній, кольоровій гамі, композиції творився образ, а вньому все життя народу, його пісні, думи, страждання…

«Квіти України» - так назвала Ганна Федосіївна Собачко цикл, над яким працювала понад півстоліття. За невтомну працю їй було присвоєно звання Народної художниці України.

Ганно, Ганно,
Як у світі гарно!
У твоєму світі –
Дивосвіті квітів.
Від пелюстки до стебельця,
Ніби в люстрі – в спраглім серці.
На папері малювала,
Так у перше милувала:
- Зі стежки Левадної –
В мережки Доладнії -
Колір цвів, співав нівроку
От Скопців аж до Нью-Йорку….
Де квіти оселились?
- у дітях Веселинівських.

О.Боровко 1983 р.

З цілого ряду причин в 1917 році А.В.Семиградова залишає рідне помістя і переїжджає до Москви. А в Скопцях продовжує працювати відкрита нею художньо-промислова майстерня. В кінці 20-х років на базі цієї майстерні була організована артіль «Художекспорт» від Укрпромради. За щоденною напруженою працею вишивальниць непомітно спливали роки. На зміну старшим, досвідченим працівникам до Скопецької майстерні йшли працювати молоді, закохані в українську народну вишивку дівчата. Їх наставниками були майстрині-вишивальниці, які досконало володіли професійною майстерністю. Шили чоловічі і жіночі сорочки, скатертини, портрети, рушники. Основна гама кольорів – червоний, білий, чорний, золотавий. Про них тоді говорили: «Веселинівські дівчата від природи наділені талантом до вишивання й малювання».

Молода талановита дівчина Зінаїда Сависько1929 року народження, уродженка с. Скопці, по запрошенню прийшла працювати в сільську художньо-промислову майстерню.

У 1950 році до дня народження Й.Сталінавеселинівські майстрині виконували спеціальне замовлення: вишивали сорочки «для Москви» - Сталіну, Молотову, Кагановичу, Ворошилову та іншим. Для Сталіна сорочку вишивала Зінаїда Григорівна Сависько – вона була вишита шовковими білими нитками на білому шовку.

За високу художню майстерність вишивальниці Зінаїді Григорівні Сависько у 1980 році присвоєне звання «Майстер-художник першого класу», а в 1983 році присвоєно звання «Майстер-художник вищого класу».

За багаторічну плідну працю вишивальницю Зінаїду Григорівну неодноразово нагороджували Дипломами ВДНГ Української РСР.

У 1993 році Сависько Зінаїду Григорівну прийнято до спілки майстрів народного мистецтва України.

На жаль, видатної майстрині-вишивальниці Зінаїди Григорівни вже немає в живих. Та вона залишила в спадок дорогоцінні зразки української народної вишивки, неповторні орнаментальні узори, виконані стародавніми техніками швів. У народі вони житимуть вічно  і милуватимуть своєю красою серце і душу кожного, хто доторкнеться до неоціненних мистецьких скарбів українського народу.

А ось Параска Власенко, мовчазна красуня-художниця, всю себе присвятила лише мистецтву. Не дочекавшись коханого з війни, вона знайшла собі розраду в малюванні. Скромна і замкнута, у своїй творчості вона щедро розкривалася квітковим розмаїттям краси та любові.

Ніхто не розгледить у роботах майстрині її майже трагічної долі. Не позначилися на квітучих полотнах ні голодування, ні поневіряння на окупованій загарбниками батьківщині.

Мати згадує, як у 1942-1943 рр. вона мешкала з художницею в одному бараці. На зауваження, навіщо та малює на стінах після важкої роботи, тьотя Паша незмінно відповідала: «Війна колись-таки скінчиться, тому не можна втрачати професійних навиків». Ось так у найскрутніші хвилини життя, коли все рідне довкілля ревло і стугоніло від вибухів (навіть Гайдар у своїх спогадах відзначив, що у боях за Скопці втратив найбільше друзів), художниця рясно сіяла свої дивні квіти, звеселяючи ними серця поневолених, як і вона, земляків.

На жаль, не розкаже, навіть не нагадає нашому сучасникові про цю жінку меморіальна дощечка, на якійсь зі стін будинку неподалік Києво-Печерської лаври, де жила і працювала Параска Власенко разом із народною майстринею-килимарницею Наталією Вовк. Не збереглася й могилка на Байковому цвинтарі. Художниця непомітно перейшла у свої квіти.

Сьогодні справу Зінаїди Григорівни продовжують учні, яким вона передала знання і уміння вишивальниці, майстра – художника вищого класу.

1.3.Походження вишитого та тканого рушника.

З давніх часів відомі всім не лише вишивальні рушники, а й ткані.

Як відзначають дослідники, на території України зафіксовані пам'ятки, які дають інформацію про ткацтво ще з часів трипільської культури. Це відбитки тканин на денцях посудин та рештки волокон, прядки, грузила для натягування основи, знайдені під час розкопок. Вони датуються IV - III тис. до н.е. Ці матеріали дозволяють припустити, що тоді використовували рослинні волокна, тканина мала полотняне та саржеве переплетення. Виготовляли її на вертикальному верстаті.

Збереглися також деякі відомості про виробництво тканин на території сучасної України в епоху бронзи (II тис. до н.е.). У похованнях знайдені фрагменти подібних тканин.

Як і кожна галузь народного мистецтва, виготовлення рушника пройшло шлях від звичайного шматка полотна до високохудожніх творів. У ньому, як і в мові, відбилася індивідуальна та колективна творчість нашого народу.

Відомості про найдавніші зразки тканин, оздоблених вибійкою, дійшли до нас із княжої доби. У часи середньовіччя вибійка найбільше була поширена в таких історичних землях, як Полтавщина, Слобожанщина. Волинь, Галичина, але знали її всюди. Були ремісничі цехи й мануфактури для її виготовлення. Вибійчана тканина йшла на виробництво спідниць, хусток, штанів, та хатню тканину - руш­ники. скатерті, наволочки.

Тло вибійчаних рушників було найчастіше коричневим і синім з різнокольоровим геометричним і рослинним орнаментом.

Відомо, що за часів Київської Русі славилися майстри-вибійники Києва, Чернігова та інших міст. Вони не раз поєднували свою працю із різьбярством, фарбарством, друкарством, бо всі ці знання були потрібні, щоб зробити гарну вибійку. Полотно використовували лляне і конопляне домашнього ткання, рідше - бавовняні або шовкові тканини фабрично­го виготовлення. Полотно брали гладеньке, рівномірно ткане, поливали водою, іноді розведеним тваринним клеєм, щоб стало тугішим, викачували рублем або скляним галом.

Окрім орнаментальних рушників у Східній Україні з кінця ХІХ ст.. поширені й сюжетні рушники. Найбільшого розвитку мистецтво виготовлення рушників досягло в ХІХ ст.. У містах, селах, у поміщицьких маєтках, монастирях існували майстерні виготовлення рушників для власних потреб та на продаж. З другої половини ХІХ ст.. рушником починають цікавитись дослідники, збирачі, земствами організовуються школи та курси інструкторів. Київське, Полтавське, Чернігівське та Подільське земства видають альбоми вишивок ХVІІІ-ХІХ століть.

У кожній родині - і заможній, і бідній – мати привчала дочок змалку, років з десяти, вишивати, прясти. Пряли й вишивали дівчата вдома і на вечорницях, досвітках; вишивали, пасучи худобу в полі чи сидячи з ниткою й голкою довгими осінніми та зимовими вечорами в хаті. А при цій роботі багато співали.

Напрясти й наткати треба було на всю сім'ю та ще й податки сплатити полотном, рушниками й ряднами. Тому й сиділи жінки за прядкою, з кужелем і веретеном у руці з осені до весни. На добу пряли по сім-десять годин, одну мичку - за годину, за п'ять годин - починок, за п'ять ночей - куделю.

Після Водохреща дівчата більше вишивали, ніж пряли, готуючись до весілля. Казали, що гарні рушники виходили тільки у тієї, яка, «як плаче, то перла сиплються, а як сміється, то усі квітки розцвітають». Якщо дівчина не встигала до весілля нашити рушників, допомагали їй гуртом. Адже рушниками треба було обдарувати весь рід молодих і забезпечити себе на все життя.Виготовлення рушників поступово ставало промислом їх почали ткати й вишивати на замовлення та на продаж не лише в Україні, а й за її межами. Часто їх продавали на ярмарках; купували рушники перед великими святами чи з нагоди якоїсь події в родинному житті.

Чимало було ткачів-чоловіків. Траплялися поодинокі випадки, що чоловіки вишивали. Так, наприклад, на Київщині (Обухів та його околиці) побутували обухівські «шиті» рушники, виготовлені чоловіками.

Для виготовлення рушників, як і для одягу та хатньої тканини, брали льон, коноплі, вовну та крамні бавовняні нитки. Давніше при тканні чи вишиванні рушників користувалися нитками природних кольорів - білим по білому, білими нитками на сірому полотні тощо; згодом почали вживати природні барвники. Нитки фарбували відварами кори дуба, гілок та ягід бузини й брусниці, лушпиння цибулі та ін. Відвар шишок вільхи, дубових жолудів та бузини давав чорний колір, кори дуба і вільхи – темно коричневий, кори каштана – світло коричневий, з квітів нагідок і лушпиння цибулі одержували золотисто-жовтий колір, з гречаної луски – темно-жовтий. Для одержання червонястого кольору використовували ягоди брусниці, червець (кошеніль) давав рожевий колір, кора жостеру (крушини) – синюватий, дрік – зелений.

Витинали крамними нитками, заполоччю (локальні назви – «горинь», «балфа», «волічка» та ін.), також шовком і металевою ниткою – срібною і золотою, вовняним та бавовняним гарусом. У тканих червоних рушниках найчастіше основа була з ниток домашнього виготовлення, а підткання – з крамних. Згодом святкові рушники частіше ткали повністю з крамних ниток. В Україні зафіксовано понад 150 технік вишивання і понад 20 технік ткання, і майже всі вони використовувалися при виготовленні рушників. Рушники ткали на двох підніжках (просте ткання), перебором та технікою «переклад», на сьогодні вже забутою, цю техніку найдовше зберігало Житомирське Полісся. Цією технікою оздоблювали рушники, намітки, рядна, наволочки, скатертини («настольники»), сорочки, фартухи.

Розділ ІІ.

Функціональне призначення вишитого рушника

2.1. Техніки найбільш поширених прийомів вишиванняна Київщині

Протягом сторіч багатьма поколіннями невідомих майстрів створено безліч технік вишивання або швів. Тільки на Україні їх відомо близько ста. Назви більшості швів походять від способу накладання стібків на тканину. У вишивці  швом називають спосіб, тобто техніку виконання вишивки.

З досліджень застосування технік вишивання на Київщині слід охарактеризувати основні, найбільш вживані прийоми.

1.     Стебловий шов.

Цей шов імітує, як свідчить його назва, рослинне стебло і найчастіше використовується в рослинних візерунках (орнаментах), зокрема в обвідках деталей з метою окреслити контури малюнка, надати їм графічної чіткості. Прокладається шов здебільшого зліва направо  відповідно до двох правил: нитка весь час притиснута до тканини, початок наступного і кінець попереднього стібків співпадають.  Часом шов виконують зверху вниз, тоді нитку притискають ліворуч.

Коротенькі  однакові стібки утворюють гарну лінію, наче по тканині проклали  тоненький кручений шнурочок. Такими саме стібками виконують наші вишивальниці дрібні й складні узори.

2.     Штапівка.

Спочатку вишивальниця закріплює нитку на тканині за допомогою петлі. З вивороту голку посилає справа наліво, а з лиця роботи вона вертається  назад на половину пройденого шляху, щоб потім знову під сподом рухатись ліворуч, начебто випереджаючи шов.

Двобічну штапівку шиють справа наліво за лічбою. З лиця по горизонталі, а з вивороту по вертикалі (сходинками) стібки охоплюють однакову кількість ниток і посуваються вгору чи вниз залежно від узору. Вертаючись, зашивають проміжки.

Стібки лягають паралельно ниткам основи й утоку, часом доповнюються навскісними стібками, тоді утворюються різноманітні узори, що побудовані на чергуванні навскісних та прямих ліній і нагадують художнє ткацтво.  Двобічна штапівка виглядає однаково з лиця і вивороту. Можливе одно – і двоколірне вирішення, а також гладьове заповнення кліток. А ще цей шов називають “розпис”. За допомогою лише одного кольору майстриня може бездоганно “розписати” рукава сорочки, скатертину, рушник, серветку.

3.     Бігунець.

Цей  шов має й інші назви: пів хрест, черв’ячок, кривулька. Він є двобічним – з лиця і з вивороту виглядає однаково. Вимагає точної лічби ниток тканини.Спочатку прокладаємо справа наліво навскісні стібки (через три нитки), які зісподу лягають у протилежному напрямі (з лиця роботи – зверху вниз, а з вивороту – знизу вгору).  Вертаючись по прошитому ряду, зашиваємо проміжки: стібки сходяться і розходяться в одній точці. По верхній і нижній межі рядка виходить  проміжок з чотирьох – шести ниток.

Стібки можуть доповнюватись. Голка з ниткою по черзі обходить кожну точку, де сходяться і розходяться стібки. Перехід весь час здійснюється з лицьового боку, під стібками пів хрестика (на вивороті цієї нитки немає).

Коли бігунець вишиваємо розташованими рядками, його вершини можуть співпадати, або знаходитись одна під одною. В першому випадку утворюється ланцюжок з ромбиків. Різні комбінації цього шва з набором і стебловим швом дають легкі, наче ажурні декоративні смуги.

Бігунець поєднується найчастіше з ретязем, набором, точною гладдю, мережкою. Якщо навскісні стібки не сходяться в одній точці, а лягають паралельно в одному напрямку -  виходить гобеленовий шов.

4.     Затяганка.

Це один з рушникових швів, легкі стібки якого зрівноважують всі

елементи орнаменту, пом’якшують кольорову силу. Він часто поєднується з іншими вишивальними швами.

Шов має вигляд  пунктирної лінії. Шиють його справа наліво між двома сусідніми нитками тканини, посилаючи голку вперед і набираємо  й пропускаємо  по черзі однакову кількість ниток.

5.     Хрестик.

Цей дуже  популярний шов найбільш  вживаний. Шиють хрестиком за лічбою, рахуючи на полотні нитки основи. Два навскісних, схрещених стібки утворюють діагоналі уявного квадрата, побудованого на двох,  трьох, чотирьох і т.д. нитках тканини. Голку виколюють в граничні точки попередніх  стібків. Товщина нитки добирається залежно від  розмірів хрестика, така, щоб тканина не проглядала  між стібками. Найкраще  виглядає шитво, на якому дрібнесенькі хрестики  утворюють гарну, зернисту, наче бісерну фактуру.

6.     Ретязь.

Цей шов має найрізноманітніше застосування і часто комбінується з іншими швами. На лицьовому боці смужка ретязя складається з навскісних, схрещених різнодовгих стібків, що прокладаються знизу вгору, а з вивороту стібки лягають вертикально – зверху вниз між  двома горизонтальними  лініями, які є верхньою і нижньою границями шва. Ті стібки, що настеляються вперед, пересягають удвічі більше ниток, ніж ті, що настеляються назад. Ретязь  виконується одним або кількома кольорами.

7.     Полтавська гладь.

Ця техніка полягає в накладанні стібків рівномірно і щільно, бо похибки будуть дуже помітні. Стібки, які  не доходять до  контурної лінії, залишають несподіваний пропуск і навпаки, якщо стібки надто довгі теж  спотворять контур малюнка.

На тканині спочатку малюють відповідний узор. Коли малюнок має дугові образи, його вишивають, чергуючи прикріплені стібки  з короткими неприкріпленими. Зовнішня, довша лінія знаходиться постійно праворуч.

Контури малюнка стають виразнішими, коли  їх попередньо прошивають стебловим  швом.

8.   Виколювання.

На тканині з крупними полотняним переплетінням виколювання виконується за лічбою . Фрагменти вишивки має вигляд квадрата, в якому стібки розходяться із центру в усі боки, їхні зовнішні граничні точки розташовані через одну, дві, три нитки. Буває, що стібки кладуться не поруч один  одного, а через дві, три, чотири нитки, тоді квадрат зашитий не так щільно, біля його країв проглядає основа. Голка вколюється багато разів в одну й ту ж центральну точку, стібки затягуються рівномірно, тому в центрі утворюється дірочка.

У техніці виколу вишивають і  круг, при цьому стібки мають однакову довжину. Вишиті виколи мають вигляд опуклості, рельєфні кружечки в поєднанні із стебловим швом часто є елементом рослинних орнаментів.

9.     Зерновий вивід.

Цей вишуканий, тонкий шов утворюється шляхом подвійногозатягування робочою ниткою сторін квадрата, побудованого на певній кількості ниток тканини. Два затягнених стібки шиються один над одним. Горизонтальні й вертикальні стібки чергуючись, посуваються вгору чи вниз, справа наліво, залежно від узору, в прямому та зворотному  напрямку.

У поєднанні з виколом зерновий вивід утворює ажурні, прозорі, легкі й виразні візерунки. Особливо вишукано виглядає зерновий вивід, виконаний дрібнесенькими стібками на двох нитках. А ще його називають довбанкою.

10. Вирізування

Цей дуже гарний шов  утворює на тканині ажурні просвіти, різноманітні комбінації, що дають змогу виношувати складні, вигадливі, наче мереживні  візерунки. Для вишивки беруть тканину  з чітким полотняним переплетенням, тому що робота вимагає великої точності і послідовності.

Спочатку слід обшити фігуру закріпками з чотирьох паралельних стібків. Кожен стібок охоплює три нитки. Закріпки розташовують під прямими кутами  одна до одної, згідно з візерунком. Найпростіший з елементів – це вічко. Після закріплення стібками по периметру всіх фігур приступають до вирізування.

1.               Набирають на голку три нитки на внутрішньому краї закріпки, добре натягнувши тканину при цьому на вказівному пальці лівої руки.
2.               Лезо підводиться до голки, обережно, щоб не пошкодити вишивку, розрізаються  нитки по всіх внутрішніх краях вишитої фігури.
3.               Після розрізання та витягування ниток залишається сітка основи, яка потім обкручується і переплітається хрестовинами.

11. Тамбурний шов.

Такий шов використовується в  українських рослинних орнаментах  і відзначається графічністю і  пластичністю. Голка посувається справа наліво, кінці і  початки стібків повинні співпадати. Вколюється голка в ту саму точку, з  якої виходить робоча нитка, а виколюється на дві – три нитки лівіше, випереджаючи шов. Нитка весь час знаходиться  під голкою, завдяки чому раз  у раз перехоплюється петля – так утворюється послідовний ланцюжок із петель.

12. Качалочка.

Цим простим швом досить швидко  можна вишити геометричний орнамент. Ряди паралельних однакових стібків лягають один біля одного чіткими рисочками, утворюючи, залежно від їх кількості, різнодовгі кольорові  смужки, які можуть заповнювати будь які геометричні фігури.

А ще для  більшої виразності і чіткості контури цих фігур обшивають штапівкою.

Такі основні техніки прийомів вишивання застосовуються вишивальницями Київщини.

2.2. Сакральні коди вишивки

Вишиванняне було роботою чи наукою, швидше магією, вмінням передати своє світовідчуття, свою внутрішню енергію, закодувавши її на полотні. Дивовижно, але саме слово "вишивка"походить від "вишній", божественний і перекладається на грецьку як "космос".

Характерна ознака стародавньої вишивки– її лаконічна довершеність. Тут нема нічого зайвого, кожна деталь не випадкова. Узори вишивок – це особливі письмена. Недаремно серед вишивальниць заведено було говорити: «Я таку сорочку випишу». Тому зображення тварин, людей, зірок, рослин тощо були "виписані"в орнаментах.

Цісакральні кодипереносили ніжні жіночі руки на біле полотно з  давніх віків, з роду в рід і до сьогодні. Так була відтворена і збережена священна сила роду, енергії природи і божественне начало. Тому так шанують українці вишиванку, одягають її, пишаються нею у всі часи.

Українські вишиті орнаменти – унікальне та неповторне явище, яке через таку просту і водночас геніальну систему знаків та їх комбінацій розкривають розуміння та ставлення народу до таких важливих філософських категорій як життя, смерть, народження, Всесвіт та осмислене розуміння свого місця та покликання. Звичайно ж,  у кожному куточку України є певні регіональні відмінності в орнаментах, колірній гамі, а іноді і місці розміщення вишивок, однак спільною рисою всіх вишивок є використання символіки Сонця (солярні знаки), Води, Землі. І це не дивно, бо для українців з давніх -давен ці поняття були чи не найважливішими. Схожі знаки археологи знаходять на пам'ятках трипільської культури та Мізинської стоянки.

Калина

Калина – дерево нашого українського роду. Колись у сиву давнину вона пов’язувалася з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяця і Зорі. Тому і назву свою має від давньої назви Сонця – Коло. А оскільки ягоди калини червоні, то й стали вони символом крові та невмирущого роду. Ось через це весільні рушники, дівочі і навіть парубочі сорочки тяжкі тими могутніми гронами. Міцний космотворчий український ланцюжок: крапелька крові – жінка – народження -Україна – Відродження.

Дуб і калина

Це мотиви, що найчастіше зустрічаються на парубочих сорочках і поєднують у собі символи сили і краси, але сили незвичайної, краси невмирущої. Дуб – священне дерево, що уособлювало Перуна, бога сонячної чоловічої енергії, розвитку, життя. Про калину ми вже говорили як про дерево роду. Отже, хлопці й молоді чоловіки мали на собі чудодійний оберіг життєдайної сили свого роду.

Виноград

Символіка винограду розкриває нам радість і красу створення сім’ї. Сад-виноград – це життєва нива, на якій чоловік є сіячем, а жінка має обов’язок ростити й плекати дерево їхнього роду. Мотив винограду бачимо на жіночих та чоловічих сорочках Київщини, Полтавщини.

Мак

З давніх-давен на Україні святили мак і ним обсівали людей і худобу, бо вірили, що мак має чарівну силу, яка захищає від усякого зла. А ще вірили, що поле після битви навесні вкривається маками. Ніжна трепетна квітка несе в собі незнищенну пам’ять роду. Дівчата, в сім’ї яких був загиблий, з любов’ю і сумом вишивали узори маку на сорочках, а на голови клали віночки з семи маків, присягаючи цим зберегти й продовжити свій рід.

Лілея (лілія) – символ чистоти, цноти та дівочих чарів

Таємницю життя приховує в собі і квітка лілії. У легендах квітка лілії – то символ дівочих чарів, чистоти та цноти. Вишита квітка лілії допоможе розгадати таємницю тих чарів. Якщо пильно придивитися до контурів геометричного узору, то вимальовуються силуети двох пташок – знаку любові та парування. Крім квітки, невід’ємною частиною орнаменту є листок і пуп’янок, що складають нерозривну композицію триєдності. У ній закладено народження, розвиток та безперервність життя.

В орнаменті лілію неодмінно доповнює знак, що нагадує собою хрест. Він – магічний, тому й благословляє пару на утворення сім’ї. Адже хрест є прадавнім символом поєднаних сонячної батьківської та вологої материнської енергій. Іноді над квіткою вишиті краплі роси, які також означають запліднення.

Ружі

Пишні ружі рясно розквітли на сорочках і рушниках багатьох областей України. Мотив ружі вважається не дуже давнім, а деякі дослідники твердять, що зображення цієї квітки було запозичене, ба навіть бездумно перенесене з банальних фабричних зразків. Та чи насправді це так? Ружа – улюблена квітка українців, її дбайливо плекали під вікнами хати, адже квітка ця нагадує Сонце.

Узори з ружами укладалися за законами рослинного орнаменту, що означало безперервний сонячний рух з вічним оновленням.

А на наступному візерунку троянди укладені в систему геометричного узору. Це не просто квіти – це квіти-зорі, що уособлюють уявлення народу про Всесвіт як систему.. Це також свідчить про непорушний закон об’єднаного космосу.

Хміль

Узори, що нагадують листя хмелю, відносимо до молодіжної символіки. Крім центральної України, вона поширена на Поділлі та Волині. “Хміль” дуже близький до символіки води й винограду, бо несе в собі значення розвитку, молодого буяння та любові. Можна сказати, що узор хмелю – це весільна символіка. Народна пісня підказує, що “витися” -для хлопця означає бути готовим до одруження, так як для дівчини заміж іти – це “пучечки в’язати”.

Берегиня

Берегиня – дорогий нам символ, поширений по всій Україні. Вона і життєтворча Мати-природа, і жінка-Мати, яка дарує світові сина, і Дерево життя, що сформувало із мороку космосу чітку систему Всесвіту. І при всій своїй величності та могутності скромно прикоренилося у земному горнятку, аби ще раз нагадати, що кожне живе створіння – часточка неподільна і нерозривна загальної системи буття.

Берегине, хто ти? Тебе створив народ такою загадковою, багатоликою та могутньою незнаною квіткою, що тримає в собі материнську силу жінки. Ти сама Мати-природа, яка несе в світи і суть творення, і суть захисту, а через це – вічне оновлення та гармонію життя.

Ось ти, чарівна квітка-пані, що береже біле, червоне та чорне зерно, зерно духу, крові та землі-плоті, готової у цю мить розлетітися (вибухнути) у космосі для зародження нового життя. Твоє віття-руки обтяжене земним насінням розвитку, але тільки ти знаєш час того магічного помаху-засіву.

Птахи

Особливо багаті на символіку птахів рушники Середньої Наддніпрянщини. Різні птахи виспівують на них, залежно від того, з якої нагоди вишито рушник. Соловей і зозуля полюбляють дівочі рушники, вони сумують, якщо їх вишили непарно, але… все ще попереду. Бо “соловей щебече, собі пару кличе”. А про зозулю співають: “До Петра зозулі кувать, кувать. До осені дівці дагулять, гулять”. Цих пташок найчастіше вишивають на гілці калини, що символізує продовження роду.

Пави – птахи дуже поважні, бо завжди розсідаються на весільних рушниках і здебільшого мають над собою Боже благословення – вінець чи вінок. Не забуваймо, що пава – це жар-птиця, що несе в собі сонячну енергію розвитку, тому вона птах сімейного щастя. Недаремно ж дівчата Полтавщини у весільний вінок вплітали пір’я павича.

Шлюбну пару символізують соколи, голуби, півні. Характерною ознакою весільного рушника є розташування птахів один до одного голівками. Вони або тримають у дзьобику ягідку калину, або сидять в основі дерева-символу нової сім’ї.

З великою любов’ю наш народ ставиться до ластівки – вірної супутниці людської оселі. Ця пташечка завжди несе добру звістку. Саме вона турбується, щоб людина не пропустила благословенної пори для створення сім’ї та зміцнення господарства. Птахи – то символи людських душ. На родинних рушниках, де вишите розлоге Дерево життя з трисутнім філософським розумінням минулого, сучасного і майбутнього, птахів вишивали фантастичними. Розташовували їх при корені, середині стовбура і віття з обох боків дерева. Це свідчило про міцність та незнищеність роду.

Земля, Вода, Сонце і Вогонь

Вся українська вишивка позначена благословенними знаками Води і Сонця. Сонце часто зображується восьмипелюстковою розеткою чи квіткою, а знакВоди нагадує згорнутого вужа. Дві стихії, що утворили земне життя,а тому їх треба розуміти як вологу материнську і вогненну батьківську енергії.

З глибини минувшини дійшли в орнаментах українських вишивок ці символи – Земля і Сонце, що в поєднанні з Водою складають життєдайну трійцю. Це знаки тих сил, без яких неможливе саме життя. Ромбічні знаки – це символ плодоріддя Землі-матері, щедро засіяної, зігрітої Сонцем, щоб буяло життя наше. Але і сама Земля – складова Всесвіту з безліччю зоряних систем і нашим Сонечком, що уособлювало для пращурів священний космічний Вогонь.

2.3. Рушник в народному побуті

Вишиті рушники здавна були поширені в Україні як неодмінний атрибут народного побуту. Він супроводжував селянина протягом всього життя і в радості і в горі.

На вишиті рушники приймала повитуха немовля (для хлопчиків вишивалися свої візерунки, а для дівчаток – свої).

«Родимчик» – рушник на народження – виготовлявся з найтоншого лляного полотна найвищого ґатунку. Вишивався він дрібними вертикальними візерунками вздовж довгих боків полотна, серед яких обов’язково були «колодочки», що нагадують стежку, довгу життєву дорогу новонародженого. Вся середня частина рушника залишалася чистою, незашитою. На хрестини виготовлявся великий окремий рушник – «крижма». Батьки та куми обдаровували одне одного рушниками.

Особливо ретельно декорувалися рушнички для дітей, адже вони потребували найбільшого захисту від усіляких злих сил. Рушнички для дівчаток називались «росяночками» і були вишиті стежкою. На них були цвіт яблуні і вишні, нижче – ромашки й незабудки, а між ними дрібненькі листочки барвінку і вишні. Удівочий вік (14-18 років) до цих візерунків додавалися зображення квітів мальви і грон калини.

Рушнички для хлопчиків називали «грайликами». На них теж стежкою посередині вишивали чорнобривці, збоку волошки і синій барвінок, а між ними – листя дуба. Ще вишивали листя любистку й вусики хмелю.

Спеціальні рушники вишивали наречені, жінки, матері і бабусі для проводів юнаків та чоловіків у військо. Рушник був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові, як пам’ятка про дім, побажання щастя в новому житті. Про це писав у своєму вірші  А. Малишко:

 І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

 І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Рушник в дорогу був різнокольоровим, смугастим, і кожний колір являв собою певний символ: червона смуга означала побажання подорожньому сонячного світла і людського тепла, допомоги в дорозі; зелена – зустрічей із добрими людьми; коричнева смуга поряд із синьою означала щасливу дорогу з чистим небом і ясним сонцем; жовта – символ здоров’я та вдачі.

Хліб-сіль на вишитому рушникові – це для українців символ гостинності, тому він був у кожній оселі. Прийняти рушник, поцілувати хліб – знак злагоди.

Рушниками обов’язково прикрашали помешкання, ними обводили ікони на покутті, або вішали над дверима та вікнами як охорону від злих сил. Ними оздоблювали картини, портрети, сімейні фотографії, розвішували просто на стінах, на простінках між вікнами на кілках. Ці пишні, святкові декоративні рушники, як дорогі реліквії, зберігались у родинах, передавалися від покоління до покоління. Ними прикрашали оселю під час великих релігійних або сімейних свят, накривали столи вздовж та навхрест, на них викладали посвячені у церкві продукти, які і святилися на таких рушниках.

 Традиційно в кожній сім’ї вишивався свій сімейний, родинний рушник, яскравий, забарвлений різними кольорами. На ньому ніби розквітали букети квітів, виростаючи з горщика, буяли «дерева життя», на яких сиділи птахи-охоронці.

Всі члени родини мали свої рушники, кількість яких, залежно від заможності родини, була різною. Гарно оздоблені рушники висіли біля порога на кілочку. Називались вони «кілковими».

Були окремі рушники для використання у будні і святкові дні. Окремі рушники призначалися для гостей. Господиня на знак поваги до гостя давала йому рушник на плече чи в руки, і люб’язно пропонувала вимити руки.

Звичайно використовувалися рушники й у повсякденній роботі. Ними витирали посуд, накривали їжу, продукти, глечики та макітри з молоком, сметаною, маслом та сиром. Залежно від призначення ці рушники мали назви:

• для витирання посуду і столу – «стирок»;
• для рук і обличчя – «утиральник»;
• для сватів – «плечовий»;
• для весілля – «весільний»;
• для народження – «родимчик»;
• для немовляти – «сповивач»;
• для похорон – «поховальний».

Поширеним у всіх регіонах України був звичай накривати рушником хліб, який постійно стоїть на столі.

Коли будували новий дім, рушниками застилали підвалини, підіймали сволоки. Їх вішали вгорі, у кутку, коли стіни були вже зведені. Потім рушники дарували будівельникам. Ними перев’язували і руки майстрам після закінчення будівництва.

Важливим атрибутом були рушники і на новосіллі: на них клали хліб-сіль, за кінці рушника трималися молоді господарі, коли їх вводили в хату.

Були спеціальні рушники, що використовувалися в обрядах, пов’язаних з сільськогосподарськими роботами. У перші дні оранки, сівби, жнив, огляду озимини йшли в поле гуртом або цілим родом, і господиня, вийшовши на поле, розстеляла цей рушник, запалювала свічку та, розклавши їжу, пригощала присутніх.

Вишиті рушники також є обов’язковим елементом сучасного свята врожаю.

Особливу роль відігравали рушники у весільному ритуалі як один з найважливіших атрибутів. На весіллі рушник створював гарний настрій. Все село приходило дивиться, як раненько в понеділок молода вставала, йшла по воду, розтоплювала піч і починала поратись – розвішувала рушники на образи, картини, кілочки, гачки, на сволок, на жердку, над вікнами й дверима, на дзеркало – де тільки можна.

За давнім звичаєм, як тільки в сім’ї підростала дівчина, мати турбувалась про рушники. Дівчата, ледве навчившись тримати голку, починали вишивати рушники. Отже, дівчата заздалегідь, ще судженого не мали, ще заміж не збирались, а рушники для заручин готували. Рушники, як і весь посаг, кожна дівчина готувала заздалегідь.На весілля вишивали до 15 рушників, а іноді й більше.

Під час шлюбу неабияке значення мав білий вишиваний рушник, на якому мали стояти молоді під вінцем. Під рушник родичі молодого клали срібні гроші й пшеницю – на щастя й багатство. Родичі і старша дружка намовляли молоду стати першою на рушник («хто перший стане, той буде верховодити в родині») – це означало, що молоду господиню поважатиме чоловікова родина, особливо свекруха, свекор і сам чоловік. Самі молоді намагалися стати на рушник одночасно, щоб були між ними злагода, повага й любов.

Коли батько та матір на весіллі підносять коровай, то кажуть: «Дякуємо молодому й молодій за дар Божий і цей гречний подарунок». Після цього кладуть їм два шматки короваю, дві шишки, очіпок та рушник.

На сьогодні функції рушника добре збереглися не лише у весільному, а й у похоронному обряді. Він є символом переходу людини в інший світ. Так і розрізняють: весільні рушники та рушники на смерть. За звичаєм рушники та вбрання собі «на смерть» готують заздалегідь. Коли вмирала дівчина, її весільні рушники використовували під час її похорону. Давніше домовину спускали у яму на рушниках. Тому не випадково у народній пісні дівчина, яка виходить заміж за нелюба, каже матері: «Рушниками, що придбала, спусти мене в яму». Звичай вішати рушник на хрест до сьогодні найбільше зберігся в Карпатах і на Поліссі.

Розділ ІІІ.

Основні мотиви українського орнаменту у вишитих рушниках

3.1. Геометричний орнамент

У давнину основні орнаментальні мотиви відображали елементи символіки різних стародавніх культів. Орнаментальні мотиви українських вишивок сягають корінням у місцеву флору та фауну, в історичну традицію. Серед народу жила традиція, її коріння губиться ще в дохристиянських культурах. Про це свідчать археологічні знахідки, а також символічне значення вишитої тканини та її орнаментики.

Вишивані та ткані рушники часто мають назви за орнаментами. Це переважно такі: «на смугах», «у перетички», «у стовпчики», «у пасочки», «у пальчики», «у сухарики», «у ружі», «у віконечка», «у решіточки» та ін.. На рушники, виткані технікою «перебір», наприклад, на Чернігівщині кажуть: «на мороках».

Ткані рушники, виготовлені переважно за допомогою варіювання вибіленої й невибіленої нитки, як і скатертини та інша хатня тканина (рядна, постілки), мають такі назви орнаментів: «у кружку», «у сосонку», «у борисівку», «у шахматку», «у тарілки», «в огірки» тощо.

Сама техніка ткання зумовила геометричний та геометризований характер орнаментів. На початку ХХ ст.. рослинний орнамент починає переходити з вишивки у ткацтво, а з тканих рушників – у вишивані, що призвело до занепаду місцевих традицій.

За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи: геометричні (абстрактні), рослинні, зооморфні (тваринні).

Геометричні – орнаменти притаманні всій слов’янській міфології. Вони дуже прості: кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести (прості і подвійні). Ромбомеандровий узор, який знаходимо в українських вишивках у вигляді ромба, ромба з гаками, подовженими боками, графічно відтворює малюнок дентину на зрізі бивня мамонта. У пізню палеолітичну добу він був символом мамонта – блага, а далі – в землеробських культурах – символом родючості.

У хрестоподібних фігурах, розетках, кругах упредметнилися космогонічні уявлення стародавніх людей. У вишивках круг трансформувався у багатогранник, ромб, квадрат, розетку. Хрест, запозичений пізніше християнською релігією, став правити за символ православ’я.

В народній вишивці широко використовуються такі мотиви, як «баранячі роги», «кучери», «кудряві», «гребінчики». В орнаменті подільських вишивок трапляється мотив «кривульки», або «безконечника», який відомий ще з часів трипільської культури. Зигзагоподібний меандрів орнамент зустрічається у вишивках західних районів Поділля. До цього виду орнаментальних мотивів належать «сосонки», «хвощ» та «перерви», що набули поширення в південних та західних районах Поділля. Відомий узор «рожки», (зірки, розетки) представляє собою перехід від геометричного до рослинного орнаменту. Іноді він нагадує зображення сонця.

Найпростіші геометричні орнаменти часто зустрічаються в орнаментах вишивок східнослов’янських народів.

Створюючи візерунки, люди  з глибокої давнини користувались умовними знаками, символами, де кожна лінія чи фігура мала певне значення:

• пряма горизонтальна лінія – земля;
• горизонтальна хвиляста – вода;
• вертикальна хвиляста – дощ;
• трикутник – гори;
• гачкуватий хрест – вогонь;
• квадрат, коло чи ромб – сонце.

Різноманітність і варіативність геометричних композицій, що є такими характерними для української народної вишивки, досягаються шляхом простого чергування фігур в орнаментальних рядах або їх розміщенням по горизонталі, вертикалі і діагоналі, змінами ритмів і масштабів малюнка.

3.2. Рослинний та зооморфний орнамент

В основі рослинного орнаменту лежить прагнення перенести у вишивку красу природи. Навіть гранично умовні узори виникли внаслідок спостереження реально  існуючих форм у природі. В українській вишивці часто використовуються такі мотиви, як «виноград», «хміль», «дубове листя», «барвінок». Деякі з них несуть на собі відбиток стародавніх символічних уявлень народу. Так, мотив «барвінку» є символом немеркнучого життя; цвіт вишні чи яблуні – символ материнської любові; рута, мальва, півонія – віра, надія, любов; ромашки – символ добра; калина – символ невмирущого роду людського; виноград – краса і радість створення сім’ї; червоний мак – символ чарівної сили. Узор «яблучне коло», поділений на чотири сектори з вишиванням протилежних частин в одному кольорі – символ кохання. У сучасній вишивці трапляється і древній символ «дерево життя», який здебільшого зображується стилізовано у формі листя або гілок.

Історію багатьох рослинних орнаментів також можна простежити з Х-ХІІІ ст.., хоча найбільшого поширення рослинні мотиви набули у ХVІІ  на початку ХХ ст.. під впливом професійних стилів бароко, рококо. Серед них квіти, зображені в розкритому вигляді, начебто в розрізі, що характерно саме для українського образотворчого мистецтва, в’юнки, стеблини, дерева, вазони і букети. Образ квітучої рослини (узагальнений або конкретний – сосни, берези, вишні, калини) в народній вишивці не тільки українців, а й росіян і білорусів, генетично пов’язаний з язичницьким культом дерева. Він символізує вічно живу природу.

Рослинна орнаментика, що увібрала в себе все багатство і розмаїття форм рослинного світу, далі розвивалася шляхом наближення до своїх реальних прообразів.

Наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. цьому посприяла поява різнобарвних фабричних ниток, анілінових барвників. У стримані одно-двоколірні традиційні вишивки (шиті білими нитками по білому полотну, червоні з додаванням чорного або синього кольорів) увійшла поліхромія.

У вишивках зооморфних (тваринних) орнаментів зображуються: кінь, заєць, риба, жаба: з птахів – півень, сова, голуб, зозуля; з комах – муха, метелик, павук, літаючі жуки.

В багатьох випадках зооморфні орнаменти є своєрідними, властивими саме цій вишивальниці, зображенням, в якому відбувається її індивідуальне бачення узору. У подібних орнаментах виступають різноманітні, часто химерні сплетіння (однак із збереженням традиційних вимог до композиції), заячі та вовчі зуби, волове око, коропова луска, баранячі роги.

Висновки

В результаті роботи над творчим проектом, можна зробити наступні висновки:

• Українська народна вишивка – унікальне явище духовно-матеріальної культури нашого народу. Впродовж сторіч-тисячоліть в народній вишивці знаходили відображення думки і настрої людини, що її творила; краса природи, полохливий світ думок майстринь та мрійливі сподівання на кращу добру долю; людські вірування, оберегова символіка речей, позначених візерунком голки з ниткою.
• У кожному регіоні є свій стиль, техніка вишивання. Майже кожному регіону притаманні певні кольори вишивки. По кольору ниток ми можемо дізнатися про походження рушника чи сорочки.
• Рушник можна порівняти з піснею, витканою чи вишитою на полотні. Без рушника як і без пісні не обходиться народження, одруження людини, ювілейні урочистості. Ціле життя людини пов’язане із рушником. Він супроводжує людину в часи радості і смутку, з рушником людина розпочинає своє життя, з ним її проводжають в останню дорогу.
• Живучість традицій, використання рушників в інтер’єрі житла, в обрядах (рушником підперезували молоду, в нього сповивали немовля), певною мірою пояснюється її зв’язком з релігійними віруваннями стародавніх слов’ян, за яких рушники виконували охоронну функцію, запобігаючи впливу ворожих людині сил. З плином століть магічне значення вишитого рушника зникло з народної пам’яті в його використанні стали переважати естетичні функції.
• Розвішані над вікнами і дверима рушники, фіксували конструктивні деталі житла. Кожна господиня дбала, щоб її оселя була затишною, а кількість вишитих рушників у хаті свідчила про достаток родини.

В результаті вивчення літературних, архівних джерел і конкретних артефактів – зібраних рушниківта сорочок, а також історичних матеріали досліджень багатьох майстринь-вишивальниць Київщини, робимо висновок, що вишивка українського рушника – один із улюблених видів народної творчості. Це мистецтво не припинило свого існування і в наш час. Воно живе повноцінним життям, у ньому увібрались естетичні уявлення й художня культура рідного народу.

Вишивка в Україні - світ краси і фантазії, поетичного осмислення навколишньої природи, схвильована розповідь про думки й почуття людини, світ натхнених образів, звичаїв і уявлень наших предків.

У вишивці яскраво і повно розкрилася душа народу, споконвічне прагнення до прекрасного.

Вивчення мистецтва української вишивки займає визначне місце в естетичній освіті молодого покоління,  відіграє важливу роль у розвитку здібностей естетичного сприймання дійсності. Майстер, який створив вишитий виріб, є не тільки народним майстром. Він виконує ту саму роль вихователя, педагога, спрямовує увагу на найсуттєвіші й найвиразніші властивості явищ дійсності.

Вивчення знаків-символів та мотивів української вишивкидопомагає підростаючому поколінню пізнати й зрозуміти всю суть душі рідного народу, його бачення світу, бажання і глибоку природну мудрість.

Отже, мистецтво національної вишивки чи не найяскравіше втілює національні риси народного мистецтва всієї України та несе в собі не тільки важливу матеріально-практичну функцію, а й естетичну культуру і духовну насолоду, відіграє велику роль у формуванні високої духовності молоді.

Предки залишили нам у спадщину величезне багатство, і наш обов’язок – не тільки не втратити нічого з національних скарбів, а й примножити їх і передати наступним поколінням, а головне – не розучитися творити за законами краси.

Список використаних джерел

1. Бабенчиков М. НароднодекоративноеискусствоУкраины. – М., 1945.
2. Кара-Васильева. Учитесь вышивать. – К., 1988. – 96 с.
3. Кравець О.М. Сімейний побут і звичай українського народу. – К., 1996.
4. Левчук В.Л.. Червоними і чорними нитками.. – К.: «Реклама», 1986. – 41 с.
5. Хромова-Щур Л. Українські народні звичаї в сучасному побуті. Львів.: Фенікс, 1990.
6. Наумко В.І., Артюх Л.Ф., Горленко В.Ф. Культура і побут населення України. К., 1993.
7. Українці: свята, традиції, звичаї. – Донецьк.: Альфа-Прес., 2004. – 304 с.
8. Художнє вишивання. Альбом./ Гасюк О.О., Степан М.Г.. – видання 5-е, 1987.
9. Глухенька Н.О. Спогад про Параску Власенко.
10. http://ukrainaforever.narod.ru? Семантика рушника.
11. http://www.оstriv.in.ua, Вплив мистецтва народної вишивки на розвиток українського фольклору.