Канищева Інна Василівна
НІКОПОЛЬСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ЛІЦЕЙ |
з української літератури для учнів 10- 11 класів
з професійно- технічною підготовкою:
"Література рідного краю. Нікопольщина".
Зміст
Від автора 5
Аліса Кисіль 6
«Родной город» 6 «Нікополь» 6
«Юность вспоминаю» 7
«Моему заводу» 7
Наталя Рощина 8
«Книжечка «Доріжечка» 8
«Свято нині у свині» (гумореска) 8
«Сніжинка» 9
Маргарита Стрілецька 10
«Молитва»(Как – будто не было…) 10
«Стук времени» 11
Ганна Лейн 12
«Останнє Фа» 12 «Нити» 12 «Туман» 13
Григорій Біленко 13
«А на Майдані зрадили народ» 14
«Король і свита» 14
«Заблудився» 14
«Підіймайтеся, хто незрадливий!» 14
НІКОПОЛЬСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ЛІЦЕЙ |
«Дві рідні мови» 14
Андрій Ковтун 15
«Вымирает народ» 15 «Опять» 15
«В Европу?» 16
«Сэкон хенд» 16
Іван Поліївець 17
«Верніть Батьківщину!» 17
Галина Мудра 17 «Моя колискова» 18
«Журавлі» 18
«Ти наснився мені молодим» 18
«Галина» 19
Людмила Демниченко 19
«Нащадкам Кобзаря» 20
Володимир Грибовський 20
«Рідний Нікополь» 20
«Бартер по - Нікопольськи» 21
«Освободителям Никополя» 21
«Наш край» 22
Юрій Тертичний 22
«Асортимент» (гумореска) 22 «Запорука успіху» (гумореска) 23 «Законна основа» (гумореска) 23 «Дієта» (гумореска) 23
Посібник |
22 |
|
Стр. 3 |
|
|
«Точна адреса» (гумореска) |
||
«Ясновидець» (гумореска) |
22 |
|
«Незабутня згадка» (гумореска) |
22 |
|
Олег Полозенко |
24 |
|
«Монолог ненародженої дитини» |
24 |
|
«Семейно строительный институт» |
25 |
|
Нікопольські оповідання (розділ із книги «Секрет буття») «Замість тисячі слів» |
27 |
|
«Никопольский маньяк» |
32 |
|
Вікторія Черниченко |
36 |
|
Казка «Роксолана на планеті Квітайло» |
36 |
|
«Безнадія» (із циклу «Україні») |
37 |
|
Еліна Душакова |
37 |
|
«Не ищите блаженства в печали» |
37 |
|
Лариса Крикуненко |
38 |
|
«Мне снилось небо звездное» |
38 |
|
«Рушник для Тараса» |
38 |
|
Ніна Андрієнко |
39 |
|
«Мой город» |
39 |
|
Оксана Панкеєва |
39 |
|
«На поклін» |
39 |
|
Андрій Дробот |
40 |
|
«Україні» |
40 |
|
Лілія Матяш |
40 |
|
«Застыла тишина |
40 |
|
Василь Шаройко |
41 |
|
«Міщани» |
41 |
|
Ігор Ляпін |
41 |
|
«Мой Никополь» |
42 |
|
Михайло Пронченко |
43 |
|
«Україна» |
43 |
|
Григорій Бідняк |
44 |
|
«України куточок» |
44 |
|
«Повертаюсь» |
45 |
|
Максим Камішан |
45 |
|
«Ніпополь» |
45 |
|
Костянтин Нетудихатка |
45 |
|
«За тобою…» |
45 |
|
Ніна Руксова |
46 |
|
«Я флиртую» |
46 |
|
Тетяна Скрипка |
47 |
|
«Зимовий етюд» (Парк Перемоги) |
47 |
|
Костянтин Лісовий |
47 |
|
«Печальный ангел ночью прилетел» |
47 |
|
Мій Нікополь. Нікопольські поети та художники про рідне місто Ірина Агапітова |
48 |
|
«Осень в Никополе» |
48 |
|
«Родному городу» |
48 |
|
Петро Біба |
48 |
|
«Вулиця Олега Кошового» |
48 |
|
«Нікополю» 49 |
||
Євген Білокінь 50
«Тобі, Нікополь» 50
Володимир Герасимов 50
«Десь мій Нікополь є» 50
«Чортомлик, Микитин Ріг 51
Павло Косенко 52
«Як часто я в думках вертаюся додому 52
Володимир Кушніров 52
«Никопольчане» 52
НІКОПОЛЬСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ЛІЦЕЙ |
Ігор Ляпін 53 «Южнотрубный» 53 «Никополю» 53
«Речка Лапинка 54
«Быстрик» 55
«Наш трубоволочильный 56
«К истокам» 56
«Сердце Родины» 56
Олександр Фідрик 57
«В степи над Днепром» 57
Тестові завдання на закріплення теми 58
ра-
Стр. 5 |
|
Розглянуто Затверджую: на засіданні методичної комісії. заступник директора з НР Протокол№5, від 14.01.2016р. _______ Л.А. Мурашко Голова м/к_______ В.М. Івінська Від автора Літратурна Нікопольщина – поняття нічно пов’язана з літературним життям надзвичайно широке, багатогранне, так України і усього світу, і є часткою всесамо, як і весь літературний процес, від світньої літератури. І треба цю літе самого початку й до сьогодення. туру вивчати і знати, бо вона не бідні Виповнилось понад 80 років Дніпро- ша і не гірша від літератури інших напетровській організації Національної родів, бідні наші знання про неї. спілки письменників України, а також Улітку 1995 року, в м. Нікополі була понад 130 років від дня виходу першої організована перша літературна студія української книги Придніпров’я. молодих нікопольських авторів « Безперечно, літературне життя в на- вир», у тому числі художників книжшому краї зародилось набагато раніше. ної графіки та самовидання- Припало це на ті часи, коли Україна бу- «Південна провінція», яке було органіла підневільною колонією Російської зовано в 1990 році. Очолив студію імперії, і коли діяли сумнозвісні Валу- Олег Миколайович Полозенко. євський циркуляр (1863 р.) та Емський Пізніше до літературної студії приєдуказ (1876 р.) про заборону не тільки нались молоді члени писати й друкувати твори українською «Книголюб», які активно співпрацювамовою, але взагалі її вживати. Тож і пе- ли з бібліотекою Нікопольського піврші літературні твори, створені на При- деннотрубного заводу (НПТЗ). дніпров’ї , були російськомовними. Сьогодні у Нікополі діють два літера Письменницька спадщина Нікополь- турні об’єднання—«Гелікон» щини надзвичайно багата, творчість «Райдуга». Видається літературно деяких письменників і поетів вийшла художній альманах «Гелікон». за межі нашого регіону.
Література Нікопольщини твориться не ізольовано від іншого світу, вона орга- |
Тихий агентство
клубу
і
–
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 6 |
АЛІСА КИСІЛЬ Аліса Андріївна Кисіль народилася на Уралі в ті важкі часи, коли ХХ століття відраховувало своє перше двадцятиріччя. Ще Нікополь будується. Микола Галичин. зі школи вона захоплювалась поезією, а незабаром і сама почала Родной город Моя мечта осталась прежней: писати. Переїхавши на Україну – Цветущим видеть город мой . друкується в газетах Дніпропетро- Гореть стремленьем и надеждой, вщини, звичайно ж, у Делиться радостью с тобой. «Нікопольській правді». Під час В сплетенье дружбы и в работе, війни Аліса Андріївна працювала В дыханье плавки огневой на Челябінській держаній елект- Увидеть в новом повороте ростанції. Звезды сиянье над тобой. И не страшны уж станут вьюги - З 1965 року на Нікопольському На смену сильные встают. заводі феросплавів, якому віддала И золотые эти руки! понад двадцять років. Они надежду подают! Член товариства «Знання». З її лекціями про літературу виступа- Никополь ла в школах, училищах, техніку- Я шагаю по улицам нашим, мах, на підприємствах, установах і Это Никополь - город родной. Южным солнцем всегда ты украшен організаціях. И зеленой кудрявой листовой. Високу оцінку її поетичній твор- чості давали відомі російські пое- Слышу мощных моторов дыханье, ти Людмила Тетяничева, Микола Заводских корпусов перезвон. Агєєв, українські - Петро Біба, Вижу юность спешит на свиданье, Сергій Бурлаков. Я давно в этот город влюблён.
|
Посібник |
|
|
|
Стр. 7 |
|
|
|
А в ночи звезды смотрят мерцая, На морскую зеркальную гладь. Я иду по проспекту мечтая, Мне, мой город, тебя не узнать.
Ты растешь и цветешь с каждым годом, Даже странам известен другим. Я люблю тебя, ласковый город. Оставайся всегда ты таким.
|
Моему заводу Горжусь я тобою, завод ферросплавов. Я видела лично рожденье твое, И радость победы, и первую плавку. С тобой окрыляется серце мое. |
||
Юность вспоминаю Давно тебя на фронт я проводила, Мои виски покрылись сединой. Ждала тебя я долго. Я любила. Но не вернулся с фронта ты домой.
По жизни образ пронесла мечтая, То фото берегу, где мы с тобой вдвоем. Я часто юность нашу вспоминаю, Тот день, когда вошла в твой отчий дом.
Наш сын в тебя – плечистый и здоровый. Он встретил девушку, как прежде ты. И я хочу, чтоб в этой жизни новой Не повторялись ужасы войны.
Пусть сокол наш летает в чистом небе, Вершит дела. Он космос победит. Пусть наша песня, словно белый лебедь, По всей планете звонко пролетит. |
Здесь огненной речки берется начало. Пусть сотая доля, но будет моей . Здесь славный рабочий стоит у штурвала, Творец непомеркнущей славы твоей. В печах, будто солнце, рождаются сплавы, Кипит и клокочет горячий поток. На страже стоят электродов заставы, Струится по ним электрический ток. И жизнь твоя стала теперь знаменитой, Рубеж в наступленье любой мы возьмем. Ведь слава завода великой орбитой И в странах далеких сверкает огнем. |
||
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 8 |
НАТАЛЯ РОЩИНА Свято нині у свині Наталя Миколаїв- Розвалилася в багні, на народилась 11 Дивним хвостиком виля, жовтня в 1960 року По свинячому гуля. в м. Дніпропет- Підвела під лоба очі, ровську. У 1975 ро- Навіть рухатись не хоче. ці закінчила серед- Задоволена лежить, ню школу в с. Ми- Дивиться аж кінь біжить. ронівка і вступила Зупинився й до свині: до ПТУ № 11 у м. - Що ти робиш у багні? Нікополь. Чи тобі, свиня, скажи Працювала машиністом крана, спочат- Не смердить багно? Лежиш ку на кранобудівному заводі Ти ж у нім по самі вуха, ім. В.І. Леніна, а з 1983 р. на південно- Ще й обсіли тебе мухи, трубному. З 2005 р. на пенсії. У три яруси сидять, Сама виконує пісні, пише музику, вір- Ти дивись, бо ще з’їдять. ші, малює. А свиня: - Таке ти кажеш, Книжечка - «Доріжечка» Як в таке багно не ляжеш? Вас вітає книжечка Пахне тут, а не смердить, Книжечка – «Доріжечка». Нахваляючись твердить. Поведе вона малят А яка корисна маска... До країни дошколят. Не багнюка, просто казка. Де живуть байки, вірші, А що муха насіда, Що побавлять від душі. Так то, коню, не біда. Їх ви зможете читати Бо ота красива муха І з матусею, і з татом, В спеку крилами подмуха. І з бабусею, і з дідом. Як захрокаю, охоче Декого вони навчать, Рилечко моє лоскоче. Декого вони провчать, У моїм свинячім крузі Дехто істину пізнає, Отакі, крилаті друзі. Дехто там себе впізнає. На мені, мов тінь, сидять, Тож сторіночки гортайте, І, як бачиш, не їдять. Й на здоров’ячко читайте. Хочеш в наш свинячий круг? То залізь, і будеш друг. Міста вистачить в багні |
Стрілецька Маргарита Вікторівна, народилась 11 грудня 1966 року в м. Тобольську Тюменської області.
1974–1980 рр. навчалась у Тобольській середній школі № 15.
У 1981 році вся сім’я переїздить на Україну, до м. Нікополь, Дніпропетровської області.
Школу № 13 закінчила у 1984 році. 1985 - 1987 рр. – навчання в Нікопольському педагогічному училищі. З 1987по 1993 рр. працювала педагогомвихователем в дитячих закладах південнотрубного заводу м. Нікополя. З 2000 року в бібліотеці-філії № 1 ценральної бібліотечної системи. . З 2003– програмістом в бібліотечноінформаційному центрі «Слово».
Давным-давно, с трудом я вижу, Держа лучину, преклонив колени, Молилась моя бабка, согнувши спину. В дали веков лица ее не разглядеть сейчас.
Небесный звук заставил стоять ее перед Живым в тот час. Избрал наверно Бог, и по ему лишь ведомой причине, кому стоять лицом к Лицу, держа лучину. Видел Он, как посланный Им звук, достигнул цели.
Стр. 10
Тогда мели метели и было трудно моей бабке разобрать, что это.
Но начала воображать, что «Чудотворная» ее запела. Подошла поближе, поглядела,
Как-будто все как было, Но что-то сердце так заныло, поправила рушник и вдруг, опять всё тот же странный звук. Как - будто плачет..., а сейчас смеется..., а вот как птица на свободу рвется, вот как ручей куда-то устремился...
Где он? Куда?
А он комком в груди ее забился. Заныло еще пуще, не уняться, колени сами стали вдруг склоняться. Не видя ничего сквозь слезы, нашла лучину, зажгла, и слез пучину перед вовек Живущим вылила.
Не помнит и сама ,о чем просила - звук разрывал ей серце, и она молила: - «Великий Боже, я за род молюсь, за тех, кто есть, а паче и за тех, что будут.
Мой Боже, Ты не допусти, что правнуки мои веру у Всевышнего забудут. Доколе будешь Ты в слезах печали за людей, что знали и вдруг не захотели знать, Того, Кто даровал им жизнь начать. Уважь старуху, смилуйся мой Отче…», глотая вопль, задыхаясь, но лишь четче, о спасенье рода слышится в ее стенаньи- «…роди достойных, пусть не умрут в незнаньи.
Дай силу им идти, дай мудрости сверх меры
Мой Бог, их руки, ноги, сердце укрепи, пусть не умрут без веры. Пусть разрастется древо ввысь мое, ствол-стержень - не сломать.
Посібник Стр. 11 |
Корней бесчисленная рать до вод живых достанет пусть. Ты заберешь дыханье с моих уст, но Духа Жизни в семени моем, не забери!!!».
...Стук в дверь: - «Старуха, на, возьми.
Господь благословил нас щедро.
За что? - Не знаю».
И ставит старик ведро, что полно рыбы, разная такая. Старуха подошла, все понимая, Глядит и видит... правнуков в той рыбке, больших и малых, и тех, что еще в зыбке.
От удивленья Божьего ответа - онемела, попятилась обратно к образам и в небывалой силе - звук вырвался наружу к небесам:
- Бла-го-да-рю!!!
...И вот теперь, как-будто небыль - быль.
Преклонены колени - я пред Ним стою.
Молюсь Всевышнему, шепчу
- Бла-го-да-рю !!!
Благодарю Тебя, за все благодарю!
Летят песчинки в никуда, а отдают в висок…
Неслышный шелест для кого-то этот стук …
Так мчится время без тебя - все валится из рук…
Я бы хотела закричать - да кто поймет, Я знаю, нужно ждать, ведь жизнь идет…
Я не могу закрыть глаза и все забыть, Выстукивают дни в года - и как мне быть?
Я набираю воздуха побольше в грудь, Быть может, так удастся время повернуть …
Ну, может не вернуть, а чуть замедлить ход,
Чтоб не песчинки падали, а легкий снег пошел.
Я буду тихо, тихо так дышать,
Чтобы полету белой стаи не мешать.
Я не заметила, как вдруг пришла зима,
Стучит в окно чужая - и мерит времена
…
И как ни странно, мимо пройти не тороплю,
Стук времени Тук, тук … Кроме меня, никто не слышит этот звук.
Стук, стук… боюсь и я сказать об этом вслух.
Мгновенья стук, секунды стук, стучит
песок,
Я подожду, душа моя, я потерплю… Мне б только знать, что там, где все года на взлет…
Ты также ждешь, не прерывая чувств полет…
Смотрю на подающий в никуда песок - Ты не со мной... да не-е-ет... «ПОКА… ты не со мной!!!» - стучится мысль в висок…
Справжнє ім’я: Ляшенко Анна Лейнпсевдонім. Народилася 31 серпня в м.
Воронежі, тепер проживає в м. Нікополі.
У 1999р. закінчила середню школу №24. З 2000р. займалась акторською справою у м. Полтаві, в народному театрі. Захоплюється театральною діяльністю. Пише вірші, есе, прозу. Член літературної студії «Тихий вир». Творчість Анни можна сміливо назвати неординарною. Вона вдало змальовує у власних творах реальне життя і віртуальність, в якій живуть її герої та образи.
Це остання нота,
Це остання Фа,
Це, де у півоберту,
Щастя торкається дна.
Стр. 12
Я вижу небо красное,
А небо, словно мак, и нити рвутся быстро,
Ведь как там можно, как?!
Туман Я в потертых джинсах, пробитых до дыр,
Смотрела на зиму, смотрела на мир.
Казалось, что снег паутиной идет,
Казалось, что небо с ума вдруг сойдет. Нет счета ни письмам, ни мыслям, ни так…
Простые забавы, зима и пустяк. Какой-то ненужный замок отвинчу, Кого-то зря, ни за что я прощу.
Простые, бумажные вдруг корабли
Пойдут по морям от земли, и вдали
Разлитую гавань увидишь ты там,
Нет смысла вернуться, влюбиться вдруг
Я вижу белый снег,
Весь сшитый насквозь белым.
Я слышу снова смех
И ты мне пишешь мелом…
Есть чёрное и белое
И это знаем мы,
Но по ветру рассеяны
Меж нами чужие сны.
Сделав шаг от белого
И сделав шаг от черного
нам.
Пусть ночи без счета и дни без числа,
Луна без ответа, звезда без огня
Стучится лучами по стеклам к тебе,
Летит рикошетом обратно ко мне,
А серце пусть бьется в ритмах зимы,
И небо ласкают белые дни,
В которых и я, и ты, не один,
В которых туман от зимы до зимы.
Стр. 13
Григорій Матвійович Біленко народився 2 листопада 1937 року в селі Чкалове Нікопольського району на Дніпропетровщині. Зростаючи у важкі воєнні та повоєнні часи у багатодітній сім’ї, хлопець рано зрозумів, що батьки мало чим зможуть йому допомогти, а тому шлях у життя торував самостійно. Після закінчення Нікопольської школи меліорації та Кримського радгоспутехнікуму упродовж десяти років працював на спорудженні північнокримської зрошувальної системи. Пізніше, після здобуття відповідної освіти - художником-оформлювачем, директором Будинку культури. Світ захоплень Г. Біленка різноманітний: література, музика, живопис… Але найбільше його приваблює поезія. Спробував у ній сили у 60-ті роки минулого століття. Згодом друкується у періодичній пресі. Йому належать кілька самостійно виданих збірок:
«Чи прийдемо колись до тями?»(2000р.), «Суд у кошарі» (2003 р.), «Підіймайся, моя Україно!»(2003 р.), «Не в тридев’ятім царстві» (2004 р.), «Гарбуз для НАТО»( 2007р.). Побачили світ книжечки вибраних поезій: «І воскресне дух мого народу»(2004р.),
«Палка з секретом»(2007р.). Твори
Біленка були представлені також у колективних збірках: «Подвиг» (2004р.),
«Червоний гомін» (2006р.).
«Пам’ятаємо» (2007 р.). Член міжрегіональної спілки письменників України.
На вірш пана О. Мороза
«Помаранчева революція», газета «Товариш» за 2-4 серпня 2005 року.
Майдан реве! Розбурхана Вкраїна,
Як вулик розтривожений, гуде… На сході України – біло – синя, На заході убралася в руде.
Майдан вирує! Там буржуйська змова! Призначений від «янкі» президент!
Англійська за лаштунками десь мова, На площі – польсько – галицький акцент.
Майдан гуде! Снують соціалісти, В «месії» вони тепер – за холуїв. Діватись нікуди – у таборі «оранжистів» Попхалися: так дядько Сем велів.
Майдан реве! На хвилі ейфорії
Народ на трон возводить « короля», Надіється: збулась правічна мрія… Чому ж там не розверзлася земля?
Не спала з віч оранжева полуда? Брехливі не відсохли язики!? І на низьких лобах клеймо Іуди Чому не проступило на віки?!
…І розповзлась руда запаморока…
Впрягли Вкраїну у ярмо заброд… Іуда зрадив господа – Пророка, А на Майдані зрадили народ!
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 14 |
Король і свита І ніколи в ярмі не була- Знов розгорілася війна біля корита, Підіймайтеся, хто незрадливий, І знову-помаранчевий базар…. І ставайте на бік проти зла! Порозганяв король своїх бояр Дві рідні мови За те, що крадуть чесно і відкрито. Є в мене дві такі співучі мови… Народу ж мізки брехнями забито, Я їх пізнав у маминих піснях Хоч вірить він іще у короля, Іще тоді, як ми свої корови Впрягали в плуг й орали битий шлях. Та добре видно зблизька і здаля: Той шлях –то поле, танками забите, Який король, така у нього й свита Затоптане ще й тисячами ніг… Заблудився І спалене…Згоріло наше жито – (Олександрові Бондарчуку) Вогнем останній захлинався сніг… «За чесну владу!- клявся і божився,- Орали ми, а жито догоряло, Ми прийдемо! Надовго і всерйоз!» На заході десь глухо фронт гримів… Та… поміж олігархів заблудився І тихо мама пісню заспівала, Найсоціалістичніший Мороз. Як Дорошенко в бій козацтво вів. Підіймайтеся, хто незрадливий! Співала мама…Яром – долиною Я не хочу такої Вкраїни, Ішли на бій безстрашні козаки, Де людина людині-не брат, І бачив я, як бились з татаркою… Де поділені навпіл родини, Дзвеніла криця, блискали клинки… Де панує свавілля й розбрат. Співала мама, йдучи борозною… Я хотів би, моя Україно, И поднималась вся страна на бой Щоб жила ти у колі братів, С фашистской силой, темною и злой, Щоб загнати тебе в домовину С проклятой, ненависною ордой… Доморощений кат не посмів. Її пісні у серці залишились. Я хотів би, щоб ти зустрічала Російські чи вкраїнські – все одно. Новий день, як дівча юнака… Дві рідні мови з ворогами бились, Я хотів би, щоб вільно звучала Як ми орали й сіяли зерно… Мова Пушкіна, Блока й Франка. Зерно зійшло, зазеленіла нива, Щоб Шевченко- Свободи Предтеча, Налився колос – тонко задзвенів… Невмирущий народний Кобзар, Дві рідні мови, ніжні і красиві, Надихнув нас розправити плечі В своєму серці я навік лишив… І позбутись іуд-яничар. Я не хочу, щоб виродків зграя На Голгофу тебе потягла, і від серця до серця гукаю, І звертаюсь до міста й села: - Щоб жила Україна щасливо |
Стр. 15
Ковтун Андрій Олексійович народився в 1938 році. Дитячі та шкільні роки провів на Дніпропетровщині і в Донбасі. Вчився в Запорізькому педагогічному інституті. Працював вчителем англійської мови в середній школі Балабіно Запорізької області. Пише вірші і прозу. Видав сім збірок. Авторові до душі ідеї соціальної справедливості, братнього єднання людей, вірності кращим традиціям батьків.
Земля, исхлестана ветрами,
Застыла в лапах холодов,
Над украинскими полями Опять витает тень панов.
То, что, казалось, запахали
Колхозным плугом навсегда,
Вымирает народ- не в болотистых топях,
Не в песках и не там, где полгода - метель, Вымирает, увы, в самом центре Европы, Там, где аисты щедро дарили детей.
Не сгубили его ни татар ятаганы,
Ни шляхетские колья, ни барина кнут- Гибнет он от своих, от лукавых Иванов,
Что за тридцать серебряных все продадут.
Вымирает народ … Балом правит богатство,
Вырастают дворцы нечестивых господ… Сколько всплыло дерьма! Хамство ломится в панство:
Кто не пан, тот пропал - пропадает народ.
Пропадает в холодных, нетопленных хатах,
У больничных дверей, на вокзальных скамьях… Не нуждаемся больше ни в честных талантах, Ни в отзывчивых душах, ни в умных руках.
Вымирает народ … Но полощутся флаги,
И взлетают трезубцы под митингов гул,
И идут президенты торжественным шагом, Вновь в какой-то стране обходят караул.
Вдруг проросло хитро, нахально, Как повилика, как беда.
Ужель вернется все на круги
В бесовской этой кутерьме, И запрягут в ярмо панюги Тех, что забыли о ярме?
Ужель мы заново познаем
Имений блеск и бедность хат?
- А кто над землями хозяин?
-Да вновь какой-то Энгельгардт.
Опять у панского порога
Мы будем получать плевки,
И наши юные пророки
Пойдут к панюгам в казачки….
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 16 |
В Европу? За добротное это тряпье, Да что же вы так рветесь в ту Европу, Я не против Европы, но все – таки, блин!.. Вы, кормчие державных кораблей? Как же стали мы дворней ее? Ведь мы-народ славяно-скифской пробыНичуть не хуже мюнхенских кро- Мы ведь что – то умели, мы с древней Ру- вей. си Мы-русичи, потомки Ярослава, Шли дорогой своей столбовой, Так почему ж с каких-то гнусных пор Наши ветви славянские гордо росли, Вам потускнели Киев и Полтава Древо жизни украсив собой. И стал нелюб родной отцовский двор? В Европу! Вас манит это слово, А теперь мы, как сэконд страна. За гроши Европа вам, как праздник благовест, Нас скупают на лом. Как хотят… Но у нее другая группа крови, Наши рало и меч в переплавку пошли- Другой устав, другой нательный крест. Будут миски для чьих – то котят. Вы рветесь в их богатое застолье, Как рвется в гости попрошайка-бомж, Будут миски, кастрюльки, ночные горшки Не лучше ль нам красиво и достойно Из страны, что списали в утиль… Начать варить свой, украинский, борщ? И преступной деньгой набивают мешки Но по натуре вы, видать, холопы Те, кто в сэконды нас превратил. И стелетесь пред еврогоспожой- Хоть ложки мыть, но только чтоб в Европе, Хоть нужник чистить-только чтоб чужой. Сэконд хэнд Сэконд хенд, сэконд хенд … Навезли барахла – Праздник роскоши в наших краях. Налетай, голытьба! Распродажа пошла, Можно выбрать штаны за трояк. Сэконд хенд, сэконд хенд…Всюду толпы людей, Обворованный, нищий народ,
Эта тетка Европа, как дворне своей. |
Нам обноски свои раздает.
Я не против Европы. Спасибо, Берлин,
Стр. 17
Іван Федорович народився в селі Чечужине на Полтавщині в родині колгоспників. Трудове життя розпочав на різних посадах у колгоспі. Після закінчення Бреуслівської середньої школи, в якій навчався видатний письменник Олесь Гончар, закінчив Харківський держаний інститут культури.
Поезією захоплюється зі шкільних років. Свої вірші друкує з 1995 року в районній, обласній і республіканській пресі. Випустив поетичні збірки «За торжество справедливості» та «Серце моєї доби».
Член регіональної спілки літераторів.
Галина Іванівна Мудра народилася в Перевізьких Хуторах Нікопольського району (нині передмістя Орджонікідзе). Село розкинулося на березі тихоплинної річки Базавлук. Батько разом з наступаючими військами Червоної Армії пішов на захід і не повернувся з війни. Родина отримала скупе болюче повідомлення: «Пропав безвісти». Згодом померла мама…
Бабуся Одарка Федорівна в 62 роки взяла на свої плечі відповідальність за виховання осиротілої дівчинки. Після закінчення Орджонікідзевської середньої школи №1 та Нікопольського педагогічного училища Галина Мудра
Верніть Батьківщину!
Доля носила мене, як билинку.
Та все ж здіймався я у вись:
Ніжно Вітчизна голубить: «Синку!
Виростеш дужим-кріпись!»
Дітьми війни називають нас нині
Так. Ми зазнали тяжких лихоліть. Та пільг нам не треба. Ви нам Батьківщину,
Що наші батьки захистили, верніть! працювала вчителем 1-4 класів Старозаводської початкової школи, згодом- старшою піонервожатою та вчителем української мови і літератури Чкаловської школи.
У 1972 році закінчила філологічний факультет Запорізького державного педагогічного інституту.
Майже 25 років працювала заступником директора з навчально-виховної роботи в Капулівській середній школі.
Нині - на пенсії, проживає в селі Чкалове Нікопольського району, бере активну участь у роботі клубу шанувальників по
езії «Надія», що працює при Будинку культури.
«Сниться бабусина хата»(2004 р.) - пер-
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 18 |
ша збірка Галини Мудрої. Твори, що Ви- окраса землі, увійшли до неї, привертають до себе ува- В рідний край принесли гу простотою вислову, хвилюють щиріс- Теплий подих весни. тю людських роздумів. Журавлині ключі, Член міжрегіональної спілки письмен- Журавлині плачі ників України. З-за морів принесли Милі спомини-сни… У вечірній імлі Моя колискова Пропливли журавлі, З берегів базавлуцьких я родом… Нагадали мені Там, де верби сумують старі, Світлі юності дні… Задивились у тихії води Перевізькі мої Хутори. Скільки літ промайнуло, що й годі… Пролетіли стрілою літа… Тільки в сни все частіше приходить Безтурботна пора золота. Бачу знову і школу, і друзів, І прекрасних моїх вчителів, Ти наснився мені молодим Бачу любу хрещену матусю… Синьоокий і світловолосий, І вклоняюся їм до землі. Ти наснився мені молодим. Хоч і випила доля сирітська, Степ привидівся буйноколосий, Та мені всеодно повезло: Де ти кожну стежину сходив. Родом я з Хуторів перевізьких, Снились коні, лелеки, дороги, Де ростили мене всім селом. Лісосмуг степових маяття Земляки мої щирі, привітні… І оселі знайомі пороги, В серці пам’ять живе: Власне, все швидкоплинне життя. Є колиска найкраща у світі - Жаль, назад повернутись не зможу, Моє рідне село степове. До твого не схилюся плеча: Час недремно стоїть на сторожі…. А в душі все ятриться печаль. Журавлі Новий ранок уже на порозі - У вечірній у млі Світанкова палає зоря… Пропливли журавлі. І забилося серце в тривозі: Плач пташиний упав З дивним сном розлучатись пора.. На довкіл, що дрімав. Синьоокий і світловолосий, Журавлі, журавлі, Ти наснився мені молодим…. Ти гладив мої чорні коси… |
Стр. 19
А тепер вони сиві, як дим.
Демниченко ( Чупис) Людмила Миколаївна народилася 13 жовтня 1951 року на Харківщині. З батьками їй поталанило- це було мудрі високоосвічені люди. Їй батько Чупис Микола Михайлович був селекціонером, який навчав її любити Галина природу та поважати людей. Мати Дар’я КарпіНародила ненька вна була домашньою Шахерезадою та неперевеВ нещасливу пору: ршеною рукодільницею, подарувала своїй доне-
Полонило край наш чці золоті руки та розумну голову. Людмила МиНевимовне горе. колаївна закохана в поезію та квіти, завжди Розкололось небо – усміхнена гарна жінка, вигадниця та фантазер.
Щулилася хата, В житті, як на довгій ниві, бувають світлі та чо-
А мене купали рні смуги, але вона йде по життю з оптимістичУ любистку й м’яті. ним баченням світу, створюючи своїми руками
Навкруги вогненні те маленьке диво, без якого на світі не зовсім ціСмерчі вирували, каво жити. Багато учнів гарно малюють, пиТа життя росточок шуть вірші, вишивають та в’яжуть і тут велика
Мама врятувала… заслуга їх вчительки, наставниці Людмили МиПісля бою стала колаївни. Людмила Миколаївна не тільки цікава Чорною калина, співрозмовниця та улюблена вчителька довіри, а
А мене назвали ще й талановита поетеса. Вона пише чудові лі-
Іменем – Галина. ричні вірші, присвячуючи їх своїм друзям та однодумцям з клубу шанувальників поезії, який працює в місцевому Будинку культури в с. Чкалово. Її вірші легко читаються, знаходячи стежину до серця людей і складають образ самої поетеси- майстрині, жінки, матері, бабусі. В дитинстві вона мріяла пройти по веселці, щедро даруючи людям шматочки веселкової радості… В неї чудова сім’я: чоловік, який обожнює свою гарну половинку, дві доньки, які теж пішли по маминій стежині. Ось так і йде наша Людмила Миколаївна по Веселці, відкриваючи чудовий світ Мистецтва, ще-
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 20 |
дро даруючи шматочки веселкової радо- Яку Шевченко запалив для внуків… сті всім, хто з нею поряд… Адже він вірив в роботящі руки… А ми ж таки нащадки Кобзаря! Нащадкам Кобзаря І кожному свій хрест в житті нести…. На міць нас випробовують й на віру… Душа в нас людська, а чи як у звіра? Що маємо на Землю ми нести..?.. ВОЛОДИМИР ГРИБОВСЬКИЙ Століття наше- це цинізм та лють… Рідний Нікополь Заглянь у душу – там нема нічого! Рідний Нікополь, край чарівний, Нема святинь, а в декотрих і Бога… Край козацький, від роду дідівський. Нащадки наші нас же й заплюють… Ти для мене назавжди святий, Покинуті батьки… забув їх ти! Бо тебе пізнавав ще з колиски. По смітниках блукають чиїсь діти…. О, Боже! Дай нам сили, щоб не тліти, Хоч Дніпра вже немає, на жаль, Та нашу Україну зберегти. Тут розкинулось «море» Каховське, Все трин-трава в се від «ліхтаря»! Та одвічно біжить в синю даль А як ми мало про духовність знаєм! Невгамовна хвиля дніпровська. Руйнуєм , нищим , давим, убиваєм… А вчитись всьому треба в Кобзаря… Пив я воду із Волги, із Хопла, А не згадати нам усім хіба, Припадав і до хвилі Дунаю, Що ми нащадки гордого народу? Та святої води, як з Дніпра, Шевченко ніс духовність- це не мода! Я у світі ніде більш не знаю. Без неї ми лиш натовп та юрба… Плюєм на все! Коли ж таке було? А коли я в чужій стороні, Людина народилась для любові… То, здається, я маю два серця: В чужій ми шкурі та забули мову… Те одне, що в душі, при мені, Повсюди на нас вишкірилось зло… Друге в Нікополі зостається. Я вірю, що колись зійде зоря, |
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 22 |
Наш край ЮРІЙ ТЕРТИЧНИЙ Та хто не знає Нікопольський край, Народився Юрій Іванович 20.02.1931 Де для минувшини є та криниця, року в сім’ї вчителів. З п’яти років заЗ якої черпай воду, набирай, хопився читанням. Читав усе,що трапОднак вона все повниться, живиться. лялося під руку. Особливо були до впоКочівників приймала ця земля, доби твори Степана Руданського, Івана Ще з тих часів курганами забита. Котляревського, Леоніда Глібова, ТараВід татарви страждали тут поля, са Шевченка, Миколи Гоголя. Слізьми невільників шляхи були политі. У вісім років уже виступав на сцені із А при Богдані все ревло, гуло байками Леоніда Глібова та усмішками І курява здіймалась аж до сонця. Руданського. Та скільки ж у степах тут полягло Інколи пробував писати сам. За Укпаїну славних запорожців. Закінчив Московське прикордонне учиВони тут, на Дніпрі, у нас жили, лище, згодом Одеський педагогічний А серед них і пришлі сіромахи. інститут, факультет фізичного вихованЇх прізвища й понині зберегли ня. Все життя з ним йшли спорт і сцена. Ті Матюки, Вовки та Саламахи. Завдяки сцені серйозно захопився поеНе залишають край і журавлі, зією. Бо кожен тут гніздо від роду має. Першу збірку «Посміхнися, друже» бу- На січовій Капулівській землі ло надруковано в 1998 році. Видані та- Сам кошовий Сірко відпочиває. кож збірки Не загасити в пам’яті років, «Що муж, що жона – одна ціна», Яких розносять славу сині птахи, «Всяка- всячина». Бо ще живуть нащадки козаків – Ті Матюки,Вовки та Соломахи. Асортимент Для п’янства є завжди причини: Поминки, свята, іменини, Хрестини, зустрічі, весілля, Рибальство, лови, новосілля, Печаль, одужання, розлука, Веселощі, любовна мука, Невдачі, успіх, новий чин І просто – п’янство без причин. |
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 24 |
ОЛ ЕГ ПОЛОЗЕНКО Монолог ненародженої дитини Олег Миколайович По- Ця ласкава, затишна темрява не всюлозенко народився 12 ди… Так, десь зовсім немає її, є сяйво серпня 1966 року у Ніко- місяця, є чарівність заходу сонця… полі. Вчився до восьмо- Там, де мене нема. го класу у Нікопольській Там, де мене нема – запах бузку, стрімшколі №5. Улюблені ливий вільний вітер. Білі сліпучі сніги предмети – історія та ма- та величні хмари. Там співають птахи, лювання. Своє перше оповідання Олег граються діти, сяє діамантами роса на написав у 10 років. травичці та павутинні, несподівані весе- 1984 р. закінчив ПТУ – 34 за професією лки після літнього дощу. слюсар, працював на ТЕЦ ПТЗ. Двоє зараз нас живуть серед людей. Це Потім військова служба. Після неї повер- я і довгонога гарна дівчина, яка зачала нувся на південнотрубний завод. мене. З’явився я в цій темряві та приємПрацював слюсарем. ному теплі ніким не званий. І було мені 1995 року Олег виступив організатором тут, як у могутньому храмі, як у таємній молодіжної літературної студії, бо поба- зав’язі зернят. чив нагоду збиратися юним письменни- Чого ти плачеш та зітхаєш, мамо? Чого кам міста Нікополя і обговорювати про- ж не радієш мені? Я вже підріс, зміцнів блеми, яких вони торкаються у своїх тво- у твоєму теплому тілі. Я ж – частина терах. бе. Але що я знаю про тих двох людей. 1999 року прийшов до клубу «Книголюб» Які створили мене? Чого він хотів від при бібліотеці ПТЗ. Там познайомився з тебе в ту ніч? Звісно ж, тільки не мене, Олександром Кушніруком, Григорієм Фу- тільки не моєї появи. Він був як легкодімом, Володимиром Пастушенком, Ва- важний вітерець. Таких завжди багато силем Білим. крутилось біля тебе. Олег Полозенко – автор багатьох опові- Тобі п'ятнадцять, а йому – шістнадцять. дань, казок, а також статей, фейлетонів, В ту ніч ти підвернулась йому для забагуморесок. Одна з його казок «Стояти на ви. Ти молила його не розлюбляти бувершині» була надрукована у газеті тон кохання. Чи не тому ти йому усту«Візит - Венал»(2000 р.) разом з іще од- пила, що трішечки все ж таки кохала нією казкою та фейлетоном. А тим часом його? віхами у його творчості вважаються опо- Вічний скандал тепер у вас, і чвари без відання «Люди та вовки», «Монолог не- кінця. Плач твоєї матері та крики твого народженої дитини». батька: «Що, дурепа, «залетіла»? Так тобі і треба!» Є багато засобів, щоб уберегтися, і все ж це дуже часто з ким трапляється, губить сотні і тисячі людсь- |
ких долей, перевертаючи їх зовсім не
так, як це думалося.
Тепер я чую зростаючу погрозу від тебе, мамо. Думаю я про тебе, хто я, навіщо і кому потрібен? Та поки я вирішував, для чого я був утворений – за мене вже все вирішили. Я - зайвий. І не знати мені пелюшок… Купаюся я в ласкавому теплі твого лона, мамо, та відчуваю,- що мені не жити. Ти не хочеш, щоб я жив.
То у чому ж моя провина? Тому що не треба мені родитися? У життя мене не візьмуть, бо я там нікому не потрібен? Вже готові люди в білих халатах, чекають на мене у своєму страшному й жорстокому світі. Чекають там, де нема і не буде мене. Ще ненароджений, я опинюсь на пласі. Хто ж прийде та втішить мене? У кого просити помилування? Мамо? Високі небеса обрали мені тебе, а ти мене зрадила. Не можна ж з чужим життям помилятися. Не можна чужим життям розпоряджатися, бо помилившись, відродити не можна… Ти дозволяєш байдужому металу вбити мене. Вбити людину. Розірвалась завіса кокона мого, з’явився прорив, в який широко ринуло сліпуче світло, і я здригнувся – мене чекали стерильні руки, готові до катування, до вбивства. Ці руки можуть гладити і
кішок, і коханих, і чужих дітей. Зараз вони несуть смерть. Ось продовження тих рук – блискучі інструменти, котрі шматуватимуть та розриватимуть мене на частини, вишкрібатимуть мене з тіла твого рідного, мамо. І я зіщулився перед ними у клубок тремтячих нервів, болю ... Я відчував, що треба мені сховатися у рятівну темряву. Я був у відчаї. Мені боляче! Я кричу! Невже ти не чуєш? Мені боляче, мамо??? Невже ти не допоможеш?
Прощавай, дивний світу непередбаченості людей. Тебе мені так і не побачити. Світ, в якому мені бути не судилось. Якщо я повернусь, нехай, це будеш не ти. Я оберу собі іншу, яка не зрадить.
После довгих мытарств по Средней Азии украинка привезла мужа к себе на родину, в Никополь.
Муж был узбек. Он тренировал свою слабохарактерную жену и постоянно жаловался теще:
-Повлияйте на свою дочь! Она плохо ведет дом, не умеет правильно готовить плов по – узбекски! Мне осталось только последний раз сказать ей «Талак!» Оказалось, если мужчина на востоке три раза произнесет это слово, это означает что он официально разведен со своей женой.
Услышав зловещее «Талак», теща, не долго думая, огрела зятя сзади сапой по голове (тем, что под руки попалось).
Дочь разрыдалась и бросилась к своему
мужу. Он не поднимался.
Стр. 27
Вода у Каховському водосховищі позеленіла, камені, які стирчали з неї, були покриті мулякою. Тхнуло гниючими водоростями. Чутно били об каміння хвилі.
Юрко боляче ляскав картами по носі Ігорка, який програв у дурня.
- Яка нудота! - позіхнув Вова.
- Сьогодні новий Місяць. Володю, приєднуйся до нас, - проказав Слава. - Ми увечері йдемо на персики.
- Персики мене не цікавлять, Славику. Юрко каже, що у однієї старої жінки чудовий виноград. Ми всі йдемо туди. Хлопців зберемо.
Нікополь засинав у приємних літніх сутінках.
Провулок здавався глухим, але в заростях кущів, у гіллі дерев, звисаючих через паркани, ховався поворот.
- Будинок ми знайшли. Тепер треба відшукати виноград.
- Тихо! - Славик закинув ногу на паркан.
- Ну все, за діло, хлопці! Чи ви в штани напудили? Боїшся, Ігоре?
- Та ні. Просто мені це не до вподоби.
- Коли побачиш виноград, тобі сподобається.
- Не бійся, Ігоре. Ніхто ні про що не дізнається. Не думаю, що ця стара клюшка прокинеться.
- Між іншим, одна живе.
- Не треба! Це добра жінка. Вона, часом, всіх пригощає, - проказав Ігор.
Юрко обернувся та іронічно покивав головою, але даремно, бо в цю мить напружені ноги його поїхали, і він ткнувся у липке місиво. Славик над силу встиг підхопити його, і, між іншим, теж мало не зіскочив з дротяної загорожі.
- Виноград!
- Тьху! Та він же кислючий!
- Пфе! Яка гидота!
- От зараза! Ти нас надув, Юрко! - Славик зі злістю жбурнув у нього величезне гроно ягід.
Хлопчиська зі сміхом почали жбурляти одне в одного виноград, бігаючи по всьому винограднику.
- Гаразд, хлопці, гайда тоді за персиками! - запропонував Славик.
- Далеко?
- Через три вулиці звідси.
Незабаром вони вже залізли на дерево. Ігор не втримав рівновагу і його ноги спорснули з гілки. Загавкав пес. Найближче до них вікно зненацька спалахнуло електричним світлом, з будинку показалася сива голова.
- Ось я зараз пса на вас спущу!
Хлопці, як горобці, злетіли з дерева. Слідом за своїми друзями Славик останнім перемайнув через паркан. Позаду почувся голос хазяїна:
- Ну нічого, поганцю! Я дістанусь до тебе! Біжи, біжи, але від самого себе ти ніяк не втечеш...
- Ні сорому, ні совісті! Подивіться, що вони зробили з деревами! - гнівався гучний
голос.
-Коли все це закінчиться?
- У міліцію треба заявити! їх ціла банда.
|
Збірка літератури рідного краю |
|
- Вон |
и, як зграя сарани! - несамовито закричав молодий жіночій голос. |
|
Хлоп |
чики пробігли кілька провулків і, вискочивши на світло вуличПоети і письменники Ніко |
ного ліхтаря, зупи-польщини Стр. 28 |
нилися, щоб віддихатися. - Слухай, подивись на себе! У якому ти вигляді? - А ти наче чистіший! На себе подивись! Сорочки, обличчя, руки в усіх були замурзані і липкі від розчавлених персиків і винограду. Сміялися дуже довго. - А що, якщо і справді в міліцію заявлять? - занепокоївся Ігор. - Ну то й що? Ніхто не знає, хто це був, - заспокоїв його Славик. Усі розійшлися по домівках. * * * Прямуючи до школи, молоденька вчителька української мови і літератури Ніна Андріївна побачила сивочолого чоловіка, який, тяжко спираючись на палицю тремтячими від старості руками, напевно очікував саме її. - Доброго ранку! - першим привітався він. - Я дуже прошу мене пробачити. Розмова у мене до вас. - Що трапилось, дідусю? - Трапилось, - кивнув він. - Якби ви тільки бачили, що ці школярі витворяють! Спустошують сади, ламають дерева, плюндрують виноградники. І це кожної ночі! Спасіння від них немає! Вони ж не тільки крадуть, вони... руйнують. Скільки ж це триватиме? Невже в них немає ніякого уявлення про совість? Чого ви їх там тільки у школі вчите? Ви що, ніколи бесід з ними не проводили? Хіба нам до міліції звертатись? Ніна Андріївна зблідніла. - Чи ви зможете щось зробити? - з надією запитав чоловік. Вчителька гірко зітхнула. - Та хіба роз'ясниш їм? Дідусю, миленький, чи ви думаєте, вони мене послухаються? Нещодавно я запропонувала їм написати у творах, що вони думають про шкідливість від паління, алкоголю, наркотиків, як ставляться до нецензурної лайки, до хамства. І що ж? Мої учні усі як один написали чудові твори. А насправді, чи знаєте ви, чим вони займаються за стінами школи? - вона замовкла і відвела погляд. Старий нахмурився. - Підлітки живуть подвійним, навіть потрійним життям, - проказала Ніна Андріївна. - Вони вдома і у школі поводять себе зовсім не так, як на вулиці. Чоловічки з подвійним дном. Вони хтять палити цигарки, випивати, ходити "крутими", бездумно жувати жуйку, грати в карти на гроші та на роздягання... Звиняйте, що я питаю, ви ж і самі були колись підлітком? Згадайте! - молоденька вчителька сміливо підняла очі на старого чоловіка. - Так, я сам теж був, звісно, колись підлітком, - згодився він. - Ми пили, палили. І, до речі, теж лазили по чужих садах. Але в мене була у школі чудова вчителька. Тільки завдяки їй я не опинився за ґратами. Я - учень, і я знаю, що говорю. Старий пильно подивився в очі тоненької дівчини. - Їм невідомо, що таке совість. Навчи їх совісті. - Як же совісті навчити? Є речі, яким не навчиш. - Якщо вони достатньо дорослі для написання таких творів, то вони достатньо дорослі, аби розуміти, що саме вони пишуть.
* * * Урок української літератури був останнім. Ніна Андріївна оголосила: - Домашнє завдання - написати твір "Совість". - Це що - виховання характеру? - не зміг утриматися від їдкого зауваження Славик Кандиба. - Ви серйозно хочете, щоб ми написали ще один твір-сповідь? - Деякі люди погано розуміють, - крижаним тоном відповіла вчителька. - Щоб розуміти, треба "поняття" мати! - крикнув з останньої парти Юрко Вітренко. |
Передні парти підхихикували. Ніна Андріївна зиркнула на Вітренка, але промовчала.
- І що ж ми маємо написати про совість? - запитала відмінниця Оксана.
- Все, що ви думаєте про неї, як розумієте і відчуваєте.
- Ніно Андріївно, а якщо ми усі натовпом підемо до бібліотеки, попросимо філософський словник, знайдемо слово "Совість" і просто скатаємо у зошити, ви нам усім поставите однакові оцінки? - з усміхом запитав Вітренко.
- Ні, не однакові, бо ти, Вітренко, навіть при простому переписуванні тексту примудряєшся робити по дві-три помилки у кожному слові.
Клас посміхнувся.
- Доведеться вирвати сторінку із книги та наклеїти у свій зошит. Тоді буде без помилок, - продовжував розмірковувати Юрко.
- Кандиба, проконтролюй, щоб він наклеїв вирвану сторінку не догори ногами, - зауважила Ніна Андріївна.
- А чого як тільки, так Кандиба? Я взагалі принесу вам найкоротший твір: "Совість". У мене нема совісті!" - оголосив Слава.
Клас захихотів.
- Ви поставите мені відмінну оцінку за щире признання? - наполягав Кандиба. - Минулого разу, коли всі писали твір за темою "Чому я не вживаю наркотики", ти що написав, Кандиба?
- "Я не вживаю наркотики тому, що у мене їх немає".
Клас вибухнув від сміху.
- Стильно мислиш, Кандиба! - промовила Оксана, коли вони йшли додому. - Ти, мабуть, знаєш, що таке совість?
- Якщо чесно, - Слава наморщив лоба. - Я знаю лише слово, але... хотів би його зрозуміти.
- Я згодна. Це неможливо пояснити словами.
Він зупинився і взяв її за руку:
- Та ну її, цю совість. Скажи ліпше, ми зустрінемось сьогодні?
- Надії юнаків живлять! - вона побігла до свого будинку.
- Знову злигалася з цим бандитом? - пробурчала мати, ледве Оксана увійшла у хвіртку. - Вимахала дилда вище мене зростом, а розуму досі не набралася!
- А що таке? - спалахнула дочка. - Ми просто разом ішли зі школи.
- Я тобі скільки разів казала, покинь його! - не вщухала мати. - Теж мені, знайшла кавалера!
- Ти його не знаєш. Він нормальний парубок...
- Щоб я тебе більше з ним не бачила!
Батько вийшов на ґанок.
- Ти бач, яка вона розумна? - повернулась мати до тата.
- Так, я - розумна! І взагалі: це моє життя!
- Щось ви всі такі розумні стали!
- А якими ми, по-твоєму, маємо бути? - обурилася Оксана. - Ми не такі, якими ти хотіла б нас бачити? - вона кинула свою шкільну сумку молодшому брату і хутко вискочила на вулицю.
Тато підійшов до матері і поклав руку їй на плече:
- Ти злишся тому, що вона не підкоряється тобі?
- Я боюся, як би нічого з нею не трапилося... Останнім часом вона нічого мені не розповідає, нічим не ділиться. Надто швидко хоче дорослою стати.
- Гаразд, заспокойся. Це ми, дорослі, намагаємося не приймати спонтанні рішення.
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 30 |
А для дітей усе в житті трапляється вперше. - Нехай тільки-но не з'явиться додому до сутінок, я їй випишу березової каші. * * * Хлопці скупчилися під кручею. Мовчки слухали набігаючу на берег хвилю. Юрко задивився на дівочу постать, що майоріла вдалині. - Оксана? - Авжеж! - Подобається вона тобі? - усміхнувся Ігор Юркові, - гарна дівчина. Оксана підійшла й присіла на камінь поруч зі Славиком. - Щось трапилось? - відразу помітив лихе Слава. - Вся річ в дорослих... Мені настогидло, що вони вказують, що нам робити. Вони гадають, що все знають краще. - До речі, куди ми сьогодні ідемо? - запитав Юрко. - Персиків хочу, - зажадав Славик. - Таких, як учора. Сьогодні ми сходимо туди знову. - Невже ви туди підете після вчорашнього? - здивувався Ігор. - А що, є ще якісь геніальні ідеї? - Оксано, може і ти з нами? - Та ви з глузду з'їхали! - спалахнула дівчина. - Гадаєш, що потрапиш до пекла за те, що вкрадеш кілька персиків? - усміхався Юрко. - До нас хтось наближається! - проказала Оксана, відсовуючись від Славика. Славик оторопів, коли побачив під стіною кручі зігнуту постать. Це була бабуся, худа і маленька. - Це та сама старенька, у якої ми вчора увесь виноградник поламали! Усій компанії хотілося розсипатися, але ноги їм не корилися. Як в жахливому сновидді, прикуті до місця моторошною та незрозумілою силою, вони стояли, дивлячись на велике відро у висхлій руці старої жінки, повне винограду та усіляких фруктів. - Добридень, діти! - всміхнулася старенька. Славик був впевнений, що вона занудствуватиме про свою тяжку працю по господарству, про те, що вони, підлітки, не тільки нічого не роблять самі, а й крадуть урожай інших… Але бабуся сказала:
- Я принесла вам фрукти, діти. У вас у кожного вдома росте виноград. Але в мене не такий. Дуже рідкісний сорт. Я вирішила принести вам спробувати. Пригощайтеся, дітки! |
Вона охайно виклала фрукти на великий і плаский, як стіл, камінь. Були тут і медові груші, і величезні сливи, і ніжні персики, і золотаві яблука. А виноград - шикарний, з величезними довгастими ягодами; кожне гроно ледве вміщувалося на двох долонях. - Ви, мабуть, переплутали. Цей сорт винограду росте біля моєї літньої кухні. Треба було вам вдень прийти і погукати мене. У мене навіть собаки немає... Та що ж це я? Ось, візьміть... Може морозиво собі купите... - вона простягла Славику десять гривень.
- Ні-і-і, бабусю! Не треба!
Ігор та Володимир відсахнулися від неї. Славик сховав руки за спину.
Хлопчики з жахом дивилися на стареньку. Вони не вірили своїм очам.
- Нема в мене нікого. Дочка єдина була... Померла від раку молодою зовсім! - стара витерла сльозу. - Ви приходьте через два тижні. У мене дозріє виноград Плевен. Сміливо у хвіртку заходьте і стукайте в хату. Я зовсім глуха. Приходьте, я вас пригощу. Тільки, будь ласка, нічого не ламайте. Ліпше попросіть... Я сама вам нарву. Обов'язково приходьте...
Вони невпевнено перезиралися. Славик стояв і дивився на чорну, зігнуту в три погибелі, кволу постать старої, яка повільно віддалялася стежкою.
Хлопчики оторопіло дивилися на купку чудового винограду на камені. Шелестіли від подуву вітру притиснуті яблуком десять гривень.
Впродовж того часу, що стара важко долала крутий підйом обривистого берегу, ніхто з них не зронив жодного слова. Вова мовчки дивився на виноград.
- Хлопці, коли вона до нас підійшла... Ви знаєте, чесне слово, мені хотілося крізь землю провалитися від сорому, - нарешті промовив Ігор.
- Мабуть, вона бачила нас тої ночі, - сказав Юрко.
Володимир ледве поворушив устами:
- Ця стара, все-таки, якась дивна.
Оксану душила грудка в горлі.
- Які ви все ж таки скоти, - скрикнула вона. - Ця бабуся ледве ноги переставляє, мабуть, вибивається з останніх сил... Випестила цей виноград... Та невже вам її ні крапельки не жаль? Ви самі не розумієте, що робите? Ви... ви... покидьки!
Вона підвелася і кинулася геть.
Чомусь ніхто жодного разу не доторкнувся до дармового винограду, до фруктів. На гроші старої намагалися не дивитися.
- Треба повернути гроші назад бабусі. Хто піде зі мною? - Славик дивився на своїх приятелів.
- Що? Боязко?
- Зараз і підемо!
Тепер вже не ховаючись за кущами, наблизились вони до подвір'я старої. Стиснувши в кулаці десять гривень, Славик рішуче штовхнув хвіртку. Хлопчики зайшли слідом за ним на подвір'я. Володя, уважно огледівшись на всі боки, промовив:
- Треба прийти у суботу бабусі паркан виправити. Вона ж зовсім одна-однісінька.
Більш нема кому.
Надежда добиралась после второй смены домой. Шла по темным безлюдным улицам, умирая от страха и шарахаясь от каждой тени. Мелкая дрожь прямо-таки колотила все ее дородное тело. Ей приходили на память все страшные истории, где-либо вычитанные или же показанные в программе "Ситуация". И она совсем некстати вспомнила рассказы, что где-то поблизости их района завелся вроде бы какой-то сексуальный ма-
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 32 |
ньяк, который чуть ли не каждый месяц насиловал одиноких женщин. Ее даже как-то познакомили с одной из таких жертв этого маньяка. Надежда росспросила ее о случившемся, хоть, конечно, это и было полным свинством с ее стороны, как она сама посчитала. Но у той, вопреки ожиданиям, при упоминании о том случае как-то странно заблестели глаза. А напоследок "жертва" вдруг ляпнула: "Вот бы еще как-нибудь меня вот так изнасиловали!" - чем наповал сразила Надежду. Когда вокруг замаячили дома родного района, Надежда начала успокаиваться. А зря. Ей еще предстояло преодолеть небольшой кусок парка. Она, конечно, могла бы его обогнуть стороной, но ведь для этого нужно было делать приличный крюк. А она так спешила поскорее оказаться дома среди своих надежных стен! Вот и рванула напрямик. Как водится, чего ты больше всего боишься, то и происходит. Надежде оставалось преодолеть каких-то сто метров по неосвещенной аллее, как вдруг неизвестно откуда возник незнакомец. От неожиданности Надежда взвизгнула тонким пронзительным голосом. При виде мужчины в маске, лоб Надежды покрылся испариной, тело затряслось в ознобе, в глазах потемнело. "Он, маньяк!" - мелькнула суматошная мысль. Так страшно ей не было еще никогда. Выскочивший из темноты мужчина ни слова, ни говоря, зажав женщине рот, с силой потащил ее в кусты, решительно развернул ее лицом к скамейке, твердым нажимом руки уложил грудью на спинку. - Мужчина, я прошу вас, не надо... здесь! - вскрикнула она. - А где? - растерянно произнес он. - Можно пойти... ко мне... - она попыталась рассмотреть его, но темнота и страх не давали ей сделать это. Она лишь смогла заметить, что незнакомец худощавый, маленький. Лица его она так и не смогла рассмотреть, хоть он и снял уже свою маску. - А-а-а... муж? - мужчина явно растерялся, он никак не ожидал такого предложения. - Нет у меня никакого мужа... - она всматривалась в его смутно белеющее во мраке лицо. Скажем сразу: счастливая личная жизнь у Надежды не удалась. Были у нее мужчины в жизни, но ни один из них не пожелал взять ее замуж. Последний из них, Толик, был женат, и наведывался к ней только тогда, когда его прогоняла из дому жена. Надежда была женщиной, на которую мужики не оглядывались, но, как и все одинокие женщины, истосковалась по мужской ласке. - Извините, что я испугал вас. Как вас хоть звать? - Надежда - Надя, значит. Ну, не бойся, Надя, я тебя не обижу, - незнакомец пошел рядом с ней, и был явно доволен тем, что женщина не позвала на помощь в тот момент, когда патрульная милицейская машина проехала мимо них совсем близко. Накрапывал дождь. Надежда раскрыла зонтик, половина которого была отведена явно для него. Он взял сперва из ее рук сумку (видимо, с продуктами), а затем и зонт, и уверенно зашагал возле нее, не замечая луж. Они шли, разговаривая и прикасаясь друг к другу плечами. И он был рад и этому грибному дождю, и этому зонтику, благодаря которому он мог быть так близко к ней. А когда они подошли к подъезду ее пятиэтажного дома, он первым вошел во мрак неосвещенного подъезда. - Опять ребятня лампочки поразбивала, - посетовала она. Они поднялись на четвертый этаж. - Я пойду, зажгу газ, а вы располагайтесь пока, - сказала она, когда вошли в квартиру, и Надежда провела его в гостиную. Он быстро осмотрелся: телефона в квартире не было. Сел в кресло, спрятав под него ноги в дырявых носках. Через некоторое время из кухни в комнату проник аромат свежесваренного кофе. Когда |
Надежда вошла, его носки и одежда висели на батарее, а сам мужчина стоял у окна полутемной комнаты совершенно обнаженный. Оцепенев, она сперва уставилась на его грудь, густо покрытую завитушками волос, потом ее взгляд опустился ниже. Ноги у нее подкосились, стали ватными. Она попыталась что-то произнести, но голос пропал, язык тоже ее не слушался. Мужчина подошел, бесцеремонно поднял ее на руки и понес, почти бесчувственную, на диван.
...Она, похоже, потеряла сознание от лавины оргазмов. По крайней мере, когда очнулась, незнакомца уже не было, а Надежда лежала на диване, прикрытая одеялом. Незнакомец исчез...
Надежда вскочила и бросилась осматривать квартиру: не пропала ли что? Вроде бы все на месте.
Надежда была убеждена, что она никогда больше не увидит этого человека, и была довольна тем, что все так хорошо обошлось. Однако, когда на следующий вечер шла поздно ночью с работы, мужчина ждал ее на аллее парка. Он вышел из темноты и подошел к ней.
- Я сидел на лавочке. Вижу - вы идете. Подумал, что вам, должно быть, страшно идти в такой темноте совсем одной.
- Конечно, страшно: маньяки всякие из кустов выскакивают!
- Тогда хочу предложить себя в сопровождающие, Надя... Давай присядем вот на скамеечку, поговорим, а потом я вас до дома провожу...
Его речь, мягкая, вкрадчивая, действовала на Надежу умиротворяюще. Она тихонечко присела на лавку.
Познакомились. Он назвался Сергеем.
- Ты знаешь, Надюша, когда я утром в твоей ванне был, боялся, думал, пока буду мыться, ты милицию вызовешь... А когда вошел в комнату, смотрю, ты уже спишь...
Я не стал тебя будить.
- Вы, видно, замерзли, - сказала она, глядя на его легкую курточку. - Пойдемте, отогрею вас чаем.
- По-моему, мы с вами подходим друг другу, - сказал он.Надежда пожала плечами.
Так дошли до дома. Женщина уже цепко держала его под руку.
Только сегодня разглядела незнакомца по-настоящему. Низенький, плюгавенький, немощный. Его можно было бы в анатомическом кабинете вместо скелета показывать. У Сергея были длинный нос с горбинкой и черные курчавые волосы.
Сидели на кухне, и пили чай.
Ее рот вдруг растянулся от несдерживаемой улыбки:
Ты, наверное, будешь смеяться, но я всегда ношу в своей сумочке пилочку для ногтей, как оружие для защиты от маньяков.
- Что же ты меня не проткнула? - хохотнул он.
- Дело в том, что я никогда бы не смогла ударить человека.
- Почему? - искренне удивился он.
- Я по натуре своей ужасная трусиха... Скажи, а ты бил кого-нибудь в своей жизни?
- Ну-у... - он наморщил лоб: - В мальчишеских драках. В молодости, после танцев.
И все... А потом женился...
- Так ты был женат? Дети есть?
Его глаза вдруг стали грустными. Он хрипло произнес после некоторой паузы:
- У меня шесть детей...
- Шестеро? - не могла поверить Надя. Она надолго замолчала, а Сергей заерзал на стуле, чувствуя, что все только начинается, а каждый его ответ будет порождать
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 34 |
десятки новых вопросов. Но он понимал, что так или иначе ему нужно через это пройти. - И где они сейчас? - не успокаивалась Надя. - Здесь... В Никополе... - Так ты бросил семью? - ее лицо исказилось от негодования. - Когда я вернулся из тюрьмы, жена стала жить с другим, родила от него седьмого ребенка. Мои дети даже не здороваются со мной. Папой называют не меня, а другого человека. - А сидел ты за что? - настороженно ждала Надежда ответа. - За трубы... - Сергей откровенно поднял на нее свои серые глаза. - Трубы вагонами и машинами налево... Восемь лет отсидел. Все для семьи, для детей старался. Не для себя! Шестеро детей тяжело кормить! - Значит, ты на Южнотрубном заводе работал? Сергей кивнул: - Бригадиром отделки. Взял всю вину на себя. Мастер, начальник отдела, зам. начальника цеха помочь обещали, если их не сдам в милиции. Никто не помог. - Родственники у тебя есть? - Родители умерли. Сестра живет в Запорожье, замуж вышла. Семья, дети... Они надолго замолчали. Из не вполне исправного крана мерно капала в раковину вода. - Инструменты у тебя есть? - вдруг спросил он. - Какие инструменты? - опешила она. Он указал на капающий кран. ...Утром Сергей с жадностью накинулся на яичницу. Заметив изумленный взгляд Надежды, пробормотал: - Извини, я уже несколько дней ничего не ел... Отложив вилку, Сергей посмотрел женщине прямо в глаза: - Можно я у тебя поживу как квартирант? - А где ты жил до сих пор? - У друга... - Понятно. Толик появился во вторник. По всей видимости, жена опять выгнала его после очередного скандала, и он со своей пьяной рожей привычно притопал по знакомому адресу. - Толя, ты не приходи больше, - твердо сказала Надежда прямо на пороге, прежде чем он попытался облапать ее. - Это чего? Чего не приходить? - он вытаращил на нее мутные глаза. - Хахаля завела? - Не твое дело! - вдруг обозлилась она. В последнее время Надежда все чаще думала о том, что годы уходят и светит ей одинокая старость в уютной однокомнатной квартирке, что она хочет ребенка, но не от Толика... А больше не от кого... И хотела бы она все изменить в своей жизни. Банан на банан менять - только зря время терять! - с вызовом бросил ей Толик. - Да кому ты нужна, чувырла? Ни рожи, ни кожи! "Вечная невеста"! Кикимора! - А что ж ты сюда ходишь, если я - кикимора? - почернела Надя от обиды. Толик не нашелся, что ответить и поплелся вниз по лестнице. - Ты еще умолять, просить будешь, чтобы я вернулся! - донесся снизу его крик, и |
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 36 |
ВІКТОРІЯ ЧЕРНИЧЕНКО Народилась у 1980 році, проживає у с. Ордовасилівці. Казка « Роксолана на планеті Квітайло» Людина не може жити без чудес. Іноді їй не вистачає чогось гарного. Так ось одне прекрасне, що радує наші душі- це квіти. Великі, маленькі, різнокольорові дрібненькі, але всі такі гарні та незвичайні.! Як ви вже здогадались, казочка буде про квіти. В одному мальовничому лісі на далекій галявині була невеличка хатка з маленькими віконечками і розмальованими віконцями. В тій хаті проживала маленька дівчинка Роксоланка, яка дуже полюбляла квіти. Вся галявина була засаджена всякими квітами. Кожна квітка була добре доглянута. Роксолана завжди зранку підходила по черзі до кожної квіточки і промовляла: « Доброго ранку, мої любі квіти». А квіти нахиляли свої барвисті голівки, ніби кланяючись. Поглянувши на них, можна було подумати, що це квіткове море погойдується від вітру. Одного разу була дуже велика спека, і дівчинка, не жаліючи сил, носила воду аж з другого кінця лісу, щоб полити улюбленців. Та дуже втомилася і вирішила відпочити. Нехай вона поспить, як слід, а ми заглянемо, що робиться на планеті Квітайло, яка знаходиться у Роксолани біля будиночку. Виявляється, кожна квітка- це якась країна, як Піонія, Нарцисія, Хризантемія, Календулія, Майорія, Тюльпанія, Макляндія, Георгінія, Трояндія, Кульбабія, Проліскляндія, Конвалія, Чорнобривія, Айстронія і безліч інших. Щоб потрапити до будь-якої із них, потрібно підійти до квітки, а біля кожної на стовбурці прихований шнурочок. Візьмешся за нього – і відразу опинишся у вибраній країні. А ще квіти на планеті. Квітка на планеті Квітайло завжди цвіли. І от професор Маківка та мудрець Нарцис стали думати, як нагородити цю добру дівчинку. Вони вирішили взяти з кожної країни по пелюстці та квітці і зробити країну Квітоміш. При цьому, якщо вдихнути аромат цієї квітки, то обов’язково потрапиш до неї. Коли Роксолана проснулась, то побачила серед квіток одну велику незвичайну квітку і зразу ж підійшла до неї. Та тільки почула її запах, як опинилася у прекрасній країні , як ви здогадались, у країні Квітоміш. У цій країні вже зібралися всі квітники і повелителі інших квіток і чекали дівчинку. Професор Маківка пояснив Роксоланці, де вона, і та дуже здивувалась, адже їй і на думку не приходило, що таке може статись. В честь дівчинки організували справжнє свято. Кожен повелитель вів за собою квітликів, одягнутих дуже красиво, і колір їх одягу співпадав із кольором квітки. Потім кожний повелитель розповів про свою лікарську властивість. А надалі почалися ігрища. Роксоланці розповіли всі квіткові таємниці і подарували дівчинці книгу, авторами якої були вони самі. Роксолана повернулася додому дуже пізно, зате радісною і збудженою. Зранку вона почала обхід своїх квітів, та тільки вже не так як завжди, а тільки найде кінець мотузки на стовбурі- і вже в кінці країні. Так, а ще дівчина почала готувати різні ліки, які допомагали хворим, Тож і ви любіть квіти і , можливо, теж колись попадете до країни Квітайло. |
Стр. 37
( Із циклу «Україна») Жорстокий вітер безнадії
Розносить геть прекрасні мрії, А щастя нишкне… і засне,
Натомість холодом війне
І душу миттю заморозить.
Тупа байдужість не тривожить
Завзяте серце і гаряче,
Воно в зневірі гірко плаче,
Бо всю рожеву ілюзорність
Розбила дійсності потворність. Твоїх очей не зможу зрозуміти, Така глибока, чиста таїна. В них розквітають ясно первоцвіти Й тремтить небесна глибина.
Твоїх очей не зможуть зрозуміти,
Я в них гублюся і горю, Бо як же можна серцем обігріти Прекрасну вранішню зорю?!
Твоїх очей не можу зрозуміти,
Як вічну пісню кришталю,
У них вогнем святої миті
Твоє освідчення: - Люблю!...
Життя по-різному відміряє нам від щедрот своїх: щастя і горя, злетів і падінь, добра і зла. Буває, на долю випадає стільки, що, здається - не витримати, не пережити. Вони містять в собі талант і незалежність, свій погляд на світ і, на жаль, самотність. Без цього не виникають вірші. У 1994 році вийшла перша книга віршів "Синьою гладдю". Вона знайшла вже своє життя і, як показав час, витримала випробування. Книга приносить людям задоволення. А поетеса продовжує писати ... Вірші - це сама людина. Книга добрих віршів і є ці духовні вітаміни, які створюють в душі перевагу добра над злом. Може, тому і книга її називається «Не ищите блаженства в печали».
Не ищите блаженства в печали Не ищите блаженства в печали Час утраты извечно жесток.
Мы надежду и веру теряли,
Проживая свой крах через рок Не ищите блаженства в печали Губит жалость и доброта.
Осіннє листя. Микола Галичин
Мы друзей на этапах теряли, Говоря: « Все сует суета».
И с рождением дня очищались,
Только к ночи вновь были в грехе.
Звезды тихо над нами смеялись,
Добавляя седин на виске
Растворяются встречи в разлуках
Безмятежность уйдет во вчера, И надёжные добрые руки Коротают мои вечера.
Стр. 39
Народилася Ніна Євгенівна Андрієнко на Уралі. Вірші почала писати ще в школі. Коли вчитель задав класний твір , Ніна написала його у віршах. Саме тоді їй захотілося заявити про себе. З того часу вона постійно відвідувала літературну групу при редакції «Нікопольської правди». Працювала кранівницею на ПТЗ, потім вступила на економічний факультет Дніпропетровського металургійного інституту, а з 1971р. стала працювати в ПТУ № 34, спочатку майстром, а потім викладачем. 25 років працювала вона вчителем, але ніколи не кидала писати вірші, знаходячи у них заспокоєння для своєї душі. Більш за все їй подобалося творити не вдома, а на природі.
Нікопольська письменниця – фантастка, поетеса. Народилась в м. Нікополі в 1967 році. Навчалась у Нікопольській середній школі № 4. Після закінчення 10 класів поїхала навчатися до Твері.
Після навчання повернулася до рідного міста. Працювала вчителем у середній школі № 10. До 2005 року працювала в медичній частині феросплавного заводу. Має двох дітей.
На поклін Іду до Тебе – зморена.
Голодна, спрагла.
Де ти, моя висока справа,
Якої ради я несу свій Хрест? Відмірюю босоніж верстви,-
Не падаю,
Не скаржуся,
Мой город Не плачу.
Может есть города и лучше,
Только мне всех красивее мой!
Берега его Днепр-Славутич
Омывает седой волной
Город Никополь, город песен,
И весенней мечты моей
Город мужества, город чести
И прекрасных в труде людей.
Много есть городов на свете, Здесь и солнышко ярче светит, И каштаны белей весной.
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 40 |
АНДРІЙ ДРОБОТ А де твої вишні цвіли – Народився 10 квітня 1937 року в селі Сльоза із липкої смоли. Хутір – Чаплино Васильківського …Піснями оспіваний край, району на Дніпропетровщині, в ро- Про щастя мене не питай. дині колгоспника. Перша спроба письменництва відноситься до четвертого класу. Вчителька російської мови та літератури звеліла написати щось про М. Лермонтова. Андрій спробував у віршованій формі розповісти про загибель ЛІЛІЯ МАТЯШ Лермантова. За першу спробу вчите- Народилася в 1950 році. Має вищу гулька поставила п’ятірку. Це надало манітарну освіту. Після закінчення вирішучості. Він ще багато разів при- шу працювала редактором радіомовленносив до школи вірші. ня Нікопольського заводу феросплавів. Потім захопився точними науками, Потім – на районному радіо, в газеті, на зокрема математикою. Тільки в 10 телебаченні. Друкувалась в міських та класі знову потягся до літератури. обласних газетах. З рідного села поїхав у 18 років. Застыла тишина Життя завело його до Сибіру, де він Застыла тишина, вступив до Іркутського університету Как будто утонула на філологічний факультет. У 1959 В пещерном полумраке році перевівся до Дніпропетровсько- Загадочных теней. го університету. И звездная тропа Після закінчення університету пра- На запад повернула, цював вчителем у школі. Член Спіл- И полная луна ки журналістів України. Нагородже- Пристроилась на ней. ний медаллю. Я выехала в ночь Україні Бездумно и без цели Піснями оспіваний край, -Вдохнуть сырую дрожь, Про щастя мене не питай. Взглянуть на то окно… Воно десь далеко, з піснями – Как будто бы вчера Немає його поміж нами. Все это, помню, было, Брат брата зубами рвемо, Так почему «вчера», сегодня так Як сірі вовки, живемо. давно?! На смітник ідемо за хлібом – Щоб дітям було пообідать. |
Стр. 41
Василь Шаройко – член Спілки письменників. Автор 19 книжок. Жив у багатолюдному Києві.
Навчався в Нікопольському педагогічному училищі, в школі №1 провів свій перший урок, а в газеті «Нікопольська правда» надрукував свій перший вірш. Народився в малесенькому селі Червона Поляна. Став сиротою, виховувався у діда на Херсонщині, а звідти до Нікополя недалечко. До 7 класу у нього вже було декілька віршів. Поїхав до Києва. На жаль, зошити з віршами вкрали у потязі, але це тільки надало талановитому і здібному хлопцеві сил йди то щаблям життя з ще більшою енергією.
Після закінчення Нікопольського педагогічного училища він закінчує філософський факультет Кіровоградського державного університету і юридичний факультет Київського державного університету.
Василь Шаройко – знову нікопольчанин.
Їм немає діла до ідей
Їм якби були кишені повні. Ці створіння схожі на людей Тільки зовні.
Все для них здрібніло у житті.
Все забули: хто вони, і звідки.
Їм аби лиш речі золоті,
Дорогі напої та наїдки.
Сталлю закипає в серці гнів
Пазурами злість за горло душить.
Ех, зібрати б чортових синів,
Витрясти із них мерзенні душі.
Народився восени 1941 року на Уралі в сім’ї робітників. Виріс у м.Нікополі. Рано втратив батька, шістнадцятирічним парубком взяв на себе піклування про
сім’ю.
Потім служив. Після армії – навчання в літературному інституті імені Горького.
Після закінчення навчання (1971 р.), почалась справжня літературна праця. Перша збірка поезій «Межиріччя»- принесла йому премію видавництва «Радянський письменник». У цьому ж році був прийнятий в члени Спілки письменників СРСР. Згодом вийшло ще сім поетичних збірок. За збірку «Не в чистому полі» та поему «Лінія долі» удостоєний премії журналу «Вогник».
У 1982 році удостоєний звання лауреата премії Ленінського комсомолу. Працював молодшим редактором, редактором, завідуючим редакцією російської радянської поезії у видавницт-
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 42 |
ві «Сучасник». Он хлебом был. Он просто хлебом был. Був призначений заступником головного Тогда твоим Оксанам, Галям, Шурам, редактора одного з найбільших видань – Рыдавшим и вздыхавшим тяжело, «Дитяча література». Что можно так стоять за гарнитуром, И в голову прийти бы не могло. Мой Никополь Еще звучала песня жизни глухо Я никогда в любви тебе не клялся. И доносились здали до нас. И нынче, восходя на твой порог, А как еще? Розруха есть розруха… Торжественною речью не запасся Но был двожильный твой рабочий класс. И красного словца не приберег. Он клялся: мы поднимем, мы построим! Давным – давно по всей днепровской И отдавал всего себя – сполна. шири Родимый мой, не всех твоих героев Весна проходит буйно молодой. Твои проспекты носять имена. А вспоминаешь, как мы раньше жили, Я помню их – Иванов и Одарок, И самому не верится порой… Я их черты сегодня отмечал Он зримо шел, Победы светлый празд- В ситющих глазах никопольчанок ник, И в мягком море никопольчан. Но у оврагов самых тех глухих Пусть эти святи будут неизменны Еще горячим было место казни И все дела стеряються по ним, Несломленных подпольщиков твоих. Пусть катится волна рабочеу смены Еще хранили сбитые пороги В урочный час к широким проходным. Следы тупых фашистских сапожищ. Пускай струмятся солнечные краски Еще кричали криком похоронки К твоим газонам, клумбам, витражам, За каждой дверью горестных жилищ. Пускай плывут армадами коляски Казалось, нервов лопнуи пружины – Твоих новорожденных горожан. Рыдали все и радовались все. Они еще наивно тянут руки, Еще в боях сожженные машины Из тесных вырываясь одеял. Чернели на обочинах шоссе. Им предстоит еще пройти науки, Еще в обход родительских наказов Что мне ты безупречно преподал. Азарт мальчишек в поле уводил, И сад шумел, и белый голуб вился, И каждый целый склад боеприпасов Трубил завод, дымы свои клубя. На чердаке каком – нибудь гранил. Я у тебя и нежности учился, Твой трубный только ждал восстанов- И мужеству учился у тебя. ленья. Хрипели паровозне гудки, И в здании заводоуправленья, Как призраки, носились сквозняки. А в городе, опять в ударе нервном, Притихнув, как в предчувствии грозы, Измученная очередь за хлебом Во все глаза смотрела на весы. Как этот строй тянулся, как он длился! И хлеб, что нас дурманил и манил, На черней и на белый не делился. |
Стр. 43
Народився 7 вересня 1909 року в с. Вошиве – Покровське на Дніпропетровщині.
У тридцяті роки за вірші, які були наповнені глибокою любов’ю до України, мріями про її незалежність, був заарештований і засуджений. Незаслужене покарання відбував у таборах Далекого Сходу – в Забайкаллі, Заамур’ї, Усурійській тайзі. Там познайомився і заприятелював з відомим українським письменником Іваном Багряним, який пізніше присвятив світлій пам’яті поета повість “Розгром”, де сказав такі проникливі слова: “Світлій пам’яті поета і товариша – Михайла Пронченка, що за українську ідею пройшов через більшовицькі тюрми й концтабори і не зламався, і нарешті був розстріляний у Кривому Розі гестапівськими посіпаками в 1942 році, цей твір про трагедію покоління присвячую”.
З таборів Далекого Сходу М. Пронченку пощастило повернутись живим незадовго до початку війни. Але він мав ще 5 років позбавлення громадянських прав, що не давало можливості дістати йому постійну роботу за фахом. За часів окупації України гітлерівцями поет редагував у Кривому Розі часопис “Дзвін” і в цьому ж видавництві видав свою збірку віршів “Кобза”, пафос якої виразив у поетичній формі: І в своїй хаті соколино
Брати братаються – дивись,
Моя хороша Україно,
Знов будеш вільна, як колись!
Але ідея незалежності України була ворожою не тільки більшовиками, а й німцям. І в 1942 році Михайла Пронченка було ув’язнено фашистським гестапо і тоді ж розстріляно.
В післявоєнний час твори поета не друкувались. Причини загальновідомі. І лише в 1995 році зусиллями сина поета Анатолія Пронченка та дніпропетровського письменника Миколи Чабана була видана книга “Кобза", до якої ввійшли вибрані твори і спогади сучасників поета. Таким чином, Михайло Пронченко повертається до свого читача.
Сад і пісня солов’їна,
Небо, - гляну. – синь сама. Золота моя Вкраїна, Золотішої нема.
Крізь завої диму й муті
Серце ллє, мов жар, пісні, Де могили на розпутті – Наче лицарі ясні.
І рече ось Бог із неба:
“Кинь Вкраїну – йди у рай”.
“Раю, - я кажу, - не треба,
Дайте змучений мій край!”
Дзеркало. Микола Луговенко
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 44 |
ГРИГОРІЙ БІДНЯК кам” (2012).Автор поетичних книг Народився 21 березня "Слово для спраглих" (1992), 1933 р. в м. Марга- "Сатиричний вернісаж" (1992), "Вуздечка нець Нікопольського для пегаса" (1993), "З Україною в району Дніпропет- серці" (1993), "Молитва перед іконою ровської області. Уча- України" (1994), "В стражданні та люсник війни. Навчався бові" (1994) та багатьох інших. у Львівському поліг- рафічному інституті. Закінчив філологі- України куточок чний факультет Дніпропетровського Так давно не був я в Городищі державного університету. Працював ди- і не чув лелеченьки давно. ректором Марганецької та Бердянської Як було у заводях Річища, друкарень, Дніпропетровського видав- наче в казці... ництва "Поліграфіст", згодом – видав- Точно як в кіно. ничо-поліграфічного підприємства Таємничі шепоти вербові, "Дніпро". Засновник та головний редак- в очереті вербовий місток. тор газети "Літературне Придніпров’я", Зірочки зависли вечорові театру поезії "Весна". де духмяно пахнув так бузок. Отримав звання Почесний громадянин Пам’ятаю все: ще ніби вчора м. Марганця (2001). Нагороджений По- Їздили ми з батьком до млина. чесною відзнакою Міністра культури та А яка була навколо флора! мистецтв України "За досягнення в ро- Та нічого вже того нема. звитку культури і мистецтв" (2003). За- ...Хай давно того служений діяч культури України. Лау- всього немає: ні Річища, реат премії ім. П.Кононенка (2011). ні вишневих снів. Член Національної спілки письменників Хочеться побути в ріднім краї, України (з 1994 року). де родився, виріс і змужнів... Пише українською мовою. Де знайшов пісень Співавтор поетичних збірок "Україно, срібний струмочок ти моя молитва" (1993), "Поезія – ду- і Пегаса вгледів стремена. ховність щонайвища" (1996). Співавтор України рідної куточок – книг "Веселки ріднокраю: Антологія ди- кращого для мене більш нема! тячої літератури" (1995), "Антологія поезії Придніпров'я" (1999), "Сяєво жарптиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров'я . Співавтор аудіокниги “Письменники Дніпропетровщини–шкільним бібліоте- |
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 46 |
КАТЕРИНА НЕТУДИХАТКА Щоб не билось – не горіло, але сміяНародилась 20 березня 1985 року в Све- лось. рдловську. З 1986 року живе у Нікополі. Не боліло – але мріялось, але любилось. Пише вірші з 7 років. Навчалась у школі Щоб не снилось – збулося, назавжди за- № 25. У 1999 закінчила музичну школу лишилось - по класу фортепіано. З 2000 року навча- не притерлось, не проїлось, не збулось. лась у Криворізькому музичному учи- Сонцем, небом, морем, лісом, вітром, лищі на факультеті теорії музики. спекою - Катерина Нетудихатка член Нікопольсь- щоб не боляче, щоб не страшно, щоб не кої літературної студії «Тихий вир» з погано 2002 року. Пише вірші й прозу. Поезія за тобою, за тобою, за тобою Катерини – своєрідний щоденник на кожною миттю, кожним словом, кожним все, що хвилює і тривожить її в житті. зітханням. Улюблені автори Катерини: Дюка, Ма- НІНА РУКСОВА хова, Цвєтаєва. Я флиртую ** * Я флиртую с тобой, я флиртую, За тобою, за тобою, за тобою Ты не верь моим нежным словам, замітаю всі образи, всі тривоги. Ты не знаешь, о ком я толкую Я – не Ангел. Я – не щастя. Я – живе И о ком слезы лью по ночам. око світу. Капли падают вместе с листвою, У паркані, біля дороги я – квітами, я – Обнажая деревья в саду. кроками, Не пойму, что случилось со мною, я – ночами не ламаю й не будую – ство- Я к тебе на свидание иду. рюю. Задождило в судьбе и в природе, Не рятую, не прощаю – але мовчанням Слышен осени поздней аккорд, на себе твої негаразди одягаю. Не прикажешь смеяться погоде, За тобою , за тобою , за тобою Даже если гитара поет. встеляю все я добротою Мы встречяемся, вот наваждение. вмертвляю, присипляю сон – травою Боже мой, что за новая блажь, Молодою – золотою – голубою: Нет ни близости, ни отчужденья, «Спи , розруха! Спи, образа! Спи, три- Есть лишь прошлого жаркий багаж. вога! Голод – гордість – гіркоту – горе – стороною!» Я – від Щастя! Я – від Серця! Я – від Бога! За тобою, за тобою, за тобою. |
Стр. 47
Народилась 25 лютого 1976 року в м. Нікополь. Навчалась у СШ№ 19 і 20. У 1993 році у Нікопольському педагогічному училищі. З 1995 по 1996 рр. працювала вихователем в дитячому садку №11. З 1997 року працює у фірмі «Майстер- плюс» оператором з виробництва поліграфічної продукції. Свій перший вірш написала ще у школі, в середніх класах.
Ось і зима настала,
Парк уквітчався снігом. Вийшла і не впізнала – В казці тепер я ніби. Пройду по алеї у парку чудовім, Відгомін лунає від рипу чобіт.
Навколо- лиш тиша,
Навколо – лиш спокій,
І я лиш іду, а навколо все спить. Цікаво, неначе то казка матусі – Я йду по алеї й не вірю очам.
Я йду по алеї і просто сміюся. Ні, тихо всміхаюсь… Навіщо журба?
Земля увібралась у шати чудові.
«Віншуйте її», - наче все промовля. Вона підросла ще на рік,але знову Лишиться земля, як завжди- молода.
Народився в 1969 році. Закінчив ПТУ-34, працює бригадиром ТПЦ- 1. Поет-романтик містичного напряму, прозаїк - фантаст, співредактор журналу "Богдан". Член молодіжної літературної студії міста Нікополя.
Печальный ангел ночью прилетел,
Он жизнь мою прошедшую измерил. Сломал печати с прошлого и медлил, Как будто оказалась не у дел. В морщинах штор заблудится рассвет И давнее ворвётся в сны нежданно. Смешает мысли грозным ураганом На прошлое наложенный запрет.
По снам своим читаю календарь,
Обрывки строф бросаю ночью в небо. А ангелы летят за ними следом, И жертвою бросают на алтарь.
Запутана судьба бантом дорог,
Вся эта жизнь- успехах и погонях.
И звезды- горстью жемчуга в ладонях. А где-то в храме молится пророк. Придумано не мной, что к алтарю Ведёт одна священная дорога. Мы все стоим у этого порога.
Роса-слезой рассвета на ветру.
Я память словом разожгу случайным.
Пусть мне оно дорогу озарит.
И снова брызги искр взорвут зенит, Сложившись в строчки по закону тайны.
Збірка літератури рідного краю
Стр. 48
ІРИНА АГАПІТОВА
Что за осень! Не осень, а сполох…
Паутинки танцуют, звеня,
Этих листьев приглушенный шорох Так волнует, былое храня.
Загребаю, опять загребаю
Эту золота буйную цветь…
И не знаю, не знаю, не знаю, Когда снова смогу одуреть.
Одуреть от того, что счастлива
Средь сияния любящих глаз, Красоту ощутить, не красивость
Обязательных выспренных фраз. И останется, словно виденье, Этой осени наважденье.
В родном провинциальном городке Я любящее сердце обронила.
И в новом непривычном далеке
Окажется желанным все и милым.
Здесь отзвенела первая любовь,
И, отгремев грозой, ушла последняя, Здесь гасла я и загоралась вновь, Минуя фазы тленья и забвения. Здесь, не скупясь, себя я раздавала Помногу, не могла по мелочам. И чем кусок побольше отрывала – Теплее и уютней было вам. И пусть ты мал, мой старый бедный город,
Ты так богат прекрасными людьми,
Они – твое лицо, твой хлеб и порох, Добром благословятся дни твои.
Золото осені. Микола Галичин
ПЕТРО БІБА
Вулиця Олега Кошового
Вулиця Олега Кошового...
Ще торік тут не було нічого.
Тільки за цехами «Трубосталі»
Соняхи для сонячних кларнетів Золоту поему розверстали На пів-обрію, на півпланети.
Та зростало місто.
Скільки зору,
Лініями кинувшись угору,
Ширилось. І вже стрілою строго - Вулиця Олега Кошового.
Вулиця Олега Кошового...
Ще димить асфальтова дорога.
Сонце й злото листя вперемішку,
Стріли в кранів схрещені на сонці! Діти вперше розкривають книжку, І навіки з ними краснодонці.
Вулиця Олега Кошового...
В зелені доріжка до порога.
Тут живуть і просять завітати
Виконроби і майстри прокату. А над ними сонце - степове... Пам'ятка - бліндаж у три накати - Тут єдина, все навкруг нове!
Як же в дім Олегу не ввійти?
В кожнім домі сестри і брати, Молодого світу будівничі!
І хоч їх не знає він в обличчя.
Серце юне кожного він знає:
Кожного, як зірка, осяває. Ніч. А на шістнадцятім кварталі Муляри виводять третій поверх.
У вогнях прогони «Трубосталі»,
Місто молоде - в південних зорях.
Вікна - ніби смальтові узори.
Вулиця Олега Кошового. Вічно молодого і живого.
Нікополю Повернули твої запросини
Давні роки моєї зорі.
Здрастуй, Нікополь орденоносний. Вічне сонце моє на Дніпрі!
Скільки літ я тебе крізь грози
У синівському серці несу -
І Микитиного перевозу,
Й Жовтих Вод запорозьку ясу.
Чорноморські вали і причали, Де засвідчили маяки, Як сини твої підіймали
Стяг потьомкінців над віки.
В серці в мене каховські зорі.
Стук тачанки у бронзі степів, Шелест хвиль рукотворного моря І вітрил океанський спів.
Тут усе мені рідне до болю,
Хоч не все вже знайоме з лиця. Чи давно ці заводи у полі Починали ми з пакільця?
Рідних вулиць не стану рівняти З тими стрітами і авеню,
Де стрічав яструбів біснуватих, Що спалили б нас без вогню. Тільки зась! Не кажу: ракети – У знаменні Жовтневому суть!
А прокатні цехи і в поети,
І в Кремлівські палати ведуть. Та найвище - простою судьбою Осягти верховини ясні...
Рідне місто, яснію тобою.
Всім верхів'ям своїм ти в мені.
Як війною розверзлося небо,
Ми пішли з рідних вулиць у бій. Скільки нас полягло і за тебе, І сьогоднішній орден твій!
Жерла труб у тайзі суворій
Ти націлюєш в надра землі. І органно звучать Самотлори, Й літаки - на орлинім крилі. Воскресили твої запросини Роки, згаслі в календарі.
Здрастуй, Нікополь орденоносний.
Вічне сонце моє на Дніпрі!
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 50 |
ЄВГЕН БІЛОКОНЬ ВОЛОДИМИР ГЕРАСИМОВ Тобі, Нікополь Десь мій Нікополь є О рідне місто, я тебе кохаю! (Переклад з російської Сингаївський М.)
А це, напевно, більше, ніж люблю. Знову - наче в дитинстві я. Бо ти найкраще - серцем відчуваю. Рідне місто, приймай! Добра і злагоди у Господа молю. Ти - хлоп’яча провінція, Я рада бачити тебе завжди квітучим. Абрикосовий рай. І молодь така гарна підроста.
Ти, Нікополь, веселий і співучий, За тополями й кленами В тобі є незбагненна красота. Знало серце моє: Будую в мріях величаву вежу. В цьому світі зеленому Найвищу в світі, аж до сивих хмар. Десь мій Нікополь є. З височини, милуючись, я стежу
Світанків мить і захід, що в сто жар. Час червоними числами Глянеш на північ - велич феросплавний, Дні вказав головні. Гордість країни на довгії роки. Та стають знов хлопчиськами Є безліч в місті підприємців славних, Ті, що вже в сивині. Спільний добробут множать залюбки.
А це цехи всі трубного заводу. За сибірськими трактами Там люди праці - руки золоті. Чули місто своє, Династії в чинах проходять рід від роду, Знали серцем, не картою: На зміну нам вступають дужі й молоді. Десь їх Нікополь є. Проспекти твої, Нікополь, будинки
Занурилися в зелені садів. Де б не був, не забудеться Дитячий сміх лунає всюди дзвінко, Все, що бачив тут я, І хвиля щастя лине в кожен дім. В Поперечної вулиці
Скромна слава своя.
Неповторною повістю Рідне місто встає, І кажу всім я з гордістю: Десь мій Нікополь є!
Там під тихими вербами Знов би друзів зустрів, У моєму місті- весна. Микола Галичин Знов почули тепер би ми |
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 52 |
ПАВЛО КОСЕНКО Я встречал их (военных и штатских) Як часто я в думках вертаюся додому, И в Чите, и в Ташкенте на танцах, В далеку молодість, на сорок літ назад... У бакинских засаленных вышек, Ось місто над Дніпром, ось невеличкий сад, А проти нього і будинок виконкому. На Алтае, Алае и выше... А однажды наткнулся в печати Я не забув ще тиху вуличку знайому І білокорих осокорів ряд... Я на снимок тот памятный старый: А ось і незабутній білий палісад, На исписанных стенах рейхстага А далі й обриси омріяного дому. Есть и подпись: «...никопольчане»... И пускай не покажется странным. Все так, як і було і, мов колись давно, Если где-то у нарвских окраин Я тихо входжу в двір і стукаю в вікно. Кто-то с жалостью, будто о главном. Але вікна чомусь ніхто не відчиняє. Вспомнит вдруг о капуловских плавнях, А затем запоздало приедет Я знову стукаю - мовчить манливий світ, К тем, случайно оставшимся вербам. І я догадуюся - люба не чекає - Постоит под взволнованным небом Бо нині запізнився я на сорок літ. И о прошлом поведает детям... Так живем мы. И каждому сердце Гладит хвостик бессрочного детства: ВОЛОДИМИР КУШНІРОВ Никопольчане Я живу в городишке у моря, Не такого уж знатного моря, Не в таком уж большом городишке, Чтоб - заботливой славы в излишке. Но, я знаю, в стране величавой, Рибаки. Дмитро Шеремет На Кавказе, на Севере синем Даже самый отъявленный сидень - Может статься - никопольчанин... |
Стр. 53
На днепровской земле зеленой,
От весенних ветров хмельной,
Светом солнечным озаренной,
Напоенной водой живой,
Где в чести детсады и клумбы,
Где проспекты теперь стройны,
Ты стремительно, Южнотрубный, Утвердился в судьбе страны.
Ты призывно трубишь и гневно.
Весь в движенье, в огнях, в дымах, И лежит высокое небо На гремучих твоих цехах,
На горячих, на тех - прокатных.
Где спрессованы звук и свет,
Где ни жестов, ни слов плакатных, Ни героев плакатных нет.
Будується феросплавний. Есть
Сергій Калініченко работа,
старшой, подручный, На рольгангах металл багров.
Все надежнее, и научней,
И значительней всяких слов. Только липнут к плечам рубахи, Он идет - прокат - знаменит: В Байконуре и на Талнахе Бас тяжелый его гремит.
Он глядит из колодцев душных,
Из ракетных своих бойниц
И у северных, и у южных,
Напряженных грозой границ... Ты поднялся таким не сразу.
Судьбы отданы. И теперь
Не прожить без тебя КамАЗу.
Не дохнет без тебя Тюмень. Только нежностью, только песней Эту землю не сбережешь.
И все огненней, все железней!
Все стремительней ты живешь.
И трубят могучие станы.
Шире пламенная заря. И теснятся сады, баштаны И картофельные поля. Громовой голосище, грубый Не на отдых людей зовет. Огнедышащий, Южнотрубный, Крайне нужный стране завод.
В моей душе твой щебет соловьиный. Твоих заводов огненная жизнь.
Речь русская и мова Украины
В твоем певучем говоре слились.
До трепета и буйно, и душисто
Цветение садов немолодых
На улицах казненных декабристов.
На старомодных улочках твоих. Мы здесь росли и знали каждый угол, И каждый звук, и каждый поворот. Совсем мальчишки - дети металлургов, Упрямо возрождающих завод.
Одна судьба, одна их цель собрала
На этом приднепровском рубеже
Со всей страны: и с фронта, и с Урала,
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 54 |
И с севера, и с юга... И уже
Он поднимался, грузен и натружен, И матери таких, как я, мальцов По десять раз подогревали ужин, С работы поджидаючи отцов.
Гудок трубил призывно и сурово, Старий причал. Яків Фектистов И, матерей сводившее с ума Авария - пронзительное слово - Прошла крыла чужого тень. Врывалось в беззащитные дома. Паромщик. Гимнастерки латаной
Рукав заправлен под ремень. Нам не понять еще всей этой боли,
И жизнь пока не очень-то горчит. А берег черен, поле выжжено На переменках в нашей средней школе Огнем врага, огнем своим, Бесчинствуют тряпичные мячи, И вся деревня, все, что выжило,
Тянулось к землям заливным. В тетрадках есть и тройки, и пятерки,
Запалы по карманам, поплавки. Забыть ли ту весну тревожную? Учитель в полинявшей гимнастерке. Был наш паромщик крут и прост, Прихрамывая, ходит у доски... Он с бабьей помощью, как с божьею,
Тянул провисший в воду трос. Но обрывались школьные уроки,
Едва седьмой заканчивался класс, И я тянул, пыхтя отчаянно, Широкие отцовские спецовки И оттого, что гладь кругом, Перешивали матери для нас. Казалось, не паром отчаливал,
А плавни плыли на паром. И прямо в цех. Там звон и грохот стали
Нас оглушал. Там сам рабочий класс А там луга, там рыба удится, Нам руки жал. Там наших батек знали И под любой слепой грозой Настолько, что считали - знают нас. До темноты паромщик трудится И день за днем сирена не смолкала. Меж берегами, как связной. И трубы раскаленные неслись...
И гонор был. И скидок не давала Потом в шалаш. И, полный гордости, На молодость стремительная жизнь. Цигарки я кручу ему,
Не понимая общей горести, Речка Лапинка Которую потом пойму. |
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 56 |
Наш трубоволочильный И если я под ношей непосильной Могу стоять, держусь на вираже - А грусти не бывает беспричинной... Так потому, что трубоволочильный И вновь, как наяву, передо мной Остался вечной юностью в душе Наш праведный, наш трубоволочильный, К истокам Который лет пятнадцать, как не мой. Я снова вырвусь из столицы В, края где след мой малый есть. Нет, мы не знали молодости цену Порою той, когда из нас любой Мог прямо с танцев - да в ночную смену, Да на рыбалку после той ночной.
Смущали нас торжественные речи. Не приходило в голову трубить. Что вот и нам страна смогла на плечи Серьезные заботы возложить. Будинок культури Південно-трубного заводу. Работали. И были как родные. Іван Гузь Больших грехов не видя ни за кем. Казалось нам - такие молодые! Где жизни горестной страницы А вспомнишь - ну, зеленые совсем! Пришлось мне вдумчиво прочесть. С тех давних пор в душе навеки Но трубы шли: в травилку, из травилки... Разлив немыслимых степей А дальше - чуть глазами покоси - И строго ровные шеренги Девчонок наших алые косынки Пирамидальных тополей. Пылали так, что Боже упаси! Там переплески волн зеленых, А воздух впрямь-таки медов, Бесценным вкладом в сердце отложились Когда летит пыльца с вишневых Те годы - и светло от них, светло. И абрикосовых садов. Дружили мы, влюблялись, петушились, Такое лето там, такие И дело, между прочим, тоже шло. Стоят погожие деньки, Что даже трубы заводские Теперь не то, чтоб силы убывают, Вот-вот - и выбросят ростки. Но груз не тот, и даль уже не та... Уже мои ровесницы скрывают Повсюду синь да солнца брызги, Свои еще прекрасные лета. И всюду, в золоте лучей, Поры военной обелиски |
И обелиски наших дней. Душе все дали там открыты, Любая улочка - родня. Ты не держи, Москва, обиды За эту слабость на меня.
Не осуди. Живая память,
Она - как жилка на виске. И мне еще придется править Себя на этом оселке. Чтоб ты меня всегда встречала Хороших полного забот.
Я точно знаю, где начало
Любовь к Отечеству берет.
Мне этот берег дорог говором, Который сам я растерял. Полями близок, гулким городом, Прокатывающим металл.
И плеском пляжа многолюдного, И рыбаками у камней. Той проходною Южнотрубного, Той школой первою моей.
И ничего нет в мире искренней Такого кровного родства. Стою у самой главной пристани, И в строки просятся слова.
Мной разные дороги пройдены.
Большой Союз изъезжен весь, И если сердце есть у Родины, То для меня и сердце здесь.
В степи над Днепром, где колышутся травы
На месте озер и болот Вырос красавец - на радость и славу - Наш Южнотрубный завод.
Люблю свой завод и родные просторы.
Бескрайних небес синеву,
Люблю ветерок я Каховского моря И город, в котором живу. Плывут пароходы в заморские рейсы, Колеса стучат поездов... С песней уносят гудящие рельсы Продукцию наших цехов. Весело всюду у нас и красиво, Зелень бушует вокруг.
У заводской проходной терпеливо Парни встречают подруг. Я стал металлургом, работал, учился, Ни лет не жалея, ни сил.
С профессией трубника крепко сдружился, Навек я ее полюбил.
Люблю наш завод и родные просторы, Бескрайних небес синеву. Люблю ветерок я Каховского моря И город, в котором живу.
Збірка літератури рідного краю |
||
|
|
Стр. 58 |
Тестові завдання на закріплення теми «Література рідного краю» 1. В якому році в м. Нікополі була організована перша літературна студія молодих нікопольських авторів? А. 2000 році; Б. 1991 році; В. 1995 році; Г. 2005 році. 2. Яку назву мала перша літературна студія молодих нікопольських митців? А. «Тихий вечір»; Б. «Тиший день»; В. «Вчораншній день»; Г. «Тихий вир». 3. Як прізвище організатора першої студії нікопольських поетів «Тихий вир»? А. Олег Полозенко; Б.Олег Кошовий; В. Олег Тягнибок; Г. Олег Ляшко. 4. Сьогодні у Нікополі діють два літературні об’єднання. Назвіть їх? А. «Альфа і омега», «Рубікон»; Б. «Гелікон» і «Райдуга»; В. «Глобус» і «Ранок»; Г. «Земля» і «Дзвін». 5. З якого твору Олега Полозенка ця цитата «Прощавай, дивний світу непередбаченості людей. Тебе мені так і не побачити. Світ, в якому мені бути не судилось. Якщо я повернусь, нехай, це будеш не ти. Я оберу собі іншу, яка не зрадить»? А. «Замість тисячі слів»; Б. «Секрет буття»; В. «Сімейнобудівельний інститут»; Г. «Монолог ненародженої дитини». 6. Хто з поетів ілюструє власними малюнками свої збірки поезій? А. Поліна Мудра; Б. Катернина Нетудихатка; В. Аліса Кисіль; Г. Наталя Рощина. 7. Хто обожнював писати у жанрі гуморески? А. Юрій Тертичний; Б. Ігор Ляпін; В. Людмила Демченко; Г. Григорій Бідняк. 8. В кому селищі Нікопольського району знаходиться меморіальний комплекс «Могила кошового отамана Івана Сірка»? А. У селищі Олексіївка; Б. У селищі Капулівка; В. У селищі Першотравневому; |