ВІДДІЛ ОСВІТИ  ВИКОНАВЧОГО КОМІТЕТУАПОСТОЛІВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

ПЕРШОТРАВЕНСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА

І-ІІІ СТУПЕНІВ

 

 

 

ПЛЕКАННЯ ЛЮДИНИ ЯК ТВОРЦЯ, ЗОДЧОГО ВЛАСНОГО ЖИТТЯ, СУБ’ЄКТА СОЦІАЛЬНОЇ ТВОРЧОСТІ ЗАСОБАМИ СЛОВА

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2019 РІК

Найвищі досягнення людської думки, найглибші знання й найполум’яніші почуття залишаться невідомими для людей, якщо вони не будуть ясно і точно оформлені у словах.

Ні комп’ютер, ні телебачення не можуть замінити безпосереднього діалогу з іншою людиною, який можливий завдяки слову.

Слово навчає, слово й виховує.

Дар слова – одна з найвизначніших здібностей людини, що підносить її над світом всього живого і робить власне людиною.

У даному посібнику вчителі української мови та літератури знайдуть теоретичні та практичні поради з актуальної проблеми – плекання творця, зодчого власного життя, суб’єкта соціальної творчості засобами слова.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Самовдосконалення – важливий чинник самоформування особистості

 

 

 

 

Розвиток і освіта жодній людині не можуть бути надані або повідомлені. Кожен, хто бажає до них приєднатися, повинен досягти цього особистою діяльністю, особистим зусиллям, особистим напруженням.

А.Дістервег

Яку роль відіграє школа в суспільному прогресі? Яка її місія в самореалізації дитини? Як виховати людину-стратега і творця свого життя? Ці та інші животрепетні питання – предмет роздумів педагогів, учнів, громадськості.

Смисл і логіка діяльності школи сьогодення полягає в осягненні одного з найважливіших мистецтв – мистецтва жити. У мистецтві жити людина – і творець, і предмет свого мистецтва; вона – і скульптор, і мармур, і лікар, і пацієнт. Педагогіка нової школи – це педагогіка плекання людини як творця, зодчого власного життя, суб’єкта соціальної творчості.

Навчатися жити означає виробити свою позицію в житті, світогляд, гідне ставлення до себе й інших, поставити перед собою завдання і діяти згідно з ними. Кульмінаційним моментом творчих пошуків особистості є її життєвий вибір, тобто розв’язання кардинальних проблем власного життя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Як бачимо, перед нами, наставниками учнівської молоді, стоять важливі завдання: навчити краще скласти свою життєву програму (самопрограмування); пізнати себе (самопізнання); справедливо оцінити себе (самооцінка); бачити світ таким, яким його бачать інші (пізнання світу), визначити життєве кредо, мету життя, робити самоаналіз (рефлексія) і, звичайно, планувати та організовувати діяльність, щоб досягти поставленої мети.

Тривалий час вважали, що до­свідчений педагог може повністю сформувати особистість дитини, застосовуючи методи «складання машини», всі деталі якої ретель­но відшліфовано. Дитина, вважав французький педагог Селестен Френе, «...формує себе зсередини, і цей процес дуже індивідуальний. Такий один із законів життя. Зов­нішні умови слугують дитині, як і рослині, матеріальною базою, звідки вона черпає ресурси, необ­хідні для її живлення і зростання. На нас лежить обов'язок набли­зити до неї сприятливе живильне середовище».

Ефективність реалізації мети виховання та прогнозуючої мети кожної із складових систем вихо­вання справді залежить від умов, які об'єктивно впливають на про­цес формування особистості. Чин­ників, що так впливають, чимало: природні, матеріальні, природа са­мої особистості, макро-, мікросередовище, умови сім'ї, навчально­го закладу тощо. Щоб чіткіше уя­вити їх спектр, доцільно об'єднати їх у провідні блоки.

На основі спорідненості можна визначати такі три групи чинників: природні, соціальні, духовні Але найважливішим чинником фор­мування особистості є вона сама, її особиста природа. Самовплив є важливою умовою її саморозвит­ку, самовдосконалення, тобто самоформування, самовиховання.

Поняття «саморозвиток» у психолого-педагогічній літературі розглядають у двох аспектах: са­морозвиток як об'єктивний про­цес, властивий усім природним явищам та істотам (принцип роз­витку), і як самовплив, здійснюва­ний особистістю з метою вдоско­налення самої себе.

Ідею про можливість розвит­ку природи і людини в напрямі до найдосконаліших форм зустрічає­мо вперше в Аристотеля, потім у працях Я. Каменського, де йдеться про властиве людині від народження прагнення до знань. Пізні­ше Пестолоцці, під впливом Канта, вносить етичну основу в ідею саморозвитку, створивши теорію «виховання серця», тобто мораль­ного виховання. А. Дістервег по­ширив ідею саморозвитку задатків на всі напрями формування осо­бистості. Завдання виховання, за його твердженням, полягає в тому, щоб створити сприятливі умови для збудження і розвитку задатків, бо «виховувати — означає збуджу­вати». Теорія виховання — це тео­рія збудження .

Велику увагу природовідповідному навчанню й вихованню як важливій педагогічній проблемі, подібно до Пестолоцці й Дістервега, приділяв український педагог О. Духнович, який стверджував, що всі задатки людини мають тен­денцію до саморозвитку як у нав­чанні, так і у вихованні. Завдання і суть виховання, за Духновичем, полягають у тому, щоб «сили люд­ські, тілесні і духовні, від приро­ди дані, з молодості... зберігати і вдосконалювати... Для цього на­ставники хай слідують природі».

Принцип природовідповідності виховання, обґрунтований видат­ними філософами, психологами й педагогами від Аристотеля до Ушинського та Сухомлинського, враховує багатогранну природу дитини — не лише її анатомо-фізіологічні, психологічні та вікові, а й генетичні, національні, регіональні та інші особливості. Коли в процесі навчання й вихо­вання знехтувано або лише частко­во враховано природу дітей, вона «мститься» людям, суспільству втраченими можливостями: нерозвиненими задатками й нахилами, загубленими талантами, невикори­станими засобами пізнання, загаль­мованими психічними процесами тощо. Реалізація цього фундамен­тального принципу потребує вра­хування цілісної природи дити­ни. «Природа хоче, щоб діти були дітьми, перш ніж бути дорослими. Якщо ми хочемо порушити цей порядок, ми виростимо скороспілі плоди, які не будуть мати ні зрілості, ні смаку і не забаряться зіпсуватись: у нас вийдуть юні лікарі і старі діти», — писав свого часу Жан-Жак Руссо.

Особливу увагу розвитку принципу природовідповідності приділяв відомий філософ і пе­дагог Г. Сковорода, який люди­ну розглядав як частину при­роди, нею народжену. Його принцип природовідповідності («сродности») виховання набув особливо яскравого соціального звучання. Адже, з погляду Ско­вороди, кожна людина повинна мати певне місце в суспільстві не за багатством чи здібністю, а за «сродностью», тобто відповідно до своїх природних задатків, що виявляються й розвиваються в процесі діяльності.

На основі принципу само­розвитку здійснюється й процес самоформування як об'єктивні підсвідомий і усвідомлений про­цеси.

Самовиховання, самовдоскона­лення — досить давня і вічно нова проблема, яка хвилює людину відтоді, як вона стала усвідомлю­вати себе, заглиблюватись у свою сутність, запитувати себе: «Хто я в цьому світі? Краплинка у вирі могутніх хвиль чи наймогутніша сила, спроможна повертати русло океану? Хто я? Тварина чи тво­рець?».

Прагнення людини до самовдосконалення сягає своїм корінням глибин історії. Але особливо го­стро потреба в самоформуванні відчувається в суспільстві, де ве­лике зростання матеріального і духовного потенціалу обумовило всебічний розвиток особистості. Ця проблема стояла вже в антич­ному світі. Першим її розроб­ником можна вважати Сократа, котрий на основі формули дав­нього світу «Пізнай себе» відкрив і відповідно оцінив особливий вид заняття — знання про не­знання. Відкриття Сократа прямо стосується вчення про самовдосконалення особистості, й не лише в період класичної античності. Воно ґрунтується на самодослідженні (Сократ досліджував самого себе) і дослідженні інших.

Що ж являє собою знання про незнання і яке значення воно має для самовдосконалення особис­тості? Знання про незнання вно­сить неспокій у духовний світ ін­дивіда, спонукає його піддавати сумніву повноту і вагомість до­сягнутих знань; воно збуджує при­глушений спокій самовдоволеного всезнання, нещадно розкриває і роззброює неосвіченість. І водно­час пробуджує потребу в новому знанні, у знищенні незнання. Тож перед людиною відкривається про­блемність її інтелектуальної діяль­ності і всього її духовного життя.

Знання, навіть досить обширні, без знань про незнання є застиглими знаннями, які зупинилися. Це знання без внутрішнього імпульсу, джерела саморозвитку. Без проблем - не знання присипляє та омертвляє пізнання. Суб'єкт, який прийняв логіку подібного догматичного знан­ня, втрачає прагнення до оновлення, зупиняється в своєму розвитку. Все це стосується не лише знань про зовнішній світ, а й самопізнання, не тільки світоставлення, а й самоставлення. Якщо індивід не знає себе і нічого не хоче знати про це своє не­знання, така неосвіченість відносно себе, вважав Сократ, мабуть, не менш небезпечна, ніж неосвіченість у сфері пізнання зовнішнього світу. Воно породжує застій у моральній самосвідомості, в духовному роз­витку людини. Ось тим-то і пога­на неосвіченість, що людина і не прекрасна, і не досконала, і не ро­зумна цілком задоволена собою. А хто не вважає, що чогось потребує, той і не бажає того, в чому, на його думку, не відчуває потреби. Так зароджується самозаспокоєння, задоволення лю­дини обмеженістю свого духовного світу, некритичне ставлення до себе. Ні про яке прагнення до самозміни, самополіпшення, самооновлення, тобто самовдосконалення не може бути й мови, поки не буде зруйнова­но магію неосвіченості.

Отже, самовдосконалення в Сократа виростає саме із виз­нання проблемності пізнання і самопізнання, ставлення до світу і самоставлення, проблемності самої людини, і, насамкінець, всього її внутрішнього життя.

На важливості психічного пізнання людиною себе самої як висхідного компонента самофор­мування особистості наполягав український філософ Г. Сковоро­да. Немає нічого важливішого й кориснішого, вважав він, як пізна­ти себе, свої сильні й слабкі, по­зитивні й негативні сторони. Не знаючи себе, людина як у пітьмі блукає, не за ту справу береться, до якої схильна. Сковорода радив не тільки заглиблюватись у своє серце, прислухатися до себе, а й вивчати, випробовувати себе в справах, зіставляти суб'єктивні дані з об'єктивними чинниками, бути суворим і вимогливим до себе, розбиратися не лише в своїх почуттях і прагненнях, а й у діях, вчинках, порівнювати себе з інши­ми людьми. Він наголошував на тому, що самопізнання має бути дієвим. Воно має слугувати розу­мовому і моральному самовдоско­наленню людини.

Проблема самоформування особистості випливає із загальної соціально-психологічної струк­тури її розвитку, завершальним компонентом якої є система уп­равління (за Петровським). ЇЇ за­звичай позначають поняттям «Я». «Я» — утворення самосвідомості особистості, воно здійснює само­регуляцію: посилення чи послаб­лення діяльності, самоконтроль і корекцію дій та вчинків, емоцій, почуттів, прогнозування своєї діяльності й життєвого досвіду. Реалізація цієї підструктури здій­снюється на основі взаємодії з ін­шими підсистемами: самоформуванням соціальної спрямованості, інтелектуальною та емоційною сферами, через мобілізацію вольо­вих зусиль.

Отже, особистість не тільки цілеспрямована, а й самооргані­зована система. Об'єктом її уваги в діяльності слугує не тільки її зовнішній світ, а й вона сама, що виявляється у відчутті «Я», яке передбачає уявлення про себе і самооцінку, програми самовдоско­налення, звичні реакції на прояв деяких своїх якостей, здатності до самоспостереження, самоаналізу і саморегуляції (за Додоновим).

Самоформування особистості є однією з найскладніших проблем психолого-педагогічної науки. Проте, якщо вона стала предметом глибокого дослідження у вітчиз­няній та зарубіжній психології, то в педагогічній науці та практично­му досвіді ще не знайшла відповід­ного вивчення й застосування.

Самовиховання—це внутріш­нє становлення людини, висхідним компонентом якого є саморозви­ток, підсилений самознаходженням, самоставленням, самостверд­женням. Становлення особистості — постійна робота душі людини. Головний критерій виховного пе­дагогічного впливу визначається рівнем сформованості в дитини прагнення до самовдосконалення, самовиховання. Духовний розви­ток школяра залежить від того, вважав В. Сухомлинський, на­скільки глибоко відбувається його самоствердження у всіх сферах діяльності і взаємин у колективі — в інтелектуальному житті, в праці, у формуванні моральної перекона­ності. Підліток стає справжньою людиною лише тоді, коли він нав­читься пильно вдивлятися не лише в навколишній світ, а й у самого себе, коли прагне пізнати не тільки речі, явища навколо себе, а й свій внутрішній світ, коли сили його душі спрямовані на те, щоб зроби­ти себе кращим, досконалішим.

Самовиховання — це система­тична робота над собою, процес самовдосконалення, об'єктом яко­го є сама особистість; в її ж особі виступають і проектувальник, і виконавець; результат роботи — тільки в новому якісному стані.

Самовиховання є інтегрованою системою, що в психолого-педагогічній системі Роберта Бернса син­тезована в «Я-концепцію». Пер­винні, наповнені чуттєвим змістом образи самого себе інтегруються в єдине цілісне утворення — в уяв­лення, а потім у розуміння свого «Я» як суб'єкта, який відрізняєть­ся від інших. Узагальнений образ свого «Я» виражається й у від­повідному понятті про себе, яке не є раз і назавжди визначеним, за­стиглим. Йому властивий постій­ний внутрішній рух. Його зрілість, адекватність перевіряє й коригує практика. Поняття про себе, про свою вартість та справжню сут­ність значною, мірою впливає на всю психіку, світосприйняття в цілому, зумовлює головну лінію поведінки людини навіть у склад­них життєвих ситуаціях. Основою самовиховання є самосвідомість як інтегративний процес, який постійно розвивається. В основу покладено діяльність самопізнан­ня, що все більше ускладнюється, емоційно-ціннісне ставлення до себе, здатність регулювати свою поведінку і діяльність.

Аналіз проблеми самовдоско­налення особистості, її самоформування спонукає нас у процесі розвитку національного виховання вирішити чимало завдань: визна­чити і звести до єдиного мінімуму обсяг знань з цього питання, які не­обхідні кожній людині для органі­зації внутрішнього життя; вивчити та узагальнити досвід, пов'язаний із процесом самоформування осо­бистості, який віками практику­вали люди різних епох і поколінь; створити й апробувати відповідну систему навчально-виховної ро­боти зі шкільною та студентською молоддю; у всіх сферах виховної практики формувати в молодих людей потребу в самопізнанні, са­моконтролі, самодисципліні, само­владанні, вчити виробляти в себе ці риси, прагнути застосовувати їх на практиці; а процес самовдоско­налення має стати необхідним еле­ментом духовної культури особис­тості, народу, держави.

 

 

 

Споконвіку було Слово

 

 

 

За гріхи не купиш маку, а за гривню – правди.

Мені б живе слово …

Борис Харчук

До школи стежка чіпким корінцем вхопилася – та й так і приросла: одним кінцем до дитячої долі, другим – до вчительської. Через те якщо радується, то разом, якщо не байдуже, то обом, якщо болить, то взаємно . І так все життя роботи в школі.

Здавалося б, що залежить від вчителя? На мою думку, плекання людини як творця, зодчого власного життя, суб’єкта соціальної творчості залежить лише від того тривкого зв’язку, що з’являється між вчителем і учнем. Саме з нього, із взаєморозуміння, на ґрунті доброти й людяності в серці дитини проростають добрі справи, світлі наміри, усвідомлення себе, свого кореня та своїх витоків у національному вимірі.

Усе залежить від того, яку зернину буде посіяно і в який грунт.

Дитина – то найвища цінність. Тому своїм першочерговим завданням вбачаю: словом допомагати своїм вихованцям розкритися, збутися, знайти себе. Роботу свою спрямовую на утвердження розвивальної, особистісно-зорієнтованої педагогіки, оскільки найвища цінність на Землі – освічена й вихована людина. Тому і хвилюють мене сьогодні такі проблеми:

Як дати людям вміння не пам’ятати зла,

Йти добрим у світ зелений та багатий,

Якби я вміла, о, якби могла,

У кожний день би запросила свято…

Біжать літа, неначе коні в зливу,

Добро і радість поряд із тобою,

Як стати людям на землі щасливими,

Як переповнитися людям добротою?

Один із сучасних філософів сказав, що мистецтво слова з’являється тоді, коли людина прагне отримати задоволення, поділитися радістю життя, коли вона спілкується з власною уявою, грається породженими нею образами й вибудовує уявний світ.

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос – більше нічого.

А серце б’ється – ожива,

Як їх почує …–

стверджує  безсмертний наш пророк Т.Г.Шевченко.

І ніби перегукується з видатним Кобзарем Олена Булига, непосидюща, чепурна й охайна старенька бабуся, героїня повісті-легенди «Планетник» Бориса Харчука: «За гріш не купиш маку, а за гривню – правди. Мені б живе слово, бо я говорю зі всім на світі, й сама із собою.»

На превеликий жаль мова наших школярів останнім часом збідніла: учні стали мало читати та й теми спілкування у них далекі від унормованої літературної мови. На мою думку, саме уроки словесності покликані відродити в серцях дітей вагоме значення Слова.

Навчити дітей досліджувати текст – знайти такі слова, які б вони жадали засіяти, ніби зернятка, у свої душі. І не просто так, а зростити їх у своїй підсвідомості і, виплекавши у своїх думках, понести у свій світ, який називається життям.

У вчителя-словесника безмежне поле діяльності у цій справі. Перш за все своїх вихованців навчаю:

Ти слова дзвінкі бери з криниці –

Стеблисті, грайні, світлолиці.

Ти бери їх з чистого джерельця,

Що струмує в тебе коло серця.

Не секрет, вчительське слово багато значить для школяра. Тому на вступних уроках літератури вручаю кожному учневі пам’ятку «Література – мистецтво слова».

 

Пам’ятка «Література – мистецтво слова»

 

Сьогодні я підготувала для тебе приємну можливість долучитися до творчості великих митців. Я спробую навчити тебе пробуджувати власну уяву і творити світ навколо себе. Але тільки спробую – бо все залежить від тебе, від твого прагнення бути не просто споживачем того, що розповідають інші, досвідчені творці. Ти – Людина, отож Творець власного життя, Митець.

Читаючи художній твір, відшукуючи в розмаїтті опублікованих книжок свого автора, ти складаєш докупи маленькі цеглинки, з яких вибудовується твій характер, твоя особистість. І чим більше ти читаєш, тим швидше дорослішаєш, краще розумієш і світ, і себе. Отож душа твоя розправляє крила, пробуджується до життя – ти зростаєш духовно. Адже людина – це не тільки тіло. Це й душа. Саме вона прагне добра, краси. Вона співчуває, прагне допомогти тому, хто потрапив у біду, вона плаче і сміється. Душа потребує слова. Слова справжнього, глибокого, щирого, красивого, витонченого …

 

Якщо пошукаєш у книжках мудрості уважно, то знайдеш велику користь для душі своєї.

Нестор – Літописець

Книжки породжують мрію, кличуть її до життя, примушують розмірковувати, виховують самостійність суджень

С.Струмилін

 

Вивчаючи на уроках української літератури у 9 класі тему «Книга приповістей Соломона», розкриваємо значення Соломонових приповістей для формування особистості, зокрема молодої людини, створюємо з учнями сторінку до шкільної літературної газети «Віддзеркалення»:

 

Книга приповістей Соломонових – криниця життя

… Послухай слів мудрих, і серце зверни до мого знання, бо гарне воно …

 

Слова уст людини – глибока вода, джерело премудрості – бризкотливий потік.

 

Уста нерозумного тягнуть до сварки, а слова його кличуть до бійки.

 

Язик нерозумного – загибель для нього, а уста його – то тенета на душу його.

 

Слова обмовника – мов ті присмаки, і вони сходять у нутро утроби.

 

Із плоду уст людини насичується її шлунок, вона насичується плодом уст своїх.

 

Не сварися з людиною даремно, якщо злого вона не вчинила тобі.

 

Уста правдиві стоятимуть вічно, а брехливий язик – лиш на хвилю.

 

Хто стереже свої уста й свого язика, той душу свою зберігає від лиха.

Не завидуй злим людям,

Не бажай бути з ними,

Бо їхнє серце говорить про     здирство,

А уста їхні мовлять про зло.

Нехай інший тебе вихваляє,

А не уста твої,

Чужий, а не губи твої.

 

Слово… Від нього почався світ, адже воно було першим. Слово – найтонше доторкання до серця, і воно може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом …

Своїм учням пропоную на уроках мови написання творів: «Ціна доброго слова», «Слово, котре очищає», «Чудове слово «Прощаю»», «Його слово – це наше життя», «Слово, як зерно в ґрунті, ожило …», «Слова в нашій мові, як ліки», «Нехай воскресне Слово!»

І як радіє душа, коли в учнівських творах знаходжу віддзеркалення своєї роботи. Для прикладу наведу окремі рядки з учнівських творів: «Не цураймось батьківського слова, відречемось – втратимо життя», «Буду пам’ятати я завжди про те, як навчала мене мама слово шанувати і не оскверняти його, бо воно святе».

Викликає в учнів інтерес до написання роздумів на основі поданого матеріалу.

Своїм старшокласникам пропоную для написання пояснювального диктанту текст «Людське життя…»

Воно подібне до квіточки, що пелюсточки ніжно обсипає.

Бо й справді, кожне життя дається нам якоюсь квіткою, яка вранці вмивається росою, зустрічаючи новий день, ніжно простягає руки – пелюсточки до сонця, щоб захистило її від усього злого й недоброго, а ввечері тихо й сумовито складає свою голівку до матері-землі, сподіваючись наступного дня побачити цей світ кращим».

Після учні пишуть роздум «Дивовижна квітка мого майбутнього». Кращі роздуми поміщаємо на сторінках газети «Віддзеркалення».

Люблять діти досліджувати, відшукувати тексти, окремі речення на задану тему. Працюючи над темою «Мистецтво бути Людиною» учні склали  на основі прочитаних творів  тексти:

«Життя прожити – не поле перейти, говорить відоме українське прислів’я. у ньому народна мудрість і досвід, розуміння того, що в житті буває.

У різних ситуаціях випробовуються сила характеру, витримка, здатність лишатися людиною за будь-яких умов. Мабуть, бути собою – це й справді мистецтво, якого навчає нас життя».

(за підручником «Зарубіжна література», 7 клас, В.Фесенко.)

«Ти Людина …

Людина – дитина неба й землі, але чи завжди вона те пам’ятає.

Небо і земля – не добрі й не злі. Вони – досконалі. Вони всемогутні – це краса.

Кожна людина, людський рід – з кореня добра і зла тому, що людина і добра, і зла.

Шукай пізнання у трьох коренях – у землі, з якої піднявся, у небі, до якого прагнеш, і в самому собі, у своїй душі.

Учись перемагати самого себе, поборювати слабкість і бути хоробрим.

Живи у згоді з людьми, з усім цілим світом.»

(за повістю-легендою Б.Харчука «Планетник»)

Свої думки завжди обстоюй тихо,

В безодню марних мрій не поринай,

Готовий будь зустріти Щастя й Лихо –

Вони ж близнята, це ти добре знай;

Тримайсь, коли твої слова злочинно

Перевертають підлі брехуни.

Коли ж усе, що ти створив, загине –

Перепочинь і знову розпочни.

(Редьярд Кіплінг «Коли …»)

Вчитель формує людину, як ніжна мати плекає дитину. Відсутність любові до дітей позбавляє можливості стати справжнім педагогом. Вчитель має збагачувати учнів і щедротами своєї душі і матеріалом художньої творчості. Одне з нелегких завдань вчителя – прищеплювати дітям і постійно підтримувати у них бажання читати, що сприяє передусім поліпшенню культури мовлення, збагаченню словникового запасу. З цією метою залучаю школярів до пошукової дослідницької роботи на тему «Роль слова у житті людини». У ході дослідження учні зібрали прислів’я і приказки, поезії, вислови видатних особистостей… для прикладу наведу цікаві, на мою думку, дослідження.

ЦІКАВА БЕСІДА

Було це давно,  ще за старої Австрії в далекому 1916 році.

У купе вагона 1 - го класу швидкого поїзда «Львів - Відень» їхали чотири пасажири: англієць,  німець,  італієць і українець,  відомий львівський юрист Богдан Костів.  Балачки велися навколо різних проблем і тем,  нарешті заговорили про мови: чия мова краща і котрій із них належить світове майбутнє.

Першим заговорив англієць :

Англія  -  країна завойовників,  мандрівників і мореплавців.  Англійська мова  -  це мова Шекспіра,  Байрона,  Діккенса,  Ньютона,  Дарвіна.  Безумовно англійській мові належить світове майбутнє.

 -  Ні в якім разі,   -  гордовито промовив німець.

 -  Німецька мова  -  це мова двох великих імперій: Великонімеччини й Австрії,  які займають більше половини Європи.  Це мова філософії,  техніки,  армії,  медицини,  мова Шіллера,  Гегеля,  Канта, Вагнера, Гете, Гейне.  І тому, безперечно, німецька мова претендує на світове панування.

Італієць усміхнувся і тихо промовив:

 -  Панове,  ви обидва не маєте рації. Італійська мова -  це мова сонячної Італії, мова музики і кохання. На мелодійній італійській мові написані кращі твори епохи
Відродження, твори Данте, Боккаччо, Петрарки, лібрето знаменитих опер Верді, Пучіні, Россіні, Доніцетті. Тому італійська мова має бути провідною в світі.

Українець довго думав, нарешті промовив :

- Я також міг сказати, що моя рідна мова -  це мова незрівнянного сміхотворця Котляревського, мова геніального Тараса Шевченка. До пророчих передбачень Шевченкової поезії досі ніхто в світі так і не піднявся. Це лірична мова кращої з кращих поетес світу -  Лесі Українки, мова нашого філософа - мислителя Франка, який вільно володів чотирнадцятьма мовами,  в тому числі й названими тут.  На нашій мові звучить понад 300 тисяч народних пісень, тобто більше, ніж у вас усіх разом узятих. Я можу назвати ще багато славних імен свого народу, про те Вашим шляхом не піду. Ви ж,  по суті, нічого не сказали про багатство й можливості своїх мов. Ну, могли б ви своїми мовами написати невеличке оповідання, в якому б усі слова починалися з однакової літери?

- Ні, ні, ні! Це неможливо,  - відповіли в один голос англієць, німець та італієць.

- Це у вас неможливо, а нашою мовою це зовсім просто. Назвіть якусь букву,  -
звернувся він до німця.

- Хай буде буква «П»,  - сказав той.

- Добре. Оповідання називатиметься «Перший поцілунок».

Популярному перемишльському поету Павлу Петровичу  Подільнику поштою прийшло приємне повідомлення: « Приїздіть, Павле Петровичу,  -  писав поважний правитель Підгорецького повіту Полікарп Паскевич,  - погостюєте, повеселитесь».

Павло Петрович поспішив, прибув першим поїздом.

Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв приїжджого поета. Потім приїхали повалені персони -  приятеля Паскевичів.  Посадили Павла Петровича поряд із панночкою - премилою Поліною. Поговорили про політику, погоду.  Павло Петрович прочитав пречудові поезії. Поліна Полікарпівна пограла прекрасні полонези, прелюдії. Поспівали пісень, потанцювали падеспань, польку. Прийшла пора - попросили пообідати.

Поставили повні підноси пляшок : портвейну, плиски,  пшеничної, підігрітого
пуншу, пілзнерське пиво. Принесли печених поросят, приправлених перцем
півників, пахучих паляниць, печінковий паштет, пухких пампушок під печеричкою підливкою, пирогів, підсмажених пляцків.              

Потім Поліна попросила прогулятись Підгорецьким парком, помилуватися природою, послухати пташиних переспівів.              

Порослий папороттю прадавній парк подарував приємну прохолоду. Повітря п'янило принадними пахощами.

Побродивши по парку,  пара присіла під порослим плющем платаном. Посиділи помріяли, пошепталися, пригорнулися. Прозвучав перший поцілунок.

Прощай парубоче привілля! Прийдеться поетові приймакувати.

 

У купе зааплодували.  Всі визнали, що милозвучна, багата українська мова житиме вічно. Та зазнайкуватий німець ніяк не міг примиритися з тим, що програв.

А коли б я назвав іншу букву ? -  вигукнув він.  -  Наприклад, букву «С».

Гаразд, хай буде «С». Своєю мовою я можу створити не лише оповідання,  а навіть
вірш, в якому всі слова починатимуться літерою «С».

«САМОТНІЙ САД».

Сипле, стелить сад самотній

Сірий смуток - срібний сніг, 

Сумно стогне сонний струмінь, 

Серце слуха скорбний сміх. 

Серед саду страх сіріє, 

сад солодкий спокій снить, 

Сонно сиплються сніжинки, 

Струмінь стомлено сичить. 

Стихли струни, стихли співи, 

Срібні співи серенад, 

Срібно стеляться сніжинки –

 Спить самотній сад.

 -  Геніально! Незрівнянно! - закричали англієць та італієць.  Потім усі змовкли. Говорити вже не було потреби.

Михайло Колцуняк

НАСМІШЛИВЕ СЛОВО

(Байка)

 

Давно це було. Побачив один чоловік у лісі оле­ня, довго милувався він його красою. Олень запримітив чоловіка і зрадів, бо вже здавна мріяв розпитати у когось про свою красу.

Він наблизився до чоловіка, став перед ним і питає:

• Чи гарний я?
• Якби не куций! — сказав чоловік.
  Олень затремтів з досади і каже:
• Зроби мені сокирою рану поміж рогами,—
  і пригнув голову до чоловіка.

Чоловік вагався, та врешті цюкнув сокирою рогатого.

• Дякую тобі за послугу,— сказав поране­ний,— за рік прийди на це саме місце, щось ціка­ве тобі скажу.

Через рік чекає чоловік на оленя, але вже з руш­ницею в руці, бо боявся помсти оленя. Невдовзі прибіг олень, поклонився чоловікові і каже:

— Подивись, чи рана від твоєї сокири заго­їлась? — сказав і нахилив голову. Тремтячи, огля­нув чоловік поранене місце і каже:

• Загоїлась і лише маленький шрам по собі залишила.
• Бачиш,— промовив, зітхаючи, олень,— рана
  від сокири за рік загоїлась, але рана, що мені в
  серці зробило твоє насмішливе слово, не загоїться ніколи.

 

Святість мови.

За допомогою мови лю­ди спілкуються, пере­дають особистий до­свід, виявляють своє ставлення до того, що відбувається. Таким чином, наша мова впливає на людей.

Біблія розглядає мову як дар, даний людині при її творінні (див. Бут.2:19). Перші діалоги, наведені в Біблії (Бут.3:1), розповідають про те, що наша мова була поневолена гріхом. Опинившись у владі гріха, мова часто стає прокляттям і за­мість того, щоб об'єднувати людей, будує стіни між ними.

Наш Творець бажає, щоб усі слова передавали атмосферу доб­ра і радості, щоб ми не боялися го­ворити добрі слова. Адже, коли во­ни потрапляють на добрий ґрунт, тоді приносять щедрий плід.

На жаль, ми часто чуємо: «Я та­кий невезучий», «Я така негарна», «Ну що за нестерпна дитина». Най­страшніше те, що все частіше по­дібні вислови можна почути серед християн. Щодня ми говоримо різні слова, не усвідомлюючи: що ми го­воримо, безпосередньо відобра­жається на нашому житті. Адже не­дарма Біблія навчає: «Що людина посіє, те й пожне» (Гал.6:7), «Люди­на насичується добром з плоду уст» (Прип.12:14).

Хотілось би звернути увагу на таку категорію слів, як нецензур­ні. Яке коріння так званих нецен­зурних слів? Виявляється, вони мають чітко виражену культову функцію в язичництві, котра ши­роко представлена в обрядах язичницького походження і має ритуальний характер. У давньо­руських рукописах нецензурні ви­слови розглядаються як риса бі­сівської поведінки.

Цікаве таке спостереження: у країнах, в мовах яких відсутні не­цензурні вислови, не виявлено хвороби Дауна і ДЦП. Багатьох за­хворювань немає у тварин тільки тому, що вони не вміють розмов­ляти і тим більше лаятися.

Проблема в тому, що не обов'язково лаятися самому, до­статньо випадково почути лайку. Через це хворіють люди, що жи­вуть у такому оточенні.

Нині мова, дана нам для молит­ви, прославлення Господа, змалю­вання краси творіння, принижена і використовується для служіння са­тані. Лихослів'ям заражене все на­ше суспільство. Дорослі не сором­ляться лаятися при дітях, діти, див­лячись на дорослих, пишаються нецензурними словами.

Є ще один аспект мови - інтона­ція. Багато хто не стежить за нею, не зауважуючи, як їхня мова стає запальною і дратівливою. Вони га­дають, що виправлять помилку своїм вибаченням: «Мене захопи­ли зненацька і насправді я не мав на увазі те, що сказав». Але Слово Боже ставиться до цього надто се­рйозно. «Чи бачив людину, квап­ливу в словах своїх? - Більша дові­ра глупцеві, ніж їй!» (Прип.29:20), «Людина, що стриму не має для духу свого, - це зруйноване місто без муру» (Прип.25:28).

Скільки у світі розбитих сер­дець, відчужених друзів, скільки життів, зруйнованих грубими, не виваженими словами тих, хто міг би надати допомогу і зцілити!.. Скільки душ, ображених поспіш­ною чи грубою фразою, відверну­лися від Бога! «Дехто говорить, мов коле мечем, язик же премуд­рих-то ліки» (Прип.12:18).

Еллен Уайт у книзі «Виховання» писала, що Слово Боже засуджує використання беззмістовних фразі сварливих висловів, які межують з лихослів'ям, оманливих лесто­щів, ухилення від правди, пере­більшення.

Істина Божа ніколи не призведе до деградації того, хто прийняв її. Навпаки, вона підніме людину, очистить її смаки і зробить гідною суспільства святих ангелів у Цар­стві Божому. Істина повністю змі­нить наше життя. Кожен крок жит­тя такої людини відображатиме життя Христа.

Дорогі брати і сестри! Давайте відповідально ставитися до кожно­го нашого слова і намагатися гово­рити добрі слова. Це повеління Господа: «Хто уста свої стереже, той душу свою береже, а хто губи свої розпускає, - на того погибель» (Прип.13:3), бо «Не бракує гріха в велемовності, а хто стримує губи свої, той розумний» (Прип.10:19). «Радість людині - у відповіді його уст, а слово на часі своєму - яке во­но добре!» (Прип.15:23). Отже, «відкинь ти від себе лукавство уст, віддали ти від себе крутійство губ» (Прип.4:24). «Жодне погане слово хай не ви­ходить з ваших уст» (Ефес.4:29).

 

 

 

Ще Аристотель заявляв: якщо ми піклуємося лише про розумовий розвиток молодої людини, забуваючи про необхідність розвитку її почуттів, ми йдемо назад, а не вперед. На думку В.О.Сухомлинського, «учити відчувати – це найважче, що є у вихованні. Школа щирості, чуйності, співчутливості – це дружба, товариськість. Дитина відчуває найтонші переживання іншої людини тоді, коли вона робить щось для щастя, радості, душевного спокою людей.»

Ввійшли в традицію відзначення 21 листопада Всесвітнього дня привітань, а 11 січня Всесвітнього дня подяки.

У світі чимало залежить від слова. Тож знаходьмо прекрасні слова на щодень і на свято.