Посібник з предмету «Українська мова та літературне читання» (читання, сприймання, складання діалогу за малюнком)
Посібник
з предмету «Українська мова
та літературне читання»
(читання, сприймання, складання діалогу за малюнком)
для учнів 7 класу
за навчальною програмою
«ЧИТАННЯ ТА ПИСЬМО»
Вчитель — дефектолог:
Олійник Наталія Іванівна
«ЧИТАННЯ ТА ПИСЬМО»
для 5-10 класів для дітей з інтелектуальними
порушеннями помірного та тяжкого ступенів
Рекомендовано Міністерством освіти i науки України
2020
ББЕ 74.3
П78
Рекомендовано Міністерством освіти i науки України (Лист МОН від 25.08.2020 Xo1/9-469)
Автори-упорядники:
Литвин І.М. — кандидат педагогічних наук, завідувач ресурсного центру підтримки інклюзивної освіти KH3 «Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників Черкаської обласної ради»;
Хронік Т.С. — директор Комунального закладу «Корсунь- Шевченківський багатопрофільний навчально-реабілітаційний центр «Надія» Черкаської обласної ради»;
Шестопал В.М. — заступник директора з навчальної роботи Комунального закладу «Корсунь-Шевченківський багатопрофільний навчально-реабілітаційний центр «Надія» Черкаської обласної ради»;
Абрамович О.М. — учитель-дефектолог Комунального закладу
«Корсунь-Шевченківський багатопрофільний навчально-реабілітаційний центр «Надія» Черкаської обласної ради».
Зміст
Українські народні пісні 5
Я лисичка, я сестричка 5
Грибочки 5
У зеленому лісочку 5
Подоляночка 5
Ой, на горі жито, сидить зайчик 5
Ой, ти півник-співунець 6
Іде котик по лавочці 6
Диби, диби 6
Пішла киця по водицю 6
Загадки 6
Читання швидкомовок, лічилок 7
Швидкомовки 7
Бубоніла діду баба 7
Ішов індик з індичкою 7
Тигренятко з Тигром татком 7
Лічилки 7
Котилася торба 7
Раз, два, три, чотири, п’ять! 7
Ходила квочка 7
Складання діалогу за малюнком з допомогою вчителя 7
Діалог "Безпечна поведінка в Інтернеті" 7
У бібліотеці 8
У магазині 9
На прогулянці 9
У транспорті 10
У лікарні 10
Розмова по телефону 11
Чарівні казки 11
Три брати і кицька 11
Летючий корабель 14
Українська народна казка 20
Молодильна вода 20
Легенда Байківщини 24
Біла смерека 24
Легенда Придніпров’я (Наддніпрянщини) 25
Дівчина – калина 25
Українська легенда 25
Не роби, чого не знаєш 25
Легенда Гуцульщини 26
Як Юрка татари в полон забрали 26
Дівчина – зозуля 26
Українські прислів’я та приказки про життя 26
Прислів’я та приказки про дружбу та взаємини 27
Українські народні прислів’я та приказки про працю 27
Усмішки 28
Як звати 28
|
|
|
Лист 28
Азбука 28
Полярник 28
Тісто очі витріщило 28
Маленький помічник 29
Куди дивився 29
Українські народні ігри 29
Подолянка 29
Горю-дуб 29
Латки 29
Мовчанка 30
Тарас Шевченко 30
Сонце заходить, гори чорніють 30
На зеленому горбочку 31
Вечірня година 31
Колискова 31
В лісі є зелена хата 31
Їжачок-хитрячок 32
Грицько Бойко 32
Маринка та Галинка 32
Гралася в долонечки 32
Чистописання 33
Змагання 33
Підслухана розмова 33
Теж саме 33
Швидко відповів 33
Дмитро Білоус 33
Рідне слово 33
Хто сказав, що наша мова груба? 34
Грицева мрія 34
Микола Вінграновський 34
Іде кіт через лід 34
Теплий дощик-срібнопад 35
Платон Воронько 35
Їжачок-хитрячок35
Кіт з Рябком були друзяки35
Прислів’я. Приказки 35
Дитячі вірші-верлібри Василя Голобородька 36
Дві яблуньки 36
Рукавичка 36
Спека 36
Після дощу36
Великий дощ 36
Коник 36
Дружимо з деревцем 36
Леонід Глібов 37
«Лебідь, Щука,Рак» 37
Павло Глазовий 37
Старий знайомий 37
Пряник 37
Літературні казки, оповідання, уривки з повістей 38
Лисичка і Рак 38
Леся Українка 38
Три метелики 38
Валентина Вздульська 40
Горобине Різдво 40
Подорож листа 44
Всеволод Нестайко 45
Про комарика Зюзю 45
Зарубіжна література. Казки, оповідання, уривки з повістей, вірші 46
Ганс Крістіан Андерсен 46
Гидке каченя 46
Брати Ґрімм 52
Хоробрий кравчик 52
Література 68
Українські народні пісні
Я лисичка, я сестричка
Я лисичка, я сестричка
Не сиджу без діла,
Я гусятка пасла, | (2)
Полювать ходила
А сьогодні у неділю
Треба відпочити,
Свою хатку гарнесенько | (2)
Треба прикрасити
А щоб краще, а щоб краще
Була моя хата,
Піти треба у гайочок, | (2)
Квіточок нарвати.
Грибочки
У зеленому лісочку
Після дощиків рясних
Білі виросли грибочки
Серед кущиків густих.
Приспів:
Біленькі грибочки,
Не ховайтесь під листочки!
Годі в піжмурки грати,
Ми ідемо вас збирати!
Біленькі грибочки,
Шикуйтеся в рядочки,
Лісові стежинки ведуть |
Вас до корзинки! | (2)
Ми збираємо грибочки
Серед кущиків густих,
Ну а ті, що під листочком -
Ті для білочок прудких!
Приспів.
У зеленому лісочку
Після дощиків рясних
Назбирали ми грибочків
Серед кущиків густих.
Приспів.
Добрий вечір, зайчику
Добрий вечір, Зайчику,
Куди йдеш?
Скажи мені правдоньку,
Де живеш?
- Отут живу в хатоньці
Край води,
А ти туди, лисонько,
Не ходи!
Подоляночка
Десь тут була подоляночка,
Десь тут була молодесенька.
Тут вона стояла,
До землі припала,
Личка не вмивала,
Бо води не мала.
Ой, встань, встань, подоляночко,
Обмий личко, як ту скляночку.
Візьмися у бочки -
За свої скочки,
Підскочи до раю,
Бери сестру з краю.
Ой, на горі жито, сидить зайчик
Ой, на горі жито, сидить зайчик,
Він ніжками чеберяє.
Коли б такі ніжки мала,
То я б ними чеберяла,
Як той зайчик, як той зайчик.
Ой, на горі гречка, сидить зайчик,
Він ніжками чеберяє.
Коли б такі ніжки мала,
То я б ними чеберяла,
Як той зайчик, як той зайчик.
Ой, на горі просо, сидить зайчик,
Він ніжками чеберяє.
Коли б такі ніжки мала,
То я б ними чеберяла,
Як той зайчик, як той зайчик
Ой, ти півник-співунець
Ой, ти півник-співунець,
Червонястий гребінець.
В тебе голосочок —
Золотий дзвіночок.
Сплять ще діточки усі.
Бачать казку уві сні.
Чом ти будиш їх з садку
Голосним:
"Ку-ку-рі-ку!"
Іде котик по лавочці
Ходить котик по лавочці,
Водить кішку за лапочки:
Диб, диб, диб.
Диби, диби.
Диби, диби!
Ішла баба по гриби,
А дід по опеньки.
В неділю раненько .
Пішла киця по водицю
Пішла киця по водицю
Та й упала у криницю.
Пішов котик витягати:
- Давай, кицю, лапку
Та вилізай на кладку.
Сиди, кицю, грійся
Та нікого не бійся
Ме-ке-ке!
Ме-ке-ке!
Тепле шерстяне й м’яке.
Ме-ке-ке!
Дітки! Хто воно таке?
(Козенятко)
Чотири колеса,
Гумові шини,
Мотор і гальма,
І що це?
(машина).
Довгі ноги, довгий ніс,
По болоті ходить скрізь.
(Лелека)
Мов маленький м’ячик,
Висить, а не скаче,
Рум’яне, гладеньке,
На смак солоденьке.
(Яблуко)
Через воду він проводить,
А сам з місця вік не сходить.
(Міст)
В синім небі путь моя,
швидше всіх літаю я.
Маю крила, хоч не птах.
Люди звуть мене…
(Літак)
Всі його люблять,
всі його чекають,
а хто на нього подивиться —
кожен скривиться
(Сонце)
Сонечко в траві зійшло,
Усміхнулось, розцвіло,
Згодом стало біле-біле
І за вітром полетіло.
(Кульбаба)
Ніде не купиш,
На вагах не зважиш,
Сам здобуваєш,
У комору складаєш.
(Знання)
Читання швидкомовок, лічилок.
Швидкомовки
Бубоніла діду баба:
- Ой не дмухай на кульбабу,
Бо з кульбаби полетять
Сто малих кульбабенят.
Ішов індик з індичкою,
Ішов понад водичкою,
А за ними – індичатка...
Починаймо все спочатку.
Тигренятко з Тигром татком
Тигренятко з Тигром татком тренувалося стрибати
Лічилки
Котилася торба
Котилася торба
З великого горба
А в тій торбі
Хліб-паляниця.
Кому доведеться,
Той буде жмуритися.
Раз, два, три, чотири, п’ять!
Раз, два, три, чотири, п’ять!
Вийшов зайчик погулять.
Як нам бути, що робити?
Треба зайчика зловити.
Будем знову рахувати:
Раз, два, три, чотири, п’ять.
Зараз я іду шукать!
Ходила квочка біля кілочка
Ходила квочка біля кілочка,
Водила діток-одноліток.
Дзень, бом, брязь,
Хто виходить в перший раз?
Складання діалогу за малюнком з допомогою вчителя.
Діало́г— двосторонній обмін інформацією (розмова, спілкування) між двома або більше людьми (або у технічній мові — людиною та комп'ютером) у вигляді питань та відповідей.
Діалог "Безпечна поведінка в Інтернеті"
- Тату, я хочу записатися на безкоштовні курси англійською. Тут куратор просить анкету заповнити. Через те, що я неповнолітній, потрібна інформація про тебе та твої документи.
- Почекай, синку, давай подивимося. А навіщо сайтові безкоштовних курсів наша адреса, мій номер паспорту та реквізити банківської картки?
- Не знаю, а що?
- Ну, знаючи ці дані, можна без мого відома списати гроші з картки. Тут щось нечисте.
- Тобто?
- Схоже, що людей обманюють з метою вкрасти гроші з картки. Запам’ятай, такі дані неможна вводити на будь-якому сайті, тільки на перевірених, що мають право переводити гроші з картки на картку. Ні паспорт, ні номер картки, ні копії ніяких документів завантажувати без того, щоб не порадитися зі мною чи з мамою!
- Тож якби я це ввів, в тебе б вкрали гроші з банківського рахунку?
- Саме так!
- Шкода, а мені так хотілося позайматися за тією програмою, що вони пропонують!
- Так заманливо все й обіцяють, щоб люди не знаючи давали їм секретну інформацію про себе. Давай подивимося інші сайти та курси, можливо, виберемо щось безпечне та підходяще.
- Дякую, тату!
У бібліотеці.
У магазині.
На прогулянці.
У транспорті.
У лікарні.
Розмова по телефону
Чарівні казки
Три брати і кицька
Жили колись на світі чоловік та жінка. Вони мали трьох синів — Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини підросли, чоловік сказав жінці:
— Ану спечи паляницю Йванкові. Най іде у світ — може, десь знайде свою долю.
Жінка спекла паляницю, поклала хлопцеві в торбинку і сказала:
— Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайди хоч трошки гаразду й вертайся додому, бо нам сумно без тебе.
— Добре, мамо, я скоро вернуся.
Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвертий день дуже змучився. Сів собі на камінь, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Звідкись прийшла до нього біла кицька.
— Няв-няв-няв…
— Чого тобі, кіточко? — спитав. — їсти захотіла?
— Няв-няв-няв…
— На, мені не жаль паляниці. Ади, яку велику спекла мамка.
Кицька з’їла шматок паляниці й питав Іванка:
— Куди йдеш, легіню?
Парубок здивувався:
— Де це ти навчилася по-нашому?
— Живу між вами все життя, то й навчилася, — відповіла кицька. — Куди, питаю, йдеш?
— Іду служби шукати.
— Служи у мене.
Іванко знову витріщився:
— Яка в тебе робота?
— А мишей ловити! Як зловиш золоту мишу, то дам тобі великий подарунок.
— Така робота не для мене. Я вмію орати, сіяти, молотити. Якби в селі дізналися, що я в кицьки наймався ловити мишей, то ні одна дівчина не вийшла б за мене.
— Послужи мені хоч трошки, Йванку, — умовляла кицька.
І хлопець дав згоду:
— Коли так файно просиш, то най буде.
Кицька повела Йванка до великого палацу. Брама відчинилася, і він увійшов на широке подвір’я. Брама заперлася за ним, а кицька — шусть, сховалася в ямку. Іванко бачить, що палац — із самого золота і срібла. А довкола зелена травичка, квіти цвітуть. Раптом перед ним стала золота миша, така блискуча, що не міг дивитися на неї. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони йому нічого не казали, і Йванко їх не чіпав. Дістав із торби паляницю та й сів собі їсти. Золота миша озвалася:
— А я теж голодна.
— Мені не жаль паляниці, мишко, — відповів Іванко і кинув їй шматок.
Минула ніч. Ранком знову з’явилася кицька. Іванко втішився. Сказав:
— Шукай собі, газдинько, кота, бо ловити мишей — не моє ремесло.
— Послужи ще одну ніч, — просила його кицька.
— Не можу, бо вже з’їв усю паляницю. Треба вертатися додому.
Кицька насипала йому до торби срібла й сказала:
— Нікому не кажи ні слова, що ти видів.
— Добре, кицько, не скажу.
Іванко вернувся додому.
Того самого дня, коли він вернувся, чоловік сказав жінці:
— Спечи дві паляниці, і най Штефанко йде у світ шукати гараздів.
Жінка спекла дві паляниці, поклала синові в торбину і сказала:
— Іди у світ, Штефанку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.
— Не журіться, мамо, я скоро вернуся.
Штефанко пішов. Ішов один день, другий, третій.
У дорозі змучився і дуже зголоднів. Сів коло кринички, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом чує:
— Няв-няв-няв…
— А ти звідки взялася тут, кицько? — зрадів хлопець кішці.— Що, сапаєш у полі і їсти захотіла? Мені не шкода паляниці. На, трохи поїж.
Кицька з’їла кавалок його паляниці й спитала:
— Куди йдеш, легіню?
— Йду у світ шукати служби.
— Ти наймися в мене.
— А що робити в тебе? — здивувався хлопець.
— Будеш мишей ловити.
— Е, ні, це мені не пасує. Потому люди скажуть, що я є той легінь, який шукає легкої роботи.
— Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я тобі добре заплачу.
— Дві ночі можу послужити.
Кицька наказала, щоб він зловив їй золоту мишу, і повела Штефанка до великого палацу. Брама відчинилася, а потім заперлася. Кицька ніби здиміла — пропала.
Штефанко ходить по двору, щипає паляницю. Коли дивиться — а перед ним золота миша зі своїми срібними мишенятами.
— Дай мені кавальчик паляниці,— попросила мишка.
— Мені не шкода паляниці, але так блищиш, аж очі болять. Ти з чистого золота?
— Із чистого, Штефанку.
— Ти, відай, дуже дорога.
— Дуже, легіню, — відповіла мишка.
Минув ще один день. Штефанко поділився із золотою мишкою й другою паляницею.
Прийшла біла кицька:
— Няв-няв-няв… Ти зловив мені золоту мишу?
— Ні, мишей ловити — не моє ремесло. Це ти можеш зробити сама. Відчини браму, піду додому, бо з’їв паляниць
Кицька насипала йому до торбини срібла й попросила:
— Не говори нікому, де ти був і що видів.
— Буду мовчати як риба, — пообіцяв хлопець.
Вернувся він додому, а батько каже матері:
— Спечи, жінко, аж три паляниці та най іде Романко у світ шукати гараздів.
Жінка спекла три паляниці, поклала в торбину й сказала наймолодшому:
— Іди, Романку, та не будь там довго, бо нам сумно без тебе.
— Не гризіться, мамо, — відповів їй син і подався у світ.
Ішов день, другий, третій. Четвертого дня вийшов на широке поле і сів коло криниці. Витягнув з торбини паляницю й почав їсти. Раптом звідкись прийшла біла кицька.
— Няв-няв-няв!
— Чого тобі, кицько? Захотіла їсти? На, мені не шкода паляниці,— відламав кавалок і дав кіточці.
Вона поїла і спитала:
— Куди йдеш, Романку?
— У світ.
— Чого?
— Шукати служби.
— Наймися у мене.
— Та що в тебе робити?
— Якщо мені зловиш золоту мишу — живою або мертвою, — то я тобі віддячу.
Хлопець почухав потилицю:
— Хоч мишей ловити — не моє ремесло, але два-три дні зможу послужити.
Романко поклав у пазуху камінь і пішов за кицькою, яка повела його до великого палацу. Брама відчинилася, увійшли на подвір’я. Кицька несподівано зникла. Там, де вона стояла, ніби з-під землі вийшла золота миша із своїми срібними мишенятами. Романко спочатку дивився на ту мишу й нічого не сказав, а відтак розсердився:
— Якого ти дідька ходиш довкола мене? Не маєш що робити?
— Ходжу, бо я тебе не боюся, — відповіла мишка.
Хлопець розсердився ще дужче і дістав камінь з пазухи. Прицілився й потрафив миші в саму голову. Та підскочила, упала і більше не встала. І дивно, миша зникла, а на її місці з’явилася дівчина — така файна, як квітка. Вона сказала:
— Дякую, Романку, що врятував мене від миші-чарівниці. То вона обернула мене, найгарнішу на світі царівну, в білу кицьку. Чари тривали доти, поки вона була жива. Що хочеш за те, що визволив мене
— Хочу, щоб стала моєю жінкою, — відповів Романко.
Дівчина дала йому свої обидві руки, й пішли до палацу. Там справили велике весілля.
Летючий корабель.
Був собі дід та баба, а в них було три сина: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він знай на печі у просі, в чорній сорочці, без штанців. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він голодує. Аж ось прийшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя на обід, і хто змайструє такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає:
Розумні брати й радяться:
— Піти б то, може, там, де наше щастя закотилося! Порадились, просяться в батька та в матері:
— Підемо ми,— кажуть,— до царя на обід: загубити — нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!
Батько їх умовляє, мати їх умовляє... Ні!
— Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.
Старі, нічого робити, взяли, поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала — пішли вони.
А дурень сидить на печі та й собі проситься:
— Піду і я туди, куди брати пішли!
— Куди ти, дурню, підеш? — каже мати.— Там тебе й вовки з'їдять!
— Ні,— каже,— не з'їдять, піду!
Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть:
— Ну, йди, та щоб ти вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син.
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов.
Іде та йде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла аж до пояса.
— Здорові, діду!
— Здоров, сину!
— Куди йдете, діду?
А той каже:
— Ходжу по світу, з біди людей виручаю.
А ти куди?
— До царя на обід.
— Хіба ти,— питає дід,— умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
— Ні,— каже,— не вмію!
— То й чого ж ти йдеш?
— А бог його знає,— каже,— чого! Загубити не загублю, а може, там моє щастя закотилося.
— Сідай же,— каже,— та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі.
— Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
— Нічого, виймай!
От дурень виймає, аж з того чорного хліба такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких; сказано, «як у панів».
— Ну що ж,— каже дід,— як його, не пивши, полуднувати? Чи немає там у тебе в торбі горілки?
— Де б вона в мене взялась? Тільки води пляшка!
— Виймай! — каже.
Він вийняв, покуштував — аж там така гарна горілка стала!
— От бач,— каже дід,— як бог дурнів жалує!
От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку та й каже:
— Ну, слухай, сину: йди ж тепер ти в ліс, та підійди до дерева, та перехрестися тричі, й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить; тоді — каже,— тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети куди тобі треба, по дорозі бери кого б там не стрів.
Дурень подякував дідові і розпрощався; дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.
От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав-спав... Коли це за який там час чує — хтось його будить:
— Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!
Дурень прокинувся, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а вітрила шовкові так і понадимались — тільки летіти! От він, недовго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів... Як полетів та й полетів — нижче неба, вище землі — й оком не зглянеш!
Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він і гукнув:
— Здорові, дядьку!
— Здоров, небоже!
— Що ви робите?
— Слухаю,— каже,— чи вже позбирались до царя на обід люди.
— А хіба ви туди йдете?
— Туди.
— Сідайте зі мною, я вас підвезу.
Той сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом — одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче.
— Здорові, дядьку!
— Здоров, небоже!
— Чого ви на одній нозі скачете?
— Того,— каже,— коли б я відв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив. А я,— каже,— не хочу...
— Куди ж ви йдете?
— До царя на обід.
— Сідайте з нами.
— Добре.
Той сів, знов полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі стрілець і приціляється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого. Він крикнув:
— Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?
— То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!
— Де ви її бачите!
— Ет! — каже.— Там, за сто миль, сидить на сухій грушці!
— Сідайте з нами!
Він і сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повен мішок хліба.
— Здорові, дядьку!
— Здоров!
— Куди ви йдете?
— Іду,— каже,— добувати на обід хліба.
— Та в вас і так повен мішок!
— Що тут цього хліба? Мені й на один раз поснідати не стане.
— Сідайте з нами!
— Добре!
Сів і той. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться, ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.
— Здорові, дядьку!
— Здоров!
— Чого ж ви тут ходите?
— Пити,— каже,— хочеться, та ніяк води не знайду.
— Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п'єте?
— Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
— Так сідайте з нами!
— Добре!
Він сів, полетіли.
Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде чоловік у село й несе куль соломи.
— Здорові, дядьку! Куди це несете солому?
— У село,— каже.
— Ото! Хіба в селі нема соломи?
— Е,— говорить,— та не така!
— А хіба це яка?
— А така,— каже,— що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.
— Сідай з нами!
Той сів, і полетіли далі.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима.
— Здоров, дядьку!
— Здоров!
— Куди ви дрова несете?
— У ліс.
— Ото! Хіба в лісі нема дров?
— Чому нема? Є,— говорить,— та не такі.
— А які ж?
— Там,— каже,— прості, а це такі, що як тільки розкидати їх, так зараз же де не візьметься військо перед тобою!
— Сідайте з нами!
І той згодився, сів, та й полетіли.
Чи довго вони летіли, чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені й понакривані, бочки меду та горілки повикочувані — пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей,— сказано,— півцарства зійшлось.
Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.
Цар дивиться у вікно — аж щось прилетіло на золотім кораблі. Він лакеєві і каже:
— Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів!
Лакей пішов, подивився, приходить до царя:
— Якась,— каже,— мужва обідрана!
Цар не вірить:
— Як,— каже,— можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не допитався.
Взяв та й пішов сам між люди.
— Хто,— питає,— тут на цім кораблі прилетів?
Дурень виступив:
— Я! — каже.
Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого холопа видав!»
Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
— Піди,— каже на лакея,— скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої й цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч — а йому голова з плеч!
Лакей і пішов.
А Слухало, той самий, що припав до землі вухом, підслухав, що цар казав, то й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п'є. Скороход побачив:
— Чому ти,— питає,— не їси?
— Де вже мені їсти! І в пельку не йде.
І розказав — так і так.
— Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої... Як я її добуду?
— Не журись! Я тобі дістану!
— Ну, гляди!
Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що.
— Скажи,— говорить,— що принесу!
От лакей і пішов.
А Скороход відв'язав ногу від вуха та як махнув,— так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.
Набрав, утомивсь. «Ще,— думає,— поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».
Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає.
Слухало взяв, приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав.
— Не журись! — каже.— Під млином спить, вражий син!
— Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень.— Як би його збудити?
А Стрілець каже:
— Не бійся: я збуджу!
От як нап'яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли... Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку: як із'їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів смажених і сорок пічок хліба, тоді, каже, віддам мою дитину за нього, а не з'їсть, то от мій меч — а йому голова з плеч!
Слухало й підслухав та й розказав дурневі.
— Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з'їм! — каже дурень.
Та й знов зажурився — аж плаче. А Об'їдайло й каже:
— Не плач, я за вас усіх поїм, і ще буде й мало. Приходить лакей: так і так.
— Добре,— каже,— нехай дають!
От нажарили дванадцять биків, напекли сорок пічок хліба. Об'їдайло як зачав їсти — усе дочиста поїв, ще й просить:
— Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трошки дали!..
Цар бачить, що він такий,— знову загадав загадку, щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів вина, а не вип'є— «мій меч — його голова з плеч!»
Слухало підслухав — розказав; дурень плаче.
— Не плач! — каже Обпивайло.— Я,— каже,— сам вип'ю, ще й мало буде.
От викотили їм по сорок сорокових кухлів води й вина. Обпивайло як узяв пити, всі до каплі видув ще й підсміює.
— Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трохи — ще б випив.
Цар бачить, що нічого з ним не вдіє, та думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину запакує!» От і посилає до дурня лакея:
— Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він сякий-такий зажариться!» Грубник натопив баню — так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зжарити!
Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідком іде Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню, аж там такий жар, що не можна! Морозко розкинув солому — й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре! Вранці відчиняють баню, думають — тільки з нього попілець зостався, аж він лежить на печі; вони його й збудили:
— Оце,— каже,— як міцно спав!
Та й пішов із бані.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав...
— Ну,— каже,— як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от «мій меч — йому голова з плеч!»
А сам думає:
«Де таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»
От і дав наказ.
Слухало й підслухав, і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче:
— Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
— Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!..
— Не плач! — каже той, що ніс дрова.— Я тебе виручу.
Приходить слуга:
— Казав,— каже,— цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!
— Добре, зроблю! — каже дурень.— Тільки,— каже,— скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я його війною повоюю й силою царівну візьму.
Уночі повів товариш дурня в поле й поніс з собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось, господи! На ранок прокидається цар — аж чує: грають. Він питає:
— Що там так рано грає?
— То,— кажуть,— той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, та звелів його покликати до себе.
...А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що боже! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина... Підступив під палац:
— Стій! — крикнув.
Військо у лаву стало — як перемите! Він пішов у палац; цар його обіймає, цілує.
— Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась, який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.
Українська народна казка
Молодильна вода
Був один цар і мав трьох синів. Два були розумні, а один дурний. Той цар був уже в глибокій старості. Однієї ночі мав він красний сон: снилося йому, що є така вода, коли вмитися нею, то можна стати молодим. Рано пробудився він, став оповідати своїм синам і сказав:
– Котрий з вас дістане мені тієї води, наполовину царства матиме.
Відозвався старший син:
– Я вам, тату, дістану тієї води.
Зараз наказав майстрам робити корабель. В той час зробили корабель. Взяв він собі кілька жовнірів і поїхав за водою. Вже рік немає його. Середульший син каже до тата:
– Я їду, аж я вам, тату, тієї води дістану. Поїхав і другий.
Немає і того вже рік, а старшого два роки. Тепер каже третій:
– Тату, я поїду, аж я вам тієї води дістану. Відповідає йому тато:
– Іди, дурню! Ті розумні поїхали, та й стільки часу їх немає.
Почав просити тата. І дозволив йому цар їхати. Поїхав він, взяв з собою лиш два стареньких жовніри.
Ну, їдуть вони морем, їдуть місяць, ба й два місяці, немає ніде чужої землі. Їдуть далі, забачили гору, таку високу, що аж страшно дивитися на неї. Каже царевич до своїх вояків:
– Будемо під нею ночувати:
Приїхали під неї, стали і уздріли світло в тій горі. Прив'язали корабель, а царевич пішов до того світла. Приходить туди, бачить старичка і каже:
– Добрий вечір, татуню!
Старичок відповів йому і питається його, звідки він там узявся. Той почав йому розказувати всю правду, який татові сон снився за воду.
Каже йому той пустельник:
– Є така вода, але далеко. Я тут уже сто років живу, а ще не бачив я ні пташки, ні мурашки, аж тебе перший раз. Що б тобі подарувати? Подарую я тобі це весло – що раз погорнеш ним, то й сто миль пройдеш.
Подякував старичкові, а старичок каже:
– Їдь попід цією горою, там іще моїх два брати живуть, щось і вони подарують тобі.
Подякував і поїхав.
Приїхав до другого знов надвечір. Приходить до другого старичка і каже:
– Добрий вечір!
Відповів йому старичок і питає його так, як той перший старий.
Він і тому всю правду каже. А старий йому відповідає:
– Є вода, але ще далеко. Двісті років тут живу, не видів нікого, аж тільки ти до мене в гості прийшов. Треба тобі щось подарувати. На тобі цю сопілочку. Як прийдеш до тієї води, а та вода на дуже високій горі, то заграєш – і все зсунеться на долину.
Взяв царевич ту сопілочку і пішов. Але як виходив, казав йому той дідок:
– Їдь до мого найстаршого брата, він також тебе нагородить, а як усе зробиш, поверни до нас звідти.
Він пообіцяв, що поверне.
Поїхав королевич до третього старичка. Приїздить він до нього, той старичок вздрів та й каже:
– Куди ти, королевичу, в далеку дорогу пустився?
А він зачав розповідати, що за молодильною водою татові. Старик каже йому:
– Є вода молодильна, вже не дуже далеко. На ж тобі три пляшечки: як приїдеш до тієї води, набереш одну – буде миша, кинь; набереш другу – буде щур, кинь й другу; набереш третю – буде чиста, сховай!
Іще каже:
– Королевичу, дорогий, триста літ тут живу, не видів ні пташки, ні мурашки, аж тебе перший раз бачу, то прошу тебе, королевичу, будеш вертатись назад, вступи знов до мене.
Ну і поїхав. Приїздить під гору, як подивився на неї, а вона така висока, більше як тисячу сажень. Наказав від'їхати кораблем трохи, вийняв ту сопілочку, що йому дав старичок, як заграв у неї, а гора ізсунулася на долину. Приїздить королевич до берега, виходить з корабля, бере одного вояка з собою і йде на ту гору. Приходить до криниці, зачерпнув однією пляшечкою – є миша, кинув; зачерпнув другою – щур, знову кинув; зачерпнув третьою – чиста вода, сховав її до кишені.
Іде уже звідти, дивиться: такий палац – самим сріблом і золотом оздоблений, що він аж здивувався та й каже до того вояка:
– Мій тато який багатий і не має такого палацу, ану, зайду подивлюся.
Приходить до палацу, відкриває, входить до покоїв. В одному покої лежить сіно, в другому – жито і пшениця в великих мішках. Входить до третього покою – стоїть стіл, на нім стоїть три пляшки вина і лежить три хлібини. Сідає коло столу, п'є з одної пляшки і крає одну хлібину, п'є з другої, крає і другу хлібину, і так третю, і хліба знов, напився і наївся.
Дивиться – лежить панночка в ліжку, спить.
Будить і будить – не встає. Що робити? Бере перо в руки, пише картку, що такий-то був тут. І виходить до корабля; сідає і їде додому, утішений тим, що є вода.
Як раз погорне веслом, то сто миль проїде. Їде він, їде і приїхав до заклятої гори і вздрів здалека своїх братів на ній, що вже там пасуться, бо не було у них ні хліба, ні до хліба.
Тоді крикнув він до них:
– Видіте, аж я татові дістав молодильної води. Ну, ходіть уже додому і нате вам їсти.
Посідали разом і їдуть. Але старші радяться між собою.
– То-то нас похвалять за воду, – каже старший до середульшого, – будемо татові казати, аби зробили бал, та й, може, уп'ється найменший, а ми вкрадемо у нього тую воду. Інакше як з'явимося на очі татові?
А молодший брат був дуже стомлений, та й заснув. Брати добралися-таки якось до тої шклянки і вкрали, а йому положили другу.
Приїжджають додому, каже той наймолодший:
– А я вам, тату, дістав воду. Тато каже:
– Ану, дай умиюся!
Дав той бідака, умився тато – однаково старий. Тепер кажуть ті:
– Що ви, тату, дивитесь на дурного! То ми воду дістали, а не він.
Дали татові, умився – став молодий.
Тоді тато так зненавидів того наймолодшого, що він не може вдержатися коло тата. Такий став він татові бридкий, що не хоче тато й дивитися на нього. Біда йому...
Одного разу пішов тато з мамою на прогулянку і забули ключі від каси. Наймолодший син взяв три пояси, набрав повні самих червоних дукатів. А тато уже наказав старшому синові, аби стратив наймолодшого. Той царевич обперезався одним поясом наголо, другим поверх сорочки, а третім поверх жилетки і хотів іти в світ. Коли входить кат до покою і каже:
– Прошу, царевич, підем на полювання. Той царевич утішився і каже:
– Зараз ідем. (Гадав, що тато подобрішав до нього).
І пішли. Ідуть лісом, зайшли уже далеко. Тепер каже той кат:
– Знаєте, королевичу, що я вам маю робити? Питається той:
– Що?
– Маю вас стратити. Царевич відповідає йому:
– Знаєш що, маємо тут пса, серце з нього виймем, а я палець дам утяти. Я до тата не признаюся ніколи.
І так зробили.
Царевич замотав руку, на якій відрізали палець, і пішов у світ. Той кат взяв серце і палець, приніс і віддав цареві.
Пішов царевич далеко в світ і найнявся в одного купця, який мав три кам'яниці. Перепродував різні речі, пустив дешево все. Як почули люди, що так дешево, то йшли дуже покупці. Спродав він все до вечора і замкнув склеп. Тоді зняв з себе пояс червоних дукатів і додав до виручки.
Прийшов додому, пан його питає:
– Чому прийшов?
А він відповідає, що спродав все. Пан здивувався:
– Там речі лежали понад два роки, а ти за один день спродав? Прийшов гроші рахувати, порахував і каже:
– Якби мені ще і тих два склепи так продати...
Але там пробудилася та панночка, якій він залишив картку, коли воду брав, і пише вона до його тата, аби царевич приїхав до неї, а тут його нема...
Тепер цар просить того ката, що царевича мав стратити:
– Може, ти його не стратив.
Той відповідає, що ні. Тоді цар розписав по краю, де є такий без мізинного пальця, аби дали йому знати. Ксьондзи оголошували то по церквах, і той купець відозвався, що є в нього. Зараз подали диліжанс, і він поїхав.
Тато як уздрів його, обцілував.
От сів царевич у свій корабель і поплив. Припливає під гору, як заграв у сопілочку – гора зсунулась, він вийшов і забрав панночку.
Приїхали до його тата, побралися, погостилися і від'їхали до свого дому.
Тепер живуть собі, уже й синок у них є.
Одного разу синок розплакався. Батько не міг його нічим забавити і дав йому свою сопілочку, щоб дитина собі грала. А сам узяв рушницю на плечі і пішов у ліс на полювання та й забув сопілочку тую, що від неї гора зсувалась.
Вертається назад додому, а гора стала знов висока. Вздрів, що вже не вилізе на гору.
Та й пригадав, що мав три сестри. Він собі гадає: «Десь вони тут недалеко». Пустився в дорогу.
Іде, знайшов одну сестру, наймолодшу. Приходить на подвір'я, а там миша з карабіном бігає. Вийшла сестра, оборонила. Почав він їй розповідати все, як було, та й каже:
– Сестро, я хочу знати, де інші мої сестри. Вона йому каже:
– Іди, миша тебе проведе.
Іде миша спереду, а він за нею. Приходить до другої сестри, а там щур з карабіном. Щур підбіг до нього, сестра вийшла, оборонила. Увійшли до хати. Розповів і цій так, як тій сестрі, і каже:
– Я був би радий знати, де моя старша сестра. Вона каже:
– Ці двоє звірят тебе проведуть.
Привели його до найстаршої сестри. Дивиться, а там кіт з карабіном. Кіт нявкав, вона вийшла, оборонила. Увійшли до хати, почав розповідати всю правду: як він їздив за водою татові, як оженився, як пішов на полювання, все розповів. Вона каже йому:
– На тобі цих троє звірят, як вони тобі не дістануть тої сопілки, то ніхто тобі уже не дістане.
Взяв він їх з собою і пішов з ними до тої гори. Прийшов і каже:
– Ідіть, лізьте на гору.
Пішли, але треба було трохи через воду плисти, забрав кіт усіх звірят на себе і поплив. Вилізли на гору. Каже кіт до миші:
– Ти верти діру малу, а щур за тобою більшу.
Провертіли, прогризли двері, взяли сопілку і пішли. Приходять до води, взяв кіт знов обох і пливуть. Щур сів котові на середину спини, а миша на голову і пливуть. А миша з радості бігає по голові, кіт хотів сказати: «Сиди тихо!» – та тільки розкрив рота, а сопілка і впала у воду.Вийшли на берег і сваряться. Питає їх царевич:
– Є сопілка?
Вони кажуть, що втопили. А він каже їм:
– Як не буде, то я вас поб'ю.
Пішли вони понад берегом, і найшов кіт рака, схопив його лапами, а рак каже:
– Королевичу, не їж мене, бо я маю дрібні діти! А він відповідає:
– Найди мені сопілку, що я втопив, тоді не з'їм. Рак пішов, шукає, нема. Виходить і каже:
– Нема!
Кіт посварився на нього і каже:
– Іди шукай, бо як не знайдеш, то я тебе розірву на шматки, де б не був, то знайду!
Пішов рак і знайшов. Виносить. Взяв кіт сопілку і віддав царевичу. Як заграв той царевич, гора зсунулася, і він увійшов до свого палацу...
І з того часу жили вони собі в добрі.
Легенда Байківщини.
Біла смерека
Дуже давно на Кичерах косив син удовиці, яка була відьма.
В обід пішов він до потоку напитися води, і побачив білу дівку, яка пригнала до водопою білих овець. Спробував увійти в потік — вона попросила не каламутити води. Тоді попросив її дати йому напитись. Вона зачерла в долоні води, і він пив з її долонь. Коли відходив, запитав, чи можна до неї прийти. Вона відповіла: —Приходи, бо ти моє серце скаламутив.
В час сінокосу, коли той хлопець косив, йому все вчувалось, що коса співає: «Приходь, бо ти моє серце скаламутив». А потім вони почали разом пасти вівці і разом класти стоги.
Сінокоси кінчалися десь коло Спаса, і леґінь, і дівка — він з косою, вона з граблями — гнали вівці і поверталися домі. Недалеко хижі їх зустріла леґінева мати. Молоді сказали їй, що любляться і будуть ґаздувати.
Але матері не подобалася дівчина, вона закляла її і перетворила в Білу Смереку. І тоді, коли її світлі коси перетворилися в смереччине гілля, дівчина крикнула:
- Мій яворе!
- І леґінь став явором. З їхнього коріння потекли їхні чисті сльози — вода Білої Смереки. Казала стара бабка Воражина, що як ходила ввечері по воду, то бачила на тому місці хлопця й дівчину.
Легенда Придніпров’я (Наддніпрянщини)
Дівчина – калина
Вже сонечко мало зайти, а людей все не було. Раптом на сході закуріло і почулися крики. Через деякий час люди розгледіли, що то вороги. Хвилина і вони були в селі. Половили всіх, а оселі спалили.
На світанку вороги почали розправу. Дійшла черга до Килини. Але ворогам дівчина сподобалась і вони забрали її з собою. В Килининій голові була думка: «Помститись!» Килина не змогла втекти. Вранці її вивели на страту. Там де впали крапельки крові Килини, випнулись стрункі пагони, вкриті ніжно-зеленим листям. Восени на деревці з’явились червоні кетяги. Вони нагадували краплі крові Килини. З тих пір цу дивне дерево люди звуть калиною.
Українська легенда
Не роби, чого не знаєш
— Ото ж, небоже, — каже, — не роби того, чого не знаєш.
Легенда Гуцульщини
Як Юрка татари в полон забрали
Одна стара баба не тікала від татар, лиш сиділа на печи. Думала, що вона вже стара, татарам ні на що не пригодиться, та й в полон її не возьмуть. Але вона мала внука на ім’я Юрко, молодого хлопця, та й боялася, що його можуть взяти в полон. Тому Юркови вона сказала залізти в гори і там сидіти. Юрко так і зробив. Татари ввійшли в хату, побачили бабу, і оден татарин каже до неї:
—Вилази, Юрку, з горну, бо, видиш, вони знають, що ти там. Та й — взяли Юрка татари в полон.
Легенда Гуцульщини
Дівчина – зозуля.
Був собі парубок та ходив до одної дівки. І мали вони побиратися. Але почалася війна. Його забрали і на війні вбили. Вона дуже тужила, та дівчина, дуже плакала. А йому, тому хлопцеви, було ім’я Кукунчик. Вона плакала і все повторювала: «Кукунчику... Кукунчику мій, Кукунчику...» Лиш це і більше нічого. Все голосила.
А мамі її це дуже надокучило, так надокучило, що вже не годна була того зносити. Та й нарешті каже вона: — А бодай ти кукала, поки світу й сонця!
А вона здригнулася і перемінилася в зозулю. І кажуть, що це й нині літає вона та кукає.
Українські прислів’я та приказки про життя
- День довгий, а вік короткий.
- Де є життя, там є і надія.
- Життя любить того, хто за нього бореться, а нищить того, хто йому піддається.
- Життя закоротке для щастя, а задовге для терпіння.
- Життя закоротке для розкоші, а задовге на горе.
- Ніхто не знає, що його в житті чекає.
- Чоловік змінюється в житті, а по правді життя змінює чоловіка.
- Який порядок у себе заведеш, таке й життя поведеш.
- Які люди, таке й життя буде.
- Як будемо живі, то будем і ситі.
- У добрім житті кучері в’ються, а в поганім – січуться.
- Живи надвоє: і до віку й до вечора.
Прислів’я та приказки про дружбу та взаємини
- Де дружніші, там і сильніші.
- Дружні сороки й орла заклюють.
- У гурті – то і смерть не страшна.
- Гуртом і чорта поборемо.
- Одна квітка не робить вінка.
- Один дуб у полі – не ліс.
- Поділена радість подвійна, а поділене горе вдвічі менше.
- Друга шукай, а найдеш – тримай.
- Без біди друга не пізнаєш.
- Треба й у пеклі приятеля мати.
- Людина без друзів, що дерево без коріння.
- То не друг, що хвалить тихо, а то друг, що хвалить у слух.
- Хто друг кожному, той не друг жодному.
- Дружба родиться в біді, а гартується в труді.
- Дружба – як дзеркало: розіб’єш, не складеш.
- Такого собі приятеля знайшов, що навіть до пекла б із ним пішов.
Українські народні прислів’я та приказки про працю.
- Бджола мала, а й та працює.
- Без діла слабіє сила.
- Без роботи день роком стає.
- Губами говори, а руками роби!
- Діло майстра величає!
- Добре роби – добре й буде!
- Добрий початок – половина діла.
- За один раз не зітнеш дерева враз.
- Зароблена копійка краща за крадений карбованець.
- Коли є до чого жагота, то кипить у руках робота.
- Лежачого хліба ніде нема.
- Маленька праця краща за велике безділля.
- На дерево дивись, як родить, а на чоловіка, як робить.
- Не святі горшки ліплять, а прості люди.
- Недаром говориться, що діло майстра боїться.
- Поки не упріти, поти не уміти.
- По роботі пізнати майстра.
- Працюй, як коняка, а їж, як собака.
- Роби до поту, а їж в охоту!
- Робить, як чорний віл.
- Роботі як не сядеш на шию, то вона тобі сяде.
- Старається, як мурашка.
- Треба нахилиться, щоб із криниці води напиться.
- Хочеш їсти калачі – не сиди на печі.
- Хто багато робив, той і багато знає.
- Хто рано підводиться, за тим і діло водиться.
- Хто робить кревно, той ходить певно.
- Хто що вміє, то й діє.
- Хто що знає, тим і хліб заробляє.
- Щира праця мозолева.
- Щоб рибу їсти, треба у воду лізти.
- Як без діла сидіти, то можна одубіти.
- Як дбаєш, так і маєш.
Усмішки
Як звати
— Як тебе звати, хлопче?
— А так, як мого тата.
— А тата ж твого як?
— А так, як мене.
— Ну, то скажи, як тебе кличуть, коли час їсти?
— О, мене їсти кликати не треба, я сам приходжу.
|
|
|
Лист
— Що ти робиш, доню?
— Пишу листа Марійці.
— Але ж ти не вмієш іще писати.
— Марійка ж теж ще не вміє читати.
Азбука
— Ти, Галинко, вже знаєш азбуку?
— Авжеж знаю.
— Тоді скажи мені, будь ласка, яка буква йде після «А»?
— Всі інші букви.
Полярник
— Тату, коли я виросту, то буду полярником.
— Дуже добре, синку.
— Я вже зараз хочу готуватись до цього.
— Як же?
— А ти щодня купуй мені морозиво, щоб я звикав до холоду.
Тісто очі витріщило
Мати учинила тісто і поставила на печі, щоб підійшло. А маленькі котенята гралися на комині над макітрою. От одне плюсь та й упало в тісто. А мати тим часом сина просить:
— Полізь, сипку, на піч, подивись, чи зійшло тісто.
— Ой мамо, ідіть скоріше сюди, — тісто зійшло, уже й очі витріщило! — гукає синок з печі.
Маленький помічник
Івась. Моя мама шила мені сьогодні сорочку, а я їй допомагав.
Василько. Як же ти це робив?
Івась. Сидів тихенько.
Куди дивився
— Чому ти одів штанці задом наперед? — питає батько трирічного сина.
— То не я, то Оленка мені наділа.
— А ти ж куди дивився?
— У вікно.
Українські народні ігри.
Подолянка
Діти водять хоровод, а один, що стоїть у колі, робить рухи, що відповідають змісту пісні:
Десь там, десь там подолянка була,
Десь там молоденька була,
Отут вона впала,
До землі припала.
Устань, устань, подоляночко,
Промий очки, як скляночки,
Та візьмися в бочки,
Та поскачи скочки.
Скачи, скачи понад бродом,
Як рибонька попід льодом.
Візьми собі панну, которую крайню,
Візьми собі паничка, которогокрайничка.
Той, що посередині, вибирає когось з кола замість себе, і гра продовжується.
Горю-дуб
Усі стають по двоє - пара за парою. Один - "горю-дуб" - попереду на віддалі й співає:
Горю, горю, палаю
Кого схочу, спіймаю
Раз, два, три! Біжіть!
Перша пара біжить до "горю дуба" і, розірвавши руки, намагається оббігти його з двох боків і знов з'єднатися. Якщо "горю-дуб" когось спіймає, то стає з ним позад усіх, а хто залишився без пари - стає "горю-дубом".
Латки
Діти збираються грати в лакти, хтось говорить:
- Давайте грати в латки.
Відразу ж б'є сусіда по плечу і тікає, примовляючи:
Латка-битка,
Шовкова нитка,
На мені не була,
На тобі ізгнила!
"Полатаний" переслідує втікача, але не промине "полатати" й іншого, хто потрапить під руку. Вдаривши, каже: "Латка".
"Полатаний" намагається передати латку третьому....
Мовчанка
Коли діти дуже розкричаться, хтось нагадає про цю гру і скоромовкою проговорить:
Їду до дому
На зелену солому.
На тій соломі
Сидить жаба.
Хто писне,
Той жабу хлисне,
Мені можна говорити
Сто раз,
А іншому - ані раз.
Всі замовкають. Ведучий намагається кого-небудь викликати на розмову. Хто перший заговорить, той програв.
Тарас Шевченко
Тече вода з-під явора
Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явор молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.
Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Помеж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.
Тече вода край города.
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду брати,
Брало, заспівало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти,
Порадитись, кого б то їм
Своїм зятем звати?
Сонце заходить, гори чорніють
Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє.
Радіють люде, що одпочинуть,
А я дивлюся... і серцем лину
В темний садочок на Україну.
Лину я, лину, думу гадаю,
І ніби серце одпочиває.
Чорніє поле, і гай, і гори,
На синє небо виходить зоря.
Ой зоре! зоре! — і сльози кануть.
Чи ти зійшла вже і на Украйні?
Чи очі карі тебе шукають
На небі синім? Чи забувають?
Коли забули, бодай заснули,
Про мою доленьку щоб і не чули.
На зеленому горбочку
На зеленому горбочку,
У вишневому садочку,
Притулилася хатинка,
Мов маленькая дитинка
Стиха вийшла виглядати,
Чи не вийде її мати.
І до білої хатинки,
Немов мати до дитинки,
Вийшло сонце, засвітило
І хатинку звеселило.
Вечірня година
Уже скотилось із неба сонце,
Заглянув місяць в моє віконце.
Вже засвітились у небі зорі,
Усе заснуло, заснуло й горе.
Вийду в садочок та погуляю,
При місяченьку та й заспіваю.
Як же тут гарно, як же тут тихо,
В таку годину забудеш лихо!
Кругом садочки, біленькі хати,
І соловейка в гаю чувати.
Ой, чи так красне в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині!
Ніч обгорнула біленькі хати,
Немов маленьких діточок мати,
Вітрець весняний тихенько дише,
Немов діток тих до сну колише.
Колискова
Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти малесенький,
Пізній бо час
Любо ти спатимеш,
Поки не знатимеш,
Що то печаль;
Хутко прийматимеш
Лихо та жаль.
Тяжка годинонько!
Гірка хвилинонько!
Лихо не спить...
Леле, дитинонько!
Жить — сльози лить.
Сором хилитися,
Долі коритися!
Час твій прийде
З долею битися,-
Сон пропаде...
Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас...
Спи ж ти, малесенький,
Поки є час!
В лісі є зелена хата
В лісі є зелена хата,
Там поснули ведмежата.
А найменший — вереда —
Сивій мамі набрида.
Каже: «Я не хочу спати,
Утечу вночі із хати,
Коли меду не даси,
Риби, сала, ковбаси!»
«Люлі-люлі, треба спати,—
Над синком шепоче мати,—
Як заснеш — тоді усе
Сон в корзині принесе».
Їжачок – хитрячок
Їжачок-хитрячок
Із голок та шпичок
Пошив собі піджачок,
І у тому піджачку
Він гуляє по садку,
Натикає на голки
Груші, яблука, сливки.
І до себе на обід
Він скликає цілий рід.
Кіт в чоботях
«Кіт в чоботях» —
Гарна казка», —
Прочитавши, мовив кіт.
До шевця прибіг:
«Будь ласка,
Чобітки поший як слід».
Швець пошив.
Узувся Вася,
Підківками стугонить.
Як до мишки він не крався,
Та почує, зникне вмить.
Кіт в чоботях — це чудово,
Ще як шпори із дзвінком.
Та котові йти на лови,
Мабуть, краще босіком.
Грицько Бойко
Маринка та Галинка
Сьогодні Маринка
Уроків не знала.
Домашнє завдання
В Галинки списала.
Зі школи додому
Вернулись дівчатка.
І тут повторилось
Усе в них спочатку.
Удома Маринка
Отак міркувала:
"Сьогодні в Галинки
Уроки списала.
Чого ж я завдання
Робити спішу?
І завтра в Галинки
Уроки спишу!"
Галинка ж удома
Отак міркувала:
"Сьогодні Маринка
У мене списала.
Чого ж я завдання
Робити спішу?
Його у Маринки
Я завтра спишу!"
А ранком у школі
Зустрілися двоє..
Гралася в долонечки
— Де ти завозилася?
Де ти забруднилася?
— Я в калюжі з сонечком
Гралася в долонечки!
Чистописання
— Чого в чорнилі руки, Таню?
— Це в нас було чистописання!
— А на щоках чому чорнило?
— Бо я руками щоки мила...
Змагання
Чого з ганчірками весь клас?
За чистоту змагання в нас!
Ну, а чого так розкричались?
Бо ми за тишу вже змагались!
Підслухана розмова
— Ти промокатки не даси?
— Не дам — проси, хоч не проси!
— Ну, коли так,— трусись над нею!
Я промокну тоді своєю!
Теж саме
— Ну, хіба таке годиться?!
В тебе знову одиниця!
— А мене сьогодні, мамо,
Запитали знов те ж саме!
Швидко відповів
Коли прийшов зі школи внук,
Дідусь щоденник взяв до рук:
— За віщо двійку ти схопив?
— За те, що швидко відповів...
— За те, що швидко? — гримнув дід.
За це ж п'ятірки ставить слід!
— Та що ви, діду, кричите?
Сказав я швидко, та не те...
Дмитро Білоус
Рідне слово
Ти постаєш в ясній обнові,
як пісня, линеш, рідне слово.
Ти наше диво калинове,
кохана материнська мово!
Несеш барвінь гарячу, яру
в небесну синь пташиним граєм
і, спивши там від сонця жару,
зеленим дихаєш розмаєм.
Плекаймо в серці кожне гроно,
прозоре диво калинове.
Хай квітне, пломенить червоно
в сім'ї великій, вольній, новій.
Хто сказав, що наша мова груба?
Хто сказав, що наша мова груба?
Груба лиш тому, кому не люба.
Де іще від матінки – матусі
ти почуєш : спатоньки – спатусі ?
Ну яка на світі знає мова
зменшувальні форми дієслова?
Хоч у нас і кажуть, що невістка
буцімто чужа у хаті кістка,
та недавно ув одній господі
чув таке я, що повірить годі:
каже до невістоньки свекруня:
«Ти вже хочеш їстоньки, Віруню?»
Хто ж сказав, що наша мова груба?
Груба лиш тому, кому не люба.
Ну скоріше - незбагненна мова,
лагідно – чарівно - загадкова.
Де ще в світі є така країна,
як терпляча Україна - ненька,
щоб і тих, хто їй завдав руїни,
звала незлобливо – воріженьки ?!
Грицева мрія
— Чи є в світі птиця краща,
ніж папуга говоряща?
— Ну, звичайно, що немає,—
Гриць Зубряк відповідає.—
Що той голуб, що та галка?
Какаду — жива шпаргалка!
Хто що скаже, прочитає —
Все вона запам’ятає.
У кишеню чи під полу
ти береш папугу в школу.
Коло дошки стане туго —
«Виручай, — шепнеш, — папуго!»
І зубрійка ця відома
скаже все, що чула вдома.
Розвести б папуг-зубрійок —
не було б на світі двійок…
Це вам зовсім не дурниця:
тая птиця — мрія Гриця!
Та домріявсь він до того,
що в щоденнику у нього —
варто тільки подивиться —
отакенна одиниця!
Микола Вінграновський
Іде кіт через лід
Іде кіт через лід
Чорнолапо на обід.
Коли чує він: зима
Його біла підзива.
— Ти чого йдеш через лід
І лишаєш чорний слід?
Бо я чорний,— каже кіт,
Я лишаю чорний слід.
Коли ж біла ти сама,
То білій тут дотемна.
І пішов кіт через лід
Чорнолапо на обід.
Стала зимонька сумна:
За котом ішла весна!
Теплий дощик - срібнопад
Теплий дощик-срібнопад
Вимив наш сьогодні сад.
Попід садом до калюжі
Йде гусак серйозний дуже.
Льоп-люп-ляп
В гусака з-під лап —
При такому ляпі-льопі
Лапи не болять!
Платон Воронько
Їжачок-хитрячок
Їжачок-хитрячок
Із голок та шпичок
Пошив собі піджачок,
І у тому піджачку
Він гуляє по садку,
Натикає на голки
Груші, яблука, сливки.
І до себе на обід
Він скликає цілий рід.
Кіт з Рябком були друзяки.
Кіт з Рябком були друзяки.
Котик нишком у собаки
Брав щоразу м’ясо, сало,
Бо котові завжди мало.
А Рябко зітхав у тузі:
«Хай бере, на те ми друзі».
Діти, ви скажіть мені:
Кіт був друг Рябкові?..
Прислів’я. Приказки.
Прислів’я — це ціле речення, яке має закінчений зміст. У нього закладається якась повчальна ідея, філософське спостереження, мудра життєва порада. Іноді прислів’я виглядає як двовірш із римою.
Приказка — стислий вислів або словосполучення, часто жартівливе чи метафоричне. Її використовують у мовленні не самостійно, а як частину загальної думки, щоб зробити її яскравішою та образнішою.
- Бджола мала, а й та працює/ Без діла жити — тільки небо коптить/ Без роботи день роком стає. Багато приказок підкреслюють, що в неробстві та ліні не можна знайти радість і сенс життя.
- Без праці нема плоду/ Лежачого хліба ніде нема/ Щоб рибу їсти, треба у воду лізти/ Хочеш їсти калачі — не сиди на печі. Будь-яке досягнення, будь-який успіх можливі, тільки якщо добре працювати.
Згадаймо лише найяскравіші з українських приказок: лізти поперед батька в пекло, мов курка лапою, як корові сідло, сам не гам і іншому не дам, поставили цапа город стерегти, як Пилип з конопель, видно пана по халявах, кожна жаба своє болото хвалить.
Дитячі вірші-верлібри Василя Голобородька
Дві яблуньки
Любо яблуньці жити у нашій хаті,
тільки з того боку вікна:
я дивлюсь на її рожеві щічки у вікно,
і яблунька дивиться на мої рожеві щічки у вікно.
Мати наша нас не розрізняють,
мені кажуть: «Ганнусю, ти аж цвітеш»,
ніби я яблунька,
а яблуньці вдягають білі панчішки,
ніби яблунька — то я.
Рукавичка
Загубив рукавичку.
Підняв.
Якби не підняв — почалася б казка.
Спека
Дві дороги
голови повстромлювали в річку —
п’ють воду.
Діти ставок за деревом знайшли.
Після дощу
— Де подівся дощ,
як він перестав іти?
— Дощ пірнув у річку.
Великий дощ
Такий великий дощ,
що в ложці збирається
по ополонику води.
Коник
Трав’яний коник
такий молодесенький —
іще тільки
трав’яне лошатко!
Дружимо з деревцем
Проходив повз деревце,
відхилив гілку рукою,
потім відпустив — гілка, як песик,
лизнула зеленим язиком
у щоку.
Леонід Глібов
Лебідь, Щука,Рак
У товаристві лад — усяк тому радіє;
Дурне безладдя лихо діє,
І діло, як на гріх,
Не діло — тільки сміх.
Колись-то Лебідь, Рак та Щука
Приставить хуру узялись.
От троє разом запряглись,
Смикнули — катма ходу…
Що за морока? Що робить?
А й не велика, бачся, штука,—
Так Лебідь рветься підлетіть,
Рак упирається, а Щука тягне в воду.
Хто винен з них, хто ні — судить не нам,
Та тільки хура й досі там.
Павло Глазовий
Гумористика
Дошкільнята й школярі
(цикл віршів)
Старий знайомий
— Хто там, синку,
в двері стукав?
— То якийсь дідок,
Зовсім лисий, у фуфайці,
У руках ціпок.
Він говорить, що приїхав
Із села до нас,
Що колись ходив з тобою
У четвертий клас.
— йди скажи: немає татка.
То якесь тріпло.
У четвертім нашім класі
Лисих не було.
Пряник
— У вас зуби є, дідусю? — онучок питає.
Дід журливо посміхнувся: — Вже давно немає.—
Це почувши, хлопченятко зраділо без краю:
Тоді пряник потримайте, а я пострибаю.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/gumoreski-glazovogo-dlya-ditey
Лисичка і Рак
Здибалася Лисичка з Раком. Стала собі, глядить на нього, як він помаленьку лізе, а далі давай над ним насміхатися.
– Ну, та й швидкий же ти, нема що мовити! Правдивий неборак! А скажи мені, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз у великодну п’ятницю по дріжджі посилали, а ти аж за рік у великодну суботу з дріжджами прийшов та й ті насеред хати розілляв?
– Може, коли й правда була, – каже Рак, – а тепер дуже на брехню подобає.
– Овва! Значить, ти тепер прудкіший зробився?
– Прудкіший чи не прудкіший, а тобі на кпини не здатний. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше від тебе до того корчика добіжу.
– Що? що? що? – дивувалася Лисичка. – Ти хотів би зо мною об заклад бігати?
– Не тілько побіжу, а ще й тобі о один скок випередки дам і швидше тебе при меті буду, – мовить Рак.
Побилися вони об заклад. Стала Лисичка о один скок поперед Рака, а Рак учепився їй кліщами за хвіст. Рушила Лисичка, біжить щодуху, аж курява здіймається. Добігла до мети та й кличе:
– А де ти, Раче? Нічого не чути.
– Ну, Раче, де ти там? – ще раз кличе Лисичка та й обернулася хвостом до мети.
Отоді Рак пустився від її хвоста та й каже:
– Та осьде я! Давно вже жду на тебе аж троха поза мету забіг.
Леся Українка
Три метелики
Казка
Були собі три метелики: один білий, другий червоний, а третій жовтий. Вони весело літали цілий день у великому саду, в соняшному світлі, перелітали з квітки на квітку, куштували медок і летіли далі.
Час їм дуже швидко минав. Вони так загралися, що й не зогляділися, що сонечко сховалося за хмари і пустився дощ.
Змокли метелики. Полетіли вони до своєї хатки, аж там біда: двері замкнені, а ключа ніде не можна знайти.
Що тут робити? За той час, що стояли перед дверима та не знали, що робити, змокли страшенно. Насилу вже крильцями ворушили. Ледве долетіли до туліпана, червоного з жовтими крапочками. Попросили його захисту:
- Любий туліпанчику, просимо тебе, відчини свій келих та сховай нас від дощу!
Туліпан подивився на них і промовив:
- Жовтого й червоного прийму, а білий нехай зостається надворі. - Але обидва метелики, жовтий і червоний, промовили:
- Коли ти не хочеш захистити нашого братика, білого метелика, то й ми краще на дощі будемо мокнути.
Метелики смутні полетіли до білої лілеї. Попросили й її, щоб сховала їх від дощу, але вона погоджувалася прийняти тільки білого. Тоді й він промовив:
- Сам-один не хочу ховатися в тебе! Або вже разом з своїми братами десь знайдемо захист, або вже вкупі бідувати будемо.
Почуло це з-за хмар сонечко, і схотілося йому побачити тих приятелів, що так один за одного обстоювали. Продерлося крізь хмари й кинуло на метеликів своє проміння. Зараз крильцята їм висохли, і самі вони зогрілися і знов літали, танцювали й раділи, як давніш, аж до самого вечора. А як сонечко зайшло за гору, то метелики полетіли додому спати.
Валентина Вздульська
Горобине Різдво
Горобці Чуб, Стрибун та Ловивітер були справжніми друзями. Тому коли розбишака Цвірінькало прогнав їх із піддашшя, друзі вирішили разом шукати нову домівку. Було це у переддень Різдва.
Вся горобина братія співчувала Чубові, Стрибуну та Ловивітру.
— Ми цьому Цвірінькалу покажемо! — сварилися тата-горобці, але прогнати грізного сусіду не наважувалися.
— Як же ви тепер будете? — питали їх поважні горобчихи-бабусі.
— Де стрічатимете Різдво?— дивувалися малі горобенята.
— Пустили б вас до себе, — казали мами-горобчихи, — але в нас і так тісно.
— Цві-цві, — цвірінькали на знак згоди сусіди-горобці. І лише дідусь Пурхало запросив їх до себе погрітися. Але в старій комірчині було дуже тісно: там заледве вистачало місця самому дідусеві, а вже його хворий хвіст-ветеран — і той мусив стирчати на морозі.
— Спасибі вам, дідусю, але ми маємо знайти собі нову оселю, — подякував за всіх Ловивітер, і друзі полетіли на пошуки домівки.
Для початку молоді горобці облетіли сусідні хати. Але в дядька Панаса під дахом вже мешкала велика родина синиць, у баби Марини всі підступи до хати стерегла велика ряба кішка, а на горищі в Хоренків розвелося видимо-невидимо мишенят.
Сумні друзі посідали на гілку черешні. Кожен з них думав про те, де їм доведеться зимувати.
— Щось мені в животі бурчить, — пожалівся Чуб і смикнув себе за пір’їну.
— Нумо, подзьобаймо трохи хліба, — сказав життєрадісний Стрибун.
— Гайда до годівнички! — підхопив прудкий Ловивітер.
Друзі гайнули за паркан подивитися, чи людські діти насипали їм крихт. Яка ж то смакота — ласувати ще теплим духмяним хлібом зимової пообідньої пори! Але й тут горобцям не пощастило: і маленькі, й дорослі господарі так закрутилися, готуючись до Різдва, що зовсім забули натрусити пташечкам хліба. Наші горобці лишилися і без оселі, і без обіду.
—Що ж робити? — зітхнув Чуб і скубнув себе за крило.
— Не переймайся,— відповіли йому Стрибун та Ловивітер. — Щось придумаємо.
Тоді друзі полетіли в той бік містечка, де було менше дерев, зате більше людських жител, де було гамірно та шумно. Чуб, Стрибун та Ловивітер ще ніколи не залітали так далеко від своєї домівки. Але тепер вони вже не мали домівки, тож доводилося шукати нову. Все їм тут було вдивовижу. Скрізь пурхали незнайомі горобці, ходили по важні люди та ворони, гуділи машини, їздили вози. Чуб, Стрибун та Ловивітер зовсім розгубилися й посідали на великий крислатий горіх — перепочити. Вмостившись на зручній гілці гарного дерева, пташки вирішили почистити своє пір’ячко. Ніхто не хотів видатися нечупарою перед поважним птаством, хоч те і згорда поглядало на прибульців з околиці.
Вулицею бігла зграйка хлопчаків -— вони бавилися в сніжки.
— Дивіться, які кумедні сумні горобці, — вигукнув рудий хлопчисько, що біг попереду. — Ну, хто поцілить першим?
— Один! Два! Три! — Полетіли сніжки в Чуба, Стрибуна і Ловивітра.
«Лишенько!» — цвірінькнув Стрибун. «Рятуйте!» — запищав Чуб. «Тікаймо!» — скомандував Ловивітер, і маленькі крильця горобчиків затріпотіли у небі. Позаду лунав голосний регіт людських дітей.
Ледь живі після втечі, пташки зупинились аж біля якогось хутора. Тут стояли бідні старі хатки, а за ними простиралися ліс і поле. Втомлені голодні налякані горобці посідали на кущ бузку, що ріс під вікном старої хатки, вікна й двері якої були забиті навхрест дошками. Напевне, тут уже давно ніхто не мешкав — ні люди, ні тварини. Вони так і не знайшли собі нової оселі, а вже починало сутеніти, пустився сніг. Незабаром снігопад переріс у завірюху, й у Чуба, Ловивітра та Стрибуна зовсім змерзли лапки і дзьобики. Друзі нашорошили пір’ячко, притулилися один до одного поближче і так мовчки тремтіли від холоду.
Минула якась година.
Стрибун прокинувся, розплющив оченята-намистинки і струсив з голови шапку снігу. На мить завмер, а тоді почав будити друзів:
— Прокидайтеся, хутчіше!
— Що таке? — цвірінькнув спросоння Ловивітер і обтрусив пір’ячко.
— Що трапилось? - налякано зойкнув Чуб і вистромив з-під крила посинілий дзьобик.
— Погляньте! — стиха промовив горобчик і крилом вказав на стару, похилену мазанку.
Хтось прочинив двері хатинки. Із них, немов зі скрині, наповненої зірками, лилося тихе срібне світло. Таке гарне, що не можна було відвести погляду, і таке сумне, що хотілося плакати. «То небесна зоря заблукала у хуртовину і впала на землю», — сказав собі Чуб. «То Жар-птиця з бабусиної казки вирішила зазимувати у цій хатині, — подумав Стрибун. — От би погрітися в її полум’яному світлі!» А сміливий Ловивітер тим часом уже був біля хатинки. Обережно, щоб не зачепити великої бурульки, він визирнув із піддашшя, звісившись на посинілих лапках догори дригом. І тієї миті Ловивітрові забило дух...
Той, хто лежав на холодній долівці покинутої хатки, не був ні зіркою, ні Жар-птицею. Ця істота була така прекрасна, що горобець не міг на неї дивитися. Істота була схожа на людину, на людину, що впала додолу й не може підвестися. Але було у цій прекрасній істоті щось і від птаха— то були крила.
***
Ловивітер так задивився на чарівне видиво, що не помітив, як замість даху ухопився за бурульку і з горобиним цвіркотом ледь не звалився додолу. Останньої миті він розпрямив крила, і потік вітру легко підхопив його, щоб нести далі. Але тієї ж миті дивовижна істота з крилами птаха підвела голову і подивилася просто на нього.
— Та це ж Ангел! — подумав Ловивітер.
— Так, — почулось у відповідь, хоча срібну тишу ніби й не порушив жоден звук. — Я — Різдвяний Ангел!
— Але ж ти поранений, — цвірінькнув птах. Його погляд був прикутий до срібних крил, що безпорадно простерлися додолу й не рухалися. Разом із ним на пораненого Ангела дивилися іще дві пари наляканих очей — горобці Чуб і Стрибун залишили бузковий кущ і підлетіли до друга.
— У мене зламані крила, - ледь прошелестів Ангел.
— Як це сталося? - запитали горобці.
— Це зробила пітьма, яка огортає місто. Тут більше нікому не потрібне Різдво.
І Різдвяний Ангел розповів горобцям свою історію.
На світанку, тільки-но зажевріло крайнебо, Ангел вирушив у довгу подорож із небес, аби нагадати людям радісну новину: от-от для світу народиться Спаситель. Коли Різдвяний Ангел дістався містечка, тут кипіла робота — готувалися до свята. «Як добре! — подумав він. — Люди готуються зустріти народження Царя». І Різдвяний Ангел замислився: кому ж першому повідомити радісну звістку.
«Ось господарі — натомилися за цілий день і йдуть додому зустріти Святвечір. Нехай першими дізнаються про народження Спасителя!» — вирішив Різдвяний Ангел. Але господарі в той час думали про щедрий стіл і м’яку перину, їх не зацікавила Ангелова новина.
«Ось господині — вони печуть, варять, прибирають, готуючись до свята. Повідомлю їм про народження Царя!» — сказав тоді Різдвяний Ангел. Але господині не почули голосу Ангела. Вони все пекли, варили й прибирали, аж поки разом із родинами не посідали за святковий стіл.
«Ось діточки тішаться прикрашеною ялинкою. Напевно, вже не можуть дочекатися Різдва»,— подумав Ангел. «Христос народився!» — прошепотів він їм на вушко. Але діти насправді просто чекали на подарунки, тому забули відповісти Ангелові звичне: «Славімо його!»
«Невже ж у цьому місті не залишилося нікого, хто зрадів би народженню Спасителя? — зажурився Різдвяний Ангел. — Може, тварини зрадіють моїй новині, адже й вони схиляли голови перед маленьким Ісусом у яслах?»
Ангел побачив пташок, що обсіли годівничку. Він хотів наблизитися до них, щоб повідомити і їм радісну звістку. Але нерозумна зграя подумала, що це — чужий птах, який прийшов відібрати у них їжу, і прогнала Різдвяного Ангела геть.
Тоді Ангел злетів високо в небо й гірко заплакав. Тієї миті над містом знялася хуртовина. Темні хмари заховали всі зорі, й світ огорнула пітьма. Не сніжинки, а скалки льоду сікли все довкола, замітаючи сліди і крижаним холодом пробираючись у всі шпаринки. Різдвяний Ангел відчув, як слабнуть його крила, як завірюха підхопила його і несе у сніговій завії далеко в ніч. Срібні крила зробили останній помах, і знесилений Ангел, мов пір’їна, закружляв і впав на землю.
— Мене збудило горобине цвірінькання, — сумно посміхнувся до пташок Різдвяний Ангел. - Але це ненадовго... Скоро я згасну, як вогник.
Горобці отямилися після Ангелової розповіді й побачили, що чарівного сяйва справді поменшало. Тепер замість яскравого світла у хатинці панував напівморок, а по закутках вже й зовсім залягла темрява, і тільки срібні крила Ангела ще виблискували останніми спалахами надії.
— Не вмирай! — вигукнув Чуб. — Нехай у нас немає хатинки і ми не можемо приготуватися до свята, але наші серця радіють народженню Спасителя!
— Як і тебе, нас гнали цілий день, — зацвірінькав Стрибун. — Та все одно ми — найщасливіші горобці на світі, бо побачили справжнього Різдвяного Ангела і почули від нього радісну новину про прихід у світ Царя! Будь ласка, не згасай!
— Якщо це зможе тобі допомогти, ми віддамо тобі свої крила, — промовив Ловивітер. — Звісно, це неабищо — горобині крила, але якщо ти зможеш летіти далі й повідомляти радісну новину, то обов’язково знайдеш іще когось у цьому місті, хто зрадіє народженню Спасителя так само, як нині радіємо ми.
— Візьми їх, будь ласка! — попросили горобці і простягнули Ангелові свої крила.
Ангел всміхнувся, простяг руки і прийняв горобиний дар. Три маленькі горобчики помістилися на його ангельській долоні. Тієї миті темряву ночі прорізало сліпуче сяйво, і все довкола залив не відомий досі небесний спів. Пташкам засліпило очі, а пір’ячко на їх безкрилих тільцях поставало дибки - такий осяйний і величний був цей Різдвяний Ангел.
***
У тому чарівному сяйві посланець Небес підвівся і розгорнув свої нові крила, які були ще прекрасніші, ніж колишні.
— Дякую! — пролунав його неземний голос.
Враз завірюха стихла, і крізь просвіт у хмарах серед нічного неба небувалим світлом засяяла святвечірня зоря. Люди повибігали на ґанки, повиходили на балкони. І навіть горобці повистромляли свої голівки з піддашшя. Все живе з подивом дивилось у нічне небо.
— Христос народився! — промовив до них з небес Різдвяний Ангел. «Славімо його!» — відповів кожен у своємусерці.
Але Чубові, Стрибуну й Ловивітру вже не довелося побачити ту різдвяну зорю, що її засвітив Ангел. Вірні друзі нарешті знайшли собі нову домівку — чарівний сад, у якому ніколи не буває холодно й у якому в них виросли нові крила, такі ж срібно-осяйні та прекрасні, як у Різдвяного Ангела.
Подорож листа
Листа написала Марта. Це був лист про її заповітне бажання. Прохання вмістилося в кілька слів, а сам лист — у конверт із маркою.
На конверті Марта написала: “Святому Миколаю”.
Уранці Марта з татом вкинули листа до поштової скриньки. Там уже було чимало інших листів. Коли Мартин лист спробував втиснутися, вони забуркотіли й заштовхали його в куток.
Незабаром прийшов поштар. Він дістав зі скриньки конверти, щоб віднести їх адресатам. Тоненький Мартин лист застряг у кутку, і поштар його не помітив.
Однієї осінньої ночі здійнявся сильний вітер. Він видув листа зі скриньки й закружляв з останнім листям. “Я лечу до Святого Миколая!” — радів лист, літаючи над дахами.
На ранок вітер ущух. Двірник змів листа разом із листям із хідника і вкинув до сміття. Лист застряг між шкірками помаранчів і старими газетами. І заплакав.
Наступного дня над смітником пролітала зграя ворон. Одна з них помітила яскраву марку, підхопила листа й понесла до себе в гніздо. “Ця пташка мені допоможе!” — лист сповнився надії.
Пролітаючи над вокзалом, ворона побачила на пероні червоного ґудзика. Вона випустила листа й метнулася за знахідкою. Лист упав у товарний вагон. Потяг свиснув і рушив.
За кілька днів вагон, у якому їхав лист, опинився в порту. Його повантажили на великий корабель. Корабель загудів і поплив у далекі краї. “Нарешті я пливу до Святого Миколая!” — радів лист.
Минули зима, весна й літо. Знову настала осінь. Лист плавав на різних кораблях і побував у багатьох країнах. Він старався не втрачати віри. Але це було важко. “Заповітне бажання Марти ніколи не справдиться”, — журився він.
Одного листопадового дня лист повернувся в той самий порт, з якого відплив рік тому. Капітан корабля помітив на палубі сиротливий старий конверт. “Святому Миколаю”, — було написано на конверті дитячою рукою. Він прочитав зворотну адресу і впізнав її. Це був будинок на сусідній вулиці в його рідному місті.
Удома капітан розказав про знахідку своєму синові Максиму. Разом вони вирішили повернути листа. У день Святого Миколая капітан із сином прийшли в гості до Марти. За рік дівчинка підросла, але її заповітне бажання не змінилося. Тепер вона розуміла, чому її прохання не було почуте.
Щоб розвеселити Марту, капітанів син подарував їй човника. Марта подякувала й пригостила гостей чаєм із тістечками. А потім вони з Максимом гралися в піратів.
Скоро Марта і Максим стали справжніми друзями. Марта геть забула про старого листа. Проте лист не журився тим. “Моя подорож нарешті завершилася”, — радів він, бо знав ті кілька слів Мартиного заповітного бажання:
Хочу мати справжнього друга.
Всеволод Нестайко
Про комарика Зюзю
— Жив на світi комарик Зюзя. Звичайнісінький собі комарик-дошколярик. Але дуже непосидючий і неслухняний.
Всі комарики-дошколярики в комариному дитсадку слухаються виховательку Комарію Комарівну, не пустують, не бешкетують. А Зюзя слухатись не хоче й тільки дзижчить зухвало:
— Я с-сам вс-се з-знаю! I вз-загалі, дуж-же с-слухняні нічого в ж-житті не дос-сягають. А дос-сягають с-саме нес-слухняні!
Це так його знайомий хуліган Трутень із сусіднього вулика навчив…
Одного разу полетів комариний дитсадок на прогулянку до лісу. Летять гарненько парами. Комарія Комарівна попереду. Весь час озирається і научає:
— Будьте, дітки, обережні! Не розлітайтеся! В лісі стільки всякої небезпеки…
А Зюзя, що летів, як завжди, позаду, без пари, на ті слова — аніякісінької уваги!
— Я с-сам вс-се з-знаю! — І гайнув між кущів.
Та раптом — тиць у щось! І — приліпився. Хотів одліпитись, але ще більше заплутався. Ой леле! Та це ж павутиння. Його павук Павуло Павулович між кущами напнув — на поживу чатує. Побачив він Зюзю, лапки радісно потер, захихикав:
— Хи-хи-хи! Попався! Дрібнота, правда, але на закуску для апетиту згодиться.
І вже йде, на павутинні погойдуючись, до Зюзі.
— Ой-ой! — закричав Зюзя. — Рятуйте!
Але Комарія Комарівна з дитсадком далеченько одлетіли, не чують.
Плаче Зюзя, репетує. А павук Павуло Павулович усе ближче та ближче…
Аж тут Комарія Комарівна обернулася:
— Де Зюзя?!
Комарики-дошколярики на всі боки роззираються. Нема неслуха. Зник, як булька на воді. Повернули вони щодуху назад.
А павук уже лапу до Зюзі простягає.
— Ой-ой-ой! — відчайдушне заволав Зюзя. — Пропадаю!
Почула Комарія Комарівна. Почули комарики-дошколярики. Почули та вже й побачили.
— Не підлітайте, дітки, близько! Це небезпечно! Я сама! — загукала Комарія Комарівна і мерщій до Зюзі. Схопила за крильця, тягне щосили. Та не може його з липкого павутиння вирвати.
А павук наближається й наближається. Радий, задоволений!
— Зараз і вихователькою, і всім дитсадком пообідаю! Хи-хи-хи!
— Хлопчики й дівчатка! — вигукнув тут найслухняніший комарик Макарик. — Нумо всі гуртом! За лапки берімося швидше!
Взялися всі комарики-дошколярики за лапки, Макарик за виховательку вчепився. Та я-ак смикнуть!
Вирвали Зюзю з павутиння.
Павучисько тільки щелепами клацнув з досади…
Тепер Зюзя не пустує, не бешкетує, у парі з комариком Макариком літає і міцно його за лапку тримає.
Зарубіжна література. Казки, оповідання, уривки з повістей, вірші
Ганс Крістіан Андерсен
Гидке каченя
Так добре було за містом, було літо! Жито жовтіло, овес зеленів, сіно склали в копиці, і на зеленому лузі ходив чорногуз на своїх довгих червоних ногах та белькотав по-єгипетськи,- цієї мови він навчився від матері. За полями та луками йшли великі ліси, а в гущавині лісів були глибокі озера. Справді, чудово було за містом влітку!
У сонячному сяйві лежав старий хутір, обведений глибоким каналом. Від стін каналу до самої води росли величезні лопухи, такі високі, що маленькі діти могли сховатись під ними, стоячи на весь зріст. Там було так дико, як у глухому лісі, і там, у своєму гнізді, сиділа качка. Вона висиджувала каченят. Сиділа вона вже давно, їй набридло сидіти, а гості приходили до неї не часто. Іншим качкам було приємніше плавати в каналах, ніж сидіти тут, під лопухами, та кахкати з нею.
Нарешті, яйця почали тріскатись одне за одним.
- Піп-піп! — почулося звідти, і всі жовтки в яєчках ожили й висунули голівки.
- Ках-ках! — відповіла качка. Каченята незграбно повилазили, як уміли, і озирнулись на всі боки під зеленим листям,- мати їм дозволила дивитись скільки завгодно, бо зелений колір корисний для очей.
- Який світ великий! — дивувались малята.
Ще б пак! Зараз для них було-куди більше простору, ніж у яйцях!
- Ви думаєте, що це вже й весь світ? — сказала мати.- Він тягнеться ще далеко, ген по той бік садка, аж до ниви, але там я й сама ніколи не бувала. Ну, ви вже всі тут? — спитала вона, встаючи.- Ой, ще ні! Найбільше яйце і досі лежить… І коли цьому буде кінець? Скоро мені це зовсім набридне,- і вона сіла знову.
- Ну, як справи? — спитала стара качка, що прийшла її одвідати.
- Довго тягнеться з одним яйцем,- відповіла качка-мати, що сиділа,- ніяк не хоче тріскатись. Але подивись на інших,- чи це не наймиліші каченята з усіх, яких ми бачили? Усі як одне — викапаний батько? А він, негідник, навіть не відвідав мене ні разу.
- Ану, покажи мені те яйце, що не хоче тріскатись,- сказала стара качка.- Повір мені, це індиче яйце! Мене теж колись обдурили так, і я мала багато лиха й клопоту з малим. Вони ж бояться води! Я їх ніяк не могла туди загнати; я вже й кахкала й клацала, але нічого не допомагало. Ну, покажи мені яйце! Так і є! Це індиче! Залиш його краще та йди вчити своїх дітей плавати.
- Ні, я ще трошки посиджу,- відповіла качка-мати.- Коли я вже так довго сиділа, то можу посидіти ще трохи.
- Ну, як хочеш! — сказала стара й пішла. Нарешті, тріснуло велике яйце.
- Піп-піп! — промовило пташеня і видряпалося звідти. Воно було таке велике та гидке!
Качка подивилась на нього.
- Яке воно величезне! — сказала вона.- Жодне не схоже на нього. А може, це й не індича!? Ну, та це ми скоро побачимо. Воно увійде в воду, хоч би мені довелось його туди й силою штовхнути!
Другого дня була чудова ясна погода. Сонце виблискувало на всіх зелених лопухах. Качка-мати з усією своєю родиною пішла до канави. Плюсь! — стрибнула вона в воду.
- Ках-ках! — покликала вона, і каченята одне за одним плюснули туди. Спочатку вода покрила їх з голівками,, але вони вмить виринули і зовсім добре попливли.
Ніжки працювали самі собою, каченята всі були на воді, навіть погане сіре пташеня плавало з усіма.
__ Ні, це не індича,- сказала качка,- бач, як гарно
гребе воно лапками, як рівно тримається! Це моє рідне дитя! Ні, справді, воно нічогеньке, коли до нього добре придивитись.
- Ках-ках! Ідіть до мене, я мушу вивести вас у великий світ, представити вас на пташиному подвір’ї. Тільки тримайтесь ближче коло мене, щоб ніхто на вас не наступив, а головне — бережіться кішки.
І вони пішли на пташине подвір’я.
Там стояв жахливий галас. Дві родини качок билися за риб’ячу голівку, а дісталася вона кішці.
- Дивіться, так буває на світі,- сказала мати каченятам, облизуючи язиком дзьобик, бо їй самій хотілося риб’ячої голівки.
- Ну, ну, ворушіть лапками,- мовила вона.- Дивіться привітайтеся та нижче вклоніться отій старій качці. Вона тут найзнатніша. Вона іспанської крові, через те така гладка, і, бачите, в неї червоний клаптик на нозі. Це надзвичайно красиво і найвища відзнака, яку тільки може мати качка. Це значить, що її не хочуть загубити, і її мусять пізнавати і тварини й люди. Шаркніть їй ніжкою- не загинайте лапок всередину. Добре виховане каченя широко розставляє ноги, як це роблять батько й мами — ось так; ну, схиліть шийки і скажіть — ках!
Вони так і зробили.
Але всі інші качки оглядали їх і казали вголос:
- Дивіться! Ще ціла юрба! Ніби нас самих тут мало. Фу! Яке гидке одне каченя, ми його не потерпимо!
І вмить одна з качок підбігла до каченяти і скубнула його за потилицю.
- Облиш його! — сказала качка-мати.- Воно ж нікому нічого поганого не зробило.
- Може, й так, але воно ж таке велике та незграбне,- відповіла качка, що скубнула каченя,- а тому його треба прогнати!
- Хороші дітки в цієї матері,- промовила стара качка з клаптиком на нозі,- усі гарні, крім одного, який не вдався. Я б хотіла, щоб його виправили!
- Це неможливо, ваша милість,- сказала качка-мати,- воно хоч некрасиве, але в нього хороша вдача, і плаває воно теж чудово. Я навіть дозволю собі сказати, що ліпше за інших. Я гадаю, воно покращає з часом або принаймні хоча ростом меншим стане. Воно надто довго лежало в яйці і тому не має належного вигляду,- і вона почухала йому спинку й погладила пір’ячко.- До того ж це селезень,- продовжувала вона,- а для них зовнішність не так багато значить. Я думаю, він буде дужим і виб’ється на дорогу!
- А інші каченята дуже милі,- сказала стара качка.- Ну, будьте як дома, а якщо знайдете риб’ячу голівку — принесіть її мені.
І каченята стали поводитись як дома.
Але бідне каченя, що останнім вилупилося з яйця і було таке погане — клювали, штовхали, глузували з нього і качки і кури.
- Воно занадто велике! — казали всі. А індик, що народився із шпорами на ногах і через це вважав себе за імператора, надувся і, як пароплав на всіх парусах, підбіг до каченяти, забелькотів так сердито, що гребінь у нього зовсім почервонів.
Бідне каченя не знало куди подітись. Його пригнічував власний гидкий вигляд і те, що воно було посміховищем цілого пташиного двору.
Так минув перший день, а далі ставало все гірше й гірше. Усі гнали бідне каченя — навіть його брати та сестри сердились на нього і завжди казали: «Хоч би кішка тебе з’їла, гидку потвору!» І навіть мати казала: «Хоч би мої очі тебе не бачили!» Качки скубли його, кури клювали, а дівчина, яка годувала птахів; штовхала його ногою.
Нарешті, каченя не витримало, побігло і перелетіло через паркан. Маленькі пташки, що сиділи в кущах, перелякано пурхнули.
«Це тому, що я таке гидке»,- подумало каченя і заплющило очі, але відразу ж побігло далі.
Воно опинилося на великому болоті, де жили дикі качки. Цілу ніч пролежало там каченя, втомлене та засмучене. Вранці дикі качки злетіли вгору і помітили нового товариша.
- Хто ти? — спитали вони, і каченя поверталося на всі боки й вклонялося, як уміло.
- Ти таке поганюче,- сказали дикі качки,- але це нам байдуже, якщо ти не одружишся ні з ким з нашої родини.
Бідне! Воно, звичайно, і не думало про одруження, тільки б йому дозволили полежати в очереті і напитися трохи болотяної води.
Так пролежало воно цілих два дні, а потім прилетіли два диких гусачки. Вони недавно лише вилупилися з яєць, а тому були дуже зухвалі.
- Слухай, друже,- сказали вони,- ти такий нечупара, що не можеш нам заважати. Хочеш жити з нами і бути перелітним птахом? Тут недалечке є інше болото, там живуть гарненькі дикі гуски-панночки. Вони вміють казати: «Рап-рап!» Ти такий потворний, що ще, чого доброго, матимеш у них великий успіх.
Піф! Паф! — почулося раптом, і обидва гусачки впали мертвими в очерет, а вода почервоніла від їхньої крові.
Піф! Паф! — залунало знову, і цілі табуни диких гусей знялися над очеретом.
Ще і ще лунали постріли.
Це було велике полювання. Мисливці обступили все болото, деякі навіть засіли на вітах дерев, що простягли-ся далеко над очеретом. Сивий дим хмарами оповивав дерева і стелився ген над водою. По болоту ляпотіли собаки — ляп-ляп! Комиші та осока хиталися на всі боки. Який це був жах для бідного каченяти! Воно повернуло голову, щоб заховати її під крило, але в ту ж мить страшний величезний собака опинився перед ним. Він висолопив язик, а очі його горіли люто, жахливо. Він простяг свою морду просто до каченяти, показав гострі зуби і — ляп-ляп — пішов далі, не схопивши каченяти.
- О, яке щастя!- зітхнуло каченя.- Я таке гидке, що навіть собака не схотів мене вкусити.
І воно причаїлося в очереті й лежало нерухомо, поки свистав дріб і постріл лунав за пострілом.
Тільки опівдні стало спокійно, але бідне каченя не наважувалось підвестися. Воно почекало ще кілька годин, потім обережно озирнулося і дременуло щосили якнайдалі від болота.
Воно бігло через поля і луки, але знялася така буря, що йому важко було рухатись.
Надвечір каченя дісталось до маленької вбогої хатинки. Вона була така стара, що от-от готова була впасти, але сама не знала, на який бік, а тому лишалася стояти.
Буря так скаженіла і підхоплювала каченя, що воно мусило сідати на землю. Погода ставала все гіршою та гіршою.
Вітер все дужчав. Що було робити каченяті?
На щастя, воно помітило, що дверцята хатинки зіскочили з однієї завіси і так покривилися, що можна прослизнути крізь щілину в кімнату. Так воно й зробило.
У хатинці жили бабуся з котом та куркою. Кота вона звала «синочком». Він умів вигинати спину дугою та воркотіти. Він навіть пускав іскри, коли його гладили проти шерсті. В курки були зовсім маленькі, куці ніжки, і тому її звали «Курочка-куцоніжка». Вона несла хороші яєчка, і бабуся любила її, як рідну дитину.
Вранці вони «відразу помітили чуже каченя, і кіт почав воркотіти, а курочка кудкудакати.
- Що там таке? — спитала бабуся і подивилась навколо. Але вона недобачала, і їй здалося, що це заблукала жирна качка, а не каченя.- Це хороша знахідка,- сказала бабуся,- тепер у мене будуть і качині яйця. Коли б це тільки не був селезень! Ну, та ми можемо про це дізнатися!
І от каченя залишили на три тижні на пробу, але яєць воно не несло. Кіт був хазяїном у хаті, а курка почувала себе хазяйкою, і вони завжди казали: «Ми і світ», тому що вважали себе половиною світу і до того ж кращою. Каченяті здавалося, що можна бути іншої думки з цього приводу, але заперечень курка не терпіла.
- А вмієш ти нести яйця? — питала вона.
- Ні.
- Ну, то краще помовч! І кіт питав:
- А ти вмієш вигинати спину, воркотіти та пускати іскри?
- Ні.
- Значить, ти не можеш мати своєї думки, коли говорять розумні люди.
Каченя ховалося в куток, і настрій у нього був поганий. Воно згадувало свіже повітря і сонячне проміння. Раптом йому так захотілось поплавати на воді, що воно не витримало і сказало про це курці.
- Що з тобою сталося? — здивувалась курка.- Тобі нічого робити^ тому й лізуть у голову такі дурниці; неси яйця або воркочи,- і все пройде!
- Але це так добре — плавати на воді,- сказало каченя.- Так чудово почувати її над головою і пірнати до самого дна!
- Справді, велика втіха! — сказала курка.- Та ти збожеволіло! Спитай хоч кота — він найрозумніша істота, яку я знаю,- любить він плавати або пірнати? Я вже не кажу про себе. Спитай, нарешті, саму нашу хазяйку, стару бабусю — розумнішої за неї нема нікого на світі. Ти думаєш, у неї є бажання плавати або пірнати в воду з головою?
- Ти мене не розумієш! — промовило каченя.
- Ми тебе не розуміємо! Та хто ж тоді може тебе зрозуміти? Ти хочеш бути розумнішим за кота і бабусю, про себе я вже й не говорю. Не дурій, дитино, а дякуй за все те хороше, що для тебе зроблено. Хіба ти не живеш у теплій кімнаті, не маєш товариства, від якого можеш дечого навчитись? Але ти дурний базіка, і з тобою не варт говорити. Повір мені, я бажаю тобі добра. Я кажу неприємні речі, але з цього тільки й можна пізнати справжніх друзів. Навчися ж нести яйця або воркотіти та пускати іскри.
- Мені здається, я краще піду світ за очі,-сказало каченя.
- Щасливої дороги! — відповіла курка.
І каченя пішло. Воно плавало по воді, пірнало,, але через те, що було таке гидке, всі тварини зневажали його.
От настала й осінь. Листя в лісі пожовкло і поруділо. Вітер зривав його так, що воно аж танцювало в повітрі. Стало холодно, важких хмар сипався град і сніг. На тину стояв крук і кричав від холоду: «Кру! Кру!» Справді, можна було замерзнути, лише подумавши про такий холод. Напевне, бідному каченяті було не дуже добре.
Якось увечері, коли сонце так красиво заходило, вийшла з кущів зграя чудових великих птахів. Каченя ніколи не бачило таких прекрасних створінь. Сліпучо-білі, з довгими гнучкими шиями — це були лебеді. Вони дивно закричали, махнули розкішними білими крилами і полетіли у теплі краї, за безмежні моря.
Лебеді піднеслися високо-високо, а маленьке гидке каченя охопило дивне хвилювання. Воно закрутилось на воді, як колесо, витягло шию високо вгору і закричало так голосно і так чудно, що само злякалось. О! Воно не могло відірвати погляду від прекрасних птахів, від щасливих птахів, і, як тільки вони зникли з його очей, каченя пірнуло на дно, а коли випливло — було само не своє.
Воно не знало, як звуть цих птахів, куди вони полетіли, але так полюбило їх, як нікого ніколи. Каченя їм зовсім не заздрило, йому навіть не могло спасти на думку — забажати такої краси. Воно було б раде, якби хоч качки терпіли його між собою. Бідне гидке каченя!
А зима стояла така холодна, така холодна!
Каченя мусило весь час плавати, щоб не дати воді замерзнути навколо себе. Але щоночі ополонка, в якій воно плавало, все меншала і меншала. Морози були такі, що аж крига тріщала на ставку. Каченя мусило безперервно працювати лапками, щоб крига не закувала його в ополонці. Нарешті, воно знесилилось, стало зовсім тихе і примерзло до криги.
Вранці проходив мимо селянин і побачив каченя. Він підійшов ближче, пробив кригу своїм чоботом, узяв каченя і відніс додому жінці. Каченя відігріли, та от діти захотіли погратися з ним, але каченя подумало, що вони хочуть зробити йому щось зле, і кинулось з переляку в глечик з молоком. Молоко так і бризнуло по кімнаті. Хазяйка закричала, сплеснула руками. А каченя влетіло в діжку з маслом, а потім у макітру з борошном. Ой, на кого воно було схоже! Жінка кричала та ганялася за ним з кочергою. Діти бігали, гасали по кімнаті, ловлячи каченя. Вони голосно кричали й сміялися.
Добре, що двері були відчинені, і каченя крізь них стрибнуло в кущі, на свіжий холодний сніг, і впало, зовсім знесилене.
Але надто сумно було б розповідати про всі ті прикрості та нещастя, яких зазнало каченя тієї суворої зими.
Воно лежало на болоті, в комишах, коли сонце знову тепло засяяло. Заспівали жайворонки — прийшла чудова весна.
І каченя враз стрепенуло своїми крилами, вони зашуміли дужче, ніж раніше, легко підняли його, і, перш ніж каченя збагнуло, в чім справа,- воно опинилося у величезному саду, де стояли в цвіту яблуні, і бузок розливав свої пахощі, і де його довгі зелені віти схилялися над широкими каналами.
О! Тут було так прекрасно! Так пахло весною! І раптом з кущів осоки випливли три чудові білі лебеді. Вони зашуміли крилами і легко попливли по воді. Каченя пізнало чудових птахів, і незвичайний сум охопив його.
«Я полечу до них, до цих величних птахів! Хай вони заклюють мене на смерть за те, що я — таке гидке — насмілилося наблизитись до них. Але однаково! Краще хай вони вб’ють мене, ніж терпіти, як скубуть качки, клюють кури, штовхає дівчина, що доглядає пташиний двір, терпіти знову лиху зиму і всі нещастя».
І воно кинулось у воду і попливло до чудових лебедів. Ті, побачивши його, полинули назустріч, шумлячи пір’ям.
- Убийте мене! — промовило бідне каченя і схилило голову до поверхні води, чекаючи смерті. Але що побачило воно у прозорій воді? Воно побачило себе самого, але це вже був не незграбний попелястий птах, гидкий та потворний,- це був лебідь. Нема в тому біди, що з’явився на світ в качиному гнізді, якщо вилупився з лебединого яйця.
Тепер він навіть радів, що зазнав стільки лиха та горя. Він багато перестраждав і тому міг краще відчути своє щастя і ту велич, що оточувала його. А великі лебеді плавали навколо нього і пестили його своїми дзьобами.
В садок прибігли маленькі діти, вони кидали хліб і зерна, і найменше закричало:
- Ой, ще новий!
І інші діти підхопили і раділи теж.
- З’явився ще новий!
Діти плескали в долоні, танцювали, потім поскликали батька й матір, кидали в воду хліб і тістечка, і всі кричали:
- Новий найкращий! Такий молоденький! Такий чудовий!
І старі лебеді схилилися перед ним. А він зовсім засоромився і сховав голову під крило, сам не знаючи чому. Він згадував той час, коли всі глузували з нього і проганяли його. А тепер усі кажуть, що він найпрекрасніший з найпрекрасніших птахів.
Бузок простягав свої віти до нього в воду, сонце сяяло ласкаво й тепло.
Його крила зашуміли, гнучка шия піднялася, і він на повні груди радісно крикнув:
- Про таке щастя я навіть не мріяв, коли був гидким каченям!
Брати Ґрімм
Хоробрий кравчик
Якось уранці, саме серед літа, сидів молодий, веселий кравчик біля вікна і шив собі. Коли чує – йде вулицею жінка й вигукує:
– Варення, смачне варення! Купуйте, грошей не шкодуйте!
Кравчик полюбляв солодощі, тож він зрадів і гукнув у вікно до жінки:
– Гей, голубко, заходь сюди, продай мені варення.
Жінка й собі зраділа, що швидко спродається, зайшла до кравчика і показала йому свої глечики. Оглядав він їх, оглядав, крутив на всі боки, принюхувався, куштував, а тоді й каже:
– Наче й справді смачне. Продай мені, голубко, ложку цього варення.
Спересердя жінка так і остовпіла, адже вона сподівалася, що кравчик купить у неї чи не все варення. Та що вдієш, продала йому ложку варення і пішла геть, сердито буркочучи.
А кравчик одкраяв добрячу скибу хліба, намастив її варенням та й каже сам собі:
– От дошию куртку, а тоді й поласую. Поклав він ту скибку біля себе і гаряче взявся до роботи.
А тим часом варення розпахтілося на всю кімнату, і скибку роєм обсіли мухи.
– Мухи, мухи, – каже їм кравчик, – хто вас сюди просив? Ану летіть геть!
Але мухи і не думали втікати, а навпаки, ще щільніше обсіли варення.
Тут у кравчика, як то кажуть, увірвався терпець, він спересердя як схопив ганчірку та як лясне по мухах. А тоді дивиться – аж сім мух убив.
– От який я дужий та хоробрий! – сказав він, сам собі дивуючись. – Треба, щоб про мене дізналося ціле місто!
І кравчик змайстрував собі пояса і вишив на ньому великими літерами: «Коли злий буваю, то сімох убиваю».
– Та що місто, – міркував він далі, – хай знає про це весь світ!
Підперезався кравчик поясом, поклав у кишеню грудку старого сиру та й подався в мандри. Біля воріт бачить – пташина заплуталася в кущах. Він і її сховав у кишеню.
Ішов він, ішов і прийшов до високої гори. Видерся на самий вершечок і бачить – сидить на горі велетень, байдуже поглядає навкруги.
Кравчик сміливо підходить до нього та й каже:
– Здоров був, приятелю! Ходімо разом мандрувати.
Велетень зневажливо подивився на кравчика та й каже:
– Ах ти ж, голодранцю! Жалюгідна комахо! Ти ще рівнятимешся до мене?
– Аякже! – відповідає кравчик і показує собі на пояс. Ось прочитай, що я за один.
Велетень прочитав: «Коли злий буваю, то сімох убиваю». Він подумав, що кравчик здатен убити сімох людей, і трохи пройнявся повагою до цього малюка. А тоді взяв камінь та як стисне – так з нього вода й потекла.
– А тепер ти. спробуй, – сказав велетень.
– Оце й усе? – засміявся кравчик. – Це мені заіграшку. – Нишком він дістав з кишені грудку сиру та як стисне – аж сироватка потекла.
– Ну що, мабуть, трохи краще за тебе? – весело питає кравчик.
Велетень дивується, не вірить, що малюк такий дужий. Знову взяв камінь і жбурнув його так високо, що ледве видно було.
– Ану, – каже,– і ти спробуй!
– Високо ти кидаєш, – похвалив кравчик, – але ж камінь усе–таки впав на землю. А я кину так, що він зовсім назад не повернеться.
Вийняв він із кишені пташку, підкинув у повітря, а пташка пурхнула, та тільки й бачили її.
– Ну як? – запитав кравчик.
– Добре кидаєш, – погодився велетень, – а от подивимось, чи піднесеш ти дерево на плечах.
І підвів кравчика до вивернутого з корінням величезного дуба та й каже:
– Як ти такий дужий, то поможи мені витягти з лісу оцього дуба.
– Залюбки, – відповів малюк. – Бери на плечі стовбур, а я ззаду помагатиму, адже гілля нести куди важче.
Велетень завдав стовбур собі на плечі, а кравчик сів ззаду на гілку, і велетень поніс ціле дерево та ще й кравчика на ньому. А озирнутися йому ніяк – гілки заважають.
Їде кравчик верхи на гілці і пісеньку співає:
– Виїжджали три кравчики із воріт... Довго ніс велетень того важкого дуба, а тоді втомився та й каже:
– Гей, хлопче, стомився я нести, мабуть, кину цього дуба!
Кравчик швиденько сплигнув з дерева, схопився обома руками за віти, наче і він ніс, і каже:
– Ти такий здоровило, а не здужаєш навіть деревину потягти.
Покинули вони дуба, пішли далі. Аж дорогою їм трапляється вишня. От велетень схопив її за самий вершечок, де були найстигліші ягоди, нагнув і дав кравчикові поласувати. Але хіба ж міг кравчик утримати вишню? Тільки–но велетень випустив вершечок, він так і фуркнув угору, а разом з ним і кравчик злетів у повітря. А коли він щасливо впав на землю, велетень і каже йому:
– Та невже ти не здужаєш утримати оцю вишеньку?
– Це я стрибнув через дерево, – одказує кравчик, – бо в кущах мисливець стріляє. Стрибни і ти так, якщо зумієш.
Велетень стрибнув, але не перескочив через дерево і завис на вітах. І тут було кравчикове зверху.
Тоді велетень каже:
– Ну, якщо ти такий хоробрий та дужий, то ходімо в нашу печеру.
І пішли.
Приходять в печеру, а там біля вогню сидять велетні. І в кожного в руках по смаженій вівці. Запихаються, аж за вухами лящить.
Велетень підвів кравчика до ліжка і сказав, щоб той лягав тут і відпочивав. Але для кравчика ліжко було надто велике, і він примостився в куточку.
Опівночі, гадаючи, що кравчик міцно спить, велетень устав тихенько, взяв важкий шворень та як гепне по ліжку, аж проламав його. «Тепер уже, – подумав він, – я випустив юшку з цього стрибунця».
Рано–вранці зібралися велетні до лісу, а про кравчика й думати забули. Коли це виходить він їм назустріч веселий і безтурботний. Велетні злякалися, що він їх повбиває, і розбіглися хто куди.
А кравчик помандрував собі далі.
Ішов він, ішов, поки прийшов до королівського палацу, а що стомився дуже, то ліг біля воріт на моріжечку та й заснув.
А поки він спав, королівські слуги встигли розгледіти його з усіх боків і прочитати на поясі: «Коли злий буваю, то сімох убиваю».
– Диви, – казали вони, – який великий вояка прийшов у нашу мирну країну.
Вони побігли до короля та й кажуть:
– Біля воріт палацу лежить дужий чоловік. Якщо дійде до війни, то він нам у пригоді стане.
Король зрадів.
– А й справді, – каже,– покличте його сюди.
Виспався кравець, протер очі й пішов служити королю.
Служить він день, служить другий. А королівські вояки і кажуть один одному:
– Лихо нам буде від цього чоловіка. Адже він коли злий буває, то сімох убиває.
Пішли вони гуртом до короля.
– Ми не хочемо служити разом з ним, – сказали вони. – Він нас переб'є, якщо розсердиться. Відпусти нас зі служби.
Зажурився король, що через одного всі вірні слуги хочуть його покинути. Краще б уже цей чоловік і на очі не показувався йому.
Але звільнити його король не наважився, боявся, що той і слуг, і його самого не пощадить, а сам сяде на королівський трон.
Міркував він і так і сяк, нарешті покликав кравчика та й каже:
– В моєму королівстві у дрімучому лісі живуть два велетні. Вони грабують, убивають людей, збиткуються над ними. Велетні такі дужі, що ніхто до них підійти не насмілюється. Якщо переможеш цих велетнів, то віддам тобі за дружину єдину мою дочку і півкоролівства. А на допомогу даю тобі сто вершників.
– Гаразд, – погодився кравчик. – Я коли злий буваю, то сімох убиваю. А вже з двома й поготів упораюся.
Вирушив кравчик у похід, а за ним услід поїхало сто вершників, а коли приїхали до узлісся, то кравчик і каже їм:
– Залишайтеся тут, а я сам упораюся з велетнями.
Метнувся він до лісу і роззирається довкола. Коли бачить – два велетні сплять і так хропуть, що аж віти на деревах гойдаються.
Кравчик не марнував часу, а назбирав повні кишені камінців і поліз на дерево. Примостився він на гілляці просто над сонними велетнями і почав кидати одному в груди камінець за камінцем.
А той хропе і нічого не чує. Та ось прокинувся, штовхнув товариша та й питає:
– Ти чого б'єшся?
– Приснилося тобі, чи що? Я не б'юся. Вони лягли і знову поснули. Тоді кравчик почав кидати камінцями на другого.
– Це ж що таке? – гукнув другий. – Чого б'єшся камінцями?
– Я не б'юся, – сонно промовив перший. Побурчали вони, побурчали та й цього разу сяк–так поснули.
А кравчик вибрав найбільшого камінця і щосили жбурнув його в груди першому велетню.
– Це вже занадто! – скрикнув той і кинувся на товариша. Обидва вони так розлютилися, що виривали дерева з корінням і так лупцювати один одного, що нарешті обидва попадали мертві на землю.
Тоді кравчик зліз із дерева, пішов до вершників і каже:
– Діло зроблене, я порішив обох. Ох, і нагрів я чуба. Вони й дерева виривали з землею, і каміння в мене жбурляли, та нічого їм не допомогло. Адже я коли злий буваю, то сімох убиваю.
– А вас часом не поранено? – злякано спитали вершники.
– Все гаразд, – відповів кравчик, – і волосинка не впала з голови.
Вершники не йняли віри і поїхали в ліс подивитись. Аж там мертві велетні лежать, не ворушаться, а навкруги вирвані дерева.
Кравчик зажадав од короля обіцяної винагороди, та король став знову вигадувати, як би цього лицаря занапастити.
– Перш ніж одержиш доньку й півкоролівства, – сказав кравчику, – спіймай у моїх лісах звіра–однорожця, він завдає нам великої шкоди.
– Гаразд, – відповів кравчик. – Я двох велетнів не злякався, то що мені твій звір–однорожець! Я, коли злий буваю, сімох убиваю!
Узяв він добру мотузку з сокирою і пішов У ліс. А помагачам звелів чекати на узліссі.
Йому не довелося довго шукати звіра. Однорожець вискочив із хащі, нагнув грізно голову й кинувся просто на кравчика.
– Стривай, стривай, – мовив кравчик, – хто спішить, той людей смішить.
Він почекав, поки звір підбіг зовсім близько, і спритно відскочив за дерево. А однорожець з усього розгону так глибоко ввігнав свого рога в дерево, що вже назад і не витяг.
– От тепер ти в моїх руках, – сказав кравчик. Вийшов кравчик із–за дерева, накинув йому на шию доброго налигача, відрубав сокирою рога, що застряг у дереві, і привіз до короля.
Проте король і цього разу не дотримав слова та поставив ще й третю умову.
– Спіймай, – каже, – ще дикого кабана, що в лісах велику шкоду чинить. А тоді бери і королівну, і півкоролівства.
– Залюбки спіймаю, – пообіцяв кравчик. – Це ж дитяча забавка.
На допомогу йому король дав мисливців, але кравчик не взяв їх із собою в ліс, і вони раділи нищечком, бо дуже боялися того страшного звіра.
Не довго й ходив кравчик по лісу, аж бачить – розлючений дикий кабан із страшними іклами біжить просто на нього. А кравчик крутнувся і вскочив до хижки, що була поблизу, та одразу ж і вистрибнув у вікно. Дикий кабан кинувся в хижку, а кравець метнувся до дверей і замкнув їх.
Отак лютий звір і впіймався.
Кравчик гукнув мисливців, щоб вони на власні очі побачили звіра, а сам пішов до короля.
Тепер уже король хоч–не–хоч, а мусив дотримати слова і віддати йому дочку та півкоролівства.
Справили вони весілля з великою пишнотою, та з малою радістю, і кравчика зробили королем.
Аж ось одного разу вночі молода королева дочула, як її чоловік пробурмотів крізь сон:
– Хлопче, а поший–но куртку та залатай штани, бо я тобі вуха аршином поодбиваю.
Тут вона й здогадалася, якого роду та плоду був молодий добродій, її чоловік, і вранці виплакала перед батьком своє горе та почала благати, щоб звільнив її від такого чоловіка, бо це ж не хто інший, як звичайнісінький кравець.
Батько заспокоїв її, а тоді каже:
– Цієї ночі не замикай своєї спальні. Коли він засне, мої слуги зв'яжуть його і кораблем одвезуть у далекі краї.
Королева зраділа і стала нетерпляче очікувати ночі, та королівський служка підслухав ту розмову і розповів усе молодому володарю, бо був йому відданий.
– Хай спробують, – мовив кравчик. Увечері ліг він спочивати.
Гадаючи, що чоловік уже заснув, королева встала, відімкнула двері й знову лягла. А кравчик голосно закричав, ніби спросоння:
– Хлопче, ану поший куртку та залатай штани, бо я тобі всі вуха поодбиваю аршином! Коли я злий буваю, то сімох убиваю, я двох велетнів подолав, звіра–однорожця й дикого кабана впіймав, то не злякаюся і тих, що стоять під дверима!
Як почули слуги, то від страху їм аж у п'ятах закололо, і вони всі швидко повтікали, наче за ними дике військо гналося.
Отак і лишився кравчик на все життя королем.
Джерела:
https://dovidka.biz.ua/gumoreski-glazovogo-dlya-ditey
https://osvita.ua/school/literature/b/66318/
https://kharkov.detivgorode.ua/blog/8484-skorogovorki-i-chistogovorki-dlia-skorochteniia/
https://tales.org.ua/virshiv-povna-rukavychka/
https://tales.org.ua/try-metelyky/
https://www.ukrlib.com.ua/styslo-zl/printit.php?tid=9184
1
про публікацію авторської розробки
Додати розробку