Мистецтво говорити: поради для школярів від відомих ораторів античності

Риторика – наука, що вивчає всі аспекти грамотного та технічно правильного ораторського мистецтва. Вона робить промови зрозумілими, структурованими та переконливими. Ця майстерність у сучасному світі неабияк цінується, тож учнів потрібно навчати риториці змалку! 

Чому ми вирішили розповісти вам про прийоми саме античних ораторів? Бо зародилася ця наука в Давній Греції: у школах софістів, що практикували красномовство та особливу увагу приділяли вивченню стилістичних і граматичних правил. Учні вивчали правила побудови промови, манеру мовлення та способи впливу на слухачів. 

Основним завданням софістів було навчити дітей полемізувати та дискутувати. Мова грецьких ораторів часто наближалася до поетичної, супроводжувалася мімікою та акторськими рухами. Отже, поговоримо про хитрощі риторики від античних митців!

Горгій (давньогрецький філософ, досократик, софіст)

У V столітті до нашої ери Горгій був теоретиком й учителем ораторства. Його називають «батьком риторики». Ставлення цього митця до мистецтва красномовства було суто прагматичним. Мова, на думку Горгія, – вплив на душу, що діє на аудиторію магією слів. 

Нововведеннями оратора стали манера та стиль промов. Вони характеризувалися надмірним використанням наступних риторичних прийомів:

• метафори;
• алегорії;
• образних висловів;
• гіпалагів (різновид метонімії: У сірій сучасності ми згадуємо світле минуле і думаємо про темне майбутнє, але треба вірити у краще);
• катахрезів/оксиморонів (різновид гіперболічної метафори, в якій сполучаються слова, логічно між собою не узгоджені («червоне чорнило», «пекучий лід» тощо));
• гіпербатонів (навмисна зміна порядку слів). Цим прийомом користувався майстер Йода: «Mine! Or I will help you not».

Завдяки цим риторичним прийомам прозаїчна мова сприймається як поетична, а це робить виступи милозвучними, урочистими.

Ісократ (давньогрецький оратор, учень Горгія та інших софістів)

Сам Ісократ ніколи не виступав із промовами, але майстерно писав тексти та навчав красномовству інших. Оратор писав промови, насичені складносурядними та складнопідрядними реченнями, з ритмічним початком та аргументованими висновками. 

Ісократ розробив основні принципи композиції ораторського твору:

• Перша частина. Вступ, метою якого є привернення уваги/зацікавлення слухачів.
• Друга частина. Розповідь про суть виступу. Аргументація.
• Третя частина. Підбиття підсумків.

Примітка. Ісократ вважав, що для того, аби досягти за допомогою промови бажаного ефекту, текст має містити раціональні аргументи (факти, статистичні дані, логічні визначення, посилання на закони й інші нормативні акти, аксіоми) і апелювати більше до розуму, ніж до почуттів.

Митець навчав своїх учнів уникати збігу голосних та приголосних звуків у складі слова чи між двома сусідніми словами. Це пов'язано з тим, що збіг приголосних порушує милозвучність промови. 

Демосфен (давньогрецький оратор, логограф, політичний діяч)

Перш ніж стати великим оратором, Демосфен навчався у майстра красномовства Ісея: у свого вчителя він запозичив простоту стилю, лаконічність, логічність викладу та наявність у промові риторичних запитань. 

Демосфен із дитинства мав слабкий голос, до того ж гаркавив. Для покращення дикції він клав до рота камінці та читав напам'ять уривки з поем. Голос зміцнював бігом та розмовою на крутих підйомах. Також існує легенда, що оратор часто виходив на берег моря та годинами декламував вірші, перекрикуючи шум хвиль на узбережжі. Подейкують, що так він зміг виправити недоліки своєї вимови.

Структура промови Демосфена: 

• Насиченість експресією та динамікою.
• Звернення до слухачів, до природи Греції.
• Наявність риторичних запитань на кшталт: «Що стало причиною?», «Що це насправді означає?» тощо.
• Використання метафор, антитез, порівнянь.
• Поєднання синонімів у пари: дивіться та спостерігайте, знайте і розумійте. 
• Використання емоційних вигуків на кшталт: «Чудово!», «Але ж ні!», «І після цього ви ще запитуєте, чому так трапилося?!».

Оратор у своїх виступах завдяки відпрацьованій міміці та жестикуляції часто маніпулював підсвідомістю слухачів. Цікаво, що люди самі не помічали моменту, коли під впливом слів Демосфена переходили на його бік, навіть якщо були налаштовані проти ідей доповідача. 

Цицерон (давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ і літератор. Один із зачинателів римської розповідної прози)

Цицерон майстерно володів риторичними навичками: вмів скласти промову так, що в ній одночасно поєднувалися чіткість, впевненість і переконливість, інтелект і почуття, логіка й емоції.

Чим були особливі промови Цицерона? 

• Він використовував риторичні фігури (метафори, порівняння), але не зловживав ними: пишні промови з часом набридають слухачам.
• Риторичні запитання оратор вміло поєднував із анафорами та повторами: «...невже тебе не турбують ні нічні караули на Палатині, ні сторожа, що обходить місто, ні страх, що охопив людей, ні присутність усіх чесних людей, ні вибір цього так захищеного місця для засідання сенату, ні обличчя і погляди всіх присутніх? Невже ти не розумієш?».
• Цицерон широко використовував прийоми історичної аналогії (паралелі), персоніфікацію та оксюморон. 
• Він любив використовувати етичні антитези: «На нашій стороні бореться почуття честі, на тій – нахабство; тут – сором'язливість, там – розбещеність; тут – вірність, там – обман; тут – доблесть, там – злочин...».
• На його думку, оратор має обов'язково аргументувати свої положення, викликати прихильність слухача до себе та впливати на його підсвідомість. 
• Найемоційнішою частиною його промов були висновки, а найдовші речення – ті, які Цицерон міг сказати на одному подиху. 

Сократ (давньогрецький філософ, зачинатель діалектики) 

Сократ – видатний майстер бесід-діалогів. На жаль, на сьогодні не залишилося жодного його тексту, його методи навчання дійшли до нас завдяки його учню Платону. 

Тому Сократ навчав своїх вихованців ставити коротке запитання, вислуховувати відповідь та давати короткі відповіді. Також він вчив шукати смислові шляхи від думки до слова. 

Основною ознакою диспутів оратора була іронія – прихований глум, прикидання таким, який нічого не знає, щоб на незнанні спіймати співбесідника. Сократ дотепною системою запитань заганяв суперника у глухий кут, коли той починав сам собі заперечувати. Цим прийомом він зовсім не хотів образити співбесідника, а радше прагнув показати, що той неправильно мислить.

Мистецтво ставити запитання, яке саме Сократ поклав в основу ведення суперечок, він порівнював із мистецтвом повитухи. Філософ називав його маєвтикою – мистецтвом, знання якого допомагає народженню нової думки.

Платон (давньогрецький філософ, учень Сократа)

Особливості філософських поглядів Платона відобразилися у його теорії красномовства: «Красномовство – це майстерність переконання, що вселяє віру в справедливе та несправедливе, а не повчає, що справедливо, а що – ні». 

Оратор робив своє промову більш виразною завдяки використанню прийомів та формам полеміки, додавав алегорії і метафори. На думку філософа, спікер не повинен гнатися за чужими думками, а має сам осягнути істину того, про що збирається говорити. Основою ораторського мистецтва Платон вважав психологію та діалектику як знання людської душі.

Окрім того, Платон стверджував, що під час виступів ораторам необхідно враховувати настрій і емоції слухачів, щоби вони краще сприймали суть і погоджувалися з промовою оратора. 

Арістотель (давньогрецький науковець-енциклопедист, філософ і логік, засновник класичної (формальної) логіки)

Чимало ідей він запозичив у свого вчителя Платона, а потім розвинув їх та вдосконалив. Арістотель сформулював мету риторики: вона має допомагати ораторові переконати когось у чомусь, або відмовити від чогось. 

На думку митця, у мистецтві красномовства важливими є: 

• аргументи;
• цільова аудиторія;
• комунікативні цілі;
• патос (намір, задум творця промови, який має на меті розвинути перед адресатом певну цікаву для слухача тему);
• етос (умови проголошення промови, які суспільство створює ритору);
• логос (здатність оратора підбивати підсумки, знаходити причинно-наслідкові зв'язки);
• пафос/патетика (прийом звернення до емоцій аудиторії: стиль, манера або спосіб вираження почуттів, які характеризуються емоційною піднесеністю, натхненням, драматизацією);
• використання тропів.

Арістотель вважає, що такі особисті якості як розум та доброчесність необхідні оратору для того, щоби він міг викликати довіру у слухачів і таким чином досягнув своєї мети. 

Якщо ваші учні навчаться вміло використовувати прийоми відомих ораторів, вони опанують мистецтво говоріння. Ця навичка знадобиться їм для успіху у подальшому житті. Тож бажаємо вашим вихованцям наполегливості та терпіння в роботі над хитрощами риторики!