Певно, ви теж читали численні пости, присвячені досвіду навчання наших учнів у закордонних школах. Зазвичай вони дуже емоційні та сповнені позитиву: учні в захваті від закладів освіти, вчителів та однолітків, а батьки в захваті від того, що їхні діти задоволені. І головний меседж цих постів: українська школа має змінитися. Але як саме?
Ми спробували проаналізувати закордонний досвід наших співвітчизників та зрозуміти, чого саме дійсно бракує нашим школам. Насправді досвід у всіх різний, країни та школи теж різні, тож і подобатися (або категоричні ні) можуть зовсім різні речі. Ми уважно прочитали дописи батьків українськіх учнів у групі Батьки SOS та визначили кілька моментів, про які згадується у всіх без винятків дописах. На них і зосередимося.
Повага і ще раз повага
До всіх та кожного. У закордонних школах діти поважають учителів, а вчителі – дітей. До учнів ставляться як до особистостей, які мають право на власну думку, до них прислухаються, що насправді дуже важливо. А ще, як особливо наголошують батьки, на дітей ніхто не підвищує голос. А всі бешкетування сприймаються як природна поведінка.
Щоправда, вони також визнають, що діти за кордоном дуже дисципліновані та ставляться до вчителів виключно із повагою. І взагалі повагою пронизані стосунки всієї ланки: вчитель-учні-батьки школярів. Наприклад, тут не прийнято телефонувати вчителю ввечері, аби дізнатися домашнє завдання чи посваритися через оцінки.
Зазвичай педагоги розповідають про успіхи (або невдачі) учнів лише 1-2 рази на рік. В інший час спілкування відбувається за допомогою електронної пошти. Або ж батьки можуть отримати офіційне запрошення від школи, якщо є привід для спілкування.
Цікавий факт: у Німеччині учнів, які заважають товаришам та вчителю, можуть покарати – відсторонити від уроків на деякий час. А кричати на учнів учителям дійсно заборонено.
Інший підхід до навчання
У більшості випадків програма не така щільна та насичена, а закордонні вчителі щиро здивовані рівнем знань наших дітей. Нерідко батьки зазначають, що за програмою наші школи випереджають європейські на рік чи два. Особливо це помітно у випадку з математикою: українські школярі знають її набагато краще. Так, подеколи учнів замість, наприклад, сьомого класу, записують до шостого, але зазвичай це пов’язано із мовним бар’єром, а не з рівнем знань.
Багато занять спрямовано на розвиток м’яких навичок, є чимало інтегрованих уроків, під час яких діти не так заучують інформацію, як отримують саме практичні навички. Та навіть якщо уроки і більш традиційні, вони все одно мають практичні елементи. Водночас сам процес набагато менш формалізований. Наприклад, оформленню зошитів чи щоденників не приділяють уваги, та й учням дозволяється вільно пересуватися класом або довільно обирати зручненьке місце (можна сидіти на партах, на полу чи на підвіконнях).
Учителі теж поводяться вільно: вони радше не «над» школярами, а на одному із ними рівні. На жаль, інформації про те, що саме входить до обов’язків учителя, зовсім мало. Цілком можливо, що наші закордонні колеги мають більшу педагогічну автономію (та користуються нею!), або не так завантажені різноманітними звітами.
Щодо домашнього завдання, то його або немає взагалі, або його дуже мало, або воно задається не в такому форматі, як у нас. Наприклад, діти часто виконують вдома групові проєкти – це і цікавіше, і розвиває важливі для життя компетентності. А в деяких школах діти знаходяться від ранку і до самого вечора, тма передбачено час на виконання короткого домашнього завдання.
Піклування держави
У багатьох країнах держава покриває принаймні частину звичних батьківських витрат на навчання. У школі окрім підручників та довідників також можуть видати ноутбук або планшет (звісно, тимчасово, а повернути його потрібно в тому ж стані, в якому брали). Якісь підручники школа видасть безкоштовно, а за якісь доведеться заплатити. Якщо потрібні додаткові зошити, то купують зазвичай їх теж батьки. Щодо інших додаткових матеріалів – усе залежіть від місцевої влади.
Школи повністю забезпечені меблями та обладнанням для роботи, багато закладів можуть похвалитися новим сучасним ремонтом. І звісно, фінансує все це держава, батьки не збирають гроші на ремонт класу чи на нові штори (їх переважно немає взагалі). Європа зацікавлена в тому, аби створити відповідні умови для навчання дітей. Хоча батьки українських школярів зауважують, що деякі класи виглядають по-спартанські, особливо якщо порівнювати з яскравими та наповненими наочністю класами НУШ. Але в різних учителів різні підходи.
Тут варто звернути увагу на один нюанс: наразі до наших учнів ставлення як до втікачів від війни, відповідно і вимоги дещо інші. Багатьом видали все необхідне для навчання (від підручників до рюкзаків) безкоштовно, але це не означає, що так буде і надалі. Є і класні фонди, з яких потім покривають витрати на екскурсії, додаткові матеріали тощо, але наші співвітчизники поки що не сдають гроші. Вимоги вчителів теж помірні, адже діти переважно не знають мови, а багато хто до кінця року вчитиметься в адаптаційних класах.
Цікавий факт: є у закордонних школах правила, які категорично не подобалися більшості батьків в Україні. Наприклад, у переважній більшості закладів заборонено користуватися телефонами під час уроків і навіть перерв. Чому? Бо діти мають спілкуватися та гратися, а не сидіти над гаджетами. А ще чимала кількість іноземних шкіл має свою форму (і не завджи вона стильна та зручна), яку батьки зазвичай купують самостійно (інколи можна оформити соціальну допомогу).
Варто розуміти, що за одною-двома (чи навіть більше) розповідями про, наприклад, польські школи, все одно складно робити висновки про те, як працюють заклади освіти по всій країні. Ситуація дійсно неоднорідна і багато в чому залежить від місцевої влади, зокрема і від фінансових можливостей тих чи інших регіонів. Але загальна картина зрозуміла.
Чи є щось, що українська система освіти обов’язково має запозичити? Так, насамперед хотілося б такої самої поваги одне до одного в системі вчитель-учень-батьки від усіх її учасників. Програми теж варто б переглянути та трохи зменшити навантаження і на дітей, і на освітян. А щодо іншого – якщо буде відповідне ставлення держави та гідне фінансування, то українські школи та вчителі швидко не просто вийдуть на один рівень із європейськими, а й перевищать їх.
У будь-якому разі закордонний досвід – це завжди корисно, і лише від нас залежить, як саме його сприймати. І що приємно: багато хто з батьків учнів пише, що хоча дітям і подобається нова школа, але вони дуже хочуть назад, до рідної. А це доводить одне – ми на правильному шляху.
Щоб залишити свій коментар, необхідно зареєструватись.