Поурочний план з всесвітньої історії для 9 класу на тему: «Об’єднання Італії. Політична роздробленість Італії.»

Поурочний план

Всесвітня історія 9 клас

Тема: «Об’єднання Італії. Політична роздробленість Італії.»

Мета: а) навчальна – розказати учням про політичне становище Італії; 

            б) виховна – пояснити про суть політичного роздроблення Італії;

            в) практична – праця з історичними джерелами.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: атлас, карти та підручник з всесвітньої історії.

Хід уроку: а) опитування вивченого матеріалу

                   б) опитування історичних дат і термінології.

АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ.

Розповідь учителя: Унаслідок поразки революції 1848—1849 pp. Італія залишалася такою самою роздробленою, як і раніше.

• Ломбардо-Венеційське королівство належало Австрійській імперії, де було встановлено суворий воєнний режим.

• У герцогствах Пармі, Модені, Тоскані правили австрійські ставленики.

• Австрія підтримувала владу Папи Римського в Папській області та іспанських Бурбонів — у Неаполітанському королівстві.

• У Римі (Папська область) перебували французькі війська.

• У всіх державах, крім Сардинського королівства, було відновлено абсолютистські порядки, панувала реакція.

• Лише Сардинське королівство було незалежним від Австрії; тут діяли конституція з громадянськими правами і свободами. Король Віктор Еммануїл II давав притулок біженцям — патріотам з інших італійських держав. Сардинське королівство (П’ємонт) стало центром боротьби за національне визволення та об’єднання країни.

Передумови об’єднання Італії:

1. Особливостями політичного розвитку Італії були:

• скасування завоювань революції 1848—1849 pp.;

• переслідування учасників революції та прихильників республіки;

• слабкість держав середньої Італії та посилення П’ємонту (Сардинського королівства);

• збереження сильної влади католицької церкви й Папи Римського.

2. Існувала необхідність вигнання австрійців з країни, в чому були зацікавлені народ, ліберальні поміщики, буржуазія.

3. Розвиток капіталізму в Італії наприкінці 50-х років посилив рух за об’єднання країни. Після революції 1848 — 1849 pp. в Італії, як і у всій Європі, відбувалося економічне пожвавлення. На півночі країни з’явилися великі фабрики, машинне виробництво почало конкурувати з ручною працею, розвивалося будівництво залізниць.

У 1859 р. з 1707 км залізниць Італії 850 км (тобто половина) припадала на Сардинське королівство, 483 км — на Ломбардо-Венеційську область, 285 км - на Тоскану. Залізничного сполучення між державами не було.

4. Роздробленість країни, панування австрійців на півночі Італії гальмували розвиток товарного виробництва, економічних, політичних, культурних зв'язків між окремими частинами Італії, була однією з причин її уповільненого господарського розвитку.

5. Кожна з окремих держав Італії мала свої закони, існували митні кордони, свої гроші, міри ваги і податки.

6. В Італії були традиції об’єднавчого руху:

• об’єднавчий рух 20-х років;

• революційні події 1848—1849 pp.

7. Збереження роздробленості унеможливлювало гідну участь Італії у міжнародних справах.

Завдання, які стояли перед Італією

1. Завоювання політичної незалежності.

2. Об’єднання країни і створення єдиної національної держави.

3. Знищення феодальних порядків.

4. Створення єдиного національного ринку — важливої умови розвитку товарно-грошових відносин.

Події в Італії — національно-буржуазний рух з активною участю народних мас проти іноземного гніту і проти феодально-аристократичних порядків.

Рісорджіменто — національно-визвольний рух італійського народу з кінця XVIII ст. за об’єднання країни і ліквідацію австрійського гніту.

Унаслідок Рісорджіменто 1861 р. було утворено італійську державу у формі конституційної монархії. Завершився у 1870 р.

Піднесення П’ємонту (Сардинського королівства)

Піднесення П’ємонту відбулося за правління уряду К. Кавура (1852—1861 pp.), який був одним із видатних політичних і державних діячів Італії XIX ст. Він був виразником ідей помірковано-ліберальної монархічної буржуазії. Внутрішня політика К. Кавура спрямована на буржуазну модернізацію П’ємонту:

• розвиток вільної торгівлі;

• реформу фінансової системи;

• зменшення торгових тарифів;

• заохочення банківської діяльності;

• будівництво залізниць;

• розбудову промисловості та розвиток капіталістичного підприємництва.

Було укладено вигідні торгові договори з провідними державами Європи - Францією, Великою Британією.

У середині XIX ст. в П’ємонті діяла конституція з громадянськими правами і свободами. Це сприяло його швидкому економічному розвиткові і перетворенню на центр боротьби за об’єднання країни. Король Віктор Еммануїл II та лідер буржуазних лібералів К. Кавур проводили активну зовнішню політику, намагаючись за допомогою Франції приєднати до П’ємонту північні й центральні землі Італії, де господарювали австрійці.

У 1853 - 1856 pp. під час Кримської війни Кавур зробив перші кроки, прагнучи зблизитися з Францією: 15-тисячну сардинську армію було відправлено до стін Севастополя. Кавур намагався схилити Наполеона III до війни проти Австрії, виражаючи готовність надати Франції у вигляді компенсації Саву та Ніццу. Втім у плани Франції не входило створення сильного Італійського королівства, вона прагнула послабити Австрію і посилити свій вплив в італійських державах.

П’ємонтові належить провідна роль на початку об’єднання країни і він став центром об’єднання Італії.

Два напрямки боротьби за об’єднання Італії

1. “Знизу” — за вирішальною участю народних мас:

• ліквідація поміщицького землеволодіння;

• об’єднання країни;

• скинення монархії та проголошення республіки.

2. “Зверху” — об’єднання Італії військовою силою за зверхності Сардинського королівства (П’ємонту).

Особливості об’єднання зверху:

1. Проблема об’єднання Італії збігалася з проблемою національного визволення.

2. Поміщики та буржуазія прагнули зберегти землю і владу.

3. Відбувалися зрадницькі маневри сардинської буржуазії, яка в потрібний момент використала народні маси, а згодом розправилася з народно-демократичним рухом.

4. Боротьба за національне об’єднання країни збігалася з економічним піднесенням і укріпленням капіталістичних відносин у Європі.

Дві течії в боротьбі за об’єднання Італії

1. Помірковано-ліберальна, до якої належали буржуазія та ліберальні поміщики.

Виступали за:

• національне звільнення Італії;

• конституційну монархію;

• об’єднання Італії військовою силою за зверхності Сардинського королівства;

• проведення буржуазних реформ.

Лідером цієї течії був граф К. Кавур, лідер буржуазних лібералів, прем’єр-міністр Сардинського королівства.

2. Республікансько-демократична, опорою якої були ремісники, нечисленні робітники, селяни, дрібна буржуазна інтелігенція.

Виступали за єдину демократичну республіку, здобуту народною революцією.

Визначні представники цієї течії: Джузеппе Мадзіні, Джузеппе Гарібальді.

Джузеппе Мадзіні (1805-1872). Відомий революціонер-демократ.

У червні 1831 р. створив організацію “Молода Італія”, що складалася з представників дрібної буржуазії, та ліберального дворянства і мала на меті підготовку та організацію народної війни за визволення Італії від австрійського панування і подальше об’єднання її в єдину демократичну республіку. Діяльність “Молодої Італії”, незважаючи на її обмеженість, помилки, непослідовність і поразки, є важливим етапом до об’єднання Італії. Значний вплив “Молодої Італії” на громадську думку, її самовіддана боротьба за незалежність і єдність країни відіграли велику роль у підготовці до об’єднання Італії.

Після революції 1848—1849 pp. Мадзіні не полишив революційної боротьби.

У 1853 р. підготував повстання в Мілані, яке було придушено. Обдумував плани організації озброєної експедиції на Сицилію, які здійснити не вдалося. Палкий прихильник республіканських ідей, підпільної революційної боротьби. Гаслом його боротьби було: “Італія впорається сама”.

Джузеппе Гарібальді (1807-1882)

Мужній, переконаний борець за визволення італійського народу від чужоземного гноблення та феодального деспотизму. Учасник Італійської революції 1848 — 1849 pp., народний герой Італії.

На чолі добровольців брав участь у визвольних війнах проти Австрії.

У 1860 р. очолив похід “червоної тисячі”, який привів до падіння Сицилії та Неаполя. Так було визволено Південь Італії, що забезпечило об’єднання Італії.

У 1862 і 1867 роках боровся проти влади Папи Римського. Під час франко-прусської війни Гарібальді поспішив на допомогу Франції та бився проти прусських військ.

Останні роки життя провів на о. Капрера, поблизу Сардинії, де 1854 р. купив ділянку землі та з синами побудував дім.

Про нього казали, що він зробив Італії найбільші послуги, які тільки людина може зробити батьківщині.

На прикладі героїчної боротьби за свободу і незалежність Дж. Гарібальді виховувалися покоління борців у різних країнах.

Етапи об’єднання Італії

Перший етап. До 1860 року включно.

Ліквідація роздробленості здійснювалася головним чином “знизу” революційним способом.

Другий етап. Після 1860 року.

Об’єднання Італії завершилося під керівництвом ліберальних поміщиків та буржуазії, в інтересах Савойської династії, яка правила у Сардинському королівстві, тобто “зверху”.

Перший етап об’єднання Італії (1859-1860 pp.)

Весна 1859 р. Франція і Сардинське королівство (П’ємонт) почали війну проти Австрії. Сардинське королівство ставило своїм завданням визволити північні області Італії від австрійського гніту й очолити об'єднання країни.

Літо 1859 р. Союзники оволоділи Ломбардією і завдали поразки австрійським військам біля Сольферино. У війні на півночі Італії проти Австрії брав участь із добровольцями Дж. Гарібальді.

У Флоренції, Модені, Пармі вибухнули повстання проти австрійців.

Серпень 1859 р. Франція уклала сепаратний мир з Австрією, за яким:

• до Сардинського королівства відійшла лише західна частина Ломбардії;

• у Венеційській області, Пармі, Тоскані, Модені відновилася влада Австрії;

• Савойя та Ніцца були приєднані до Франції.

Сепаратний мир — мир, укладений однією державою (або групою держав) з противником за спиною своїх союзників, без їхніх відома і згоди.

Отже, Франція порушила попередні домовленості, що викликало піднесення національно-визвольної боротьби на півдні Італії.

12 січня 1860 р. Почалося повстання в столиці Сицилії Палермо.

Неаполітанські королівські війська задушили повстання в Сицилії і почали криваву розправу над повсталими. Повстанці, ховаючись у горах, чинили опір. Дж. Гарібальді почав формувати загін добровольців для допомоги півдню.

Кінець квітня 1860 р. Почалося підготування експедиції.

Нестача зброї, необхідного спорядження затримали відправку. Але головні перешкоди чинив Кавур.

У ніч з 5 на 6 травня 1860 р. 1000 добровольців на двох суднах покинула гавань Генуї. Армія добровольців дістала назву “тисяча” Гарібальді. Вона складалася з ремісників, робітників, матросів, студентів, інтелігенції.

11 травня 1860 р. Кораблі Гарібальді підійшли до західного берега Сицилії.

Під артилерійським обстрілом бурбонських кораблів гарібальдійці висадилися на берег і захопили м. Палермо. Гарібальді звернувся до народу Сицилії зі зверненням “Усі до зброї!”, закликаючи їх піднятися на боротьбу проти своїх тиранів. На заклик Гарібальді до нього почали приєднуватися селяни — партизани, озброєні піками, шаблями, ножами, мисливськими рушницями.

15 травня 1860 р. Загін Гарібальді (“червоносорочечники”) розгромив біля м. Калатафімі (недалеко від Палермо) сили неаполітанського короля, які перевершували сили Гарібальді удвічі. Сам Гарібальді вважав цю перемогу “вирішальною в поході 1860 року”.

Серпень 1860 р. Гарібальді мав уже армію 25 тис. і з цим військом розгромив 150-тисячну армію неаполітанських Бурбонів.

Вересень 1860 р. Неаполітанський король покинув свій палай і відступив до Капуї.

Гарібальді урочисто в’їхав до Неаполя, де жителі радісно вітали переможців. Проте справу революційного визволення Італії не було доведено до кінця.

Причини:

• слабкість організації боротьби;

• політична незрілість керівництва;

• слабкість Гарібальді як політика, поза як він не наважився закликати селян до боротьби з поміщиками за знищення феодальних пережитків, за землю;

• недостатня участь у боротьбі селянства;

• сильний вплив ліберальних поміщиків та буржуазії.

Другий етап об’єднання Італії (1861 - 1870 pp.)

Осінь 1860 р. Голова уряду П’ємонту Кавур і король Віктор Еммануїл II направили свою армію на південь Італії. Дж. Гарібальді, боячись розв’язати в країні громадянську війну до остаточного вигнання чужоземців з Італії, не чинив опору сардинській армії і без боротьби віддав владу королю Вікторові Еммануїлу.

Політичне керівництво об’єднання Італії перейшло з рук демократів у руки поміркованої буржуазії, і демократичний шлях об’єднання “знйзу” було перервано. Завершилося" об’єднання “згори” на чолі з П’ємонтом.

Жовтень 1860 р. Під сильним тиском п’ємонтського уряду та армії було проведено народне голосування. Більшість населення висловилася за приєднання до Сардинського королівства.

Наступ п’ємонтської армії з півночі й підтримка під час голосування дали можливість остаточно приєднати південь Італії до П’ємонту (Сардинського королівства).

Прохання Гарібальді зробити його намісником Південної Італії Кавур відхилив. Дж. Гарібальді відчував себе ображеним і відмовився від запропонованих нагород і титулів.

Ці події дали змогу проголосити Італійське королівство.

Утворення Італійського королівства (1861 р.)

17 березня 1861 р. У Турині було проголошено утворення Італійського королівства у складі П’ємонту (Сардинського королівства) та об’єднаних із ним областей.

Його проголосив загальноіталійський парламент. Майже вся Італія (за винятком Рима та Венеції) були об’єднані під владою Савойської династії. Королем Італії став Віктор Еммануїл II.

1. Італійське королівство налічувало 22 млн жителів (замість 6 млн, що становили населення П’ємонту).

2. Виконавча влада належала королю (ним став Віктор Еммануїл II; правив з 1849 р. по 1878 р. спершу як король П’ємонту, а з 1861 р. — як король Італії).

3. Діяла конституція.

4. Створювалася парламентська система в країні.

5. Через значний майновий ценз обирати депутатів мали змогу лише 2,5% населення.

6. Процесс об’єднання Італії не було завершено.

Об’єднання Італії

З утворенням Італійського королівства (1861 р.) процес об’єднання Італії не завершився і продовжувався.

1. Венеційська область залишалася під владою Австрії.

2. Римська область — під владою Папи Римського і Франції.

1866 р. До Італії було приєднано Венецію (після поразки Австрії у війні з Пруссією).

20 вересня 1870 р. Скориставшись скрутним становищем Франції у зв’язку з її поразками у франко-прусській війні, війська Віктора Еммануїла II захопили місто Рим, яке було проголошено столицею Італійського королівства. Папу було позбавлено світської влади. Папа зберіг світську владу лише в стінах Ватиканського палацу. Таким чином, було остаточно завершено об’єднання Італії.

Висновок

Об’єднання Італії відбулося “зверху” за зверхності П’ємонту (Сардинського королівства) за допомоги ззовні (Наполеона III — в 1859 p., Пруссії — у 1866 p.).

Причини того, що об’єднання Італії, яке успішно почалося “знизу”, завершилося об’єднанням “зверху”

1. Непослідовність і нерішучість Дж. Гарібальді, який не зумів скористатися результатами своєї успішної боротьби на першому етапі об’єднання Італії.

2. Політична незрілість, нечисленність, неорганізованість робітників, які не долучалися до об’єднавчого руху.

3. Боротьбу за об’єднання Італії очолили національна буржуазія і ліберальне дворянство, які боялися революційної боротьби народних мас, особливо селян.

4. Таким чином помірковані ліберали перехопили ініціативу у справі об’єднання країни.

5. Було досягнено компромісу між великою буржуазією півночі Італії та земельною аристократією півдня Італії.

6. Наприкінці боротьби за об’єднання республіканці-демократи мали слабку підтримку з боку селянства.

7. Папа Римський-своєю боротьбою проти революційного руху фактично заважав розгортанню руху народних мас, які прислухалися до його закликів, і цим сприяв об’єднанню Італії “зверху”, хоча сам не хотів втрачати свого статусу світського правителя.

8. Допомога ззовні (Франції в 1859 р. та Пруссії в 1866 p.).

Значення утворення єдиної національної держави в Італії

• Покінчено з чужоземним гнітом і визволено північний схід країни від австрійського панування.

• Завершилося об’єднання Італії.

• На Апеннінському півострові створено єдину державу.

• Покінчено з чужоземним втручанням у внутрішні справи країни.

• Італія стала конституційною монархією.

• Конституцією було гарантовано громадянські свободи і права.

• Покінчено зі світською владою церкви, що значно послабило її позиції.

• Об’єднання країни сприяло ліквідації феодальних порядків.

• Відкрито шлях до суспільного прогресу та успішного розвитку товарно-грошових відносин.

• Сприяло завершенню формування італійської нації.

• Дж. Гарібальді — лідер руху за об’єднання Італії — став національним героєм своєї країни, надихав наступних борців за свою свободу і незалежність.

Спільні риси й особливості об’єднання Італії та Німеччини

Спільні риси

1. Об’єднання Німеччини й Італії відбулося “зверху”, завдяки дипломатичним інтригам і війнам.

2. Ліквідовано політичну роздробленість Німеччини та Італії, знищено всі залишки феодалізму.

3: У цих країнах почався бурхливий розвиток капіталізму, ринкових відносин, створення єдиного внутрішнього ринку.

4. Об’єднання сприяло посиленню економічної і військової могутності країн.

5. На європейському континенті утворилося дві потужні національні держави, які почали відігравати важливу роль.

6. Сприяло гідній участі Італії та Німеччини у міжнародних справах.

Особливості

1. В Італії разом з вирішенням проблеми об’єднання феодально роздробленої країни була вирішено проблему національного визволення від австрійського і французького панування.

2. В Італії об’єднання країни почалося “знизу” визвольним рухом патріотичних сил Італії, а завершилося “зверху” під зверхністю П’ємонту (Сардинського королівства), а в Німеччині об’єднання країни відбувалося “зверху” під зверхністю Пруссії.

3. В Італії було досягнено політичного компромісу між ліберальними і республікансько-демократичними силами, який уможливив єдиним фронтом, попри різну мету, добитися об’єднання країни.

4. Найактивнішою силою об’єднавчого руху в Італії були республіканці, але управління країною перейшло до монархістів, а в Німеччині республіканські традиції не були розвинені.

5. Німецька імперія стала осередком європейської і світової нестабільності, яка призвела до двох світових воєн.

Закріплення вивченого матеріалу.

Завдання додому.