Позакласний інформаційний захід "У бронзі, граніті, слові..."

 

 

 

 

У бронзі, граніті, слові…

(Розповідь про пам’ятники Тарасу Шевченку, історія їх виникнення, вірші про деякі пам’ятники)

 

 

 

                  

 

                                   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Уже для багатьох поколінь українців – і не тільки для українців – Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, у нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом  з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі і думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти  до його осягнення. Ми на вічнім шляху до Шевченка…

Кобзаря розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в ньому. Але щоб краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства ХІХ століття. Він сам приходить у наш день. Алей ми повинні йти у  його час. Лиш за такої умови між нами й ним буде глибше взаєморозуміння.

Прометеївський образ Тараса Шевченка увійшов у безсмертя, а поетова слава поширилася далеко за межами України. Ми багато говоримо про Тараса-поета, Тараса-художника. Дійсно, він увіковічнив себе своїми  віршами, поемами, картинами. Та, мабуть, варто згадати й про увіковічення великого Кобзаря  в пам'ятниках. Адже так само, як височать на нашій землі собори – символи віри, краси,вічності, так само будуть височіти над землею і пам'ятники великому сину України, який став відомим усьому світові. Так само, як ідуть люди до храмів, щоб очистити душу і укріпити віру, так само ідуть і будуть приходити до пам'ятників Шевченку люди різних національностей і різної віри. Бо близький всім наш Шевченко не за кольором шкіри і не за вірою. Він рідний по духу, його слово всім зрозуміле, бо говорив він для всіх зрозумілою мовою – мовою свободи , дружби і братерства.

Саме тому у багатьох країнах встановлювалися і встановлюються величні пам'ятники-монументи нашому поетові, мислителеві, художникові, борцеві проти соціального і національного гніту.

Думка про спорудження пам'ятника Шевченкові виникла відразу ж після його смерті. Але всі заходи, які проводились навіть щодо впорядкування його могили, зводилися нанівець. Ой як не хотілося урядовцям визнати велич і силу не лише таланту, а й духу цієї великої людини! І коли нарешті в 1883 році було одержано дозвіл на спорудження чавунного хреста на могилі в Каневі, коли хрест, уже відлитий, лежав на Київському чавуноливарному заводі Термена, його «заарештували» за викарбувані там чотири рядки з вірша поета:

Свою Україну любіть,

Любіть її. Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

З приводу цього генерал-ад'ютант Дрентельн у листі до київського губернатора писав: «Визнаючи з свого боку означений вірш цілком невідповідним, я маю якнайпокірніше просити Вас, шановний добродію, нині ж зробити відповідні належні розпорядження про те, щоб завод Термена не видавав замовцям хреста до знищення вміщеного на хресті вірша». Царські сатрапи боялися Шевченкового слова про Україну. Вірш був збитий і лише через рік хрест встановили на могилі.

Були випадки, коли народ із власної ініціативи, без дозволу уряду, створював пам'ятники українському Кобзареві. Так, наприкінці позаминулого століття на Сокільській скелі над Черемошем біля Косова  з'явився з білого каменю пам'ятник. Це був обеліск, на якому гуцули-каменярі великими чорними літерами викарбували слова:

Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде!

Розкуються незабаром

Заковані люди –

Настане суд…

Цей  перший оригінальний народний пам'ятник великому поетові, волелюбна поезія якого була відома в найглухіших закутках України, знищено під час Першої світової війни.

У ті ж далекі буремні роки, у 1903 році , невеличке погруддя Шевченка з'явилося і на нашій Чернігівщині, у Седневі. Та, на превеликий жаль, воно було знищене під час Другої світової війни.

З 1904 року Золотоніська земська управа почала готуватися до святкування сторіччя від  дня народження поета, у зв'язку з чим домоглася від полтавського генерал-губернатора дозволу на збір грошей (у межах Полтавщини) на спорудження пам'ятника поетові в Києві. До неї приєдналася Полтавська земська управа , і вже разом звернулися з проханням до міністерства  внутрішніх справ за дозволом на збір грошей по всій Росії. З цією метою у травні 1905 року київський губернатор ухвалив організувати комітет із спорудження пам'ятника Шевченкові. Але коли нарешті, комітет створили, то повноваження його скінчилися. Через рік  комітет буз створений знову. Однак лише наприкінці 1908 року було одержано дозвіл на «всеросійський» збір пожертв на спорудження пам'ятника Шевченкові в Києві.

Багато пожертв надходило з усіх кінців імперії – від робітників, селян, учнів – до передових діячів культури.

Уряд чинив усілякі перешкоди. Чи ближче було до ювілею, тим більше посилювалися напади на поета, а зведення пам'ятника відкладалося. Складалось враження, що царські сатрапи бояться навіть кам'яного образу великого поета.

об'єднаному комітетові із спорудження пам'ятника Шевченкові в Києві вдалося організувати чотири конкурси. У цих конкурсах, на яких було представлено близько двохсот проектів, узяли участь визначні російські та іноземні скульптори, художники й архітектори. Така кількість учасників – свідчення великої популярності поета. 

Але мракобіси  та чорносотенці з числа гласних Київської думи не бажали, щоб їм муляла очі постать «мужнього поета».

«Вихід із становища» знайшов міський голова Дьяков. Як кажуть зараз «у пожежному порядку», він ухвалив спорудити на Михайлівському майдані, біля будинку реального училища, на обраному для монумента Т.Шевченка майданчику пам’ятник княгині Ользі, прокоментувавши це цинічним жартом: «Шевченко як кавалер має поступитися місцем дамі». І все ж, оглядаючись на минуле, скажімо, добре, що вийшло саме так. Бо «знавці мистецтв» – чиновники з міської думи (а саме вони мали вирішальний голос в жюрі) – надали тоді перевагу проектові А.Шіортіно з Риму. В його інтерпретації Шев-ченко у козацькому жупані і папасі, що з’їхала на лоба, розлігся на садовій лавці. Здавалося, він добряче хильнув і ніяк не дістанеться додому.

Так «уявляв» собі образ поета – мученика, поета – борця італійський скульптор, який зажив сумнівної слави  своїми помпезними, позбавленими смаку надгробниками титулованим особам, встановленими по всій Європі. І коли б з’явився такий «вітвір» у Києві, було б то не що інше, як глузування і наруга над пам’яттю геніального співця волі й правди людської.

І все ж таки в  1914 році Об'єднаний комітет схвалив проект італійського скульптора А.Шіорніто. Тоді постало питання про місце встановлення пам'ятника. Царський уряд і церква рішуче виступили проти спорудження пам'ятника. У травні 1911 року намісник Києво-Печерської лаври архімандрит Антоній звернувся до влади з проханням дати санкцію на заборону встановлення пам'ятника поетові. Чорносотенна преса також була проти увічнення Шевченка як «изуверного сеятеля антигосударственных идей, врага самодержавця и двоглавого орла».

Справа  затяглася аж до Першої світової війни. Зібрані серед народу кошти на пам'ятник, понад сто п'ятдесят тисяч, царський уряд конфіскував, забрав у казну і видав спеціальний циркуляр про заборону відзначення Шевченківського ювілею та спорудження пам'ятника у Києві.

Ця заборона викликала хвилю студентських протестів, демонстрацій і страйків. У відповідь на це у багатьох місцях, особливо на Західній Україні, трудящі встановлювали пам'ятники, погруддя, насипи-могили, обеліски. Це набуло масового характеру. Історія створення кожного з цих пам'ятників може стати окремою розповіддю про всенародну шану і любов до Шевченка.

У 1918 році  були споруджені два перші пам'ятники в Москві та Петрограді, але вони не збереглися. Цього  ж року повітовий ревком на Сумщині прийняв рішення про спорудження в Ромнах  пам'ятника Шевченкові. Цю роботу доручили молодому скульпторові  І. Кавалерідзе, який жив у той час у Ромнах і керував організованими ним же двома місцевими народними театрами.

Тарасом Шевченком скульптор захоплювався здавна, і коли в 1911 році було оголошено конкурс проектів пам'ятника в Києві, він брав участь у ньому і одержав заохочувальну премію. На пам'ятнику  в Ромнах великий український поет у сидячій позі з похиленою в глибокій задумі головою. На постаменті викарбувані слова поета: «оживу і думу вольную на волю із домовини возову…»

Урочисте відкриття відбулося 27 жовтня 1918 року. «То була пора чи не найщасливіша у моєму житті», -- згадував І.Кавалерідзе. пам'ятник Тарасові вражає своєю монументальністю, глибокою правдивістю образу митця і мислителя. Він є одним із найкращих зразків українського монументального мистецтва.

Над створенням багатьох пам'ятників народному поетові працювали часто не лише скульптори-професіонали, а й самодіяльні народні майстри. З 1920 року на кордоні України і Молдови біля села Лядова Могилів-Подільського району на Вінниччині стоїть оригінальний пам'ятник – горельєфна півпостать Шевченка, висічена С Сліпухою із скелі над Дністром. Під нею на вирізьбленому камінному аркуші паперу прочитуються рядки з вірша «Подражаніє Ієзаклію. Глава 19»:

… Минуть,

Уже потроху і минають

Дні беззаконня і зла.

А львичища того не знають,

Ростуть собі, як та лоза

У темнім лузі. Уповають

На корінь свій,

Уже гнилий, уже червивий,

І малий, і худосильний…

Можливо, саме про спорудження цього пам'ятника повідав нам у своїй поезії Федір Малицький:

Діди білоголові, легені й дівчата,

Смутні з малими дітьми мами –всі гуртом ішли.

Важке каміння, сіре й кругле, сточене водою,

Як людську честь, любов, сумління, із Дністра несли.

Ішли в святкових ладних строях ходом урочистим,

На пагорбі каміння клали мовчки за селом.

Могилу свому Кобзареві зводили високу—

Хай батько завше буде з дітьми, з нами,над Дністром.

Рушник, гаптований шовками, легінь брав від діда,

Тарасів образ в сивій шапці убирав  в рушник.

Тоді побожними руками на могилу ставив,

Квітки клав кожен до підніжжя – й виростав квітник.

А потім у тривожній тиші гімном забороненим

«Поховайте та вставайте» пісня полилась.

Дививсь Кобзар в Карпати сині, хмурив брови,

Краплини по лиці котились, в зморшках запеклись… 

Спорудження пам'ятників Шевченкові в Україні набуло особливо широкого розмаху після опублікування 26 лютого 1921 року постанови Президії Всеукраїнського  Центрального Виконавчого Комітету про вшанування пам'яті поета. У ній говорилося: «Поставити у всіх губернських і повітових містах пам'ятники Т.Шевченкові».відгукуючись на постанову, того ж таки року І.Рашевський проектує пам'ятник-погруддя Шевченкові для Чернігова. У цей час пам'ятник великому Кобзареві встановлений у с.Висунську на Миколаївщині, у селі Леськах на Черкащині – гранітне погруддя.

У 1923 році відбувся волосний з'їзд незаможників Канівщини, на якому розглядалися і питання про встановлення пам'ятника Шевченкові на могилі в Каневі. 1 травня 1923 року на могилу прибула делегація з багатьох сіл Канівщини для закладення фундаменту. У цей день присутнім на могилі сприяла навіть погода. Було ясно і сонячно. На майдані відбувся багатолюдний мітинг.  Дерев'яну модель постаменту виготовили робітники модельного цеху цукрового заводу в Городищі. За цими моделями в ливарному цеху того ж таки заводу відлито з чавуну погрудний пам'ятник Тарасові Григоровичу. Відкриття його призначену на неділю.. 1 липня 1923 року задовго до початку свята на Тарасову гору почали збиратися люди з навколишніх сіл. Вони пливли по Дніпру у заквітчаних човнах,їхали кіньми з місць, віддалених на десятки кілометрів. Прибуло багато школярів. З Києва приїхали члени уряду, капела «Думка» і духовий оркестр. Почалися урочисті збори. Прогримів триразовий залп салюту, пролунали «Інтернаціонал» та «Заповіт». Відкриття пам'ятника великому Кобзареві в Каневі стало великим святом для всієї України.

Свіжий вітер розсіював тучі.

І коли запалала зоря,

Я побачив на канівській кручі

В зблисках сонця лице Кобзаря.

Ніч заслала межу горизонту.

Та Ярема не сплутав шляхів.

І в палаючій Умані Гонта

Люд підніме супроти панів.

Освятили ножі в Чигирині,

Запізнилось панів каяття,

І повстанці клались Україні

Не жаліти за неї життя.

На тернисту дорогу до волі

Повела їх звитяжна доба,

В їх руках колуни та пістолі,

Та Вкраїни бентежна судьба…

Встало сонце. Сполохані гуси

Наді мною злетіли в зеніт,

І букет із лісів Білорусі

Я поклав на священний граніт.

А над світом у леті могутнім

Ранок линув на дальній причал,

І Шевченко на Канівській кручі

День весняний в усмішці стрічав.

Саме таке враження справив пам'ятник Тараса Шевченка в Каневі на білоруського поета Броніслава Спринчана. Образ великого пророка нагадував про волю, про боротьбу за свободу, про об'єднання. Яка ж сила духу, сила пам'яті була закладена в цю звичайну, на перший погляд, людину. Об'єднати всю країну в одному пориві було під силу тільки йому, і навіть уже після смерті.

У наступних роках відкривалися пам'ятники в багатьох містах і селах.

Силами громадськості пам'ятник шевченкові встановили в столиці Туркменії Ашхабаді. Це був третій пам'ятник, створений і встановлений за межами України.

У 65-ту річницю від дня смерті поета 12 березня 1926 року було урочисто відкрито пам'ятник Шевченкові в Полтаві. Роком пізніше на батьківщині поета  в Моринцях, на місці, де стояла хата, в якій народився Шевченко, встановлений обеліск, на території садиби – погруддя молодого поета, а в Кирилівці, де знаходилась колись садиба батьків і проминули дитячі роки поета, -- погрудний портрет. У 1930 році в центрі Кирилівки з'явився другий пам'ятник.

Усі ці перші твори монументальної пропаганди – гіпсові чи дерев'яні – споруджені за активної участі широкої громадськості. Тимчасові й недовговічні, вони були актуальними й співзвучними добі, йшли з нею в ногу і свою історичну місію, безумовно, виконали. Однак настав час подумати про більш монументальний пам'ятник великому поетові.

1926 році оголошується конкурс на проект пам'ятника Шевченкові на могилі. Чисельність учасників конкурсів стала свідченням великої зацікавленості мистецьких кіл і громадськості в увічненні  пам'яті великого українського поета і мислителя. Однак проекти були переважно трафаретними, посередніми, а образ Шевченка подавався досить спрощено і поверхово.

З огляду на це ще на початку  1933 року оголошується новий  всесоюзний конкурс на проекти пам'ятників у Харкові та  на могилі у Каневі. У  ньому взяли участь найвидатніші скульптори, художники, архітектори, майстри образотворчого мистецтва.  Урядова комісія прийняла для спорудження пам'ятника в Харкові найкращий проект ленінградського скульптора М.Монізера та архітектора І.Лангбарда, а для побудови музею на могилі Шевченка в Каневі – скульптора В.Кричевського та архітектора О.Костирка.

Відкриття пам'ятника в Харкові відбулося 24 березня 1935 року. Цей день перетворився у всенародне свято вшанування великого Кобзаря. З   усієї країни з'їхалися до Харкова делегації трудящих та земляки Шевченка, серед яких і правнуки – Петро Іванович та Харитон Прохорович, учні, художники, письменники, артисти, консули іноземних держав та інтуристи. Після гарматного салюту зведений оркестр Харкова виконав «Інтернаціонал», а зведений хор (700 співаків) – «Заповіт».

Наближалося Шевченківське свято –125-річчя від дня народження великого Кобзаря. У квітні 1935 року вийшла постанова про спорудження пам'ятника Шевченкові  в Києві – столиці України. Проектувати його доручили заслуженому діячеві мистецтв, відомому ленінградському скульпторові М.Манізеру. Головна складність у створенні нового пам'ятника полягала у тому, щоб він не був повторенням харківського.

11 вересня 1938 року для виконання було остаточно прийнято проект пам'ятника  в Києві, в якому скульптор пропонував монументальну постать поета, встановлену на чотиригранному постаменті.

6 березня 1939 року о 13-й годині відбулося урочисте відкриття пам'ятника Т.Шевченкові в Києві, в парку проти університету, там, де колись стояв бронзовий пам'ятник цареві Миколі І. Такий вибір місця для монумента поета-борця був знаменним і символічним. Загальна висота пам'ятника 14 метрів. Саме про цей монумент пише у своєму вірші «Пам'ятник» Любомир Дмитерко:

Тече Нева. Тече Дніпро у море.

Пройшли часи. Що ж бачимо тепер?

Хто, як живий, з нащадками говорить?

Хто вічно житиме, а хто навік помер?

Чиє ім'я ми чуємо навколо?

Ось парк схилився вітами до нас –

На місці імператора Миколи

Підвівся з бронзи вилитий Тарас.

Живи, поете, в бронзі і граніті,

Живи, поете, в пам'яті людській,

Живи в піснях, живи у «Заповіті»,

У слові праведнім, у славі віковій!

З півночі і півдня, з міст і сіл нашої Батьківщини приїхали люди на всенародне торжество. Прибули делегації з Москви, Білорусії, Азербайджану, Грузії, Узбекистану, Карелії, Абхазії, Вірменії.

На відзнаку ювілейних днів пам'ятники поетові встановлено в Конотопі на Сумщині, у Лисиничах на Львівщині, у селі Мала Дівиця  на Чернігівщині та в інших місцях.

18 червня 1939 року  відбулося урочисте відкриття пам'ятника Шевченкові та його музею В Каневі. У цей день на Тарасову гору прибуло понад 40 тисяч чоловік. На  двох святково прикрашених пароплавах приплили гості з братніх республік, члени уряду, відомі люди країни, письменники, вчені, артисти.

Після ювілею в 1940 році  кілька скульптурних портретів Кобзаря було встановлено на Буковині та Чернігівщині.

У роки Другої світової війни під час тимчасової окупації фашистські загарбники сплюндрували  могилу великого поета в Каневі. Музей розграбували, порозбивали скульптури, спалили бібліотеку, розташували в ньому концентраційний табір, а бронзову постать поета в 17 місцях пробили кулями. Гітлерівці пошкодили або й зовсім зруйнували пам'ятники Шевченкові в Сумах, Богодухові, Куп'янську, Золотоноші, Чапаєвці. По-варварськи був розбитий і керамічний бюст вождя в селі Діброва на Полтавщині.

Після перемоги люди намагались все відновити, поставити на свої місця. Створювались все нові й нові пам'ятники. Багато їх було встановлено в селах Закарпаття, Івано-Франківщини, на Львівщині. З 1953 року пам'ятник великому Кобзарю стоїть на високій кручі над річкою Бистрицею. Усі роботи щодо його спорудження виконували колгоспники-умільці.

Можна навести чимало прикладів, коли пам'ятники Кобзареві створювалися руками ентузіастів з власної ініціативи. У 1954 році біля будинку відпочинку «Занки» в бору буря зламала сосну. Відпочиваючий інженер-гідролог Семен Лісовий, обробивши її стовбур, вирізав барельєф Шевченка. Так з'явився на лівому березі Північного Дінця на Харківщині пам'ятник. Його пофарбували у білий колір і посадили навколо квіти. Про такі пам'ятники та їхніх авторів створювалися легенди. Семена Лісового називали Максимом з Донбасу, Іваном Зборидубом, інші вважали автора сліпим різьбярем.

Тільки в 1954 році встановлено понад 10 пам'ятників.   У 1956 році погрудний бронзовий портрет поета встановлений на батьківщині Шевченка – в селі Моринцях, у Шевченковому на території  садиби батьків – обеліск. Через рік тут урочисто відкритий  величний пам'ятник великому Кобзареві.

Найбільше монументів поетові споруджено напередодні та на відзнаку ювілеїв – 100-річчя від дня смерті та 150-річчя від дня народження Шевченка. Це пам'ятники на Житомирщині – в Бердичеві, Коростені, Радомишлі, горельєфне зображення  в Запоріжжі, велична постать у Дніпропетровську, пам'ятник в Кадіївці та багатьох містах і селах Черкащини, Чернігівщини, Сумщини, Київщини, Буковини. Понад тридцять пам'ятників встановлено в цей час в Івано-Франківській області, понад двадцять – у львівській, стільки ж – у Тернопільській.

Напередодні ювілею 17 серпня 1959 року був відкритий пам'ятник Шевченкові в  Орську, де поет відбував перші роки заслання. 1960 року прекрасний і величний монумент українському потові споруджено в братній Молдові і встановлено біля будинку Тираспольського педінституту ім. Т.Г.Шевченка.

Подія 1964 року варта подиву: альпіністи Дніпропетровщини винесли і встановили на одній з найвищих вершин (4200 м) Центрального Кавказу, що дістала з 1939 року Пік Тараса Шевченка, бюст поета.

Великою подією в житті нашої країни була дата 10  червня 1964 року, коли в Москві  на урочистому багатолюдному мітингу на набережній імені Шевченка перед новим готелем «Україна» відбулося відкриття монумента Шевченкові. Автори  зобразили поета як мислителя, філософа, вченого з мужнім, благородним, зосередженим обличчям, який, схиливши голову,  в глибокій задумі  прямує назустріч бурі.

У 70-80-х роках пам'ятники встановлено в Херсоні, Миргороді, Умані, Городку (Львівська область), м. Білокураніному (Луганська область),                 с. Покровському (Дніпропетровщина), Яготині (Київська область). На відкриття пам'ятника в Яготині Павло Усенко написав вірш «Т.Г.Шевченкові»:

У громаді, серед люду,

Ти із нами, наш Тарасе;

Був ти й будеш,

Був і будеш

Люду вічная окраса.

Подивись на наше коло,

даль оглянь кругом очима –

Скільки щастя, скільки поля…

Всі стежини несходимі!

Яготин і Переяслав –

Тут ходили твої ноги,

Де, бувало, й сонце гасло

І губилися дороги…

З нагоди двох років Всесоюзного літературно-мистецького свята третій пам'ятник великому Кобзареві відкрито 1982 року у Звенигородці Черкаської області, де поет побував до заслання і згадував про це у багатьох своїх творах.

У 1972 році вдруге  був зведений пам'ятник у далекому Ашхабаді, бо перший був знищений землетрусом 1948 року.

Великою подією в житті нашого народу і символом дружби України та Казахстану стало відкриття пам'ятника великому Кобзареві в молодому місті Шевченковому – центрі Мангишлаку, яке відбулося 2 жовтня 1982 року.

Ім'я  великого сина українського народу пересягнуло й межі своєї Батьківщини. 1 червня 1951 року у місті Палермо встановлено монументальну постать Шевченка. Це дарунок українцям, які проживають у Канаді. Наступного року встановлено погрудний портрет поета в столиці Румунії – Бухаресті, 1961 – у Вінніпезі (Канада), 1964 – у Вашингтоні. Ось як по вашингтонський пам'ятник Кобзареві написав Ростислав Братунь:

Прийшов Шевченко в Вашингтон,

Прийшов з далекої дороги,

Щоби вросли в скалу-бетон

Його тверді мужицькі ноги

Так – як коріння в чорнозем,

В глиб придніпровської діброви…

Навколо світ чужий повзе

Кільцем блискучим асфальтовим,

Навколо все нерідне там,

Слова його – і ті нерідні,

Як промовляють їх в свята

Устами лжі душею бідні.

А він застиг, в пориві весь,

ще молодий, з козацьким палом,

І променить від нього честь,

Якої тут занадто мало.

І мудрість сіється з очей,

і непокора в кожній складці

Металом вогненним тече,

Як гніву смерч, на можновладців.

І хто б про нього не казав,

Які б слова з омани куті, --

А він – як вічна Правда – став

На вашингтонськім перепутті,

Не емігрантом, а своїм

Для всіх, у кого серце чесне.

В Шевченка скрізь на світі дім,

І в бронзі завжди він воскресне!

9 вересня1970 року як подарунок американцям урочисто відкрите бронзове погруддя поета поблизу Нью-Йорка в старовинному Арров-парку, встановлені три пам'ятники в містах Франції.

Кобзар в Арров-парку надихнув поета Василя Юхимовича на  такі рядки:

Як до Вас, до монумента,

Батьку наш Тарасе,

Із Чікаго і з клівленда

Простелились траси,--

Шепотіли сиві в карах

З дочками й синами:

«Одну сльозу з очей карих –

І… пан над панами!..»

О, їхали і з Торонто,

І з Монро, й Нью-Джерсі.

Давній розвій-цвіт народу,

Що від сліз не втерся.

Очі карі, очі сині

Вам, Кобзарю, раді.

Плачуть в хорі й в лімузині

Ген на автостраді…

Урочисте багатолюдне свято відбулося 25 серпня 1984 року в місті Тіммінсі, в Північному Онтаріо, в парку «Кобзар», з нагоди встановлення пам'ятника Тарасові Шевченку. Пам'ятник був подарований товариством «Україна», що в Києві. Є пам'ятники Шевченкові в Югославії, Аргентині, Італії, Парагваї.

Серед закордонних пам'ятників найбільш цікавим і незвичайним є аргентинський (Буенос-Айрес, 1971) та італійський (Рим, 1973). На першому – молодий Шевченко, в його постаті – напруження та пристрасне звернення до людей, поряд – скульптурна група «Гайдамаки», що є своєрідною ілюстрацією до образу поета. Це мистецьке рішення особливо вдале для пам'ятника, що знаходиться в іншому етнічному середовищі:супутні персонажі містять додаткову інформацію для глядачів, які мають обмежені знання про Україну, Шевченка, його твори.

Автор другого пам'ятника одягнув Тараса Григоровича в римську тогу, зобразив його трибуном-оратором, який, піднісши руку, звертається до присутніх із полум'яним словом. Таке «переодягнення» -- образна констатація того, що Шевченко та його твори належать не лише Україні, а й усьому людству.

Шевченко близький і дорогий усім народам світу. Увічнення його пам'яті за кордоном – це не лише вияв любові до Кобзаря як талановитого поета й художника, а й визнання його як борця за високі ідеали людства, великого гуманіста і співця братерства та дружби народів.

Шануючи пам'ять свого поета – сина землі української, народ встановлює йому пам'ятники. Нині немає жодної області в Україні, в якій би не було пам'ятника Шевченкові. Ці пам'ятники будуть споруджуватись і стояти вічно, бо безсмертне ім'я і безсмертна слава великого Кобзаря.

Бо за ним – Україна, орлій клекіт Дніпра,

Вся слов'янська родина – дід, і прадід, й прапра.

Не спинили поета ні царі, ні попи,

Ні холуйські  намови, ні безводні степи.

Він іде по землі – гине пан, гине цар,

І гримить громозвуко по планеті Кобзар.

Він братає народи – різномовну сім'ю –

В юрті, вьосці, ізбі, у найдальшім краю.

Він зорею сіяє в прийдешнім віку,

Сходить хлібом духовним на яр-рушнику.

У розкриллі земних і заобрійних трас

Височіє над світом великий Тарас.