позакласний захід "Гнат Хоткевич. Із забуття в безсмертя"

ПОВЕРНЕННЯ ІЗ ЗАБУТТЯ

(позакласний захід до річниці

з дня народження Г.Хоткевича)

Обладнання: на дошці плакат, на якому намальований терновий вінок і рушник. У вінку портрет Г.Хоткевича, на столі фотографії письменника, підсвічник, ваза з квітами, рушник. На іншому столі виставка творів Г.Хоткевича, розгортка “Творчий доробок”.

Клас прибраний рушниками, серветками, перед гостями і учнями блюдечка з гілками калини, ялини і свічками.

Вчитель. Як повертаються з далекого вирію журавлі до рідних гнізд, так повертаються до нас із забуття імена тих, які любили свій народ, Україну, дбали про її розвиток. Сьогодні ми поговоримо з вами про визначну постать письменника. Фольклориста, бандуриста Гната Хоткевича, чия доля пов’язана з Гуцульщиною, який немало зробив для її розквіту.

З сивої давнини люди вважали, що світло – це оберіг пам’яті, оберіг від злих духів, усього злого. То щоб нас сьогодні оберігало від злого і залишилась добра пам’ять про Гната Хоткевича, свічку запалити запрошуємо методиста райво Оксану Михайлівну Ткачук (Оксана Михайлівна запалює свічку, яка стоїть перед портретом Гната Хоткевича, а ведучі від цієї свічки запалюють свічки, що стоять на столах перед гостями, учнями).

Ведучий 1. Гуцульщина… Наша рідна Гуцульщина. Близька й дорога серцю кожного, хто хоч раз побачив, вдихнув п’янкого чистого повітря. Кому не вчувається стрімкий і гучний біг гірських потоків, солодкуватий присмак джерельної води? А хто в змозі забути тужливий голос трембіти та веселий розсипний голос сопілки, скрипки, цимбалів?

Ведучий 2. Оповитий красою наш край, овіяні славою та героїзмом старі предковічні Карпати. Багато бачили вони на своєму віку, чули і веселих, і сумних пісень, знають, що таке кров і піт людські. Тут живуть легенди і перекази, самобутні співанки про ватажка опришків Олексу Довбуша, про жіночу долю, рідну Гуцульщину.

 (Учениця читає).

Яке це слово приязне: Карпати!

Його з дитинства серцем я злюбив,

У нім і грому майського розкати,

І сива далечінь гірських шпилів,

І співанка русявого дівчати,

І голосні трембіти пастухів,

І сум утрат, і ніжний поклик слави.

Ведучий 3. Зачарований цим чудовим краєм, Михайло Коцюбинський писав: “Якби ви знали, який це дивовижний, казковий куточок, з густозеленими горами, з вічно шумливими гірськими ріками, чистий і свіжий, наче вчора народився, яка тут велична природа, який цікавий народ, з багатою своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою”.

(Учениця читає).

Високі гори і стрімкі потоки,

І злет могутній гордого орла.

Гуцульщина у небо синьооке

Свої круті рамена підвела.

І люди тут під стать орлам і горам,

Для них свобода – найцінніший дар.

І споконвіку духу непокори

Не зміг в них вбити ані князь, ні цар.

Трембіти клич і ніжний спів флояри,

Смерек неперевершених краса –

Дарує все це людям світлі чари,

Підносить дух високо в небеса.

Гуцульщино, плекай у травах ліки,

Не знай ніколи пошестей і бід,

Благословенна будеш ти навіки,

Допоки на землі живе твій рід.

Ведучий 4. Багатьох видатних людей вабила гуцульська земля. Михайло Коцюбинський та Леся Українка, Іван Франко та Володимир Гнатюк, Максим Рильський та Олесь гончар відвідували милі серцю місця.

(Пісня “Карпати кличуть”).

У цьому краю на протязі шести років, з 1906 по 1912, перебував як політичний емігрант український письменник Гнат Хоткевич.

Ведучий 1. Коли роздумувати над життєвою і творчою долею Гната Хоткевича, гортати сторінки численних його творів, то охоплює почуття подиву й радості: скільки корисного зробив для свого народу цей видатний письменник, театрально-музичний діяч, який глибокий слід залишив він в історії нашої культури, а з другого боку мучить душу його трагедія, що є частиною трагедії української літератури, переслідуваної, гнаної і розстрілюваної в страшні часи сталінщини. Серце стискається від болю над його трагічною долею.

Ведучий 2. В’язень царських тюрем став жертвою беріївських таборів смерті. Скільки він міг ще дати своєму народові, скільки його творчих планів не здійснилось, в тому числі й найбільший твір письменника “З сім’ї геніїв” про Т.Г.Шевченка.

Чверть століття його ім’я не з’являлося в пресі, не друкувалися твори. Та хіба тільки його? Після реабілітації письменника виходить кілька книжок українською та в перекладі російською мовами.

 (Пісня “Верховино, світку ти наш”)

Ведучий 2. Гнат Хоткевич народився 31 грудня 1877 року в Харкові. Щоліта батьки його наймитували в селі біля Харкова. Звідси він виніс свої перші враження про життя трудового люду. Потім було навчання в Харківському технологічному інституті. Перед юнаком стелився шлях інженера-винахідника. Та в його душі жило ще й захоплення рідною літературою, культурою, зокрема театром.

Ведучий 4. Гнат Хоткевич разом з учасниками студентського драматичного гуртка ставить по селах Харківщини п’єси, вчиться грати на бандурі, а в середині 90-х років ХІХ століття береться за перо. Перші свої оповідання, нариси, статті публікує у львівському журналі “Зоря”.

Ведучий 1. Людина великої енергії, Г.Хоткевич поєднує письменницьку й культурну діяльність з громадсько-політичною. Він бере активну участь у маївках, політичних демонстраціях.

Це привело до того, що 1899 року він був висланий з Харкова без права вступу у вищий учбовий заклад протягом двох років. Тоді його взяв у свій хор відомий український композитор Микола Лисенко. З виступів у цьому хорі й почав Гнат Хоткевич свій шлях бандуриста-професіонала.

Ведучий 2. 1900 року Хоткевича поновлено студентом, і він закінчує Харківський технологічний інститут. Свою роботу інженера поєднує з літературою. Організовує виступ кобзарів, театральний гурток, пише твори, в яких виступає проти царизму. Разом з робітниками мужньо стоїть на барикадах Харкова.

Ведучий 3. Коли царським військам вдалося придушити збройний виступ, Хоткевич переховується у своїх друзів, а в лютому 1906 р. емігрує в Галичину, живе у Львові. А на Гуцульщину попав завдяки Володимиру Гнатюку. І сталося це надзвичайно просто.

“Надходило літо, я й питаюся Гнатюка:

– Куди б ви порадили поїхати на літо?

– А от їдемо на Гуцульщину, до Криворівні. Я там буваю щороку й кращого не можу порадити.

І кращого ніхто не міг би поради, бо кращого й у світі нема.

Ну що ж, оповідати про Гуцульщину й про те враження, яке вона на мене зробила, я тут не буду, скажу тільки коротко, що як роззявив я рота  від здивування, прибувши на Гуцульщину, то так із роззявленим ротом я ходив шість літ”.

 (Пісня “Черемшина”)

Перебуваючи в Галичині, Хоткевич багато корисного зробив тут для розвитку української культури й літератури. Зачарований гуцульським краєм, закоханий в його людей і природу, письменник вивчав життя народу, побут, звичаї, мову, багатий і самобутній світ фольклору.

Учениця (Г.Хоткевич “Гуцул” – уривок)

Дивишся на нього, як він рубає! Яка сила і краса розмаху, яка безліч рухів, завше зручних, завше потрібних, що від батьків до сина переходять.

Сильні душі родяться на цих просторах. Любить простір гуцул. І любить силу гуцул, любить її в усім. Як зустрічається з вами, каже : “Єк дужі?”. Отже, чи є силонька в грудях, чи здолаєте самі пометати ворогів під ноги.

Гуслєнку споживає таку, що сидиш ти на третім верху, а й то тобі, дивлячись на гуцульський сніданок, очі ротом лізуть.

Голову в неділю мастить оливою.

Приходить до аптеки, просить: “Дайте мені цукерків. Отих гуцульських”. Гадаєш собі, що то за цукерки такі спеціальні? А то спритний аптекар сам готовить їх з імбиру, перцю і ще прочих делікатесів. Та як закинеш такий цукерок у рот, то мов десять котів тобі зашкребуть у горлянці.

Та що! Навіть до гарбати гуцул додає перцю, щоб остра була гарбата, а не ніжна.

І до нафти кидає гуцул перцю. Бо то ади моцніша нафта стає від того й горит тогди востро.

Отак же востро він і жиє. Як робить – то востро робить. Винесе такий терх муки на свій верх, що у коня спина вгинається, на шаленій воді зіпре дарабу цілу грудьми.

І дивишся – і гадаєш собі і так то все пропаде. І не залише сей нарід свого сліду в історії людськості! Та не може ж того бути!

Ведучий 4. Тут на Гуцульщині народилася ідея створити цикл художніх творів з життя українців Карпат. Він прагне збагатити українську літературу гуцульськими мотивами, які і до нього розвивали у своїй творчості Ю.Федькович, Марко Черемшина, О.Кобилянська. Так виникають лірико-романтична повість “Камінна душа”, п’єса “Довбуш”, збірка “Гірські акварелі”.

Ведучий 1. 1909 року Хоткевич організував у селі Красноїлі Жаб’ївського (тепер Верховинського) району перший у цьому краї драматичний гурток. Згодом гурток розрісся у справжній театр (його назвали Гуцульським), який об’їхав з виставами Галичину, гастролював у Чернівцях, Львові, і навіть у Польщі, а 26 листопада 1910 року у Косові. Створення Гуцульського театру – яскрава сторінка не тільки в творчій біографії Г.Хоткевича, а й в культурному розвитку цього краю.

 Учень (Г. Хоткевич “Гуцульський театр”)

Про театр гуцульський я почав мріяти з самого початку. Трапилося раз у корчмі (я чоловік непитущий, але ради гуцулів шлявся по корчмах). Так от у корчмі я побачив таку сценку.

Двоє гуцулів сидять, чаркуються, і один другого так припрошує, так ласкаво приговорює.

– І Дмитрику солоденький. І Дмитрику любий, Бог би вас вкрив. Та випийте си зо мнов, прошу вашої ласки, бо то тіцький чєс не виділис-ми си, та й Господь світленький знає, коли нам Бог поміг ізійтиси у добрім здоров’ї.

І так дальше. Сама ласка, самий мід пливе з уст. Кожний рух – прихильність, кожний рух – близькість. І от той, до кого розсипались всі ці ґречності, збивши чим-небудь ввічливого сусіду, відходить. Я дивлюся на того, що зостався – і не пізнаю. З очей іскри сиплються. Зубами скрегоче, з-під зубів половінь вилітає. Руки стиснув у п’ястуки так, що з-за нігтів кров бризкає. Говорить, задихаючися від люті, що його розпирає, що його давит, що його вивертає усього.

В чім річ? Я не розумію. Але мені пояснили, що то зійшлися два найлютіші вороги. І я перший раз дивуюся умінню гуцула крити свої почуття і рішаю для себе, що з гуцула має вийти добрий актор і що варто би його на тім полі випробувати.

Ведучий 2. Перебування в Галичині, незважаючи на складні умови життя в цьому краї, на матеріальні труднощі, було періодом дальшого творчого зростання Хоткевича. Цьому сприяли зустрічі з такими видатними діячами як І.Франко, О.Кобилянська, В.Стефаник, С.Людкевич, Д.Січинський та багатьма іншими. З особливою любов’ю і пошаною ставився він до І.Франка – дарував йому свої книги, листувався з ним. “Про Галичину й галичан залишились у мене найкращі спомини. Я полюбив і цей край, і тих людей”, – згадував пізніше письменник в автобіографії.

Ведучий 3. Емігрантське життя навіть серед друзів було важким. Хоткевича тягнуло у рідні краї, до родини. 1912 року він вирішив повернутися до Харкова. Тут його одразу заарештували, посадили в тюрму разом з карними злочинцями.

 (Пісня “Рости, рости, черемшино”)

Ведучий 4. Наприкінці 1912 року Хоткевича звільнили з тюрми. Він включається в культурно-громадське життя, працює над художніми творами. Але як політично неблагонадійного, Хоткевича у 1915 році висилають за межі України.

 (Пісня “Любисток”)

Ведучий 1. Тільки після повалення царизму Хоткевич повернувся до Харкова. Він, представник старшого покоління української інтелігенції, яка зазнавала тяжких утисків за царату, бере активну участь у творенні нової української культури, виступає з лекціями про народні пісні, про кобзарів та бандуристів, організовує капелу бандуристів, пише музичні твори.

Ведучий 2. Багато працює в літературі. Пише і видає драми “О полку Ігоревім”, “Б.Хмельницький”, цикл “Гірські акварелі”, працює над великим твором про Т.Шевченка, видає повість “Камінна душа”.

Ведучий 3. Однак 1937 року Г.Хоткевича було незаконно репресовано. Багато творчих задумів залишилися незавершеними, в тому числі й тетралогія про Т.Г.Шевченка.

8 жовтня 1938 року його не стало. У наш час відновлено добре ім’я письменника, а його твори повернуто народові, для якого він чесно працював усе життя.

Ведучий 4. Полонила уяву письменника легендарна постать ватажка карпатських опришків Олекси Довбуша. Хоткевич вивчав гуцульський фольклор про Довбуша, про казкову силу ватажка. На основі цього він створив повість “Довбуш”, присвячену ватажкові опришківського руху на Гуцульщині.

Ведучий 1. Зростав Олекса серед легенд про опришків.

 (Виходять 5 хлопців і малий Олекса)

1-й. – Ей, Коби тепер були опришки. Ми би гет пригрозили Польщу. Опришки були месники людських кривд, опришки були найрозумніші з людей.

Олекса. – А що ще робили опришки?

2-й. – Опришки ніколи не рабували своїх людей. Лиш панів та жидів. А своїх то лиш рабували, котрі опришків зачіпали або на них доносили. А чо ти допитуєшси усе про опришків? Ци самий си ладиш?

3-й. – Опришки ходили малими ватагами, лиш коли йти на великий рабунок, тогди си стікают на великий табір і то по трицік, по сорок і по більше люда.

4-й. – Село тужило за опришками, бо нема вже, нема таких. Перевелиси. Ой, йой, здали би си.

5-й. – Та то видиш, як скривдит тебе пан, йкого ти права можеш доступити? Жодного права не маєш, бо всьо право в руках панів. Що ж бідному чоловікові зостаєси? Лиш одна надія – опришки. Підеш до них, скажеш кривду свою. Отаман вислухає, чемно говорит – нападут на того кривдника, ограбуют його поренно. Раз так, та другий – а вно дивишси і притихают наші пани.

Ведучий 2. І стали перед уявою малого Олекси ті опришки. Наче міфічні герої. Честь попасти до опришків. Видимо, не кожен міг тої честі доступитися.

Ведучий 3. А коли заходила ще розмова про опришківські скарби, про ті схованки, де бочівками стоїть золото й срібло, каміння дорогоцінне, зброя в оливі. І все це заховане високо в горах, Олекса аж тремтів, слухаючи все це. І виріс із цих розмов славний лицар – опришок Олекса Довбуш.

Ведучий 4. Загриміло ім’я Довбуша в гірських околицях. Здавалося, що цей розбійник може бути в один час в багатьох місцях одразу.

 (Інсценізація розмови 5 жінок)

1-а. – Чи чули? Жида ограбував у Ясені.

2-а. – А в Перегінську мало не весь ринок ограбував. Рахуйте – місто ж.

3-я. – Молодий ватажок, видимо не знає небезпек і нікого й нічого не боїться.

4-а. – А нападає тільки на панів та корчмарів. На гуцулів не нападає зовсім. Мало того, що не нападає, але кажуть, що дуже часто він свою частку віддає бідноті.

5-а. – Ає, ає. Він лиш пани та жиди пужіє, а людям нічо не каже. А в наше село в Ослави прийшов, то таку на півхлопа скриню взєв у пана, відтак ідут усі селом, він та й трицік хлопців, єк війско йке, та усе гроші обіруч межи челєдь сіют, ає, ає.

Ведучий 3. Любив Хоткевич і дітей, то ж і для них написав казку “Чи можна грошима загатити річку”.

Ведучий 4. Колись давно вже, не за нашої пам’яті, десь на дорозі стрінулися багатий і бідний. От і зійшлися вони ненароком. Бідний низенько уклонився, а багатий лиш головою кивнув злегка. І мовчать. Бідний не сміє, а багатий не хоче говорити. Нарешті вже згодом ледве процідив крізь зуби:

 (Розмова Бідного і Багатого)

– А куди се ти йдеш?

– Та так – куди очі дивляться. Де роботу знайду – от туди я й іду.

– А що ти робити умієш?

– Та все, що доведеться. Найбільше ж людям, чим можу, допомагаю.

– Ти людям помагаєш? По-перше, нащо їм помагати – най кожен сам собі помагає, а по-друге, чим же їм допомогти можеш, як у тебе самого немає нічогісінько?

– Та то правда… нічого не маю. Хіба руки. От і помагає працею рук своїх.

– Ото мені поміч! Та яка ж се поміч? Он як я поможу кому, ото буде поміч. І всяк скаже, що се поміч.

– Правда, ваша правда… я і в думках не держав з вами рівнятися – де вже мені…

– Хочеш. Я тобі покажу, як людям помагати? Іди за мною, а побачиш, скільки я з одної кишені потрафляю добра зробити. Та лиш іди далеченько, не наближайся, щоб не подумав хто, що ми з тобою які свати.

– Добре, хай буде так.

Ведучий 1. Пішли вони і зустрічали на своєму шляху і щенятко, яке потребувало помочі, і чоловіка, якого придавило дерево, і стрільця, який рятувався від ведмедя, і навіть мертвого лісника, маленьку дитину, яка плакала, що була голодна, та гурт людей, яким треба перебратися через річку.

Ведучий 2. Дука всіх, кого зустрічав, виймаючи з кишені гроші, обдаровував, та кидав гроші у воду, щоб люди перейшли по них річку. А бідний допомагав своїми руками. Він нагодував щеня і маленьке дитинча, врятував лісоруба від лиха, стрільця від ведмедя, мертвого обмив, помолився над ним, поховав, навіть поставив у головах хрест. А через річку перекинув деревину, по якій сам перейшов і людей перевів.

Іде багач і радіє, коли бачить всіх веселими і щасливими:

– Скільки я добра з однієї кишені зробив!

Ведучий 3. А нам усім зрозуміло, хто добро робив, навіть не хвалячись.