Позакласний захід: «Кобзарем його ми звемо»

«Кобзарем його ми звемо»

Літературно-музична композиція до 200-річчя

від дня народження Т.Г.Шевченка

Мета:  вшанувати пам’ять видатного сина українського народу; систематизувати знання учнів із теми; поглибити знання школярів новими фактами з біографії Кобзаря; навчити виразно й осмислено читати твори поета; розвивати вміння аналізувати прочитане, формулювати головну думку, зв’язне мовлення, мислення; виховувати глибоку повагу та любов о геніального, світового значення поета й художника; почуття прекрасного, усвідомлення естетичної насолоди від прочитаного, побаченого чи почутого витвору мистецтва; осмислення духовного зв’язку з історичним минулим рідного краю.

Хід заходу

Вчитель. Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті просяє веселка,

Повні сил і живої снаги

Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.

Ведучий.  Тарас Шевченко -  такий великий, що бути більшим просто не може. Як Україна, як світ. Ріс безродним сиротою, а став взірцем для всіх нас. Його слово – добре та ніжне, як материнські руки; миле, як очі нареченої; просте й тверде, як клятва; гнівне, як присуд відступникові. У його поезіях бринять усі звуки й переливаються всі барви світу.

Шевченко безсмертний, як саме життя. Він став нашою долею,  заповітом, на сторожі правди поставив слово.

Учень. Живуть, Тарасе любий, поміж нас

І голос твій, і пензель твій, і слово.

Воно налите незгасимим жар-вогнем,

Навічно коване з дзвінкої криці

В серцях у наших буде пломенитись,

Живлющим житом житом вічно половіти.

Тобі Антеєм суджено стояти,

Щоб наше чисте небо чатувати.

Учитель. 9 березня 1814 року українка-кріпачка дала світові генія, який не тільки віддаляється, а все більше приближається до нас. Чому? Тому що усі ці роки незгасимим вогнем патріотизму палахкотить могутня і ніжна Шевченкова поезія. До сьогоднішнього дня вона закликає любити рідний край, свій народ, брататися сильнішому зі слабшим, бути справедливим, чесним.

 Є дні, що минають і непомітно зникають без сліду. Нічого не залишають по собі, нічого не знаменують собою. Але є день, що ніколи не минає, що завжди з нами. Бо він такий великий і незбагнений, як життєдайний дощ, як весняний вітер, як щедре сонце.

 Україна у долі своїй має такий день – 9 березня.  З минулого віку і до нашого часу, і далі – у майбутнє, у нові віки. День, який явив світові Шевченка – великого сина великого народу.

 Тарас був народним пророком, титаном духу, першим, хто відверто закликав народ до збройного повстання:

…Вставайте

Кайдани порвіте.

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Ведучий. Тарас Шевченко народився на українській землі, під українським небом , проте він належить до тих людей – світочів, що стають дорогими для всього людства, знаходять своє безсмертя.

Ведучий. «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові і вільні шляхи професорам і книжним ученим». (І.Франко)

Ведучий. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більш ніж десять переможених армій. Доля переслідувала його в житті, скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до  людей в ненависть і погорду. Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що були із здорового джерела життя.

Ведучий. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і все розквітаючу радість, яка живе у мільйонах людських сердець.

Ведучий.  Отакий був і є для нас, українців, тарас Шевченко.

Ведучий. Багато років минуло з того часу, коли жив Т.Шевченко. Його не має з нами, але пам’ять про нього житиму в наших серцях завжди.

 Давайте на хвилину уявимо, як жив у селянській бідній родині маленький  Тарасик.

Інсценізація

Мати (колише дитину, співає).

Даю тобі, мій синочку, Тарасику любий,

Щире серце, карі очі і чорнії брови.

Дай же йому, Божа Матір , тії благодаті,

Всього того, чого мати не зуміла дати.

(Вкладає дитину в колиску).

Люлі, люлі мій синочку,

Зроблю тобі колисочку.

Мальовані бильця,

Срібні колокольця.

Повішу на калиноньку .

Будуть гулі прилітати,

Будуть вітри повівати,

Колисоньку колихати.

Колишись, колисонько,

Засни, моя дитинонько.

Ведучий. Швидко проминув час. Підріс наш Тарасик.

На сцену виходять малий Тарас і його мати.

Мати. О мій синочку, нарешті прийшов!

Ось сідай, я тобі обід приготую.

Тарасик їсть.

Сину, мій сину,

Моя ти дитино.

Чи є кращий на цім світі?

На всій Україні?

Нема кращого й не буде,

Дивуйтеся, люди.

Нема кращого, а долю,

Долю роздобудем!

Цілує його, просить розказати, що він бачив.)

Тарасик. (декламує вірш «Тече вода із-за гаю».)

(Заходить Оксана.)

Тарасик. Оксанко, ти в цьому вінку найкраща од усіх панянок. Я тобі ще й чобітки зі срібними підковками справлю.

Оксана. Невже? Ще ні в кого таких не було!

Тарасик. Із золотими дзвіночками в закаблуках!

Оксана. А за що ж купиш?

Тарасик. Одіб’ємося од злиднів, тоді й куплю. Я по тих дзвіночках буду дізнаватися, що це ти йдеш.

(Оксана цілує його.)

Оксана. Я без тебе, Тарасику, нікуди!

Тарасик. І я тебе нікому не оддам!

(Тарас читає вірш «Ми в купочці колись росли ».)

Мати. Як гірко, як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою!

Ми вбиті, змучені раби

Не маєм радісної днини

Нам вік доводиться терпіть,

Не розгинать своєї спини,

Промовши слово – і нагай

Над головою люто свисне,

І так усюди – з краю в край

Панує рабство ненависне.

Росте неправда на землі

Згорьованій, сльозами змитий,

О любі діточки малі,

Одні залишитесь на світі!

Ну хто замінить вам мене,

Рожеві квіти нещасливі,

Коли безжальна смерть зітне,

Мене на довгій панській ниві.

Тарас.  Старенька Шевченкова хата, але завжди акуратно помащена . Біля хатини ростуть різні дерева: ваблять око червонобокі яблуні, пломеніють достиглі вишні, а біля воріт схилила свої віти до землі плакуча верба. А біля верби стоїть клуня, оточена стогами жита, пшениці, а за клунею по косогору йде вже сад.

Пісня на слова Т.Г.Шевченка «Садок вишневий коло хати»

Мати. Сину мій, прости, що доля буде тяжкою, бо народжений ти невільником-кріпаком. Сину мій, моя дитино! Яким воно буде твоє майбутнє? Чи матимеш кусень хліба, свою господу, стріху над головою?

(Виходить батько і сідає край столу.)

Батько. Синові тарасові з мого хазяйства нічого не треба: він буде неабияким чоловіком, з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо, для його моє наслідство нічого не значить, або нічого не поможе.

Тарас. У тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло. Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дадуть.

Там матір добрую мою,

Ще молодую – у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині,.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята.

Тарас. І смеркає. І світає,

День божий минає,

І знову люд потомлений

І все спочиває.

Тільки я. мов окаянний,

І день, і ніч плачу

На розпуттях волелюдних,

І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає –

Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають, -

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають.

А що вродить? Побачите,

Які будуть жнива!

Схаменіться, нелюди,

Діти породиві!

Селянин1. Важке наше життя, Тарасе, у кріпацькій неволі.

Селянка1. Пани знущаються над простим людом, гноблять його.

Селянин2. А он розпинають вдову за подушне, а сина кують… Єдиного сина, єдину дитину, єдину надію у військо оддають!

Селянка2. Діти ходять голодні, бідні, обідрані. Мати гне спину на панщині, тяжко працює.А онде під тином опухла дитина, голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне.

Селянин 3. Чи довго будуть кати панувати? Коли ми будемо жити щасливі?

Селянка 3. Наші діти з малих літ змушені тяжко працювати на панщині, бо батьки не в змозі їх прогодувати.

Шевченко. Пани, пани!

Схаменіться, будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люди,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море.

Дітей ваших…. І не буде

Кому помагати.

Учениця. До мене сьогодні всміхнувся Шевченко

З картини, що там на стіні.

Читає пісні його залюбки ненька,

Розказував батько мені:

Як вівці він пас – ще малий був хлопчина,

А виріс – великий дав дар:

Для всіх поколінь, для всієї Вкраїни,

Цю книгу, що зветься «Кобзар».

Вчитель. Давайте разом перегорнемо окремі сторінки «Кобзаря»  і зустрінемося з персонажами його творів.

 «Думи мої, думи мої». На сцену виходить Катерина

Катерина. Любий мій Іване!

Серце моє коханеє!

Де ти так барився?

(Підбігає до Івана, а він її відштовхує).

Чого ж утікаєш?

Хіба забув Катерину?

Хіба не пізнаєш?

Подивися, мій голубе,

Подивись на мене.

Я Катруся твоя люба.

Нащо рвеш стремена?

Постривай же, мій голубе!

Дивись – я не плачу.

Ти не пізнав мене, Йване?

Серце, подивися.

Їй же Богу, я Катруся?

Іван. Дура, отвяжись!

Возьмите прочь безумную!

Катерина. Кого? Мене взяти?

За що ж, скажи, мій голубе?

Кому хоч оддати

Свою Катрю, що до тебе

В садок ходила.

Свою Катрю, що для тебе

Сина породила?

Мій батечку, мій братику?

Хоч ти не цурайся!

Наймичкою тобі стану…

З другою кохайся.

З цілим світом… Я забуду,

Що колись кохалась

Що од тебе сина мала,

Покриткою стала…

Покриткою… який сором!

І за що я гину!

Покинь мене, забудь мене,

Та не кидай сина…

Не покинеш?... Серце моє,

Не втікай од мене…

Я винесу тобі сина.

Виносить немовля, але Іван у цей момент втікає

Утік!.. нема?.. Сина, сина

Батько одцурався!

Боже ти мій!.. Дитя моє!

Де дінусь з тобою?

Москалики! Голубчики!

Возьміть за собою:

Возьміть його….бо покину,

Як батько покинув.

Бодай його не кидала лихая година.

Катерина стає біля портрета Т.Шевченка. Виходить Наймичка.

… Я ледве додибала

До вашої хати.

Не хотілося на чужині

Одній умирати!

Коли б марка діждатися…

Так щось тяжко стало!

Заходить Марко

Прости мене! Я каралась

Весь вік у чужій хаті,..

Прости мене, мій синочку!

Я… я твоя мати…

Ведучий. Провіснику волі, великий титане!

Справдилися думи пророчі твої!

Приймай же данину любові і шани

Од вольних народів нової сім’ї.

Ведучий. Він зорею сіяє в прийдешнім віку,

Сходить хлібом духовним на яр-рушнику.

У розкриллі земних і збройних трас

Височіє над світом великий Тарас.

Ведучий.  Вірші Т.Шевченка завжди є,  були і будуть цікавими для сучасників. Справдилося пророкування геніальної Лесі Українки, висловлене а поезії «На роковини» (1911) з нагоди 50-річчя від смерті Т.Шевченка:

Усе знесла й перемогла

Його любові сила.

Того великого вогню

І смерть не погасила.

Ведучий.  Творчість Т.Шевченка влилася в нашу променисту повсякденну діяльність, як могутня ріка вливається в океан. Зараз, як ніколи, розкривається величезна цінність тих високих вимог до людини, які проголосив Т.Шевченко: «Алмазом добрим, дорогим сіяють очі молоді».

Ведучий. «Нев’януча художня спадщина Кобзарева, - писав О.Гончар, - органічно входить у духовне життя нашого суспільства, яке ставить собі на меті виховувати людину трудолюбиву, мужню. чесну ».

Дівчина1. Гаряче й глибоке, Тарасове серце

Широке, немов синє море,

То тихе й лагідне, як раннє озерце,

То грізно бурхливе й суворе!

Хлопець1. Тарасове серце за Долею плаче,

За щастя свойого народу, -

І лине до неба, орел той неначе,

Щоб вимолить мені свободу.

Дівчина 2.  Тарасове серце безмежне й широке,

Гаряче, як мамине лоно, -

Народу віддасть хоч останні соки

Й навіки-віків не схолоне.

Хлопець2.  Тарасове серце усіх охопило

Й веде на дорогу правдиву:

Знедоленим браттям вирощує крила,

І долю віщує щасливу!

Ведучий. Ми чуємо, тебе, Кобзарю, крізь століття

І голос твій душі окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе,  звільнена земля.