Праця і господарство: колись і сьогодні. Від натурального до ринкового господарства. Застосування досягнень науки й техніки у виробництві та його наслідки

Дата __________      Номер  уроку ___________                        Історія  5    клас

Тема. Праця і господарство: колись і сьогодні. Від натурального до ринкового

господарства. Застосування досягнень науки й техніки у виробництві та його наслідки

Мета: охарактеризувати працю людей та стан сільського господарства у першій

половині ХІХ ст. та сьогодні; пояснити поняття «натурального» та «ринкового» господарства; розповісти як досягнення науки та техніки вплинули на промисловість та сільське господарство; розвивати уважність, вміння порівнювати, виховувати працелюбність та повагу до людей робочих професій.

Тип  уроку: урок засвоєння нового матеріалу

Обладнання: зошити, підручники, історичні атласи, ілюстративний матеріал,

роздатковий матеріал, мультимедійна презентація, таблиця.

Хід уроку

І. Організація  навчальної  діяльності.

ІІ. Актуалізація  опорних  знань.

Бесіда за запитаннями.

Мотивація навчальної діяльності.

Пояснення про розподіл України між двома імперіями.

Оголошення теми та мети уроку.

ІІІ. Вивчення  нової  теми.

1. Людина і навколишнє середовище

Розвиток людської спільноти залежить поряд з іншими факторами від особливостей географічного розташування і природних умов, на яких вона існувала. Українські землі розташовані у південно-східній частині Європи.

Майже не дві третини території українських земель складали розлогі чорноземи, що завжди були головним багатством народу, а в одночас – постійною причиною зазіхань сусідів на них.

Життя на цих землях впливало на формування характерних рис суспільного життя українців. Родючі ґрунти дозволяли українським селянам успішно вести одноосібні господарства на відміну від їхніх північних сусідів – росіян, де бідні ґрунти і суворий клімат примушували селян об’єднувати свої зусилля для спільної праці. Ці особливості спричинили формування різної ментальності і соціально-економічної організації народів.

Переважну більшість українського народу наприкінці XVIII ст. складали селяни, які здавна трудилися коло землі, жили в мальовничих селах і не квапилися зміняти їх на міські житла. Промислова революція поступово впливала на цю ситуацію, однак і наприкінці ХІХ ст. селяни складали 95% населення України.

Народна картина «Селянин і селянка». ХІХ ст.

2. Зміни в житті українців під імперською владою

Наприкінці XVIII ст. землі, заселені українцями, опинились у складі Австрійської та Російської імперських політичних систем, життя в яких суттєво відрізнялося від звичних умов. Обидві імперії були величезними територіальними об’єднан­нями, що складалися з центру та підвладних територій, заселених різними народами.

Імперії мали централізовану структуру управління з особою імператора на верхівці владної піраміди. Виконання законів і розпоряджень імперського уряду покладалося на численне чиновництво. З-поміж різноманітних завдань, що покладалися на імперське чиновництво, найважливішим було збирання податків. Але використовувалися вони не на місцеві потреби, а на реалізацію імперських планів і, ясна річ, на потреби самих чиновників. Усіма засобами впливу імперія виховувала в них покору і вірність, наголошуючи, що це є головним моральним і релігійним обов’язком громадян. Відтак більшість населення поступово пристосовувалася до імперських порядків і вважала їх цілком розумними.

Велике значення в управлінні підвладними територіями поряд із чиновництвом надавалося армії. Для місцевого населення військовий ставав звичною постаттю, а для суспільної еліти військова служба була можливістю зробити непогану кар’єру. Одночасно з цим утримання імперської армії стало важким тягарем для населення українських земель.

Особливістю життя у складі імперій стала його детальна регламентація. В українському суспільстві попередньої доби суспільна влада – як козацька старшина, так і польська шляхта – ніколи не захоплювалися виданням значної кількості документів стосовно впорядкування питань повсякденного життя. Імперська влада, навпаки, вважала за необхідне регламентувати життя своїх багатонаціональних підданих на місцях, згідно з єдиними стандартами, чисельними розпорядженнями зі столиці.

Ставлення обох імперій до українських земель, загарблених ними наприкінці XVIII ст., мало значні відмінності. Австрійська імперія була гуртом різних народів, з-посеред яких жоден не мав абсолютної більшості. Внаслідок цього австрійський уряд ніколи не намагався стверджувати, що українські землі є корінними імперськими землями, і лише доводив своє право володіти ними, визнаючи при цьому, що їх населяють інші народи.

Російська імперія ніколи не визнавала, що підкорила землі, заселені іншим народом; навпаки, російський уряд постійно підкреслював, що землі Наддніпрянщини є давньою і невід’ємною частиною Росії, яку було раніше у неї відібрано, а тепер повернуто. Український народ уважали «малоросами» і часткою «великоросійського народу». Лише наприкінці ХІХ ст. внаслідок розгортання українського національного руху в імперських верхах про них дедалі частіше з майже неприхованим роздратуванням почали казати як про «інородців». Наявність в імперії російського народу, який складав більшість населення, спричиняли політику насильницької русифікації всіх сфер суспільного життя. Внаслідок цього питання збереження народної культури, історії та мови стало, без перебільшення, питанням виживання українців як етносу.

3. Ментальність українського народу

Для розуміння життя українців під імперською владою важливим є зрозуміти те, як вони сприйняли дійсність, що відчували і чим переймалися, або визначити риси їхнього менталітету. Для нього були притаманні такі риси:

·   населення українських земель від часу своєї появи займалося рільництвом. Земля була водночас і засобом існування, і найбільшим багатством, за яке постійно велася боротьба і яке належало захищати від зазіхань сусідів;

·   розташування України на межі впливу двох світів спричинили формування двох основних типів реакції українців на навколишні реалії. Загроза поневолення і втрати рідної землі штовхала найрішучіших присвячувати своє життя захисту Батьківщини. Саме з них сформувалося славнозвісне українське козацтво. Інший тип українського народу складали ті, хто намагався пристосуватися до життя в умовах постійної небезпеки. Головним для них було вижити, сховатися від ворогів, приховати свої почуття і навчитися жити під владою загарбників. Саме звідси бере початок одвічне намагання українців пристосуватися до існуючої влади за принципом «нічого, потерплю, могло бути й гірше». Так склалися «малоросійська ментальність» («синдром малоросійства») і «рутенство». Кількість осіб першого, козацького, типу, схильного до боротьби за свої права, завжди була меншою, оскільки велика їх частина гинула, захищаючи рідну землю;

·   особливістю національного характеру українського народу була його неагресивність. Протягом віків вони ніколи не намагалися захопити землі сусідів, лише бажали мати можливість жити спокійно на власній землі.

    Після того як Російська імперія ліквідувала автономію Гетьманщини, для представників колишньої козацької старшини внаслідок зрівняння у правах із російським дворянством відкрилися можливості для блискучої кар’єри. Типовим прикладом прояву «малоросійської ментальності» в цих умовах стало висловлювання нащадка генерального судді Василя Кочубея – Віктора Кочубея, який став одним із друзів російського імператора Олександра І. «Хоч і народився я хохлом,– казав він,– я більший росіянин, ніж хто інший... моє становище підносить мене над усякими дріб’язко­вими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (Над­дніпрянської України) під кутом зору спільних інтересів усього нашого суспільства. Малоросійські погляди мене не обходять». «Малоросійство» було хворобою не лише українського народу; аналогічні явища спостерігалися в усіх народів, поневолених імперіями. А втім, варто зазначити, що ті, хто розпочав процес українського національного відродження на Лівобережжі, також вийшли з лав малоросійського дворянства.

4. Традиційні види господарської діяльності українців

Заняттями українського народу здавна були рільництво, скотарство, бджільництво, рибальство і мисливство. Вагомість кожного з цих занять у господарстві змінювалася протягом століть, одначе найголовнішим завжди було рільництво. Найпоширенішою системою обробітку ґрунту в ХІХ ст. залишалося трипілля. Для обробітку землі до 80-х рр. ХІХ ст. використовували традиційний український важкий плуг, що його називали тоді малоросійським, новоросійським, степовим. На початку 40-х рр. ХІХ ст. поряд із ним розпочали застосовувати легкий плуг, винахідником якого вважався полтавський селянин Стеценко. Посівні роботи виконувались, як і перше, вручну. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Для збирання врожаю застосовували серп і косу. Промислова революція спричинила появу різноманітних сільськогосподарських машин, але більшість селян в силу різних обставин продовжувала використовувати давні знаряддя праці.

Городництво було переважно жіночою справою. Город української господині не можна було уявити без соняшників (попервах їх використовували лише як декоративну рослину) і кукурудзи, що були завезені в Україну з Америки. Протягом першої половини ХІХ ст. на Півдні з’явилися помідори, які згодом поширились і в інших регіонах. Відтоді почали вирощувати баклажани і перець. Славились і херсонські кавуни, що їх вирощували на Півдні з XVI ст. Ними торгували не лише в Україні та Росії, а й вивозили за кордон. У 1764 р. на українських землях з’явилася картопля. Ця південноамериканська культура швидко завоювала прихильність серед українців і перетворилася на «другий хліб». Поряд із новими культурами не забувались і звичні: буряки, капуста, гарбузи, часник, цибуля, огірки, морква тощо.

Невід’ємною складовою пейзажу українського села був славнозвісний «садок вишневий коло хати». Вирощували також яблука, груші, вишні, сливи, а на Півдні – черешні, горіхи, абрикоси, персики, у Причорномор’ї та Закарпатті – виноград. Українські селяни здавна вміли прищеплювати дерева і вивели чимало сортів з високими смаковими якостями. Лише в Подільській губернії, за свідченнями сучасників, у ХІХ ст. існувало близько сотні сортів яблук, з-поміж яких були й такі, де кожне яблуко важило близько 600 г. Кілька сортів плодових дерев навіть було вивезено з України на Американський континент.

Із рільництвом було органічно пов’язане скотарство. Особлива увага приділялася розведенню волів, які в першій половині ХІХ ст. були основною тягловою силою. На Півдні звичною картиною пейзажу були отари тонкорунних овець-мериносів і табуни коней. Недарма ці землі порівнювали з американським Диким Заходом, а колоритні фігури чабанів – із ковбоями.

Бджільництво завжди відігравало значну роль у господарстві українців. Справжню революцію в пасічництві здійснив український вчений П.Прокопович, який 1814 р. сконструював рамочний вулик. Проте використовувати його винахід почали в Німеччині, а вдома – лише через кілька десятиліть.

Мисливство у ХІХ ст. вже не відігравало великої ролі в господарстві. У всіх регіонах України, крім Полісся, селяни не користувалися правом полювання. А для поміщиків протягом першої половини ХІХ ст. це було улюбленою розвагою. Вони влаштовували полювання гоном на конях із великими зграями гончих собак.

Протягом ХІХ ст. риба, як і перше, посідала чільне місце у харчовому раціоні населення українських земель. Після приєднання Російською імперією південноукраїнських земель і здобуття виходу до Чорного моря тут стали виникати приватні риболовецькі компанії та артілі, що ловили чимало риби – осетрів, судаків, ляща, тарані тощо. Чумацькі валки везли з Півдня солону і в’ялену рибу до інших українських регіонів. У чисельних українських річках й озерах було чимало раків, різних порід риби. Для бідних селян риболовля ставала засобом збагачення їхнього харчового раціону. Водночас рибальство для більшості населення стало однією з форм проведення дозвілля.

Сучасний стан сільського господарства

Україна – це країна з потужним агропромисловим потенціалом та величезними перспективами розвитку сільського господарства. Вона володіє сприятливими кліматичними умовами і якісними земельними ресурсами, наявність яких свідчить про можливість ефективного розвитку сільськогосподарського виробництва.

Аграрний сектор є важливою стратегічною галуззю української національної економіки, яка забезпечує продовольчу безпеку та продовольчу незалежність нашої держави, дає значній частині сільського населення робочі місця. Він формує 16-17% валового внутрішнього продукту. У Білорусії та Казахстані, наприклад, цей показник становить 13%, в Росії - майже 7%, в Грузії - більше половини, Вірменії, Киргистані та Узбекистані - близько третини. Але економічні можливості аграрного сектора України використовуються не повністю. Аграрний сектор забезпечує близько 60% фонду споживання населення, займає друге місце серед секторів економіки у товарній структурі експорту і залишається практично єдиною галуззю, яка багато років поспіль забезпечує позитивне зовнішньоторгівельне сальдо. Основним нормативно-правовим документом, який виражає державну підтримку аграрного сектору сьогодні є Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України» від 24.06.2004р. [3].

Незважаючи на певні досягнення в розвитку аграрної сфери, в Україні ще багато питань чекають на вирішення. Для того щоб сільське господарство в нашій країні розвивалося і процвітало потрібні суттєві зміни у ціновій політиці. Сільському господарству потрібні стабільні ціни, орієнтуючись на які фермери могли б визначати оптимальний обсяг виробництва продукції. Ціновий механізм повинен стати головною ланкою постреформованого аграрного виробництва.

Важливу роль відіграє утворення у сільському господарстві кластерів. Кластерні локальні мережі територіально-виробничих систем є джерелами і факторами забезпечення високого рівня та якості життя населення, економічного зростання й сталого розвитку території. У центральних, південних і східних областях України формуються зерново-олійні кластери, які мають високу ефективність [2].

Щодо земельних відносин, в Україні ще  не в повній мірі вирішені питання щодо формування ринку землі:

- не визначено місце землі в системі економічного обігу;

- не створено належних умов для реалізації громадянами права власності на землю;

- потребує удосконалення інфраструктура ринку землі.

Необхідно звернути увагу на розвиток фермерських господарств. Держава повинна запровадити заходи, які б сприяли збільшенню кількості такого виду господарств, адже за даними статистики, в Україні спостерігається тенденція до зменшення кількості фермерств. Найважливішою проблемою у створенні фермерських господарств є відсутність стартового капіталу, на основі якого можна було б побудувати ефективно функціонуюче виробництво. Цю проблему можна усунути шляхом надання підприємцям вигідних кредитів. Потрібно забезпечити гарантії збуту всієї виготовленої сільськогосподарської продукції за вигідними цінами; створити умови за яких фермерські господарства матимуть можливість змінювати свою технічну базу на сучаснішу [4].

Сьогодні фінансово-економічна підтримка аграрного сектора здійснюється переважно через комплекс програм, кожна з яких має на меті підвищення ефективності виробництва та дохідності товаровиробника. При цьому, через брак коштів Державного бюджету України, ця підтримка на 80 % здійснюється за рахунок сприятливої податкової політики, що є непрямою формою субсидіювання галузі.

Відомо, що сільське господарство є специфічною галуззю економіки. Це проявляється в тому, що, на відміну від багатьох інших галузей економіки, результати його діяльності значно залежать від природно-кліматичних умов. Тому одним із важливих напрямків розвитку сільськогосподарського виробництва є зменшення ризиків від природно-кліматичних умов та забезпечення подальшого розвитку аграрного сектора шляхом удосконалення системи захисту господарств [7].

Значним бар’єром для успішного розвитку і функціонування аграрного сектору в Україні є недосконалість нормативно-правових актів щодо аграрної політики держави. Тому їх необхідно переглянути і сформувати правову базу, яка б захищала інтереси виробників сільськогосподарської продукції. Особливістю функціонування організаційно-правового механізму підтримки розвитку аграрного сектора сьогодні в Україні є те, що, з одного боку, відсутнє в повному обсязі фінансове забезпечення законів, що приймаються, а з іншого – невиконання вже прийнятих законів та інших нормативно-правових актів, тобто низька виконавча дисципліна в державних органах влади [4].

Значну роль повинна відігравати інноваційна діяльність. Пріоритетним напрямом інноваційної діяльності в аграрному секторі є впровадження найбільш перспективних агротехнологій і на цій основі підвищення продуктивності виробництва з метою зниження витрат на одиницю продукції та зміцнення її конкурентоспроможності на внутрішньому і світовому ринках.

Серед напрямків інноваційного розвитку аграрного сектора слід визначити такі:

1) створення та впровадження у виробництво високопродуктивних сортів і гібридів сільськогосподарських культур, нових порід тварин і птиці;

2) стимулювання агроекологічної діяльності, зокрема розвитку альтернативного органічного агровиробництва;

3) формування високоосвічених професійних кадрів [4].

 Отже, незважаючи на проблеми, які притаманні сучасному етапу розвитку сільськогосподарського виробництва, Україна повинна розвивати виробничі потужності сільського господарства, щоб у найближчі декілька років наша сільськогосподарська продукція могла вийти на світовий ринок і конкурувати з продукцією інших розвинутих країн світу.

Фізкультхвилинка

5. Поселення і житло

Оскільки більшість населення українських земель на початку ХІХ ст. складали селяни, міста й містечка були лише невеликими торговельними та адміністративними центрами для найближчих околиць. Перехід під імперську владу спричинив зміни у вигляді і значенні українських міст. Внаслідок того, що міста Наддніпрянщини стали центрами зосередження імперської адміністрації, у кожному губернському й повітовому місті з’явився адміністративний центр з площею, навколо якої споруджували адміністративні установи. Центральні вулиці й площі деяких міст вимощувалися бруківкою та освітлювалися гасовими ліхтарями. Однак переважна більшість вулиць залишалася незабрукованою і майже непрохідною у дощову пору року.

Більшість міст і містечок були невеликими і їхнє населення не перевищувало 1–2 тис. осіб. На середину ХІХ ст. із 850 міст і містечок усіх українських земель лише 62 мали понад 10 тис., а 5 – понад 50 тис. жителів.

Центрами міського життя були традиційно церкви і, звісна річ, базари.

Перша половина століття стала часом, коли у великих містах стало з’являтися дедалі більше кількаповерхових цегляних будинків. Проте у невеликих містах, як і перше, переважали одноповерхові дерев’яні оселі. Зовні стіни фарбувалися, прикрашалися різьбою, у вікна інколи вставляли кольорове скло. Всередині будинки заможних господарів були багатокімнатними, мали, за європейською модою, парадні зали, вітальні, кімнати для гостей і слуг, кухні та господарські приміщення. Обставлялися кімнати меблями, які, відповідно до побажань і фінансових можливостей господаря, завозилися з Європи або виготовлялися місцевими майстрами. Окрасою їх були дзеркала, годинники, картини, гобелени тощо. Оселі ж міської бідноти нагадували селянські хати.

Села складали переважну більшість поселень українських земель. Народне житло – сільська хата – мало в кожному регіоні свої особливості. Українська хата була уособленням спадковості традицій, естетичних засад народу. «Біла, з теплою солом’яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом,– писав про неї у ХХ ст. Олександр Довженко,– архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку у двері, без «можна?» і без «увійдіть!», житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені і квітів».

Житловий комплекс. Київщина (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.)

Одначе підпорядкування імперській владі вплинуло і на традиційне обличчя українського села. Імперське тяжіння впорядкувати все життя за єдиним шаблоном спричинило у Наддніпрянщині появу розпоряджень стосовно впорядкування вигляду сіл. Місцевій владі доручалося прослідкувати, щоб у центрі кожного села було створено майдан, від якого розходилися б вулиці до околиць. На майдані селянам оголошувалися найважливіші рішення імперської адміністрації, влаштовувалися покарання винних тощо. Прагнення малоросійського дворянства та правобережної польської шляхти наслідувати тогочасну європейську моду призвели до поширення нового елементу в культурному ландшафті Наддніпрянщини – поміщицьких маєтків. До наших часів збереглися лише одиниці, одначе більшість із них можна віднести до пам’яток світового значення. Серед них – садово-парковий комплекс Софіївка в Умані графа Потоцького, маєтки Ґалаґанів у Сокиринцях і Тарновського в Качанівці на Чернігівщині та ін.

ІV. Висновки  та  узагальнення.

Фронтальна бесіда.

V. Домашнє  завдання.

Описати сучасний стан сільського господарства свого села.