Презентація "Анатолій Качан"

Анатолій Качан. Літературне читання3 клас. КУ ССШ № 17, м. Суми. Василега І. М.

Життєва і творча дорога Анатолія Качана розпочиналася на півдні України. Народився він 16 січня 1942 року в степовому селі Гур’ївка Новоодеського району на Миколаївщині, де перед війною його батько працював токарем машино-тракторної станції. Дитячі роки минули в сусідньому, рідному селі батьків Новопетрівському. Там, на берегах Південного Бугу (“річка Бога”), він пізнав красу природи й народного слова, пережив перші яскраві враження, що назавжди залишилися у пам’яті. Леонтій Варфоломійович. Клавдія Василівна 1935 рік

Саме із цього села я виніс перші найяскравіші враження, оскільки світ відкривався тоді по-новому, крізь магічний кристал дитинства. Цілими днями пропадали ми на річці, в садах, у степу, у плавнях, де під час війни упав німецький літак. Як на хвилюючі вистави, ходили дивитися на льодохід і повінь (по-місцевому – згін), на пожежі у плавнях і в селі (хати були вкриті переважно комишем), на степові марева, на вирубані сади (через неможливість платити податок за кожне фруктове дерево).

  Коли підріс, любив слухати батькові оповіді про те, як колись, ще до війни, у їхній МТС на оцих ланах золотої пшениці знімали славнозвісний кінофільм “Трактористи”. Від батька взяв відчуття землі, селянську мудрість і спостережливість. А від матері, чия пам’ять зберігала безліч усіляких пісень, переказів, бувальщин, – доброту й любов до слова.

Після закінчення школи Анатолій працював радіомонтером, а пізніше навчався в Одеському університеті на філологічному факультеті.

Учителювати довелося в незвичайному місті Вилкове, що за десять кілометрів від Чорного моря “розсипалося” в гирлі Дунаю на острівцях, порізаних численними каналами й протоками. Це місто називають ще українською Венецією: тут люди живуть прямо “на воді”, а за автобуси і трамваї їм правлять звичайнісінькі човни. І хоч Анатолієві річкова стихія була знайома з дитинства, однак він довго не міг звикнути до такого. Замість прогулятися вранішніми міськими вулицями молодий учитель повинен був добиратися до школи різними протоками на старенькій плоскодонці.

Мій козир був у тому, що я чутливіший до науково-технічного прогресу: приміром, першим придбав персональний комп’ютер з принтером та сканером і досить швидко освоїв цю техніку. Качан же продовжував писати ручкою та клацати на друкарській машинці. Він розумів, що нові технології набагато прогресивніші, ніж дідівські методи, проте чомусь побоювався комп’ютера. А побачивши його великі переваги, став звертатися до мене або до свого сусіда прозаїка Павла Щегельського, з проханням щось відсканувати або роздрукувати. Нарешті це Анатолію набридло і він таки освоїв комп’ютер. Тепер ми обидва сповна використовуємо новітні технічні засоби: спілкуємося по телефону чи за допомогою мобільників, добуваємо інформацію в Інтернеті, листуємося за допомогою електронної пошти. Проте це не може замінити особистих зустрічей: можливості зазирнути один одному в очі, потиснути руку, почути живий голос друга, зіграти в шахи. Це те, чим ми обидва дорожимо». Василь Шукайло , 2011 р