Презентація "Богдан-Ігор Антонич"

Богдан-Ігор Антонич(1909–1934)

Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року на Лемківщині, у селі Новиця (тепер Малопольське воєводство у Польщі)

Дитинство Богдана (при хрещенні мав одне ім’я) минало в селі Новиця, що на Лемківщині. Це був такий собі український півострів – між поляками й словаками. Батько був місцевим священником на ім’я Василь Кіт. І оте таки прізвище дошкуляло молодому ієрею. Ну не може парох носити таке погане ім’я! Тому ще до народження первістка, того Кота замінили на прізвище Антонич. Мати Ольга Волошинович була родовитою попівною.

Нянька Богдана розповідала, що хлопчик змалечку тягнувся до поезії. Дівчина часто читала йому вірші, а він слухав. Коли ж бувало, щось сподобається, просив перечитати ще і ще, доки не запам’ятовував і тоді розказував по пам’яті. Траплялося й так, що у дитячому щебеті можна було розібрати римовані рядки. Тоді швиденько кликали маму, а Богданчик, потупивши очі додолу, засоромлено мовчав.

Крім того, Богдан-Ігор Антонич з ранніх років виявляв неймовірний інтерес до книжок – він міг годинами просиджувати у батьківській бібліотеці, гортаючи сторінки, розглядаючи ілюстрації. Був досить хворобливим і справляв враження поважної дитини, яка більше часу проводить у розмовах із дорослими, аніж зі своїми однолітками. Через слабке здоров’я початкову освіту здобував дома. Карпатські гори, чисте повітря, неймовірні пейзажі з перших років життя оточували майбутнього поета. Він любив спостерігати за польотом птахів, бігом хмаринок по небу. Лисніє липовий, липневий липець, липучий і лискучий в білім збанку. В нім розтопились зорі на світанку і пахощі левад, квітчастих китиць. Над озером пахучим, золотавим дзеленькає маленькая бджола. На брезклі брижі жовтого чола лягає тінь її пружком імлавим.

Але безтурботне життя перервала Перша світова війна. Вже в перші її місяці, восени 1914 року, Лемківщина перетворилася на арену бойових дій між австро-угорською та російською арміями. Родина Антоничів змушена на рік виїхати до Відня – столиці Австро-Угорщини. Там одного разу, гуляючи з матір’ю в парку, Богдан загубився, але сам знайшов дорогу додому, орієнтуючись тільки за крикливими афішами кінотеатрів і заледве уникаючи загибелі під колесами автомобілів. Цей пережитий стрес потім давався взнаки протягом усього життя.

Після відступу російських військ 1915 року сім’я повернулася додому, але вже в 1919-му їх спіткали нещастя. Антонича-старшого заарештували. Рятуючись від польських репресій (а тоді Польща якраз знищила Західно-Українську Народну Республіку) Ольга, забравши сина, вирушила до свого брата в Чехословаччину.

Початкову освіту хворобливий хлопчик отримав вдома, а потім з ним займалася приватна вчителька. У 1920 році Богдан-Ігор вступив до гуманітарної гімназії імені королеви Софії у місті Санок (тепер Підкарпатське воєводство Польщі). Відомо, що він старанно вчився, одночасно опанував гру на скрипці, захоплювався малюванням. Гуманітарна гімназія ім. королеви Софії в Саноку (Польща), де в 1920 – 1928 роках учився Б.-І. Антонич. Фото 3 січня 2013 р. Атестат зрілості Б.-І. Антонича, 21 травня 1928 р.

Основна увага там приділялася вивченню латини, грецької, німецької, польської мов. Богдан-Ігор був одним із найкращих учнів, учився тільки на “добре” і “дуже добре”. Його завжди ставили за приклад, але Антонич ніколи не був чваньком. Коли професор ставив запитання, ніколи не дер руку. І тільки коли не було охочих відповідати, вставав, і всім своїм засоромленим видом, наче вибачаючись перед класом, давав відповідь. Складніше було з українською (руською – за тогочасною термінологією), бо на її вивчення відводили тільки 2 години на тиждень. Але попри все, Богдан-Ігор всією душею тягнувся до українського слова. Вчитель, помітивши це, дозволив читати свою бібліотеку. Вже тоді для хлопця найулюбленішими стали вірші Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. У прозі він виділяв Івана Нечуя-Левицького та Ольгу Кобилянську. У той період Богдан пробував писати перші вірші, друзям їх не показував, лише вчителю, який вже тоді звернув увагу на непересічний талант хлопця. Але писав польською, бо майже всі гімназисти були поляками. Українською хлопець спілкувався тільки вдома.

Нарешті, закінчивши гімназію, Богдан-Ігор перебрався до Львова, восени вступав до університету Яна ІІ Казимира на філологію. У той час це був справжній центр науки. У 1870-х там навчався Іван Франко, з 1894-го ординарним професором був Михайло Грушевський. Кожен гімназист мріяв потрапити в цей навчальний заклад. Але це все було до того, як Польська держава окупувала Галичину. На роки студіювання хлопця не було жодного українського викладача. І лише в 1933-му дозволили викладати східну та західно-слов’янську літературу. Та всеобізнаний Антонич не йшов проти системи, не виказував супротиву. Випускник Сяноцької гімназії вивчав польську філологію. Українську він слухав лише в межах курсу.

Антонич (у другому ряду перший ліворуч) – серед студентів Львівського університету. О

Багато читав, збирав власну бібліотеку, писав вірші, спочатку пересипані лемківською говіркою, самотужки опанував українську літературну мову, бо хотів, щоб його творчість була доступною і зрозумілою для всіх українців, став учасником гуртка україністів, який був створений студентами слов’янської філології. Членський квиток Б.-І. Антонича в гуртку студентів-україністів

Окрім навчання відвідував різні гуртки україністів, згодом ставши активним учасником цих зібрань. До кола його друзів належали молоді поети, художники, композитори – одним словом молодь, яка займалася популяризацією української культури. На своїх зборах творча інтелігенція обговорювала проблеми, які виникали в літературі, мистецтві, декламували свої твори. Богдан швидко завоював повагу своїх однодумців, до його мудрих слів усі прислухалися. У різний час активними учасниками гуртка були: Юліан Редько, Ірина Вільде, Євген Юлій, Ярослав Рудницький та багато інших. До речі, Вільде, говорила, що спочатку думала – Богдан поляк, який намагається звабити їх, дівчат-українок, бо ж якось чудно говорив українською. Та згодом зрозуміла, що вся чудність від того, що хлопець розмовляв виключно літературною українською, але з лемківськими наголосами. У цей період Богдан-Ігор заявив себе і як літератор, і як поет із неабияким талантом. Його вірші сприймалися по-різному. Одні захоплювалися ними й говорили, що ім’я автора зовсім скоро гримітиме на всю Україну. Другі – скептично або байдуже. Але річ у тому, що Богдан сам їх читав. Його голос і манера читання не дуже сприймалися іншими. Автор не міг добрати правильні інтонації, щоб його твір розкрився повною мірою. Та з часом поціновувачів ставало все більше. У 1931 році Богдан-Ігор Антонич надрукував свій перший вірш. Того ж року вийшла і перша збірка молодого поета “Привітання життя”.

Його вірші сприймалися по-різному. Одні захоплювалися ними й говорили, що ім’я автора зовсім скоро гримітиме на всю Україну. Другі – скептично або байдуже. Але річ у тому, що Богдан сам їх читав. Його голос і манера читання не дуже сприймалися іншими. Автор не міг добрати правильні інтонації, щоб його твір розкрився повною мірою. Та з часом поціновувачів ставало все більше. У 1931 році Богдан-Ігор Антонич надрукував свій перший вірш. Того ж року вийшла і перша збірка молодого поета “Привітання життя”.

Соломяні, руді, мутні краски вже осінь пензлем сонця по городі розкидує й старій, гнилій колоді подібні барвою стають листки. На старість жовкнуть гарбузи тяжкі, горох журливо хилиться, та й годі. Босоніж буйний вітер біг по броді, ногами топче мокрими стручки. І опустіє лан, що цвів у літі. Зістанеш ти самітний та німий, в блиск дивлячись, що вічно той самий. Хай дощ, хай буря, хай зівянуть квіти, осліпнеш, почорнієш, та глядіти не перестанеш ти і.. …. ми.

У 1934 році здобув ступінь магістра філософії. Диплом магістра філософії, наданий Б.-І. Антоничу Львівським університетом 23 травня 1934 р.

Завжди скромний, тихий, навіть трохи відлюдькуватий хлопець вперше в житті закохався. Точніше потрапив у тенета красивої, жартівливої студентки Ліди Ломацької. Але дівчина була надто легковажною, почуттів хлопця не поділяла, все переводила на пустощі та гру. Але її так лестила увага такого серйозного і розумного чоловіка, що вона залюбки грала роль його музи. Вона ж була для нього втіленням жіночого ідеалу. До речі, обкладинку його першої збірки прикрашав малюнок милого личка Ліди. На жаль, оригінал було втрачено у 1952 році.

У 1934-му Богдан-Ігор закінчив університет. Цього ж року Антонич став членом АНУМ (Асоціації Незалежних Українських Митців), яку заснували у 1931 році. Його стаття “Національне мистецтво” стала творчою програмою, якій він був вірний до самої смерті. Вона справляє подив надзвичайно сучасним підходом до провідних проблем мистецтва і практично не має аналогів у вітчизняному літературознавстві. Членкиня гуртка Катря Матейко так описувала Антонича: “Все елегантно по-модному одягнений в ясних костюмах. Був середнього росту, синьоокий, темноволосий і короткозорий. Ходив в окулярах. Був лагідний, спокійний, мовчазний, не любив гуртів, держався вбільшості одиноко, самітньо”

1934 рік відзначився ще однією подією. Богдан-Ігор Антонич видав другу ліричну збірку – “Три перстені”. Вона поставила автора на один щабель із видатними західноукраїнськими митцями. Сама збірка була наповнена зрілою філософією автора, водночас поєднувала в собі юнацьку безпосередність закоханого у життя героя. Багатогранність поетичного слова принесла авторові визнання, захоплення й премію Товариства українських письменників та журналістів імені Івана Франка.

Антонич, неначе вийшов із власної тіні. Його можна було побачити й почути на відкритих дискусіях щодо політичних подій. Виступав із доповідями на різні соціальні теми. Писав пародії, сатири, фейлетони. Скрізь, де хотіли почути думку молодого митця, він демонстрував свої глибокі знання й обізнаність у різних сферах буття.

За чотири роки активного творчого життя він підготував до друку чотири збірки, пробував себе у прозі. Новела “Три мандоліни” залишилася незакінченою, почав писати роман “На тому березі”, навіть взявся створювати лібрето до опери Антіна Рудницького “Довбуш”.

Попри насичену творчість, Богдан-Ігор Антонич був щасливий і в особистому житті. У нього була наречена. Звали її Ольга Олійник – двічина народилася на 15 днів раніше від нього, 20 вересня 1909-го в селі Терпілівка. Родина була незаможною, батько працював учителем і зловживав спиртними напоями, мати померла рано. Попри все, дівчина виросла надзвичайно інтелігентною особою, з тонким мистецьким смаком, багатою і вразливою душею, чим, вочевидь, і привабила поета. Низку своїх поезій Антонич присвятив коханій (зокрема, зі збірки “Зелена Євангелія”). Та до весілля так і не дійшло. Батьки Антонича не надто жалували дівчину. Причина проста і стара як світ – бідна. Мати з батьком клопоталися за щастя одного-єдиного сина, і насамперед, вбачали його в матеріяльному забезпеченні. Що вона могла дати чоловікові окрім романтики? А нею ситий не будеш. Єдина, хто поставився із розумінням до Ольги – це тітка Антонича. Параскева Волошинович дуже переймалася, що рідня хлопця так відчужується від дівчини, адже Богданчик (так звала його тітка) любить її.

Але на той час молоді й закохані не надто звертали на це увагу. Аж раптом, як грім серед ясного неба, на початку червня 1937-го самопочуття Антонича стало різко погіршуватися. З’явилися болі в животі, але Богдан-Ігор все віддягував візит до лікаря. І вже коли біль став нестерпним, 27-літнього чоловіка відвезли до лікарні, там йому діагностували запалення черевного відростка, іншими слова – апендицит. Потрібна була термінова операція, але вагання молодого поета мало трагічні наслідки. Операцію все-таки зробили, але почалися ускладнення. Навколо рани виникло запалення, до ослабленого організму додалося ще й пневмонія. Його наречена згадувала, що в санаторії, куди Антонича направили на реабілітацію, він ще намагався працювати. Коли поета лихоманило й він не міг самотужки писати, то це робила Ольга під диктовку. Матері своїй писав: “Гарячку ще трохи маю, але невелику. Олечка дуже мене пильнує. Коли б не вона, не знаю, чи дав би собі ради”. Він так бажав жити, мав стільки творчих планів і задумів, що навіть не задумувався про смерть. І вся рідня надіялася скоро діждати сина додому.

Але хвороба прогресувала, антибіотики тоді в практиці ще не застосовувалися, запалення прогресувало й спровокувало виникнення тромбів. Лікарі розводили руками, тоді батьки забрали сина додому. Він згасав на очах, постійно жалівся на холод, його з усіх боків обкладали грілками, але це не допомагало.6 липня о 10:30 поет останній раз вдихнув повітря, і його серце зупинилося назавжди. Для рідних, нареченої, друзів та й для всіх це стало справжнісіньким ударом. Ніхто не міг до кінця повірити, що молодість може так швидко згаснути.8 липня на похорон зібралося дуже багато людей. Всі вони прийшли віддати шану молодому генію. Як згадували очевидці, того дня у Львові зупинилися всі трамваї та автомобілі, тисячі людей проводили в останню путь поета, плакали люди, плакало все місто. І навіть небо повисло тяжкими сірими хмарами, крізь які проривалися краплі дощу й падали на землю дрібними сльозами. Лише коли домовину спускали, в могилу крізь хмари прорвалося золоте сонячне проміння й освітило труну, неначе й воно прощалося із Богданом-Ігорем Антоничем.

6 липня 1937 року на двадцять восьмому році життя Антонич передчасно помер. Після операції на апендицит та наступного запалення легень його перевтомлене довгою і високою гарячкою серце, що було хворе ще з дитинства, не витримало і зупинилось. Похований у Львові на Янівському цвинтарі.

Після похорону нареченого Ольга вирішила трохи побути біля його батьків, щоб підтримати їх у цей важкий період. Але вони не потребували її присутності й усім видом показували, що вона зайва в їхньому домі. Десь глибоко в душі злилися на неї, що вона жива, а їхній єдиний синочок лежить у сирій землі. Не витримавши напруги, Ольга виїхала зі Львова. Трохи згодом брала участь у редагуванні та публікації творів Антонича, написала низку спогадів, які становлять величезний інтерес для літературознавців і всіх дослідників життя та творчості поета. Особисте щастя так і не знайшла. Після війни вийшла заміж за поляка Зенона Ксєнжопольського, який був на 18 років молодший від неї (подейкували, шлюб із поляком був необхідний, щоб її як українку не депортували з рідних місць до УРСР або до північно-західної Польщі). В родинному житті Ольга була нещасною: чоловік належав до пролетарського середовища, усіх тонкощів душі своєї дружини збагнути не міг, зраджував, часто пиячив і, напившись, з лайкою викидав з вікна книжки Антонича, які зберігалися в їхньому домі. Ольга збирала їх і приносила назад. Дітей подружжя не мало. Померла вона на 77-му році життя в Холмі, 13 січня 1986 року.

В підрадянській Україні ім’я Антонича близько трьох десятиліть перебувало під фактичною забороною. Крига скресла тільки наприкінці 1960-х, коли зусиллями Дмитра Павличка та інших українських письменників у Києві побачила світ збірка “Пісня про незнищенність матерії”. По-справжньому Антонич повернувся в українську культуру лише за Незалежності, коли його твори було неодноразово перевидано й включено до шкільної програми. Також створено літературну премію його імені “Привітання життя” (назва – на честь першої опублікованої збірки поета). Нею вшановують талановитих українських поетів, чий вік не перевищує 28 років – адже саме до цього рубежу три місяці не дожив Антонич.

Микола Ільницький – літературний критик і літературознавець, автор монографії та упорядник антології поезій Богдана-Ігоря Антонича, розповідав: «В Україні цього поета ніхто не знав. У 1963 році у Польщі за ліберального уряду Товариство українців випускало українську газету «Наше слово». З неї ми вперше дізналися про вірші Антонича і у той час, коли наша поезія була публіцистичною, пафосною, в Антонича ми знайшли образність, яскравість, ідею єдності землі. Це було щось надзвичайне! Ми почали повсюди шукати його твори і знайшли. Мені як працівнику редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»), пощастило: я мав доступ до спецфонду. У 1964 році на зразок київського клубу творчої молоді ми створили львівський «Пролісок», тоді ж зробили літературний вечір Антонича, з якого почалося відкриття його імені... Поет Ігор Калинець працював тоді в обласному архіві, він брав на ніч твори Антонича, і в гуртожитку всі разом за ніч переписували… Тоді я задумав написати монографію. До 1966 року вивчав матеріали в архівах у Львівській бібліотеці Стефаника. Виявилося, що є дуже багато його надрукованих речей».

Б.-І. Антонича в Україні почали видавати з 1966 року. Наступне видання вийшло у 1967 році у Нью–Йорку. Саме того ж року в Україні Дмитру Павличкові вдалося видати книгу творів поета «Пісня про незнищенність матерії». Резонанс був настільки сильний, що це налякало чиновників, і творчість Антонича знову замовчували цілих 20 років. Повне зібрання його творів з передмовою і коментарями М. Ільницького вийшло у видавництві «Літопис» (Львів) у 2009 році.

Творчість Богдана-Ігоря Антонича суголосна з поезією Волта Вітмена, Еміля Верхарна, Павла Тичини, вона є гордістю і окрасою української та світової літератури, справила значний вплив на українську поезію другої половини ХХ століття. Відомий сучасний поет, критик і видавець Іван Малкович слушно зазначив: «Антонич з моцартівською філігранністю зумів поєднати правічну міфологію Лемківщини і дух модерного європейського міста. Із зачарування від його поезії народився і буде народжуватись не один український поет".

За своє коротке життя Богдан-Ігор Антонич створив 6 поетичних збірок – «Привітання життя» (1931), «Велика гармонія» (1932), «Три перстені» (1934), «Книга Лева» (1938), «Зелена Євангелія» (1938) і «Ротації» (1938). Дві останні були надруковані вже після смерті поета. А ще – він автор віршів «Різдво» та «Коляда», які стали народною колядкою «Народився бог на санях».

Перший свій вірш поет опублікував 1931 року у пластовому журналі «Вогні». Потім друкував свої поезії в багатьох періодичних виданнях. Він виступав з доповідями про українську та іноземну літератури, займався перекладами, писав публіцистику, рецензії, сатиричні фейлетони та дотепні пародії, вів літературну хроніку і редакторську діяльність у часописі «Дажбог».

Крім того, випробував свої сили у прозі та драматургії. Залишилася незакінчена новела «Три мандоліни» та великий фрагмент повісті, яка мала називатися «На другому березі», склав лібрето до опери «Довбуш», що її мав написати Антін Рудницький.

Зелена Євангелія. Богдан-Ігор Антонич. Весна — неначе карусель,на каруселі білі коні. Гірське село в садах морель,і місяць, мов тюльпан, червоний. Стіл ясеновий, на століслов’янський дзбан, у дзбані сонце. Ти поклоняйся лиш землі,землі стобарвній, наче сон цей!Збірку віршів «Зелена Євангелія» називають книгою природи. Поезія «Зелена Євангелія» — ніби візитна картка поета, він невтомно продовжує стукати в наші душі: «Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей!» Невеличкий поетичний твір насичений незвичайними порівняннями: «Весна — неначе карусель», «місяць, мов тюльпан», метафоричний образ «на каруселі білі коні» — неповторний образ весни, що міг з’явитися лише у стилі цього поета. Митець ще раз підкреслює, що наші предки шанували дві стихії — воду і сонце: «…на столі слов’янський дзбан, у дзбані сонце». Вірш «Зелена Євангелія» — це гімн природі, весні, землі, де все це гармонійно поєдналося. Захоплюють тонкі й незвичні спостереження, зроблені автором. Дійсно, хіба заметіль із пелюсток квітучих абрикосів (морель) не нагадує карусель? І місяць інколи буває червоним, як тюльпан. Земля стобарвна, і весело ловити сонце в дзбан (глечик), радіти йому, цінувати миті життя. Опис краси рідного мальовничого гірського поетового села Новиця, яке тепер знаходиться на території Польщі, ліг в основу вірша. Поетика кольору — явище глибинної структури тексту. Пряме й метафоричне значення кольору можуть бути в тісному зв’язку й зіставленні смислів.

«Зелена Євангелія» Антонич аналіз (паспорт)Євангеліє – це благая весть, радісна звістка. Автор – Богдан-Ігор Антонич. Збірка – «Зелена Євангелія»Рік написання – 1934 Рід літератури – лірика. Жанр: ліричний вірш. Вид лірики: пейзажна. Напрям – імпресіонізм, експресіонізм, симовлізм. Провідний мотив твору – гімн природі, весні, землі, якій кожен із нас має поклонятися як божеству.Ідея «Зелена Євангелія» — показати зелений світ, який для поета є священним. Композиція твору. Вірш «Зелена Євангелія» — це лише дві строфи-катрени, але в них поет висловив і почуття ліричного героя, і красу землі, і її божественне начало.

«Зелена Євангелія» образи-символи. Ліричний герой — людина, шо любить свою землю, її природу, оспівує весну, гірське село, місяць, усю багатобарвність і красу землі. Головним у вірші є образ землі. Поет переконаний, що джерело всіх слов’янських вірувань треба шукати саме тут. Із землі народжується життя. Земля є фундаментом світового дому. Поет згадує у поезії білий колір для надання своїм образам позитивного забарвлення. А червоний допомагає змалювати образ місяця більш насичено.

«Зелена Євангелія» художні засобиепітети: «білі коні», «земля стобарвна» допомагають побачити багаті кольори землі;порівняння: «весна — неначе карусель», «місяць, мов тюльпан, червоний», «земля, наче сон цей» змальовують спорідненість і гармонію різнобарвного світу, в якому все схоже в чомусь між собою — воно живе;омофони: «сонце — сон цей» використовує поет задля створення багатогранного образу — зорового, звукового, тактильного;діалектизм «морель» (пелюстки квіток абрикосів) передає національну своєрідність змалювання пейзажу, робить його впізнаваним. Віршовий розмір «Зелена Євангелія»: чотиристопний ямб із пірихієм. Римування «Зелена Євангелія» – перехресне. Твір «Зелена Євангелія» — це Євангеліє, священна книга самого поета, який поклонявся природі, вірив, що все живе має душу. Кожним рядком вірша поет невтомно стукає в нашу душу, не просить, а вимагає любити багатобарвну землю, поклонятися їй, бачити красу в усьому.

Різдво. Богдан-Ігор Антонич. Народився бог на саняхв лемківськім містечку Дуклі. Прийшли лемки у крисаняхі принесли місяць круглий. Ніч у сніговій завіїкрутиться довкола стріх. У долоні у Маріїмісяць — золотий горіх. Антонич “Різдво” аналіз (паспорт) твору. Автор – Богдан-Ігор Антонич. Рік створення: 1934. Джерелом написання поезії “Різдво” є біблійна легенда про народження Христа. Збірка: «Три перстені». Літературний рід: лірика. Жанр: ліричний вірш. Вид лірики: філософська. Напрям: модернізм. Течія: авангардизм, символізм, міфіологізм. Тема: факт народження Христа.Ідея: переосмислення факту народження Христа як події, що відбувається в кожному селі й містечку; уславлення народження життя й радості. Провідний мотив: возвеличення таїнства різдвяного вечора. У поезії “Різдво” переплетені мотиви христи­янські та язичницькі. Віршовий розмір: хорей. Римування: перехресне (абаб).

“Різдво” художні засоби. Епітети: місяць круглий, снігова завія, золотий горіх;Метафори: прийшли лемки і принесли місяць; народився Бог на санях; ніч крутиться довкола стріх; у долоні у Марії місяць – золотий горіх.“Різдво” образи-символи Образи:людей: лемки у крисанях; Марія;міфологічних істот (умовно): бог;природи: ніч у сніговій завії, місяць — золотий горіх;предметів і явищ: народження; сани; містечко; крисані (круглі капелюхи); стріхи; долоні.

Символічні образи:сани (український символ-аналог ясел, де народився Христос);лемки (символ-аналог волхвів);золотий горіх (символ-аналог дитинчати Христа, нового життя);місяць (символ батьківщини). Лемки приносять у дарунок новонародженому “місяць круглий“. Цей дар символізує – хліб. Автор «Трьох перстенів» — національно орієнтований митець, про що свідчить, наприклад, такий його запис: «Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави чи Москви… Вірю в землю батьківську і в її Поезію».

Композиція: складається із двох чотиривіршів, у яких у символічній формі розказано про волхвів, які принесли дарунки новонародженому Христу, і Марію, яка тримає на долонях (притуляє до лона) сина («золотий горіх»). Біблійну легенду про народження Христа Б.-І. Антонич розкрив по-своєму. Син Божий має людську подобу, то чому б йому не народитися «в лемківськім містечку Дуклі»? А замість пастухів прийдуть лемки й принесуть у дарунок «місяць круглий», котрий буде у Матері Марії, як золотий горіх. І це не треба розуміти, як святотатство, це відчуття близькості своєї до Сина Божого, єдності з тим, хто взяв на себе гріхи людства й постраждав за нього. Літературознавці про твір. Б.-І. Антонич не вдавався до «оязичнення християнства» чи — навпаки. Він уміло взаємодоповнював дві одна­ково рідні українцям релігійні системи. Як-от у вірші «Різдво», де християнське таїнство народження Спасителя тонко помережане язич­ницькими мотивами. Саме воно відбувається в українському, лемків­ському середовищі. І навіть волфи уподібнюються до лемків: «Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий», тобто хліб. Образ місяця, що проймає увесь твір, — теж праукраїнський, язичницький символ Різдва, народ­ження нового світу. До речі, язичницький місячний знак—«золотий горіх» опинився в долоні Матері Божої, втаємниченої у долю її небуденного Сина. Вона знає його трагічне майбутнє, але нічого вдіяти не може, покладаючись у всьому на Господнє провидіння. Отже, залучаючи творчу фантазію, уяву, автор щільно переплітає християнську й українську традиції, робить інтим­ним переживання віри.