Презентація "Дмитро Павличко"

Усе життя  Павличка – життя за Україну…

Тема: Дмитро Павличко Основні відомості про поета, перекладача. Громадянські мотиви лірики. Образно-притчевий зріз часу, історії народу, проблеми нації, окремої людини. Пісня «Два кольори», яка стала народною

Перевірка д/з Творча робота.: Прокоментуйте афористичні висловлювання В. Симоненка (можливо, доповнивши їх своїми), схарактеризуйте за ними поета. «Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини.» «Треба написати поему про Герострата. Це зараз дуже актуально. Земля кишить геростратами». «Щасливий той, хто хоче мало від життя — він ніколи не розчарується в ньому». «Найпростіший і найкоротший шлях до так званого щастя — стати обивателем».

Український поет, перекладач, літературний критик, кіносценарист, громадсько-політичний діяч. Володіє англійською, іспанською, польською мовами.

Народився Дмитро Павличко 28 вересня 1929 року в селі Стопчатів Івано-Франківської області. У селянській родині. У його батька було 5 дітей, вони жили незаможно, але щоб дати освіту своїм дітям, він був змушений працювати на поляків. Одного разу, маленький Дмитро прийшов до батька і каже йому: «Батько, чому ми прогинаємось під поляків? Я не можу змиритися з цим». На що батько відповів: «Мене візьмуть на роботу дорожником, я буду отримувати грощі.  Я змирився і ти змирись.  Я один українець, і мені важко.»

Початкову освіту здобув у польській школі, де було нелегко: « Мені важко було навчатися у польській школі. Мені вчитель дала читати вірш польською мовою, на що я відповів:  «Я українець. Буду читати вірші українською мовою», за це вчитель мене била залізною палкою по моїм лодоням  та  казала: «Нема нації «українець», є нація «русин». І ти є русином, запам’ятай!». Непокривлену душу хотіли зламати, Та ламалися тільки болючі киї, Наді мною ночами відплакала мати, Я не зрікся ні мови, ні пісні її.

Уже у 5 класі  Д. Павличко починає писати свої перші вірші  у дівочих зошитах. Він писав любовні вірші дівчаткам.

Від осені 1945p. до літа 1946р. був ув'язнений за сфабрикованим сталінськими каральними органами звинуваченням у належності до УПА.  У 1948 році вступив до Львівського університету ім. І. Франка на факультет філології. Навчався в аспірантурі, досліджуючи сонети І. Франка. Там видає свою першу збірку «Любов і ненависть».

1953р. закінчив філологічний факультет Львівського університету. Завідував відділом поезії редакції журналу «Жовтень» (нині — «Дзвін»), після переїзду до Києва працював у секретаріаті СПУ.  Перша збірка поезій «Любов і ненависть» з'явилася у 1953р. У 1954 році стає членом Спілки письменників СРСР. Пізніше побачили світ поетичні книги «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958).

З 1953 р. - завідувач літературної частини Львівського театру юного глядача ім. М.Горького.                 У 1953-1956 рр. - аспірант кафедри української літератури Львівського державного університету ім. І.Франка.                 У 1956-1958 рр. - завідувач відділу поезії журналу "Жовтень".                 У 1958-1964 рр., у 1978-1986 рр., у 1995 р. - на творчій роботі.                 У 1964-1966 рр. - сценарист при Кіностудії ім. О.Довженка.                 У 1966-1968 рр. - секретар правління Спілки письменників України.                 У 1970-1978 рр. - голова редакції журналу "Всесвіт".                 У 1986-1988 рр. – секретар правління Спілки письменників України та СРСР.                 З 1988 - секретар правління Спілки письменників України.                 У 1989-1991 рр. - народний депутат СРСР. 

1964 року Д. Павличко переїхав до Києва і очолив сценарну майстерню кіностудії ім. О. Довженка. Ним були написані сценарії кінофільмів «Сон» (1965) і «Захар Беркут» (1970). З 1966 по 1968 роки Д. Павличко працював у секретаріаті Спілки письменників України.

У 1971 — 1978 pp. Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт».

Збірка «Правда кличе» (1958), яка побачила світ на самому початку хрущовської «відлиги», засвідчила, що він був сповнений віри у можливість появи у тогочасних суспільних умовах справді вільної, духовно багатої людини. Однак вісімнадцятитисячний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів.

Етапною для Д. Павличка стала збірка «Гранослов» (1968), у якій автор утверджував ідею незнищенності національної культури. 

  Але чи не найповніше талант поета розкрився у його ліриці. Збірки «Сонети подільської осені» (1973), «Таємниця твого обличчя» (1974, 1979) стали помітним явищем в українській літературі другої половини XX ст. Традиції пристрасного слова І. Франка продовжують книги поезій «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986), «Покаянні псалми» (1994). Перу Д. Павличка належить також антологія перекладів «Світовий сонет» (1983). Літературно-критичні праці зібрані в книжках «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього слова» (1988).

Д. Павличко — один з організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України.

Народний депутат України 12(1) скликання з 1990 р. до 1994 р. Голова Комісії у закордонних справах (з 06.1990). Входив до Народної ради.                 З 10.1995 р. по 05.1998 р. - Надзвичайний і Повноважний Посол України в Словацькій Республіці.                 Народний депутат України 3 скликання у 1998-1999 рр. від НРУ. Член Комітету у закордонних справах і зв'язках з СНД (з 07.1998), член фракції НРУ (з 05.1998). 17.03.1999 достроково припинено повноваження.                 Надзвичайний і Повноважний Посол України у Республіці Польща (26.02.1999-11.01.2002). 

  Голова Товариства української мови у 1989-1990 рр.  Лауреат літературної премії Словаччини ім.П.Гвездослава, літературної премії Болгарії ім. Христо Ботєва. 

Займався перекладацькою діяльністю - переклав поезії Хосе Марті, Николи Вапцарова та сонети Шекспіра. Перекладає з англійської, іспанської, італійської, французької, португальської, їдіш та багатьох слов'янських мов.

Якими б покараннями не загрожували, поет не відмовлявся від рідного слова. Навіть тоді, коли від злиденного нелюдського життя померла мати, Дмитро Павличко не вважав себе самотнім. Поет відчував щиру материнську підтримку та допомогу рідної України, яку він безмежно любив. Дмитро Павличко каже: Та не був ні хвилини в житті сиротою, Бо вела мене далі Вкраїна моя.

…Я вірю в Україну, як в життя, Що не зникає після помертя, А воскресає в пам’яті живих, Примножує нових майданів здвиг, У плоть, де стоптаний вогонь потух, Заходить, як УПА невбитий дух... …Я вірю в Україну і молюсь, Щоб їй до ніг не бралась рабства грузь, Я вірую, що вернеться вона До свого слова, хліба і вина, До європейських родичів своїх З невольничих, скривавлених доріг, З катівень, де вмирала і росла, Прийде до свого храму і житла, Як той владика, що з Сибіру в Рим Скатованим прийшов, але святим!

Весь поетичний набуток Дмитра Павличка можна вважати уславленням рідної землі, українського народу.

Вставай, Україно, вставай, Виходь на дорогу свободи, Де грає широкий Дунай, Де ждуть європейські народи. * Ти зрікся мови рідної. Нема Тепер у тебе роду, ні народу. Чужинця шани ждатимеш дарма — В твій слід він кине сміх — погорду! Ти зрікся мови рідної… Давно написав ці слова український поет Д. Павличко, але як актуально вони звучать і донині!

«…Бувають хвилини,— зізнається Дмитро Васильович,— коли я відчуваю, як пісня повертає мені духовну силу, як оновлюється, прочищається моє єство. Без того таємного зв’язку, який існує між піснею і моєю душею, я не міг би писати». «Два кольори» — на музику О. Білаша

Вид лірики: особиста (інтимна) Жанр твору: пісня Провідна тема — це роздуми про долю людини, про те, що для неї найдорожче, це вияв любові до рідної матері, яка своїми руками вишила синові сорочку червоними і чорними нитками, що стала ліричному герою й оберегом на все життя, і нагадуванням про рану домівку Ідея — заклик не забувати про своє коріння, про батьків, про те, що є основою життя Композиція твору: вірш написаний у формі монологу сина. У якому він висловлює свою любов до матері й  подяку за її любов і турботу Римування — перехресне: навесні — мані, шляхами — нитками Віршовий розмір: п’ятистопний ямб із пірихієм

Образи твору: головний образ твору — ліричний герой, який за ментальністю, за вихованням українець. Адже, коли «малим збирався навесні піти у шлях незнаними шляхами», у подарунок від матері отримав сорочку, вишиту «червоними і чорними нитками», — традиційний символ побажання доброї долі. Сорочка, щасливі і сумні дороги, мамина любов допомагають повніше розкрити характер ліричного героя.

Художні засоби: епітети: «незнані шляхи», «щасливі і сумні дороги», «вишите життя»; метафори: «водило в безвісти життя», переплелись… мої дороги, «війнула в очі сивина»; символи: «червоне — то любов, чорне — то журба», вишита сорочка — символ материнської любові, дорога — символ життєвого шляху; рефрени «два кольори мої, два кольори», «червоне — то любов, а чорне — то журба» утверджує читача у думці, що все життя — то і є поєднання двох його кольорів: червоного — символу любові та чорного — символу журби.

У збірці «Покаянні псалми» (1994) поет прагне переосмислити власне життя, розмірковує над історією та майбутнім України.

Д. Павличка цікавлять усі теми й проблеми, що йому сучасні. Так, образно-притчевий зріз часу ми бачимо у вірші «Коли помер кривавий Торквемада». До речі, через цей вірш було знищено всю збірку, видану 18-тисячним тиражем, і автор мав великі неприємності. Томас Торквемада — кривавий тиран минулого — асоціюється з особою Сталіна. Тирана не стало, але залишилися прибічники тоталітарного режиму й засоби застрашення народу, тому ніхто не поспішав радіти. І небезпідставно. Поет завжди переймався проблемами збереження національної свідомості рідної мови. Тому болем душі пройняті його вірші про це.