Презентація "До річниці з дня народження Лесі Українки"

До 153 річниці з дня народження Лесі Українки……Хто вам сказав, що я слабка,що я корюся долі?

153 роки тому у Новограді-Волинському – 25 лютого (13-го за старим стилем) 1871 року – у шляхетній освіченій родині Олени і Петра Косачів народилася дівчинка.Її назвали Ларисою, але вона візьме псевдонім «​Леся Українка» і стане знаменитою в українській культурі. Батько Лесі (Лариси Косач) був правником, дійсним статським радником, маршалком Ковельського повіту. Мати (у дівоцтві Драгоманова) – відома письменниця і громадська діячка, яка взяла собі псевдонім – «​Олена Пчілка».

Усі діти подружжя Косачів отримували початкову освіту вдома. Для них письменниця та перекладачка Олена Пчілка сама перекладала українською мовою найвідоміші дитячі твори світової літератури. До того ж, про домашнє навчання в родині Косачів писала у спогадах наймолодша сестра Лесі Українки, Ізидора: "Олена Пчілка коли вчила когось зі своїх дітей чогось (рідної чи чужої мови), то ставила великі вимоги, а водночас за різні дитячі пустощі і провини не карала". Після такої домашньої підготовки діти продовжували навчання в гімназіях. Олена Пчілка Петро Косач

Лариса та Михайло Косачі. Київ, 1881 рік. Леся Українка, як і більшість духовно обдарованих особистостей, захоплювалася талантами та вміннями інших людей. Вона по-своєму любила кожного, хто збагатив її світ, зробив яскравішим її життя, а головне – надихнув її до пізнання. У ранньому дитинстві Леся була «нерозлийвода» зі своїм старшим братом Михайлом. Вони разом гралися, разом читали книжки, разом училися удома.

Олена Пчілка та Леся Українка. Ялта, січень 1898 У формуванні особистості Лесі Українки безперечну роль відіграла її мати – Олена Пчілка, яка сама була обдарованою людиною, талановитою поеткою. Однак, як зазначають біографи, зокрема і рідна сестра Лесі Українки – Ольга Косач-Кривинюк, у ставленні матері до доньки Лариси не було теплоти, у дитинстві вона недооцінювала її здібності, часом навіть применшувала їх, не бачила глибини Лесиної натури.

Можливо, так склалося через те, що Леся мала заглиблену в себе, «потаємну вдачу», що контрастувала із веселим характером старшого сина Косачів – Михайла. Леся дуже любила своїх молодших сестер – Ольгу, Оксану, Ізидору. Навчала їх тому, що знала і вміла сама. Лариса та Михайло Косачі. Київ, 1890-ті роки

Ольга Косач, сестра Лесі Українки. Варшава, 1895 рік. Леся у дитинстві, із розповідей її сестри, попри свою тиху вдачу, дуже любила танцювати. І вони разом зі старшим братом Михайлом (Леся дуже з ним дружила і зберегла цей зв'язок на все життя) танцювали «козачка». Але після цього Лесі чомусь ставало сумно, і як вона сама потім казала, ніби «ввижалася майбутня доля». Туберкульоз кісток у Лесі діагностували влітку 1883 року. Їй оперували ліву руку, видаливши частини кісток, уражених хворобою. Лесі довелося відмовитися від музичної кар'єри, про яку вона думала.

ХворобаІз 9-річного віку і до кінця життя Леся Українка хворіла на туберкульоз кісток. Вона називала свою боротьбу із недугою – «тридцятилітньою війною». Леся перенесла кілька операцій, весь час відчувала біль. Із часом до туберкульозу кісток додалися серйозні проблеми із легенями і нирками. Почалося все, як пише сестра Ольга, у січні 1881 року, коли у дівчинки раптом почала дуже боліти нога (деякі біографи пишуть, що перед цим Леся застудилася і, можливо, це було ускладнення важкої вірусної інфекції) і то так сильно, що дитина плакала. Лікарі вирішили, що це гострий ревматизм, лікували натираннями та мазями, і з часом, ніби все налагодилося. Лариса Косач у волинському народному вбранні. 1878 чи 1879 років

Через деякий час Лесю Українку закують майже повністю у гіпс, вільною залишиться тільки стопа однієї ноги. Рідні бачили, що дівчина вправлялася, щоб грати пальцями цієї ноги на роялі. Все життя Леся Українка була вимушена лікуватися, проходити через болючі медичні процедури, а крім цього шукати для життя місця, що уповільнювали б розвиток хвороби. Такими місцями стали Єгипет, Італія, Крим і Грузія. Леся Українка (Лариса Косач-Квітка). Єгипет, 1910 рік

Найбільший вплив, на думку біографів, справив на Лесю Українку її дядько Михайло Драгоманов. Він багато спілкувався із нею, читав їй у дитинстві в оригіналі твори світової літератури, всіляко сприяв її розвиткові. Біографи пишуть, що Леся мала свого дядька за «ідеал». Михайло Драгоманов (1841–1895) – український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч. Дядько Лесі Українки. Фото 1870-х років

Обдарована. Лариса Косач була дуже обдарованою дитиною: У 4 роки дівчинка навчилася читати (перша прочитана книжка «Розмова про земні сили» Михайла Комарова​),у 5 – грала на роялі і почала самостійно писати листи своєму дядькові Михайлу Драгоманову;у 6 років уже майстерно вишивала;у 9 – склала перший вірш – «Надія»,у 13 років – вперше опублікувала свої поезії, взявши псевдонім «Леся Українка»;

у 14 – видала першу свою поему «Русалка», а також два переклади повістей Гоголя;у 19 років написала підручник «Стародавня історія східних народів»,у 22 – за сприяння Івана Франка видала першу поетичну збірку «На крилах пісень». Леся мала хист:і до малювання (деякий час навчалася в художній школі Миколи Мурашка в Києві);і до музики (брала уроки гри на фортепіано у дружини Миколи Лисенка Ольги О'Коннор);і до вивчення іноземних мов (навчалася у приватних викладачів і вивчала мови самостійно).

Поліглотка Леся Українка знала більше ніж десяток мов, серед них і латину та давньогрецьку. Окрім рідної – української, вона вільно розмовляла французькою, німецькою, італійською, польською, болгарською і російською мовами, розуміла грузинську.«Леся мала прекрасні здібності до мов і сама про себе говорила, що, мабуть, немає такого звуку, якого вона не могла б виговорити. Вона писала свої твори українською, російською, французькою та німецькою мовами, перекладала з давньогрецької, німецької, англійської, французької, італійської та польської мов. В Єгипті почала вивчати іспанську мову.

Що стосується чоловіків, то «дружба, а не кохання» зв'язала Лесю Українку із Сергієм Мержинським, з яким вона познайомилася 1897 року під час лікування в Ялті. Леся називала його «другом моїх ідей». Мержинський жив у Мінську, і коли його стан (у нього був туберкульоз легень або як тоді казали – сухоти) дуже погіршився, Леся Українка поїхала його доглядати, попри те, що її мати Олена Пчілка була категорично проти цього. За одну ніч, біля ліжка помираючого Мержинського, 18 (31) січня 1901 року Леся Українка написала поему «Одержима». Сергій Мержинський, 1899 рік

Свою долю Леся Українка зв'язала із Климентом Квіткою…Якось у листопаді 1898 року Леся читала своє оповідання «Над морем» на зібранні літературно-артистичного гуртка Київського університету. Там вона познайомилася із 18-літнім першокурсником Климентом Квіткою. Вони мали велике спільне захоплення – український фольклор. Улітку 1901 року Климент Квітка їде разом із Лесею Українкою у подорож Буковиною. Поступово у них виникають стосунки. 7 серпня 1907 року Леся Українка і Климент Квітка офіційно оформили шлюб, а через два тижні разом вирушили до Криму, де Квітка отримав посаду в суді. Ця робота забирала у нього багато сил, але не давала достатньо грошей для нормального життя. Через нервове і фізичне перенапруження Климент і сам захворів на туберкульоз. Але приклад Лесі надихав його, і Квітка робив усе, щоб урятувати їх обох. Климент Квітка (1880–1953)

Останні дні у ГрузіїОстанній час свого життя Леся провела у грузинському містечку Сурамі разом із Климентом Квіткою. Вони приїхали до Грузії у 1903 році, жили там у різних місцях і активно працювали, зокрема над обробкою зібраного фольклору та Лесиних драм. Останнє десятиліття у житті Лесі Українки вважають найбільш плідним і зрілим періодом її творчості. «Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?» – пише Леся. Леся Українка (1871–1913). Київ, травень 1913 року.

Дізнавшись, що донька дуже погано вже себе почуває, до неї у Грузію разом із Ісидорою приїжджає мати – Олена Пчілка. І Леся Українка в останні дні і години життя надиктовує їй начерки своєї останньої, незакінченої драми «На передмісті Александрії...». Померла Леся Українка на 43-му році життя 19 липня (1 серпня) 1913 року в Сурамі.

Спадок. По собі Леся Українка залишила вражаючі поетичні поеми, прозові твори, понад 270 віршів, публіцистичні статті, а також неперевершені переклади світової класики. «Ще у 1889 році в листі до брата Михайла Леся Українка виклала велику програму перекладів творів світової літератури українською мовою. В рамках цієї програми вона перекладала твори Гейне – «Ліричні співанки» (1890), поему «Атта Троль» (1893) та інші поезії. Серед її перекладів – гімни з «Рігведи» (1890), поезії Давнього Єгипту (1910), спроби перекладів творів Гомера, Данте, Шекспіра, Байрона».

Драму-феєрія «Лісова пісня» - шедевр української і світової літератури, драматургії. Розповідаючи у «Лісовій пісні» сумну історію кохання, Леся Українка дивовижно точно та вишукано передала глибину вічного протистояння між світлим і темним у людському єстві, прірву між красою природи, неповторністю душі, здатної її відчувати, і потворністю обмеженості та жадібності. У цей твір Леся Українка вклала усе своє дитинне зачудування світом, свій пошук спорідненої душі, увесь свій життєвий досвід, енциклопедичні знання і непересічний багатогранний талант. Леся Українка написала «Лісову пісню» у Кутаїсі (Грузія) менше ніж за два тижні. Мультфільм «Мавка. Лісова пісня», 2017 рік

Вірші Лесі Українки про кохання Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати. Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;Я часто питаю себе: чи кохаю? – Одказую: ні!Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб’ється,Дивлюся на тебе й не можу одвести очей,І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається. Наче жива твоя постать і кожнеє слово s речей. Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні…Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу,– Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?» – чи я б тобі мовила: ні ?..***

ВІДПОВІДЬНе жаль мені, що я тебе кохаю,Та в нас дороги різно розійшлись. Ні не кажи, що зійдуться колись!Не зійдуться,мій друже,я те знаю. Моє кохання–то для тебе згуба: Ти наче дуб високий та міцний,Я ж наче плющ похилий та сумний,–Плюща обійми гублять силу дуба. Та без притулку плющ зелений в’яне,Я не зав’яну, я знайду руїни,Я одягну обдерті, вбогі стіни,Зелений плющ оздобою їм стане. В країну смутку вітерець прилинеІ принесе мені луну розмови. Від мого дуба любого з діброви,-І спогад любих літ повік не згине.

Все життя Лесі Українки було прикладом справжньої мудрості та волі. У її творах не було жодного слова нарікання на несправедливу долю. Хто вам сказав, що я слабка,що я корюся долі?Хіба тремтить моя рукачи пісня й думка кволі?Ви чули, раз я завелажалі та голосіння, –то ж була буря весняна,а не сльота осіння. А восени… Яка журба,чи хто цвіте, чи в’яне,тоді й плакучая вербазлото-багряна стане. Коли ж суворая зимапокриє барви й квіти –на гробі їх вона самарозсипле самоцвіти.

Contra spem spero. Гетьте, думи, ви хмари осінні!То ж тепера весна золота!Чи то так у жалю, в голосінніПроминуть молодії літа?Ні, я хочу крізь сльози сміятись,Серед лиха співати пісні,Без надії таки сподіватись,Жити хочу! Геть, думи сумні!Я на вбогім сумнім перелозіБуду сіять барвисті квітки,Буду сіять квітки на морозі,Буду лить на них сльози гіркі.І від сліз тих гарячих розтане. Та кора льодовая, міцна,Може, квіти зійдуть – і настане. Ще й для мене весела весна. Я на гору круту крем’яную. Буду камінь важкий підійматьІ, несучи вагу ту страшную,Буду пісню веселу співать. В довгу, темную нічку невидну. Не стулю ні на хвильку очей –Все шукатиму зірку провідну,Ясну владарку темних ночей. Так! я буду крізь сльози сміятись,Серед лиха співати пісні,Без надії таки сподіватись,Буду жити! Геть, думи сумні!

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей. А тепера я в тебе остатню надію вложила. О, не згасни ти, світло безсонних очей!Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чарив серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари,не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть. Я вже давно інших мрій відреклася для тебе. Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя. Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,і тепер вже немає мені вороття. Тільки — життя за життя! Мріє, станься живою!Слово, коли ти живе, статися тілом пора. Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,той не вмре, не здобувши нового добра. Мріє, колись ти літала орлом надо мною, —дай мені крила свої, хочу їх мати сама,хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,а як прийдеться згинуть за теє — дарма!

До мого фортепіано​Мій давній друже! мушу я з тобою. Розстатися надовго… Жаль мені!З тобою звикла я ділитися журбою,Вповідувать думки веселі і сумні. То ж при тобі, мій друже давній, вірний,Пройшло життя дитячеє моє. Як сяду при тобі я в час вечірній,Багато спогадів тоді встає!Картина повстає: зібравсь гурточок,Провадить речі, і співа, й гука,На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок. Чиясь весела виграва рука. Та хто се плаче там, в другій хатині?Чиє ридання стримане, тяжке?.. Несила тугу крить такій малій дитині,Здавило серце почуття гірке. Чого я плакала тоді, чого ридала?Тоді ж кругом так весело було…Ох, певне, лихо серцем почувала,Що на мене, мов хмара грізна, йшло!Коли я смуток свій на струни клала,З’являлась ціла зграя красних мрій,Веселкою моя надія грала,Далеко линув думок легкий рій. Розстаємось надовго ми з тобою!Зостанешся ти в самоті німій,А я не матиму де дітися з журбою…Прощай же, давній, любий друже мій!

Лісова пісня (уривок)(останній монолог Мавки)О, не журися за тіло!Ясним, вогнем засвітилось воно,чистим, палючим, як добре вино,вільними іскрами вгору злетіло. Легкий, пухкий попілецьляже, вернувшися, в рідну землицю, –стане початком тоді мій кінець. Будуть приходити люди,вбогі й багаті, веселі й сумні,радощі й тугу нестимуть мені,їм промовляти душа моя буде. Я обізвуся до нихшелестом тихим вербової гілки,голосом ніжним тонкої сопілки,смутними росами з вітів моїх. Я їм тоді проспіваювсе, що колись ти для мене співав,ще як напровесні тут вигравав,мрії збираючи в гаю.. Грай же, коханий, благаю!