Презентація до уроку за темою "Ернест Сетон-Томпсон. "Лобо". Зображення художніх образів, їх розкриття у подіях твору".х

Ернест Сетон-Томпсон Зображення художніх образів, їх розкриття в подіях твору “Лобо”

Як не дивно, але вовк є одночасно символом жорстокості, кровожерливості та доблесті, честі. А ще у міфах багатьох народів він асоціювався з богом війни. Вовк Індіанці називали Сетона-Томпсона Чорним Вовком, і це не було образою. Згадайте мудрого Акелу з твору Редьярда Кіплінга “Мауглі”, вовчицю-матір, яка всиновила хлопця і готова була битися за нього з тигром Шерханом. Редьярд Кіплінг, який дружив з Ернестом Сетоном- Томпсоном, знав про випадки всиновлення дітей вовками. Та й близнюків Ромула і Рема, що засновали Рим, вигодувала вовчиця. Чому ж люди бояться вовків? В оповіданні “Лобо” автор пише, що могутній вовк не те, що не нападає на людей, а навіть близько до них не підходить. Зграя, яка щойно вполювала телицю, тікає від одного ковбоя. Щоправда, розумний Лобо, як і мешканці джунглів, добре знає, що таке рушниця. Далеко не найкраща репутація у вовків – героїв казок. Дещо жорстокі, дещо дурнуваті, вони не є прикладом для наслідування, вже не кажучи про вовкулаків, чия репутація просто жахлива.

В. М. Сиров “Закоханий вовк” Читаючи твір далі, ми не тільки станемо свідками запеклої боротьби людини і вовка, але й переконаємось у тому, що тварина здатна на справжні почуття. Інстинкти чи почуття? Для нас символом кохання є лебеді, але ж і вовки складають подружні пари один раз і на все життя, й таке спостереження присутньо в оповіданні “Лобо”. Е. Сетон-Томпсон постійно наголошував, що лише спілкування з живою природою, дбайливе ставлення до неї може бути джерелом радості й розуміння цінності існування. Тому в автора – новий підхід до зображення вовків. У чому він полягає, побачимо, звернувшись до змісту оповідання.

III Я не раз помічав, що у зграї Лобо не все гаразд. Скажімо, чому попереду слідів ватажка видно відбитки меншого вовка? Я не міг збагнути причини, та ось один ковбой мені сказав: — Бачив їх сьогодні. Стрій порушує і відривається від зграї Бланка. Отже Бланка — справді самиця. Жоден вовк-самець не дозволить собі йти попереду ватажка, інакше накладе життям. Це наштовхнуло мене на новий план. Вовки мали за звичку підходити до кожної туші, що траплялася їм на шляху, навіть не маючи наміру їсти. Я сподівався, що ця їхня звичка стане мені в пригоді, хоча здогадувався, що Лобо розкусить мою хитрість з м'ясом і заборонить зграї наблизитися до нього, але я покладав великі надії на голову, яка мала цілком безневинний вигляд. Наступного ранку я вирушив обстежити капкани. Яка радість! Земля навколо них була густо поцяткована свіжими вовчими слідами, а місце, де лежала голова з капканом, було порожнє. Побіжний огляд слідів переконав, що Лобо справді не дозволив зграї наблизитися до м'яса, але один, менший вовк, легковажно підійшов понюхати голову, що лежала осторонь, і потрапив у сталеві лабети.

Ми подалися слідами і за милю побачили цього горопашного вовка — Бланку. Завваживши людей, вовчиця наддала бігу, але голова телиці, що важила понад п'ятдесят фунтів, добряче їй заважала. Однак Бланка сильно випередила мого помічника, який ішов пішки. Ми перехопили її поблизу скелястого узгір'я: голова телиці міцно застрягла рогами між камінням. Ніколи раніше не доводилося мені бачити такої красивої вовчиці. М'яка густа шерсть Бланки була срібно-сірого відтінку. Вона обернулася, готуючись стати до бою, і завила. Її голос був сповнений розпачу. Луна відкотила його далеко в гори. Неподалік з ущелини басовитим виттям озвався вірний Лобо. То був останній поклик Бланки: ми підступали ближче, біла вовчиця мала берегти сили, щоб боронитися. Невдовзі сталася неминуча трагедія, від згадки про яку мені стає моторошно. Кожен із нас накинув на шию приреченій тварині ласо і погнав коня в протилежний бік. Мотузки зашморгнулися, кров хлюпнула з горла Бланки, очі оскляніли, кінцівки витягнулися і знерухоміли. Ми поскакали додому, волочачи мертву вовчицю, і раділи, що завдали зграї Лобо першого смертельного удару.

Дорогою ми чули тужливе завивання. Старий ватажок блукав мов неприкаяний, сподіваючись знайти Бланку. Він-бо не хотів її кидати, але нічим не міг зарадити біді, порятувати; страх перед вогнепальною зброєю глибоко сидів у ньому. Цілий день ми чули виття: у безнадійних пошуках вовчиці минав час. Я сказав одному з ковбоїв: — Тепер я певен, що Бланка була його подругою. Надвечір Лобо став ніби наближатися до нашої ущелини: його виття чимраз ближчало. Як разюче воно змінилося. Войовничий клич воїна-звитяжця, хижу лють і нескореність заступили відчай, горе і глибокий сум. Лише проти ночі він, певно, знайшов місце, де сконала Бланка: протяжливий стогін вихопився з грудей Лобо. Від його скорботи хололо в серці. Я ніколи б не повірив, що відчуватиму таке гостре почуття жалю до нього. Суворі, стримані ковбої не уявляли, щоб вовк так гірко побивався. Лобо зрозумів, що сталося: земля на тому місці була скривавлена. Він побіг слідами наших коней аж до ранчо мого друга. Що гнало його — жадоба помсти чи сподівання знайти там Бланку — не знаю. Принаймні частково відплатити за кривду йому вдалося. За п'ятдесят ярдів від воріт ранчо він напав на нашого сторожового собаку й роздер сердегу на шматки. Очевидно, Лобо приходив сам, на ранок я не помітив більше нічиїх слідів. Він знавісніло гасав навколо ранчо, втративши страх. Я чекав на це і понаставляв по всьому пасовиську багато нових капканів. Перегодом переконався, що він таки попався в один, але завдяки своїй могутній силі вирвався зі сталевих лещат.

Я був переконаний, що Лобо ганятиме довкіл, доки відшукає труп Бланки, тож усі зусилля спрямував на те, щоб покінчити з ним, перш ніж він угамується і назавжди покине місце. Я зрозумів, що припустився великої помилки, коли вбив білу вовчицю і не скористався нею як живою приманкою, тоді б мені вдалося заскочити Лобо тієї-таки ночі. Я зібрав усі капкани — сто тридцять міцних сталевих вовчих пасток — і поставив їх по чотири вздовж усіх стежок, які вели в ущелину. Кожен капкан окремо кріпився до колоди, а кожна колода в свою чергу окремо прикидалася землею. Маскуючи їх, я ретельно знімав дерен, клав його на полотно, щоб по закінченні роботи знову покласти на місце, аби старий вовк не помітив бодай найменшого сліду людини. Коли капкани були надійно сховані, я протяг між ними труп бідолашної Бланки. Потім відтяв вовчиці одну лапу і наслідив нею над кожним капканом. Я вдавався до всіляких хитрощів і вживав усіх пересторог, аби забезпечити успіх.

Пізно ввечері я повернувся додому. Вночі мені чувся голос Лобо, але я не був того певен. Назавтра згуслі вечірні сутінки не дали мені об'їхати всієї північної частини ущелини і довідатися щось про старого ватажка. За вечерею один із ковбоїв сказав: — Уранці худоба в Північній ущелині чогось страшенно ревла. Може, в капкан упіймалася якась звірина? Лише пополудні наступного дня мені пощастило дістатися до вказаного місця, іще здалеку я побачив велику сіру тінь, що при моїй появі підвелася з землі, марно намагаючись метнутися кудись убік. Переді мною виріс сам Лобо, могутній володар Курумпо, міцно стиснутий сталевими лещатами. Безталанний герой! Він ні на мить не припиняв пошуків своєї подруги, натрапив на її слід, сліпо, не роздумуючи кинувся вперед і потрапив у пастку. Чотири капкани намертво стиснули в своїх сталевих обіймах чотири лапи звіра, а густа мережа слідів на землі свідчила про те, що худоба збиралася навколо переможеного кривдника, щоб поглузувати з нього, але близько підійти не наважувалася. Два дні й дві ночі пролежав він прикутий і геть знесилився.

Та коли я підійшов до нього майже впритул, звір підвівся, шерсть на ньому наїжилася. Востаннє я почув його могутній, оглушливий голос. Він завив, скликаючи своїх підданців. Але ніхто не озвався, не прибіг на поміч. І тоді він зібрав останні сили й кинувся на мене. Марно. Кожен капкан важив щонайменше триста фунтів. Лобо був безсилий проти них. Він скреготав могутніми іклами, кусаючи ненависні ланцюги, а коли я спробував торкнутися до нього рушницею, схопив її зубами і залишив на ній глибокі прим'ятини. Очі звіра потемніли від люті й ненависті, щелепи грізно клацали, але мене й коня, що тремтів від страху, годі було дістати., Лобо сильно виснажився від голоду й втрати крові і невдовзі знесилено впав на землю. Щось схоже на жалість ворухнулося у мене в грудях, коли я збирався вчинити з ним те, що він звично робив зі своїми жертвами. — Старий невгамовний свавільнику! Герою незліченних спустошливих набігів! — сказав я, звертаючись до нього. — За хвилину ти станеш купою мертвечини. Так буде справедливо! Ласо майнуло в нього над головою. Але ватажка не так легко було обдурити. Перш ніж петля зашморгнулася в нього на шиї, він на льоту схопив її зубами, легко перекусив і кинув під себе.

Звісно, я мав напохваті рушницю, але мені шкода було псувати його чудову шкуру. Тож я погнав коня до табору й повернувся з ковбоєм і новим ласо. Ми кинули вовку цурпалок, який він міцно схопив зубами, і перш ніж Лобо встиг випустити його, наші ласо просвистіли в повітрі і упали йому на шию. Промінь життя поволі згасав в очах могутнього володаря Курумпо. Я гукнув до свого помічника: — Стривай! Захопимо його живцем і відвеземо до табору. Лобо так знемігся, що ми легко просунули йому в пащу товсту палицю, пообсновували щелепи міцним мотузяччям і прив'язали до палиці. Палиця тримала мотузку, мотузка — палицю. Таким чином ми убезпечили себе від грізного звіра. Лобо вгамувався і байдуже позирав на нас, наче хотів сказати: "Ваше зверху. Ви здолали мене. Тож робіть зі мною, що хочете!.." Відтоді він перестав нас помічати. Ми надійно зв'язали йому ноги. Лобо не загарчав, не завив, навіть не підвів голови. Хекаючи, ми ледве завдали вовка коневі на спину. Лобо дихав рівно й спокійно, мов уві сні. Очі знову стали ясними й чистими. Але на нас вони не дивились. Погляд його линув у далечінь, обіймав колишні володіння, де щасливилося йому та його грізній зграї.

Ми їхали поволі і незабаром дісталися до ранчо. Накинули на Лобо ошийник, сталевими ланцюгами прип'яли його до стовпа на пасовиську й розв'язали йому ноги. Тут я вперше ретельно оглянув вовка і переконався, що не можна сліпо вірити народним переказам про живих героїв. На шиї в Лобо не було золотого ошийника, а на плечах перевернутого хреста, який би свідчив про таємну спілку з дияволом. Зате на боці в нього я помітив широкий рубець — слід від ікла Джуни — ватажка зграї вовкодавів Теннерея, який вона залишила, перш ніж Лобо загриз її. Я поставив перед ним воду і м'ясо, але він навіть не повернув голови. Лежав нерухомо, жовтаві очі пильно дивилися на вхід в ущелину, в прерії, широкі й безкраї. Він не здригнувся й тоді, коли я доторкнувся до нього. Сонце сідало за обрій, а Лобо невідривно дивився в далину, Я сподівався, що вночі старий ватажок скликатиме свою зграю, 'навіть приготувався до цього. Але він уже кликав її в скрутну мить, і ніхто не прибіг на допомогу. Більше він кликати не схотів. Кажуть, лев, який позбувся сили, орел, що втратив волю, і голуб, котрого розлучили з подругою, гинуть від розбитого серця. Тож чи можна було сподіватися, що серце цього нескореного свавільця стерпить потрійний удар? Він втратив і силу, і волю, і подругу.

Коли зарожевів світанок, Лобо лежав так само спокійно, немовби спочивав. Але старий ватаг уже був мертвий. Я зняв ланцюг з його могутньої шиї. Один з ковбоїв допоміг мені відтягти труп у повітку, де лежала й Бланка. Ми поклали Лобо поруч із нею, і ковбой сказав: — Нарешті ти знайшов її. Тепер ви знову разом.

Наданий план відбиває те, про що йдеться у творі. Наше завдання – простежити, як розкриваються художні образи твору – мисливця і вовка – у ціх подіях. План оповідання І. Історія зграї Лобо. 1. Долина Курумпо та її мешканці. 2. Зграя Лобо. 3. Невдалі полювання. ІІ. Спроби оповідача- мисливця вполювати Лобо. 1. Знайомство автора з ватажком зграї. 2. Надзвичайна кмітливість і хитрість старого пройди. 3. Лобо розв’язує всі головоломки. ІІІ. Потрійний удар. 1. Бланка потрапляє до пастки. 2. Скорбота старого вожака. 3. Пастка для могутнього вовка. 4. Смерть володаря Курумпо.

Звісно, зображуючи самого себе, автор не надасть свій портрет і не висловить ставлення до себе самого. Залишаються - Вчинки персонажа - Взаємини з іншими героями Прийоми зображення художнього образу Портрет Вчинки персонажа Взаємини з іншими героями Ставлення автора до героя Саме такі прийоми використовує автор, зображуючи Лобо

Лобо Портрет: «Старий Лобо — справжній велетень — був надзвичайно дужим і хитрим звіром. Його нічне виття враз розпізнавали усі тутешні люди.» «З-поміж усіх (вовчих слідів) помітно виділявся відбиток Лобо. Відомо, що розмір сліду звичайного вовка — чотири з половиною дюйми, а відбиток лап старого ватажка сягав п'яти з половиною дюймів.» «Згодом я дізнався, що він важив сто п'ятдесят фунтів.»

«Він шастав у темряві і, хоч капкани були ретельно замасковані, відразу викрив перший з них. Лобо наказав зграї зупинитися, а сам заходився розгрібати землю навколо, доки розкопав і капкан, і ланцюг, і колоду. Лобо перебігав від капкана до капкана і з кожним проробляв те саме. » Лобо Вчинки персонажа: «…був ватажком зграї сірих вовків», «Лобо наздогнав її (телицю), люто вп'явся в горло, і вгрузаючи в землю лапами, різко спинився. Від могутнього ривка телиця повалилася, задерши ратиці догори. Лобо теж перекинувся на спину, але миттю скочив на ноги.»  «Старий ватажок не брав участі в розправі. Він повалив жертву і всім своїм виглядом, здавалося, говорив: "Чому ніхто з вас не зробив так само, а лише марно гаяв час?" «Лобо повів свою зграю до найближчої гірської розколини, перетяв неглибокий струмок і втік від мисливця.» «Тут-таки я переконався, що він не ковтнув жодної принади, а ніс усі в пащі. Поскладав їх на купу і обгидив, висловивши таким чином своє зухвале презирство до моїх хитрощів. Після цього він подався геть, ведучи за собою свою зграю, про яку так дбайливо піклувався.» «…старий вовкулака достоту знав, що моральна сила отари — цапи. Він проскочив по спинах овець до їхніх бородатих ватажків і миттю загриз їх. Перелякані на смерть вівці кинулися врозтіч.»

Лобо здається непереможним – могутній, розумний, обережний, він дбає про своїх підлеглих і здається кмітливішім за мисливця. Мимоволі у читачів виникає симпатія до вовка, й вона посилюється, коли ми бачимо, наскільки вірний він у коханні. Лобо Вчинки персонажа: «Лобо вільно біг стежкою і вже був між двома паралельними рядами капканів, як завважив "поперечку". Старий пройда зупинився саме вчасно. Лобо не збочив ні на дюйм уліво чи вправо, обережно, повільно позадкував, ставлячи кожну лапу в свій попередній слід, доки опинився в безпечному місці. Перегодом обійшов капкани з іншого боку і задніми ногами заходився загрібати землю, так що каміняччя і грудки летіли навкруг, аж поки механічні пружини спрацювали й заклацнулися. Точнісінько так само він робив і в інших випадках. Попри всі мої хитромудрі виверти, Лобо ні разу не схибив, неухильно обминав небезпеку, розв'язуючи всі мої головоломки, й досі чинив би він свої спустошливі набіги, якби глибока прихильність до подруги не занапастила його.»

«Безталанний герой! Він ні на мить не припиняв пошуків своєї подруги, натрапив на її слід, сліпо, не роздумуючи кинувся вперед і потрапив у пастку. Чотири капкани намертво стиснули в своїх сталевих обіймах чотири лапи звіра…» Закоханий вовк Вчинки персонажа: «Лобо справді не дозволив зграї наблизитися до м'яса, але один, менший вовк, легковажно підійшов понюхати голову, що лежала осторонь, і потрапив у сталеві лабети.» «(Бланка) завила. Її голос був сповнений розпачу. Луна відкотила його далеко в гори. Неподалік з ущелини басовитим виттям озвався вірний Лобо.» «Старий ватажок блукав мов неприкаяний, сподіваючись знайти Бланку. Він-бо не хотів її кидати, але нічим не міг зарадити біді…» «Надвечір Лобо став ніби наближатися до нашої ущелини: його виття чимраз ближчало. Як разюче воно змінилося. Войовничий клич воїна-звитяжця, хижу лють і нескореність заступили відчай, горе і глибокий сум.» «Лише проти ночі він, певно, знайшов місце, де сконала Бланка: протяжливий стогін вихопився з грудей Лобо.» «Він побіг слідами наших коней аж до ранчо» «Він знавісніло гасав навколо ранчо, втративши страх.»

«Я поставив перед ним воду і м'ясо, але він навіть не повернув голови. Лежав нерухомо, жовтаві очі пильно дивилися на вхід в ущелину, в прерії, широкі й безкраї.» «Я сподівався, що вночі старий ватажок скликатиме свою зграю, 'навіть приготувався до цього. Але він уже кликав її в скрутну мить, і ніхто не прибіг на допомогу. Більше він кликати не схотів.» «Коли зарожевів світанок, Лобо лежав так само спокійно, немовби спочивав. Але старий ватаг уже був мертвий.» Нескорений Вчинки персонажа: «Два дні й дві ночі пролежав він прикутий і геть знесилився. Та коли я підійшов до нього майже впритул, звір підвівся, шерсть на ньому наїжилася. Востаннє я почув його могутній, оглушливий голос.» «він зібрав останні сили й кинувся на мене…» «Він скреготав могутніми іклами, кусаючи ненависні ланцюги, а коли я спробував торкнутися до нього рушницею, схопив її зубами і залишив на ній глибокі прим'ятини. Очі звіра потемніли від люті й ненависті, щелепи грізно клацали» «Ласо майнуло в нього над головою. Але ватажка не так легко було обдурити. Перш ніж петля зашморгнулася в нього на шиї, він на льоту схопив її зубами, легко перекусив і кинув під себе.» «…ми убезпечили себе від грізного звіра. Лобо вгамувався і байдуже позирав на нас, наче хотів сказати: "Ваше зверху. Ви здолали мене. Тож робіть зі мною, що хочете!.." Відтоді він перестав нас помічати.» «Ми надійно зв'язали йому ноги. Лобо не загарчав, не завив, навіть не підвів голови.» «Лобо дихав рівно й спокійно, мов уві сні. Очі знову стали ясними й чистими. Але на нас вони не дивились.»

Взаємини з іншими героями Піклується про зграю, завжди йде попереду. Розгадує всі хитрощі мисливців. Дозволяє Бланці те, чого не пробачив би іншим вовкам. Шукає вовчицю поблизу табору ковбоїв, ризикуючи життям. Ненавидить людей, бореться до останнього, але визнає свою поразку й припиняє боротьбу, коли опиняється у полоні. Відмовляється від води та їжі з рук ворогів.

Висновок: у І ч. автор знайомить читача зі своїм героєм, дає описову характеристику; у ІІ ч. автор показує хитрість і кмітливість Лобо; у ІІІ ч. автор дає оцінку вчинкам героя і висловлює своє ставлення до нього, де відчувається повага й співчуття. Авторське ставлення до персонажа Подивимося, якими словами називає пиьменник свого героя протягом твору І частина: могутній володар, старий Лобо, Володар Лобо, хижак, ватажок зграї, справжній велетень, дужий і хижий звір, старий ватажок, сіроманець, осоружний свавільник. ІІ частина: сірий проноза, лиходій, вовк-перевертень, старий пройдисвіт, старий ватажок, сірий поганець, старий пройда, старий вовкулака, старий проноза. ІІІ частина: вірний Лобо, старий ватажок, воїн-звитяжець, могутній володар Курумпо, безталанний герой, переможений кривдник, старий невгамовний свавільник, герой незліченних спустошливих набігів, нескорений свавільник, грізний звір, старий ватаг.

«Коли капкани були надійно сховані, я протяг між ними труп бідолашної Бланки. Потім відтяв вовчиці одну лапу і наслідив нею над кожним капканом. Я вдавався до всіляких хитрощів і вживав усіх пересторог, аби забезпечити успіх.» Автор (мисливець) Вчинки персонажа: Погодився допомогти скотарям, які зазнавали величезних збитків. Ретельно вивчав місцевість, закони зграї Лобо, поведінку ватажка. «…зрозумів: шкода й думки вполювати Лобо в горах верхи на коні.» Вигадував «десятки хитромудрощів, на які … пускався, щоб обвести "вовка-перевертня".  розташував капкани у формі літери «Н», коли помітив, що Лобо «спинявся і збочував щоразу, помічаючи на дорозі якийсь підозрілий предмет.» Вполював вовчицю, про що пише: “…сталася неминуча трагедія, від згадки про яку мені стає моторошно.» «… зібрав усі капкани — сто тридцять міцних сталевих вовчих пасток — і поставив їх | по чотири вздовж усіх стежок, які вели в ущелину.» 

Полювання закінчилося перемогою мисливця. І це не випадковість, а наслідки уважного спостереження за світом природи, вміння читати сліди тварин, знання їхньої психології. Автор “олюднює” своїх героїв. Автор (мисливець) Вчинки персонажа: «Щось схоже на жалість ворухнулося у мене в грудях, коли я збирався вчинити з ним те, що він звично робив зі своїми жертвами. — Старий невгамовний свавільнику! Герою незліченних спустошливих набігів! — сказав я, звертаючись до нього. — За хвилину ти станеш купою мертвечини. Так буде справедливо!» «…я мав напохваті рушницю, але мені шкода було псувати його чудову шкуру. Тож я погнав коня до табору й повернувся з ковбоєм і новим ласо. Ми кинули вовку цурпалок, який він міцно схопив зубами, і перш ніж Лобо встиг випустити його, наші ласо просвистіли в повітрі і упали йому на шию.» «…ми легко просунули йому в пащу товсту палицю, пообсновували щелепи міцним мотузяччям і прив'язали до палиці. Палиця тримала мотузку, мотузка — палицю. Таким чином ми убезпечили себе від грізного звіра.» «Я поставив перед ним воду і м'ясо…» «Я сподівався, що вночі старий ватажок скликатиме свою зграю, 'навіть приготувався до цього.» «…старий ватаг уже був мертвий. Я зняв ланцюг з його могутньої шиї.» 

Е. Сетон-Томпсон був згодний із мудрістю прислів’я «І тварина розумна, дарма що не говорить». Отже, ми переконалися, що письменникові є що сказати своїм читачам, адже він розбирається у психології та поведінці тварин і людей. Автор завжди переслідував одну, але велику й благородну мету – зупинити по можливості безглузде та безцільне знищення тварин. Автор (мисливець) Взаємини з іншими героями: - приїжджає до давнього друга, щоб “покласти край розбійницьким нападам сірої зграї». - не соромиться звертатися за допомогою до ковбоїв. - з повагою й співчуттям ставиться до тварин, яких повинний вполювати.

Нагадую: Тема – коло подій, життєвих явищ, змальованих у творі (тобто те, про що йдеться у художньому творі). Ідея художнього твору – його провідна думка, емоційна спрямованість (тобто те, що утверджує, проголошує автор). Завдання: визначити тему та ідею оповідання “Лобо”

Тестові запитання В якому столітті відбуваються події, описані в оповіданні “Лобо”? А ХVІІІ; Б ХІХ; В ХХ. Де відбуваються події твору? А на півдні Нью-Джерсі; Б на заході Колорадо; В на півночі Нью-Мексико. Як перекладається слово “Лобо”? А звір; Б хижак; В вовк. Чому місцеві фермери воліли позбутися сіромах? А не хотіли терпіти таких сусідів; Б зазнавали від них великих збитків; В вовки були джерелом перенесення сказу. Зі скількох особей складалась зграя? А 5; Б 7; В 9. Від імені кого ведеться оповідь у творі? А автора; Б фермера; В оповідача.

7. Про що йдеться в оповіданні “Лобо”? А про взаємовідносини людини та дикої природи; Б про величезного вовка надзвичайної сили та розуму; В про буденне життя скотарів Нью-Мексико. 8. Яку шкоду наносила зграя Лобо скотарям Курумпо? А один раз на тиждень знищувала 20 овець; Б щодня з'їдала одну телицю; В нападала на людей та сторожових собак. 9. Єдине, чого боявся Лобо: А наближатися до людського житла; Б собак-вовкодавів; В вогнепальної зброї. 10. Чому Лобо втратив обережність і потрапив у лещата? А зголоднів; Б тікав від людей і не помітив пастки; В довго шукав Бланку й утратив обережність. 11. “Кажуть, лев, який позбувся сили, орел, що втратив волю, і голуб, котрого розлучили з подругою, гинуть від розбитого серця. Тож чи можна було сподіватися, що серце цього нескореного свавільця стерпить потрійний удар?» Про якій потрійний удар йдеться? А про потрійне поранення; Б він втратив силу, волю й подругу; В він втратив чуйку, зір заслаб, сила зменшилася. 12. Яка думка утверджується у творі? А гуманне ставлення до регулювання популяції вовків; Б засуджується жорстокість людини по відношенню до тварин; В возвеличується мужність, мудрість та вірність дикої тварини.

Домашнє завдання Відповісти на тестові запитання. Підготуватися до контрольної роботи за темою “Природа і людина”.