Василь Стефаник увійшов в історію світової новелістики як автор правдивих соціально-психологічних новел з життя галицького селянства. Леся Українка, характеризуючи його творчість, зазначала: «Він володіє тяжким секретом передавати настрої в розмовах і в обстановці... Двома-трьома швидкими штрихами він надзвичайно яскраво зображує нам цілі драми.»
На розвиток релігійної свідомості, як і загалом на становлення особистості Василя Стефаника, визначальний вплив мала мати. З нею пов'язані найдорожчі спогади дитинства, вона завжди опікувалась ним найбільше. Любов письменника до матері була настільки сильною, що він розірвав відносини з батьком, який одружився вдруге після смерті першої дружини.
Відхід у вічність матері став трагедією всього життя Василя Стефаника. "З дому я їхав так, що поза собою не лишав нічо, лишень мамин гріб, а перед собою нічого не видів. Міг-єм станути посеред дороги і не вертатися, і дальше не йти... Я цілював сухі руки моєї мами і студене чоло і чув-єм над собою заметіль життя без світла "
Творчість для Стефаника стала офірою матері, втіленням його любові, вдячності і пам'яті про неї. "Наробилася коло мене, набідилася. А тепер я для неї працюю. Мої чувства і моя фантазія лишень на єї послузі. Я так довго буду працювати, аж єї гріб замкну у своїй голові та й тогди вона ме мати найкрасшу могилу“.
«Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру... За них я буду писати і для них",- так влучно висловив своє творче покликання Василь Стефаник, син простого селянина, який зумів піднятися до найвищих вершин духовності. Талант письменника найбільше виявився у жанрі соціально-психологічної новели. Уривчаста, нервова фраза зближує його з одним із найпопулярніших стильових напрямків початку XX ст. - експресіонізмом.
Стефаник якось бідкався: - Заздрю тим молодим письменникам, які шкварять, наче сало на сковороді, вірші, оповідання, повісті. Вони задоволені собою, як ті пани, що в неділю після обіду, добре попоївши, походжають вулицями та парками. Мені ж треба кілька місяців, поки в голові заблимає якийсь вогник, треба чогось, щоб шпигонуло мене у печінці або від чого сон не береться. Вигадувати не вмію. Мушу бачити перед собою людей живими і чути їх слова, які допікають.