Презентація ГЕРОЙ БАЗАРУ ГРИЦЬКО МАКАРОВИЧ ДУГЕЛЬНИЙ

Герой Базару Грицько Дугельнийпідполковник морської піхоти

20 листопада 1893 року на батьківському хуторі десь між Зіньковим, Опішним і Млинами в старовинному козацькому роду на Полтавщині народився Григорій Макарович Дугельний, майбутній перший підполковник морської піхоти Української Народної Республіки. Хутірська хата на Полтавщині.

Та це все потім. А поки що Грицько (до речі, навіть в офіційних документах і анкетах сам вказував саме таку форму свого імені, вважаючи лише його чисто українським) росте, закінчує двокласну школу і їде в Полтаву навчатись в реальному училищі на інженера-залізничника. Учні реального училища на прогулянці.

Навряд чи це був вибір десятилітнього хлопця – скоріше за все, яку професію отримувати синові вирішував батько – заможний хуторянин Макар Гнатович. В той час активно будувались залізниці і така освіта могла забезпечити достойне майбутнє молодого інженера. Залізничний вокзал. 1881 рік

Вчився Грицько в Полтаві сім років, проживаючи в пансіоні при реальному училищі (по сучасному – в гуртожитку) на розі теперішніх вулиць Раїси Кириченко і Шевченка. Дортуар в пансіоні училища.

Батькам навчання сина разом з платним пансіоном обходилось в 30 рублів на рік, що було немаленькою сумою. Для порівняння, 60-120 рублів на рік отримував працівник бавовнопрядильної фабрики з 15-годинним робочим днем. Втім, є дані, що Дугельні двічі отримували знижку в оплаті за рахунок коштів меценатів як заохочення «за отличную учебу» сина. Учні Полтавського реального училища у формі.

Незадовго до початку І Світової війни Дугельний закінчив Полтавське реальне училище, але, всупереч сподіванням батька, інженером не став. Натомість почав навчання у Олександрівському військовому училищі в москві, яке закінчив 1 лютого 1915 року за першим розрядом з отриманням звання підпоручика. Олександрівське військове училище

25 лютого 1915 р. новопризначений підпоручик прибув на поповнення до 190-го піхотного Очаківського полку, в його складі брав участь у Першій світовій війні. Солдати 190-го піхотного Очаківського полку

В «Журнале военных действий» 190-го полку на сторінці 60 за 25 травня 1916 року є запис про нагородження підпоручика Дугельного орденом Св. Анни 3 ступеня (https://gwar.mil.ru/documents/view/?id=51502500)

Вже 20 листопада 1916 року Дугельного «височайшим наказом» нагороджено орденом Св. Рівноапостольного князя Володимира 4 ступеня з мечами і бантом «за відмінну службу у справах з ворогом» про що повідомив журнал «Русский Инвалид» №297. А 23 листопада зроблено запис про поранення Г. Дугельного і відмічено, що він при цьому залишився «в строю».

Запис в полковому журналі воєнних дій за 25 січня 1917 року стосується нагородження «височайшим указом» вже поручика Г. Дугельного орденом Св. Станіслава 3 ступеня з мечами і бантом.

Був поранений та контужений в боях в королівстві Румунія, нагороджений солдатською відзнакою Святого Георгія IV ступеня. Майже рік Григорій Макарович лікувався після поранень вдома у батьків. Окопи Першої світової війни

З грудня 1918 року він вже командир 31-го пішого Роменського полку військ Директорії УНР. Це була невеличка кадрова нерозгорнута частина (у січні 1919 р. нараховувала не більше 50 козаків та старшин), яка пізніше влилася до складу Залізнично-Технічного корпусу армії УНР. Особовий склад 1-ї Запорізької залізничної сотні Армії УНР. В нижньому ряду справа від дитини по центру – помічник командира полку Грицько Дугельний.

Згодом сотник Дугельний на посаді помічника командира 1-го Залізнично-Технічного полку Дієвої армії УНР. З 26 червня 1919 р. і до листопада 1919 р. Дугельний - командир 25-го (1-го) Залізничного полку Дієвої армії УНР. В цьому призначенні зіграли роль два фактори – отримана в реальному училищі професія і довіра, яку відчував до Грицька ще один випускник Полтавського реального, а тодішній міністр залізниць та інфраструктури Юрій Коллард. Сотник Грицько Дугельний

Саме на цій посаді Дугельний став відповідальним за побудову чотирьох панцерників (бронепоїздів), які посилили боєздатність української армії. Йому була дана вказівка Коллардом негайно приступити до спорудження в Києві на базі головних залізничних майстерень панцерних потягів. Панцерний потяг УНР «Вільна Україна».

Та не сиділось Дугельному в штабі, і в боях 15 лютого 1920 року в Золотоноші під час Першого Зимового Походу Грицько Макарович знову був поранений та залишився на окупованій більшовиками території. Лише 1 жовтня 1920 р. він після лікування прибув у розпорядження штабу Армії УНР з території, зайнятої більшовиками.

19 жовтня 1920 р. призначається до Головної військово-морської управи УНР (її начальником на той час був генерал В. Савченко-Більський), а з 07 листопада 1920 р. — командир 1-ого флотського півекіпажа, куреня Морської піхоти. Це була вже третя спроба створити в Україні морську піхоту. Якщо перші дві мали на увазі лише зберегти флотські екіпажі в розрахунку на майбутнє повернення до моря, то тепер все стало серйозно.

В серпні 1920 року флотському півекіпажу передали панцерний потяг «Чорноморець», а 107 матросів та старшин зі складу півекіпажу стали командою панцерника. Як справлятись з цим господарством до кінця ніхто з них не розумів, а тому саме досвідченого офіцера із залізничною освітою було відправлено доводити справу до ладу. Панцерний потяг «Чорноморець» веде бій.

Хто ж знав, що Грицько Дугельний візьметься за справу так ретельно? Вивчивши специфіку діяльності піхотинців на флоті, Дугельний взяв за основу новостворені частини морської піхоти на флоті США, де замість традиційних абордажних команд з піхоти виховували «універсальних солдатів», які добре володіли як тактикою бою на кораблях, так і в будь-якій іншій обстановці. Тому сміливо можна сказати, що морська піхота України в сучасному розумінні – дітище Грицька Дугельного. Американські морські піхотинці в окопах Першої світової війни на Європейському фронті.

У наступні дні півекіпаж спільно з 1-ою Запорізькою дивізією взяв активну участь у боях з червоними військами, і 21 листопада, перейшовши Збруч, був інтернований на польській території, у таборі Каліш. Вже за польськими «колючками» за свої заслуги Дугельний отримав звання підполковника.

Але Дугельний не збирався гаяти в польських таборах час, і 16 жовтня 1921 р. він в числі добровольців відправляється на «рубку лісу». Насправді ж, це в прикордонній смузі збиралися добровольці старшини і козаки для нового походу на Україну. Українська старшина в польських таборах.

Підполковник Дугельний був призначений командиром комендантської сотні Київської Повстанської Дивізії. «Зброю мали здобути на ворогові», як згадував інший учасник походу підполковник І. Ремболович. В такому стані 4 листопада дивізія під командою генерала В. Янченка перетнула польсько-радянський кордон.

Після ряду успіхів (в ряді містечок були розгромлені великі більшовицькі відділи, а з Коростенської в’язниці визволено біля 600 в’язнів), 17 листопада вся Волинська група була оточена та знищена переважаючими масами ворожої кінноти біля с. Малі Міньки. В цьому бою підполковник Дугельний був важко поранений, і в той же день схоплений біля с. Звіздаль.

Перед більшовиками підполковник Дугельний назвався Григорієм Сузимою (чи скоріше Сулимою), приховавши своє прізвище. Та більшовики насправді вже знали, хто це був перед ними. Тим не менш, в списку розстріляних його так і подали під цим несправжнім прізвищем. На допиті Дугельний стверджував, що його «військова частина небоєздатна… кожний хотів потрапити додому». Так він, скоріше за все намагався врятувати життя своїх товаришів, втім ворог вже вирішив їх долю…

22-23 листопада 359 полонених українців було розстріляно під Базаром. 23 листопада серед них був і важко поранений підполковник Григорій Макарович Дугельний, якому лише за три дні перед смертю виповнилося 28 років.

29 листопада 1937 р. підполковник в числі 359 героїв Базару посмертно був нагороджений Хрестом Симону Петлюри під № 2001. До списку кавалерів він так і був помилково внесений під тим вигаданим прізвищем. Реабілітували підполковника Дугельного лише 12 березня 1998 р. за незалежної України.

Дякую за увагу! © Світлана МАЄВСЬКА