Презентація "Художні промисли в Україні"

Комунальний позашкільний навчальний заклад «Центр художньо - естетичної творчості дітей та юнацтва «Орфей» Криворізької міської ради. Тема: «Художні промисли в Україні та їх види. Виникнення бісеру.»гурток декоративно-ужиткового мистецтва «Оберіг» Керівник: Проценко Тетяна Юріївна

ВИШИВКА З усіх видів сучасного народного мистецтва перше місце посідає вишивка рушників і сорочок. Відроджуються забуті техніки. У невичерпній скарбниці духовної культури нашого народу є особлива, винятково важлива частина - вишивка. З нею зв'язана вся багатовікова історія українського народу, його творчі пошуки, радість та горе, його перемоги та поразки, надії на майбутнє. Вишивка - це духовний символ українського народу, рідного краю, батьківського будинку, тепла материнських рук. Святковий народний костюм здавна ніс відбиток творчої індивідуальності майстрині, відзначався яскравою барвистістю. Вишивка - складова частина народного костюма. Нині вона застосовується і в одязі сучасного краю, надаючи йому своєрідності й неповторності.

Українська кераміка Багаті запаси гончарних глин на території України забезпечили розвиток виробництва кераміки в багатьох областях країни, а глибокі історично сформовані традиції народного мистецтва визначили її художню розмаїтість. Побутовий посуд з великим рослинним орнаментом та яркою кольоровою глазур'ю - ведучий напрямок української кераміки. Інший характерний її вид - декоративна скульптура, рясно прикрашена ліпними деталями та нерідко перетворена в оригінальну зооморфну судину. Опішнянська кераміка виділяється серед знаменитих гончарних центрів Полтавщини розмаїтістю посуду та багатством пластики (від іграшок до великих декоративних фігур левів, коней, баранів).

Кераміка

ТКАЦТВО Ручне ткацтво (на ручному ткацькому верстаті) відоме з часів неоліту. Існували три основні типи верстатів: найпростіший верстат (без стійок-станин), верстат на сохах, рамний верстат. У XII—XV з'явилися педалі для піднімання різні групи ниток основи, що звільнило руки ткача й уможливило створювати тканини зі складним рисунком. У Київській Русі і далі в середньовічній Україні ткацтво було одним з важливих ремесел. Ткацтво можна віднести і до господарської діяльності, і до народного мистецтва. Воно має вікову історію та виплекані багатьма поколіннями глибокі традиції. Свідченням наявності ткацького виробництва на землях східних слов’ян ще в стародавні часи є археологічні знахідки у ранні неолітичні культури. Виготовлення тканин в домашніх умовах в такій кількості було зумовлене нагальною суто практичною потребою людини в тканинах, щоб вбратися, оздобити житло, використати їх з господарською метою. Виникнення та розвиток ткацтва сталося за умови прогресу культури народу, як духовної, так і матеріальної.

ТКАЦТВО

КИЛИМАРСТВО Літописні джерела свідчать про розквіт килимарства в Київській Державі у другій половині XI — на початку XII століттях. У XV—XVII століттях і особливо у XVIII столітті. Перші письмові відомості про використання килимів у Центральному Поліссі віднаходимо вже в «Повісті минулих літ», де розповідається про вбивство у X столітті в Овручі древлянського князя Олега, тіло якого «винесли і поклали на килимі». У XVII — на початку XIX століття килимарство в тому краї набуло досить широкого розвитку. Килими виготовляли як для власних потреб, так і на продаж, використовуючи для цього ткацькі верстати простої конструкції, які з'явилися тут наприкінці XIX століття. Вони були призначені для виготовлення полотна, тому поліські килими були з двох полотнищ — «полок», які потім зшивали посередині. Килими вже виготовляли в багатьох поміщицьких майстернях, килимарських цехах, мануфактурах і фабриках Поділля, Волині, Галичини. Надзвичайно розвинулось у той час килимарство центральних, східних та південних районів України. У панських килимарнях килими виробляли кріпаки, у дрібних сільських, міських, монастирських майстернях працювали ремісники і ченці. Виготовляли тут вироби найрізноманітнішого призначення, в тому числі й вишукані килими для панських палаців та козацьких старшин. Частина продукції йшла на експорт. Центрами килимарства на Полтавщині були Диканька, Сорочинці, Решетилівка, Золотоноша, Нові Санжари, Дігтярі та інші

Килимарство

Декоративний розпис Розписування стін хат, а часом і господарських будівель, було дуже популярне на укріїнських землях в давнину, а місцями збереглося й донині. Жінки розмальовували стіни, орнаментами різних кольорів. Найчастіше це були фантастичні дерева з птахами, півниками, щигликами тощо. Зовгі розмальовували обрамування вікон та віконниці. Використовували кольорову глину, додаючи сажу та синьку, а також рослинні та мінеральні фарби. Попередніх ескізів до малюнку не робили, розпис не мав чіткої схеми підготовки. Він робився зразу чи взагалі тільки поновлювався попередній малюнок. Робили це два рази в рік, і щоразу це проводилось до певної події — перед святами весною та восени.  Фарби для українського народного розпису використовувались природного походження. Добували їх з сажі, ягід бузини, слку лободи, відвару цибулевого лушпиння, соку вишень або шовковиці, пелюсток соняшнику, або брали анілінові фарби, глину. Часом рослинний сік перемішували з білою глиною, сажею, товченим вугіллям, або брали червону глину. Майстрині отримували палітру кольорів і відтінків. До фарб додавали яєчний жовток або молоко. Фарба з такими домішками була тривкою і не змінювала колір.

Декоративний розпис

Художня обробка деревини Художня обробка деревини — найдавніший вид декоративно-прикладного мистецтва, виготовлення оригінальних виробів з дерева різноманітного функціонального призначення. Загалом художня обробка дерева була вже добре розвинена за часів Русі. Відомо, що вже у І тис. н. е. дерево широко використовувалося в будівництві міст і сіл, князівських палаців і фортець. Серед ремісничих професій існували теслярі, ложкарі, бондарі, різьбярі та ін. Техніка обробки дерева була доволі різноманітна: видовбування, вирізування, розпис, випалювання тощо. Одна з найдавніших технік — видовбування — використовувалася для виготовлення побутових речей: посуду, корит, човнів. Художні твори з дерева посідають належне місце в колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва.

Художня обробка дерева

ПИСАНКАРСТВО Писанка — український різновид великодніх яєць; яйце, декороване традиційними символами, які пишуться за допомогою воску й барвників.\ Розпис яєць поширений у багатьох народів світу. Писанка, як і яйце взагалі, символізує початок, народження життя. З писанками і фарбованими яйцями (крашанками) пов'язано безліч легенд, повір'їв, переказів, звичаїв, традицій, обрядів, які виникли ще в язичницьку добу, видозмінювалися, а з прийняттям християнства набули нової якості — пов'язаної з дійством освячення паски під час найголовнішого християнського свята — Великодня та символізму воскресіння Христа з майбутнім воскресінням померлих людей. Звідси і їхня узагальнена назва — «великодні яйця». Предки сучасних слов'ян називали розписані яєчка «красними яєчками». Давніми художниками для декорування писанок використовувались саморобні фарби, які виготовлялись з кори та плодів дерев, трав і квітів. Сучасні писанки можуть створюватися в різноманітних техніках, зокрема з використанням синтетичних барвників. Шкаралупу писанок знаходили при археологічних розкопках цивілізацій, що існували більше 3000 років тому, і багато з тих візерунків використовується для розпису і сьогодні. Найдавніші знахідки належать єгипетським та нубійським похованням. На теренах України культові яйця знайдені в похованнях скіфів, у Східному Криму (IV ст. до н. е.). Найраніші знайдені писанки на території Київської Русі датуються XI—XIII ст. Вони були глиняними моделями яєць, декорованими поливами. Ці писанки були порожнисті та використовувалися як брязальця. Аналогічні вироби знайдено на території Польщі та Скандинавії.

Писанкарство

Бісероплетіння Бісероплетіння — різновид декоративно-ужиткового мистецтва з використанням перлів — природного чи штучного походження. Має тисячолітню історію. Використовувалося майстрами у Стародавньому Єгипті і державних утвореннях Південної Африки, Індії та в Південній Америці.Історично давно люди використовували різноманітні природні матеріали для виготовлення прикрас. На початку це було яскраво забарвлені «насіння» рослин, квіти та їх бутони, морські та річкові мушлі, різноманітні морські камінчики незвичної форми, також — коштовні і напівкоштовні камені, і нарешті, металеві і скляні намиста. Найдавніші намистини, вік яких перевищує 40 000 років, були знайдені американськими археологами при розкопках у Кенії (Африка). Стародавня Русь вважається царством скляних намист та браслетів, скроневих кілець: доля їх серед найдених при розкопках перевищує дві третини. Потім ідуть намиста бурштинові, із сердоліку, кришталю, аметисту, а також із кістки, глини, бронзи, срібла і золота. Починаючи з ХІ ст. на Русі одним з найулюбленіших матеріалів для ремесла бісероплетіння були морські та річкові перлини. Їх використовували для оздоблення ікон, жіночого та чоловічого одягу, тіар для священиків. Перлина була головним матеріалом для майстринь, які працювали в царських «світлицях», де шився одяг для членів царської родини, вироблялися подарунки для церкви і монастирів. Пізніше з цією ж метою почали використовувати бісер.

Бісероплетіння

Виникнення бісеру. Бісер вперше почали використовувати у Стародавньому Єгипті. На території України став відомий з часів Київської Русі та набув особливого поширення у 18-19 ст. Прикрасами з бісеру оздоблювали головні убори, вплітали в коси, носили їх на шиї, руках, виготовляли сумочки, гаманці, картини, прикрашали меблі тощо. Носили прикраси з бісеру по-різному: в одних селах тільки жінки, в інших — і молодиці, і дівчата; ними прикрашали чоловічі капелюхи, дівочі весільні головні вбори та сукні. На Буковині і тепер бісером оздоблюють, гаптують, вишивають народний одяг. З бісеру також виготовляють ґердани.