Презентація "Іран в добу Античності"

Іран в добу Античності. Підготувала: вчитель історіїгімназії №10 м. Нікополь. Л. В. Кушнір

Держави діадохів. Александр досяг Індії і створив найбільшу імперію, яку на той час бачив світ. Однак ця імперія проіснувала недовго і після загибелі Александра була зруйнована внаслідок усобиць його спадкоємців (діадохів).

Персія була розділена на кілька частин Селевком І, який з'явився як господар, правитель східних земель, завойованих Александром, і одружився з іранкою. Завойована спадкоємцями Александра (Селевкідами) значна територія іранської імперії отримала адміністративне управління. Вони ввели елліністичну культуру, що поєднувала в собі грецькі і перські елементи. Але цей процес не можна розглядати односторонньо. Велика кількість грецьких жителів осіли в містах, заснованих вздовж північних, західних і південних меж країни — в Бактрії, Хекатомпілосі (Дамгані), Рагесі (Реї), Кангаварі і Нахаванді в Загросі. Всередині і біля цих міст греки й іранці були переплетені за допомогою змішаних шлюбів, двомовності і впровадження культів грецької релігійної орієнтації. Але кінець імперії все ж прийшов і не тому, що грецький вплив був значним, а переважно через зовнішні причини — зростання Римської імперії на заході і першого численного вторгнення кочівників на землі персів зі сходу. Одним з великих вторгнень був наступ парнів…Парфянський кіннотник

Через кілька років після смерті Александра Великого тубілець Атропат заснував державу в Мідії, яка за його іменем одержала назву Атропатени. Значніші держави утворювалися на Сході — греко-бактрійська держава на крайньому північному сході Ірану (з 256 до н. е.) і Парфянська держава у Хорасані. Біля 250 до н. е. сакське кочове плем'я парнів на чолі з Аршаком вторглося у сатрапію Селевкідів Парфію (Парфієну), підкорило її та сусідню область Гірканію. Селевк II після невдалої спроби відновити свою владу в 230—227 рр. до н. е. був вимушений визнати владу Аршакидів над Парфією. У 209 р. до н. е. Парфія була підкорена селевкідським правителем Антіохом ІІІ, але незабаром відновила свою самостійність. Парни були асимільовані місцевими племенами — парфянами.

З VI ст. до н. е., до завоювання Александром Македонським, Парфія вважалася однією з сатрапій держави Ахеменідів, потім входила до складу держави Селевкідів, а з 250 року до н. е. Парфія перетворилась на велике Парфянське царство. У міру того, як приходила в занепад держава Селевкідів, сама Парфія міцніла і розширювалася. У період свого найбільшого розквіту Парфянське царство простягалося від Вавилонії через Іран до долини Інду.

Правитель Парфії Мітрідат І (близько 170–138/137 рр. до н. е.) відняв у Селевкідів східні сатрапії — Персію, більшу частину Межиріччя та Вірменію і завоював частину греко-бактрійської держави до Гіндукуша. Він першим прийняв титул царя царів, чим оголосив себе спадкоємцем Ахеменідів. Селевкіди не змогли відновити своє панування — армія селевкідського володаря Антіоха VII була розбита у 129 р. до н. е. Проте Парфії ще довгий час довелося відбиватися від сусідів. Мітрідат І

Парфянське царство у період найбільшого розквіту, близько 60 р. до н. е.

Стабілізація настала лише за Мітрідата ІІ (близько 123–88/87 рр. до н. е.), який завоював Дрангіану, Арею та Маргіану, а також північне Межиріччя. Парфяни активно втручалися в політичну боротьбу останніх Селевкідів у Сирії, під парфянським політичним впливом перебувала Велика Вірменія, де в 95 р. до н. е. був зведений на престол Тигран II.

Просування парфян на захід почалось за часів правління Мітрідата I. Йому вдалось приєднати до Парфії Вірменію та Месопотамію. Це призвело до конфлікту між Парфією та Римом, який розширював свої межі на Сході.

Коли римський консул Помпей очолив війну на сході, то розпочав перемовини з Фраатом III. Вони дійшли згоди й римсько-парфянське військо вторглось до Вірменії 66/65 рр. до н. е., але невдовзі виникла суперечка через кордон між Римом і Парфією. Помпей відмовився визнати титул «царя царів» Фраата, й запропонував розділити Вірменію між Тиграном і парфянським царем. У той час Фраат установив свій контроль над Месопотамією за винятком західного району Осроєни, яка стала союзником римлян.

У 53 р. до н. е. Красс розпочав вторгнення, що завершилось невдало. У битві при Каррах римляни зазнали поразки, Красс і його син Публій були вбиті парфянами. Більшу частину римських сил було знищено, 42 000 осіб узято в полон. Близько половини полонених вмерли, лише чверть із них дісталась Сирії, а решта залишились у полоні. Наступного року парфяни здійснили кілька набігів на Сирію, а в 51 р. до н. е. почали масштабне вторгнення на чолі з царевичем Пакором і полководцем Осаком. Армія Осака потрапила до римської засідки поблизу Антигони й зазнала поразки, самого полководця було вбито.

Під час громадянської війни Цезаря парфяни не вжили жодних кроків з допомоги будь кому, але підтримували відносини з Помпеєм. Юлій Цезар розробив план походу проти Парфії, проте його вбивство попередило війну. Під час подальшої громадянської війни парфяни активно підтримували Брута та Кассія, відряджаючи до них солдат. У 40 р. до н.е. парфяни вдерлись на римську територію разом із Квінтом Лабієном, сином противника Цезаря Тіта Лабієна та прибічником Брута, захопивши Сирію.

Римляни протягом всієї війни не змогли зупинити просування парфян на захід, яке підтримувалося створенням сприятливої обстановки внаслідок усобиць всередині Риму й амбіціями різних правителів. Столицею парфян було місто «ста воріт» біля Дамгану, через деякий час ним став Рей біля Тегерану, а пізніше — Хамадан. Зимою столиця переїжджала в Ктесифон біля Багдаду. Парфяни правили до 226 року нашої ери. В епоху парфян з Іраном межували: кавказькі держави — на півночі, Індія — на сході, Тігріз — на заході. Парфяни встановили митниці, збираючи 5 % з імпортованого товару.

У ІІ столітті нашої ери парфянська держава почала поступово слабшати. Парфянська династія впала і причиною цього були не зовнішні вторгнення з боку Рима і зі Сходу, а зростання національної самосвідомості фарсів, прародителів іранської цивілізації, батьківщини Ахеменідів, провінції, яка менше за все була піддана грецькій колонізації. На зміну Парфянам прийшла інша династія — Сассанідів. Ардашир I (Артаксеркс) скинув і убив останнього правителя Парфян і побудував нову імперію на руїнах парфянської і селевкидської держав. Сассаніди були істинними спадкоємцями Ахеменідів. Ардашир був сином Папака, онуком Сасана, який був володарем Дарабського князівства у Парсі. На той час Парфянська держава фактично розпалася на декілька держав. Володіння Ардашира IЗолота монета Ардашира І

Ставши володарем Ірану, Ардашир I зробив своєю столицею Ктесифон, відбудував старовинне місто Селевкію-на-Тигрі, назвавши її Ве-Ардашир. У державі Сасанідів офіційно існував розподіл між Іраном (Ераншахр) та ні-Іраном (Ан-Іран). Разом з тим Ардашир зробив багато для об'єднання цих частин у єдину державу. З'являється єдина мова, яка була створена на основі середньоперської (пахлаві). Ардашир спрямував свої кроки на витіснення з офіційних документів місцевих, грецької й арамейської мов. Єдиною мовою видавалися накази, велися перемовини, вона стала мовою міжнаціонального спілкування. В релігійному житті Ардашир I продовжував політику парфянських царів, які спиралися на зороастризм. Крім того, Ардашир I переслідував християн, вбачаючи в них прихильників Римської імперії, осередок можливої опозиції проти своєї влади. Водночас Ардашир I створив сильну централізовану державу на відміну від попередньої Парфянської. На чолі областей він поставив своїх родичів та синів. Старшого сина й спадкоємця Шапура, Ардашир коронував своїм співволодарем ще при житті у 240 році. До 242 року Ардашир I вів численні війни на розширення Перської держави. Прапор. Герб

Шапур I продовжив розширення імперії, завоювавши Бактрію та західну частину Кушанської імперії, одночасно очолюючи кілька військових кампаній проти Римської імперії. У північній Месопотамії Шапур I захопив Карри та Нісібіс, але в 243 році зазнав поразки від римлян у битві при Резені та повернув втрачені території. 244 року Шапур I завдав поразки імператору Гордіану III у битві при Месіхі, що призвело до вбивства імператора його власними військами та дозволило Шапуру I укласти дуже вигідний мирний договір з новим імператором Філіпом I, за яким він забезпечив негайну виплату 500 тис. денаріїв та подальші щорічні платежі. Близько 252 року Шапур повалив у Великій Вірменії місцеву династію Аршакідів і перетворив Вірменію в провінцію, керовану своїм сином Орміздом.

Шапур I невдовзі відновив війну, розбивши 253 року римлян у битві при Барбаліссоні, а потім захопив і розграбував Антіохію. Невдовзі переміг римського імператора Валеріана у битві при Едесі, а Валеріан потрапив у полон. Шапур I відсвяткував свою перемогу, вирізьбивши вражаючі наскельні рельєфи в Накш-е-Ростам та Бішапурі, а також монументальний напис перською та давньогрецькою мовами поблизу Персеполіса. Він скористався своїм успіхом, 260 року просунувшись до Малої Азії, але відступив у безладді після поразок від римлян та їхнього союзника парфянського царя Одената, зазнавши втрати всіх римських територій, які він захопив до того...

У 262 році Шапур І знову напав на кушан, зруйнувавши міста Беграм і Таксілу. Замість них у підкорених землях на сході держави він заснував багато міст, деякі з яких частково були заселені полоненими чи втікачами з Римської імперії. Два міста, Бі-Шапур та Ні-Шапур, названі на його честь. Проводив політику релігійної терпимості, зокрема стосовно маніхеїв, християн та юдеїв. Але наступний шахіншах Бахрам I під тиском зороастрійського жерця Картірроз почав переслідуваня маніхейства. Бахрам II стикнувся з вторгненням римського імператора Кара, що 282 року захопив столицю Ктесифон. За умовами нового мирного договору було втрачено Велику Вірменію... Це відбилося на послабленні центрального уряду, почалися численні повстання і лише за наступного правителя шахіншаха Нарсе вдалося відродити цілістність імперії.

Лише у 320-х роках за правління Шапура II відбувається відновлення політичної та військової потуги. Цей володар протягом декількох років зумів перемогти арабські племена, встановивши зверхність над землями від нижньої Месопотамії до східної частини Аравійського півострова. Також підтвердив владу над кушаншахом Перозом II. 330 року переміг вірменського царя Тиридата III. 335 року Шапур II вдерся до Римської Месопотамії. В числених війнах з Римом та Вірменією, Шапуру ІІ та його наступнику Шапуру ІІІ, вдалося підкорити частину Вірменії та Іберійського царства (сучасна Грузія). 427 року шах Бахрам V переміг білих гунів-ефталітів та перетворив Вірменію на марзапанство.

Дякую за увагу!!!