Презентація "Л. Українка "Лісова пісня""

Конфлікт між буденним життям і високими пориваннями душі особистості Ні, любий, я тобі не дорікаю, а тільки смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись.

Конфлікт у п'єсі має філософсько-психологічну основу. У чому ж головний конфлікт драми? Де той ключик, який дає можливість читачеві збагнути сутність цього конфлікту? Це конфлікт: між покликанням людини, яке дає їй природа від народження, і сутністю її у відповідних соціально-політичних умовах; між велично-піднесеним і прикрим; між красою і буденщиною; між добром і злом.

«Що ж, ти зовсім така, як дівчина... ба ні, хутчій як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана... А чом же в тебе очі не зелені? (Придивляється). Та ні, тепер зелені... а були, як небо, сині... О! тепер вже сиві, як тая хмара... ні, здається, чорні чи, може, карі... ти таки дивна!»

«Притулись до мене. Я дужий - здержу, ще й обороню»

Л у к а ш: Нащо так? Аж страшно, як ти очима в душу зазираєш... Я так не можу! Говори, жартуй, питай мене, кажи, що любиш, смійся... М а в к а: У тебе голос чистий, як струмок, а очі - непрозорі.

Нічка коротка - довга розлука... Що ж мені суджено - щастя чи мука?

Л у к а ш Та хто ганяє? Бидло ж я пасу, а Мавка помагає. М а т и Одчепися з такою поміччю! Л у к а ш Сами ж казали, що як вона глядить корів, то більше дають набілу. М а т и Вже ж - відьомське кодло! Л у к а ш Немає відома, чим вам годити! Як хату ставили, то не носила вона нам дерева? А хто садив города з вами, нивку засівав? Так, як сей рік, хіба коли родило? А ще он як умаїла квітками попідвіконню - любо подивитись? М а т и Потрібні ті квітки! Таж я не маю у себе в хаті дівки на виданню... Йому квітки та співи в голові!

Чого ти все за ним? Не випадає за парубком так дівці уганяти.

Л е в Якби ж воно такеє говорило, що тямить, ну, то й слухав би, а то... "відьом із лісу"! - де ж є відьма в лісі? Відьми живуть по селах...

Л у к а ш Їм невістки треба, бо треба помочі, - вони старі. Чужу все до роботи заставляти не випадає... Наймички - не дочки... Та, правда, ти сього не зрозумієш... Щоб наші людські клопоти збагнути, то треба справді вирости не в лісі.

Не зневажай душі своєї цвіту, бо з нього виросло кохання наше! Той цвіт від папороті чарівніший - він скарби т в о р и т ь, а не відкриває.

М а в к а: Бач, я тебе за те люблю найбільше, чого ти сам в собі не розумієш, хоча душа твоя про те співає виразно-щиро голосом сопілки...

Л у к а ш: То й добре, коли ніхто не завинив нікому. Ти се сама сказала - пам’ятай.

М а т и: От, Лукашу, поможеш тут в’язати молодичці. Бо та "помічниця" вже скалічіла. Лукаш береться в’язати снопи. Ну, жніте ж, дітоньки, а я піду зварю вам киселиці на полудень.

Л у к а ш: (трохи змішався, побачивши її, але зараз оправився) Ага, то ти? Ось дов’яжи снопів, а я піду. М а в к а: В’язати я не можу. Л у к а ш: Ну, то чого ж прийшла тут наглядати, коли не хочеш помогти? (В’яже сам). М а в к а Лукашу: нехай ся жінка більше не приходить, - я не люблю її: вона лукава, як видра.

Л е в: Хліб добрий, дівонько, а не людина. Але, щоправда, я таки вподобав породу вашу лісову. Як буду вмирати, то прийду, як звір, до лісу, - отут під дубом хай і поховають...

Л і с о в и к Доню, доню, як тяжко ти караєшся за зраду!.. М а в к а (підводить голову) Кого я зрадила? Л і с о в и к Саму себе. Покинула високе верховіття і низько на дрібні стежки спустилась.

Л ук а ш (побачивши її) Яка страшна! Чого ти з мене хочеш? (Поспішає до хати, стукає в двері, мати відчиняє, не виходячи, Лукаш до матері на порозі). Готуйте, мамо, хліб для старостів, - Я взавтра засилаюсь до Килини! (Іде в хату, двері зачиняються).

Постать Лукаша вовкулаки — це образ, сповнений протиборства людини з собою. Через образ цього талановитого хлопця визначається суперечність між високою поетичною мрією і повсякденним практицизмом, що, по суті, і стає перешкодою на шляху до щастя. Лукаш втрачає під впливом оточуючого середовища щедрість, щирість, ніжність почуттів, і Лісовик, для якого Мавка — донька, перетворює його у вовкулаку.

М а в к а Ти визволив мене своїм злочином. Л і с о в и к Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцеві твоєму? Хіба ж то не по правді, що дізнав він самотнього несвітського одчаю, блукаючи в подобі вовчій лісом? Авжеж! Тепер він вовкулака дикий! Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне крові людської, - не вгасить своєї муки злої! М а в к а Не радій, бо я його порятувала. В серці знайшла я теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає.

Її велич у тому, що вона бореться за кохану людину, вона хоче звільнити Лукаша від згубної моралі, від злих устоїв суспільства. За повір'ями, людина, перетворена на вовкулаку, стає ясновидющою: вона бачить і осмислює все, що діється навколо, і знає все наперед. У цих умовах маленькі життєві радощі втрачають для неї свій сенс. Сюжет драми осмислюється нами так, що Лукаш позбувається чарів. Але, ставши всевидющим, він усвідомлює, як багато втратив…

М а в к а: Ох, дідусю! якби ти бачив!.. Він в подобі людській упав мені до ніг, мов ясень втятий... І з долу вгору він до мене звів такий болючий погляд, повний туги і каяття палкого, без надії... Людина тільки може так дивитись!..

Л у к а ш: (зневажливо всміхаючись) І та вже відьма? Ба, то вже судилось відьомською свекрухою вам бути. Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли. М а т и: Якби ж я знала, що вона така нехлюя, некукібниця!..

Зміст життя Мавки — у гармонії з природою, до цього життя вона хоче повернути і Лукаша, проте хатній рабський дух перемагає.

До героя в кінці твору приходить доля. За народними повір'ями, доля супроводжує людину все життя, але на очі показується їй тільки тоді, коли та перебуває на дорозі в небуття.

М а т и: А що ж - гадаєш, ні? Таки й була б! Дурний Лукаш, що проміняв на тебе; бо то було таке покірне, добре, хоч прикладай до рани... Узиваєш її задрипанкою, а сама її зелену сукню перешила та й досі соваєш - немає встиду!

Мавка гине у кінці твору, щоб ранньою весною знову відродитися, бо має «в серці те, що не вмирає»

Присипаний снігом, без свити і шапки, він не подає надії на своє відродження. Лукаш тікає від самого себе, від прозріння. Він зрозумів, яким буде життя того, хто не зміг «до себе дорівнятись»

Якщо Мавка в кінці твору спалахує раптом давньою красою у зорянім вінку, то Лукаш живе, щоб швидше вмерти.

Підсумок: Леся Українка в образі Мавки втілила свої мрії про вільне, гармонійне, духовно багате життя, а образом Лукаша ствердила іншу думку: людина з суперечливим характером, роздвоєною душею, дрібновласницькою психологією, обмежена і бездуховна, не має права на щастя!