Презентація ""Мавка-Вербинка" Василь Королів-Старий"

"Мавка-Вербинка" Василь Королів-Старий

Василь Королів-Старий. Народився Василь Королів-Старий у с. Ладан на Полтавщині (тепер Чернігівська обл.). Старий – це не вік автора, а дібране прізвище (псевдонім), яким митець підписував свої твори. У дитинстві він мріяв стати художником, письменником і лікарем. Ці його мрії здійснилися. Щоправда, лікував Василь Костянтинович тварин – був ветеринаром, навіть написав кілька наукових праць. Довго жив за кордоном, був видавцем книжок. Малював ікони й розписував церкви, адже в Києві під керівництвом видатного українського художника Івана Їжакевича закінчив малярську школу. У 1923 році Василь Королів-Старий видав збірку фантастичних казок «Нечиста сила». Головними персонажами цих казок є фантастичні істоти, в існування яких століттями вірили українці: Мавки, Русалки, Лісовики, Водяники, Хухи, Перелесники, Домовики. У народних казках, оповіданнях цих істот здебільшого наділено негативними рисами. Але Василь Королів-Старий вирішив переосмислити ці Mобрази. Він показує їх добрими, такими, що допомагають людям і звірам у скрутний час. Відчуймо дух лісу та фантастичних істот у казках письменника

Мавка - Вербинка (Скорочено) У лісі знявся переляк... Першим вісником прибіг сам не свій – аж мордочка йому побіліла – бувалий у бувальцях чорновухий Заєць. Захекавшись, він перебіг цілим лісом і кого тільки спіткав по дорозі, перед кожним сідав на задні лапки, передніми витирав вуса, відкашлювався і пошепки говорив:– Біда, братця! Біда-а!.. Бачив я, своїми очима бачив на узліссі мисливців, собак, загонщиків... Тисячі, ти-и-сячі йдуть сюди... Тікайте, братця, куди хто!.. Навіть, здибавши Лисицю, що саме вилізла з нори й, приплющивши око на сонце, потягувалася зі сну, перед нею спинився на мить і гукнув: – Мисливці на узліссі!.. Тисячі... Усі мешканці лісу заворушилися... Хто тікав у поле, хто ховався в нору, хто шукав схови в дуплах або ж біг до очерету, що густо поріс понад болотом. А це, й справді, залунав постріл, загавкали ловецькі пси, заграли ріжки... Мавка-Вербинка, що на день ховалась у великому дуплі старої верби над болотом, прокинулась і нашорошила вуха. Серце їй болісно стислося. Багато вже разів на своєму віку чула вона те собаче гавкання, страшні постріли... Чула й знала, що багатьом звірам та птицям вони віщують смерть. Знала й те, що ще більше буде таких нещасних, котрі довгий час конатимуть від ран, зарившися десь під кущами в листя. Будуть і такі, що вичуняють, але на все життя лишаться каліками.

З її чудових, такого кольору, як фіалки, очей полилися блискучі сльози. Вона миттю вискочила з верби й незримо побігла, наче полетіла понад землею, до сусіднього великого лісу, щоб кликати своїх подружок на поміч. Ще не добігла вона й до кінця свого лісу, як зачулися вже нові постріли. «Пізно! Буде пізно! – подумала Вербинка з відчаєм. – Може, уже там є підстрелені, що потребують негайної помочі? А поки я поверну з подругами, у тих бідолашних створінь відлетить життя!» Тоді вона заспівала дзвінким, мов срібним голоском. Вона кликала Хух: – Біжіть швидше, сестрички, до сусідніх лісів. Кличте Мавок: Ясенинку, Дубовинку, Вільхівку, Кленівку та Шипшиночку. Сьогодні у нас буде багато нещасних. Боюся, що сама не вправлюся... Щойно вона проказала ті слова, маленькі зелені Хухи вже покотилися з лісу, мов перекотиполе, у різних напрямах. А Вербинка узліссям полинула назад, щоб бути позад мисливців, бо там вона сподівалася найшвидше знайти поранених та конаючих. Вона пролетіла повз молодих і старих панів, одягнених у мисливські вбрання та зелені брилі. Пролітаючи навпростець, черкнулася об одного пса, що мало її не вкусив, бо почув, як запахло біля нього її довге синє волосся. Далі пролинула над лісниковою хаткою, де вона досі часто бувала. Там жив добрий лісник, що ніколи не уражав звірів, поважав Лісовика, жалів і малих Хух, а її, Мавку, дуже любив. Навіть часом ставив для неї на пеньку в мисочці молочну кашку...

Тепер самого ж лісника угледіла Вербинка попереду мисливців з рушницею напоготові та двома псами на ретязі. Чула вона, як знову вибухнули постріли, як жалібно заскиглив підбитий Зайчик. Чула все нові й нові постріли й почала уважно шукати під кущами. Під старим, спорохнявілим дубом її спіткав Лісовик. Він був сумний, роздратований. Його світлі блакитні очі палали, як сині вогники в печі, кулаки було затято так, що аж довгі кігті впивалися в руки. – Доню! – тихо озвався він до неї. – Поклич собі допомоги. Буде багато лиха. – Я вже покликала, тату. – Не гай же часу... Ой, нароблять сьогодні ті безбожники великого нещастя... Багато їх, багато... Я тим часом піду попередити Водяника та Русалок. Може, хтось забіжить до води помирати... Він сперся на свою сукувату патерицю й тихо посунув до болота. А Мавка-Вербинка вже угледіла пораненого Зайчика. Він закопався в мох, і тільки по тому, як нервово здригалося його тільце, можна було впізнати, що там є хтось живий. Вербинка обережно підважила мох. Наполоханий Зайчик побачив Вербинку й тихо застогнав: – Убили мене, сестричко Вербинко!.. – Куди ж тебе поранено, Зайчику-Вуханчику? – спитала вона. Зайчикові було перебито задню ніжку й прострелено бік. Вербинка швиденько знайшла чисту, суху порхавку, притрусила йому рани, на ніжку намотала листу подорожника й обв’язала плискуватою, мов бинда, травинкою.

Потім спинила кількох пухнатих джмеликів, щоб вони дали хворому солодкого білого меду, а з великого листа ведмежого вуха набрала водиці й напоїла пораненого. Йому стало легше. – Велике спасибі тобі, сестрице! Прикрий же тепер мене добренько мохом та листом, – попрохав Зайчик-Вуханчик. Вербинка зробила все, що було треба, й слабий задрімав. Мавка ще наказала сойкам нікуди відсіль далеко не відлітати, аж поки не скінчаться лови. Коли б же заблудив сюди якийсь пес, загадала пташкам крутитися в нього перед носом й відманити його з того місця, де лежав немічний Зайчик-Вуханчик... Багато було праці Мавкам того дня в лісі. Було підбито чимало тихих Зайчиків, підстрелили ловці й хитру Лисичку, заскочили пси й цілу родину Куріпок: одних самі впіймали, інших мисливці повбивали, ще тільки поранили. Коли вже Мавка перев’язала та подала першу допомогу кільком пораненим, натрапила вона на молоду дику Кізочку. Та стояла на трьох ніжках майже на чистій прогалині , так що її здалеку міг побачити кожний. – Ховайся мерщій в хащу!.. Ти ж чуєш, що в лісі мисливці та собаки, – гукала їй ще здалеку Вербинка. – Чую й знаю! – заплакала бідна Кізонька. – Але я вскочила в терновий кущ, і він пороздирав мені ніжки. Я не можу рушити далі – так мені болить і пече! Мавка підбігла до козеняти, швиденько перев’язала йому ніжку й, підтримуючи збоку, повела його до кущів. В цей момент на поляну виткнувся лісник. Він побачив, як шкандибає Кізочка, й кинувся до неї. Вербинка знала, що лісник – добрий.

Але ж тепер, коли довкола була стрілянина, коли вже люди повбивали стільки звірів, вона страшенно злякалася. Бо ж знала вона й те, що на полюванні й добрі люди стають жорстокими. Й вона заступила собою Кізоньку, й сама об’явилася перед лісником. Лісник остовпів, побачивши перед собою незвичайно красну дівчину, що з’явилася не знати звідки. Здивовано дивився він в її темні очі, що були, як фіалки; дивився на довге темно-синє волосся, що відблискувало, як гайвороняче крило, любувався з її довгих світло-зелених шат. А тим часом вона простягла до нього ніжні, білі, як лілеї, руки, й він почув її голос, неначе задзвонили навколо сині дзвіночки: – Дядечку! Прошу вас, змилуйтесь над нею! Вона ж така молоденька, живе тільки чотири місяці! Вона ж нікому не робить шкоди!.. – Ти – Мавка? – спитав лісник, нарешті отямившись. – Так, я – Мавка з цього лісу. Зовуть мене – Вербинка. Ви ж – добрий, я знаю. Це ж мені виносите ви молочної кашки на пеньок. А я оберігаю та пильную всіх звірят у вашому лісі. Пожалійте цю Кізочку; дуже вас прошу, дядечку!.. – Добре! – промовив схвильований лісник, у якого розм’якло серце. – Добре! Я візьму її до себе й сховаю у своєму хліві. Там вона перебуде, поки одужають її ніжки, а потім я знову випущу її в ліс. Не бійся, у мене ніхто її не торкне. Він ласкаво погладив перелякану Кізочку, взяв її на руки й поніс до своєї хатинки. Коли лісник оглянувся ще раз, Мавки вже не було видко.

. Тільки почув, як продзвенів її ніжний голосок. – Спасибі вам, дядечку. Яка я рада, що ви такий добрий!.. Лісник відніс козеня додому й сховав його в хліві. Але один багатий панич угледів Кізочку. Дуже вона йому сподобалася, й закортіло йому відвезти її до міста. Давав за неї великі гроші, навіть загрожував лісникові. Та лісник не схотів ні за що її продати. – Це Мавчина-Вербинчина Кізочка, доньки нашого Лісовика. Сама Вербинка просила мене її захистити. А я дав їй своє слово, що вигою Кізоньку й випущу в ліс. – Мало що! То ж Мавка, не людина. Для неї ваше слово нічого не важить, все одно, що сказати на вітер. – Нехай для неї й не важить, так зате моє слово важить для мене. Коли даєш якусь обітницю, то мусиш її додержати, – відповів лісник твердо. З того часу всі лісові мешканці ще дужче полюбили свого доброго лісника. Зайчики ніколи не гризли дерев у його садочку, Лисичка не крала його курей, а пташки чисто-начисто оббирали з його дерев всю гусінь та нищили шкідливих комах... По тій пригоді минуло багато часу. Аж ось одного дня забігло до того лісу кілька здорових сірих Вовків. Осіли вони тут й почали хазяйнувати, як вдома. То Зайчиків ловлять, то Кізочку роздеруть. Одне слово, не стало життя тихим, мирним звіряткам від тих зайд. Лісовик на них сварився, й Мавка та інші невидимі лісові сили умовляли їх, щоб Вовки пішли, відкіль прийшли. А вони тільки облизуються та глузують. – Нам, – кажуть, – тут краще, бо ваші Зайці та Кози ще не вчені. От ми їх і повчимо, щоб краще бігали..

Та недовго вони панували. Як тільки помітив добрий лісник, що в його лісі хижаки-зайди завелися, то й почав їх висліджувати. Аж трьох підстрелив. Однак останні не тікають. Тоді лісник і каже собі: – Побачимо, хто кого перемудрить! Узяв він лопату, пішов у саму хащу й викопав там велику глибоченну яму, таку, що була вона зверху вужча, а зісподу ширша. Потім понакладав зверху тонкого хмизу й рясно притрусив жовтим листом, бо вже тоді багато листя з дерев пообпадало. Так він хитро все зробив, що ніхто б не впізнав, де та «вовча яма». Щоб туди Вовків заманити, поклав у яму принаду: великий шматок старого сала. Минуло день чи там два, аж чує лісник зі свого двору, що виють Вовки. Прислухався – саме там, де він викопав на них яму. Та й закортіло йому подивитися, дарма, що вже був вечір і в лісі стало зовсім поночі. Вхопив лісник рушницю та й прийшов до того місця й почав обережно наближатися до ями. Та як шугне зненацька однією ногою! Й полетів сам у ту вовчу пастку. Яма глибока, вилізти не можна, бо ж нема за що зачепитися. А в тій ямі в кутку немов дві маленьких жаринки жевріють... Вгадав лісник одразу, що в ямі вкупі з ним ще й Вовк сидить. Мерщій вхопився він за рушницю, але стріляти у Вовка роздумав: «А як я в пітьмі промахнуся?! Тоді ж він, підстрелений, живцем мене заїсть!..» Не стрелив він у Вовка, а вистрілив угору. Думав, що тим і Вовка настрашить та й, може, хтось почує той постріл та й допоможе з ями видряпатись. Вистрелив він іще раз, а далі вже й боїться, бо залишився в нього тільки один набій. Коли б Вовк захотів на нього плигнути, то не було б йому чим і відбитися.

Засумував той лісник. А далі як загукає: – Рятуйте ж хоч ви мене, лісові духи! Почули те сусідні Хухи та мерщій по Мавку-Вербинку. Аж її нема дома: пішла в сусідні ліси прощатися з подружками, бо вже надходила зима, а Мавки незабаром мусили лягати спати аж до весни. Але ж, хоч як далеко була Вербинка, почула вона ще перший постріл у своєму лісі й мерщій полетіла додому. Думала, що, може, знову почалися гони й знову їй доведеться піклуватися пораненими звірами. Коли ж вона підлітала вже до лісу, то вчула й другий постріл. А тут назустріч їй викотились Хухи й розповіли, що сталося. Вербинка подалася просто до ями. Хутчій поскидала хмиз та листя. І коли там стало видніше, бо саме сходив місяць, побачила свого доброго лісника з Вовком. Кинулася вона тоді мерщій до свого батька. – Тату, – каже, – швидше рятуйте лісника! Лісовик одразу туди, та як налетить на дерево, що стояло біля самої ями, так і повалив його. Деревина упала на вовчу яму, а його віти попадали аж у глибінь. Тоді лісник ухопився за галузки й по них видрався нагору. Не було чого йому й розпитувати. Знав він добре, що навколо ями всі дерева були міцні, їх і вітер би не звалив, не те, щоб самі собою могли падати. Отож він ураз зрозумів, що врятувала його не хто інша, як Мавка-Вербинка, за те, що колись він захистив її Кізоньку. Взяв лісник ціле відро молока та корець пшона. Наварив величезний чавун каші, притрусив цукром та корицею і поставив увечері на пеньок... Ото був веселий бенкет у лісі тої ночі... Аж мені шкода, що мене туди не покликали! Бо хто ж таки не любить молочної каші з корицею?

Словникова робота. Водяник — злий дух (зображуваний у фольклорі як дід із сивою бородою), що живе в озерах, річках тощо і приносить людям нещастя. Лісовик — той, що живе в лісі. Мавка — казкова лісова істота в образі чарівної голої дівчини з довгим розпущеним волоссям.1. Бинда — стрічка.2. Корець – тут: ківш із ручкою.3. Ретязь – ланцюг. 4. Патериця – палиця. 5. Порхавка – кулястий гриб, наповнений бурим пилом – спорами.

Бесіда за питаннями. 1) Про яких Мавок ще згадує у казці письменник? 2) Про яких казкових персонажів йдеться у казці? 3) Що зробила Мавка, угледівши мисливців? 4) Що трапилося із Зайчиком? 5) Чим допомогла Зайчикові Мавка? 6) Як урятувалася кізонька Вербинка? 7) Кому допоміг лісник? 8) Як наказав вовків лісник? 9) Тож якою постала Мавка у казці «Мавка Вербинка»?

тема:  взаєморозуміння людини зі світом природи на прикладі зображення життя добрих фантастичних істот на тлі світу людей з їхніми вадами і позитивними рисами.

Ідея: уславлення доброти, чуйності, взаємо-допомоги; засудження жорстокості та несправедливості

Мавка-Вербинка.«Незвичайно гарна дівчина з темними очима, як фіалки; довге темно-синє волосся, що виблискувало, як гайвороняче крило, довгі світло-зелені шати, ніжні, білі, як лілеї, руки і голос, неначе задзвонили навколо сині дзвіночки»

Лісник.«… ніколи не уражав звірів, поважав Лісовика, жалів і малих Хух, а її, Мавку, дуже любив. Навіть часом ставив для неї на пеньку у мисочці молочну кашку...»

Лісовик. «Він був сумний, роздратований. Його світлі блакитні очі палали, як сині вогники в печі, кулаки було затято так, що аж довгі кігті впивалися в руки».