Презентація на тему: «Найвидатніші здобутки світової літератури доби Античності, Середньовіччя, Відродження».

Презентаціяна тему:«Найвидатніші здобутки світової літератури доби Античності, Середньовіччя, Відродження»

Зміст: Антична література. Поети античної літератури.Історичне і моральне значення античної літератури. Середньовічна література. Представники середньовічної літератури та їх твори.Ідейні основи літератури Відродження. Значення епохи Відродження.

Антична література. Анти́чна літерату́ра (від лат. antiquus — «стародавній, древній») — література стародавніх греків і римлян, яка розвивалася в басейні Середземного моря (на Балканському та Апеннінському півостровах та на прилеглих островах і узбережжях). Її письмові пам'ятки, створені на діалектах грецької мови і латинською мовою, належать до 1 тисячоліття до н.е. і початку 1 тисячоліття н. е. Антична література складається з двох національних літератур: давньогрецької та давньоримської.

Поети античної літератури. Від трагедій V століття збереглися твори трьох найбільш значних представників жанру - Есхіла, Софокла та Евріпіда. Кожне з цих імен знаменує історичний етап у розвитку античної трагедії. Есхіл, поет епохи становлення афінського держави і греко-перських воєн, є основоположником античної трагедії в її сталих формах, справжнім "батьком трагедії". Есхіл-творчий геній величезної реалістичної сили, що розкриває за допомогою міфологічних образів історичний зміст того великого перевороту, сучасником якої він був, - виникнення демократичної держави з товариства, пов'язаного з багатьма пережитками родового ладу. Античні вчені нараховували в літературній спадщині Есхіла 90 драматургічних творів (трагедій і драм) цілком збереглося тільки сім трагедій, в тому числі одна повна трилогія. Другий великий трагічний поет Афін V століття - Софокл . батьківщиною Софокла був Колон, передмісті Афін, прославлене поетом у його передсмертній трагедії "Едіп у Колоні«, котра була написана вже незадовго до смерті. Драматургічна творчість Евріпіда протікало майже одночасно з діяльністю Софокла, хоча в зовсім іншому напрямку. Перші п'єси Евріпіда були поставлені в 455 р., і з цього часу він протягом майже цілого півстоліття був найпомітнішим суперником Софокла на афінської сцені.

Історичне і моральне значення літератури. За час свого існування антична греко-римська і християнська літератури виробили неоціненні скарби, невмирущі духовні вартості, що лягли в основу всієї європейської культури і літератури. Прагнучи до широкого охоплення реального життя. відображаючи розмаїття соціально-історичної дійсності, змальовуючи людину в усій складності її зв'язків з природою та суспільством, грецька, римська та християнська літератури античності поставили проблеми, які залишаються і сьогодні вагомими і актуальними, не втрачають свого загальнолюдського значення. Ці літератури відкрили для людства невмирущі етичні цінності: добра, людяність і милосердя, любов до батьківщини, готовність до подвигу і самопожертви, мужність і незламність у боротьбі, велику віру в людину, в її безмежні здібності, її потяг до добра і здатність до вдосконалення, віру в силу поетичного слова, пісні, мистецтва. В античній літературі знаходимо багато прикладів величі людського духу, поетизації високих людських чеснот. Саме в цих вічних моральних, етичних вартостях і в боротьбі за високодуховну, морально досконалу людину полягає історичне і моральне значення античних греко римської і християнської літератури, це і є їх найціннішими скарбами.

Чи не найкраще сказав про значення античності як невичерпної скарбниці і невмирущого джерела європейської культури Іван Франко: ".. З безмірно багатої греко-римської літератури лишилися лише нужденні відламки та шматочки", однак "навіть ті мізерні останки мали силу в ХV та ХVІ ст. Обновити європейську людність, двигнути її з варварства, попхнути до нового розвою і що вони й досі не перестала запліднювати нашого духу і творять непохитну основу нашої цивілізації".

Середньові́чна літерату́ра. Середньові́чна літерату́ра — це період в історії світової літератури, що розпочинається приблизно в пізню античність (4—5 століття, а завершується у 15 столітті. Зародження і розвиток літератури Середньовіччя визначається трьома основними факторами: традиціями народної творчості, культурними впливами античного світу і християнством. Своєї кульмінації середньовічне мистецтво досягло у 12-13 столітті. У цей час його найвагомішими досягненнями стала готична архітектура (Собор Паризької Богоматері), лицарська література, героїчний епос. Згасання середньовічної культури і перехід її в якісно нову стадію — Відродження (Ренесанс) — проходить в Італії у 14 столітті, у решті країн Західної Європи — у 15 столітті. Цей перехід здійснюється через так звану словесність середньовічного міста, що в естетичному плані має цілком середньовічний характер і переживає свій розквіт у 14-15 та 16 століттях.

Представники середньовічної літератури та їх твори. Значне місце в Середньовічній літературі посідали оповіді про подвиги лицарів. У лицарській літературі описувалися незвичайні пригоди лицарів, їх випробування. Звичайною темою куртуазного роману було також випробування вірності. Найвідомішими лицарськими романами були “Івен, або лицар Лева” Кретьєна де Труа та “Роман про Тристана та Ізольду”. Саме в цей час формується загальноєвропейський художній стиль, якому французькі археологи дали назву “романського”. Характерною рисою Романки було пробудження інтересу до людської особистості. У той же час були зроблені перші літературні записи середньовічного епосу та героїчних пісень. “Пісні про Роланда” та “Пісні про мого Сіда”, які мали європейський резонанс і являли собою одну з вершин західноєвропейської середньовічної культури. “Пісня про Роланда” (1100 р.) є одним з найвизначніших творів фр. епосу, який складається із 4002 віршів. Вся оповідь пройнята ідеєю релігійної боротьби з мусульманами і особливою місією Франції в цій боротьбі. Водночас в поемі відобразились і соціально-політичні суперечності, характерні для феодалізму Х-ХІ ст. Вершиною іспанського народного епосу стала “Пісня про мого Сіда”. Головний герой поеми Руй Діас відіграв значну роль у звільненні Іспанії від маврів, став її національним героєм. Саме в цей час Європа захоплювалася романами В. Гюго “Собор Паризької Богоматері”, Вальтера Скотта та ін. Вони надали образові Середньовіччя ареолу романтичної фантазії й таємничості.

Ідейні основи літератури Відродження. Гуманізм. Стала утверджуватися нова психологія життя, в основі якої лежала цінність земного буття, земного успіху і слави. Ця нова життєва психологія у своїх головних рисах збігалася з античною і суттєво відрізнялась від середньовічної, в основі якої був страх перед грішним земним життям. У добу Відродження сформувалось нове розуміння людини та сенсу життя, суспільства і краси — гуманізм. Гуманісти почали розглядати світ, людину в ньому, красу не з теоцентричної, а з антропоцентричної точки зору. Повернення до античності. Відродження позначене захопленням літературою і культурою античності, що зумовлено схожими світоглядними основами цих епох. Характерно, що в часи Ренесансу народжується жанр апофегма — коротке оповідання про репліку чи витівку мудреця, найпопулярнішими персонажами яких були саме античні мудреці. Християнство. Синтез античного життєлюбства та середньовічної духовності полягав у відкритті позастанової цінності людини. Почали вважати, що людина має свою вищу духовну природу, яка є її особистим надбанням, незалежно від її місця у суспільній ієрархії. Протестантизм. Стихійний сенсуалізм , сексуальна емансипація у розпусних формах, політична сваволя і правова анархія, персональний ризик як моральний принцип мали рано чи пізно призвести до реакції. Вона з'явилась у вигляді протестантського руху. Протестанти відмовились від духівництва у релігійному житті і заперечували його виняткове право тлумачити Біблію та її цінності.

Значення епохи Відродження. Культура епохи Відродження містить величезні духовні цінності. Саме в цей час були закладені глибокі підвалини духовності суспільства. Ця культура збагачує нас загальнолюдськими, гуманістичними цінностями, розумінням того, що істинно творчий початок буття — людина. Ренесанс вселяє в нас віру в безмежні можливості людини, в її вдосконалення. Як ніяка інша епоха, культура Відродження щедро породила плеяду геніальних митців, як (Джованні Боккаччо, Франческо Петрарка, Мігель де Сервантес, Вільям Шекспір та ін.), створила вищі духовні цінності — «те, що не вмирає». Тенденції культурного розвитку, започатковані епохою Ренесансу знайшли своє продовження в культурах інших епох. Відродження — це унікальний період в історії культури, котрий репрезентує одночасно і епоху, і тип культури, і культурне явище.