Презентація на тему "Умови перебування вязнів в німецьких таборах смерті"

Умови перебування в'язнів у німецьких таборах смерті

З 1933 по 1945 роки нацистська Німеччина та її союзники створили більше 42 000 таборів та інших об’єктів позбавлення волі (включно з ґетто). Ці об’єкти використовували для різних цілей, зокрема примусової праці, утримання людей, яких вважали ворогами держави, проведення медичних експерементів і масових убивств. Але данний проєкт не про це. Данний поєкт про умови життя в середині тих таборів, про те, що супроводжувало муки, біль, страждання, про те, що відбувалось щоранку та щовечора довколо….

В цілому концтабори поділялись на: Для затримання цивільних осіб, що їх режим сприймав як загрозу безпеці. Всього було 938 основних і допоміжних таборів. Табори примусової праці : табори примусової праці, що їх використовували для жорстокої експлуатації праці ув’язнених з метою збагачення або щоб компенсувати нестачу робочих рук. В’язні працювали без належного обладнання, одягу, харчування та відпочинку. Транзитні табори функціонували як приміщення для тимчасового утримання євреїв, які очікували на депортацію. Ці табори, як правило, були останньою зупинкою перед депортацією до табору смерті. Діяло 1830 транзитних таборів та таборів примусової праці. Табори для військовополонених: для радянських військовополонених і полонених із військ країн-Союзників. Було створено 559 таборів для військовополонених, але ця цифра не охоплює десятки тисяч допоміжних таборів для військовополонених. Табори смерті: створені насамперед або винятково для конвеєрних знищень великої кількості людей відразу після прибуття на об’єкт. Існувало 6 таборів смерті.

Життя в концтаборі починалося з конфіскації всього, що в’язень привіз із собою, включно з одягом. У таборі діяло правило: людина – це нічого не вартий номер. В’язня позбавляли імені, прізвища, особистих речей. Видавали штани та легку куртку зі смугастої тканини. На одязі нашивали номер та невеличкий трикутник ("вінкель"), колір якого вказував на категорію, до якої належав в’язень. Взуттям були дерев’яні колодки, які прив’язували до ноги шнурками.«Апельпляц», очима Петра Башука, художника і члена ОУН(б), жертви концтабору

Зазвичай процес оформлення в концтабір для новоприбулих супроводжувався знущаннями і побиттям, в першу чергу через те, що в'язні не знали німецької мови і не могли зрозуміти що від них вимагають есесівці.«Альбом із Аушвіцу», автор невідомий

Далі - дезінфекція. Вона означала виголювання всього волосся на тілі та спільне купання під душем, який міг бути або холодним як лід, або практично окропом. Після цього всього в’язня реєстрували, вносячи дані про нього — ім’я, прізвище, місце і дату народження, професію, національність, риси зовнішності — у спеціальну картку. В’язнів також фотографували у профіль та анфас. Зазвичай в ув'язнених їх номер був написаний на одязі. Лише в Аушвіці він був також витатуйований на тілі. Татуювання робилися на лівому передпліччі. Оскільки у новонароджених у таборі дітей на передпліччя не було достатньо місця, їм татуювання ставилася на стегні.

Згодом в’язні потрапляли до бараків. Усередині барак являв собою витягнуте приміщення, обабіч якого під стінами стояли дво- або триповерхові нари. Ті, кому не вистачало місць на нарах, спали на підлозі. У центрі бараку — довгий туалет на 40—50 «місць». Бараки призначалися виключно для сну, вдень там перебувати в’язням було заборонено. Освітлення було елекричне, але користувались ним тільки штубові та інша еліта блоку. В’язні в бараках чергували - мили підлогу та вінка.І я пам’ятаю буржуйку, довкола якої на колінах сиділи, грілися діти. Я до неї не наближалася, а чомусь стояла поодаль. Старші дівчата шили ляльки з ганчірок, і мені дико хотілося таку…»Анна Данилова, жертва концтабору

В таборах санітарно-гігієнічні умови були жалюгідні. В них не було зливної води та каналізації, а також примітивного способу доставки води. Спали в двох, або трьох (навіть чотирьох), вкривалися однією ковдрою на всіх. Я дуже кашляла, тому що ми були роздягнені, і не пам’ятаю, щоб було взуття на всіх, щоб були панчохи, шкарпетки чи якась нижня білизна. Ходили в лахміттях, теплих речей не було. Анна Данилова, жертва концтабору В’язні носили одну змінну білизну два три і більше місяців. Рідкістю було мило та рушники. Все це разом створювало надзвичайно сприятливі умови панування різних хвороб. В наслідок цього в’язні вмирали поголовно.

Вставши, в’язні застеляли спальні місця, обов’язково на військовий лад з певними таборними вимогами. Умивання відбувалося в блокових умивальнях або спеціальних бочках. Подекуди миття не було взагалі.«Я не раз відчувала холодне тіло і трупний запах. Мене навчили не кричати. Пацюки, жирні і нахабні, господарювали на балках, виїдали у померлих губи, носи, щоки…». Лариса Конашевич (Симонова), жертва концтабору Стандартний день у концтаборах починався з ґонґу о четвертій годині (зимою о п’ятій) та закінчувався тим же ґонґом о двадцятій годині. Недостатня кількість санітарних пристосувань призводила до того, що час на їх використання обмежувався.

Далі в’язнів очікував сніданок із "кави" та шматка ерзац-хліба (ця їжа готувалася з низькоякісних замінників або зіпсованих продуктів). Після сніданку в’язні шикувалися на перевірку. Тут мусили бути присутні всі бранці — мертвих складали поруч. В’язні мали стояти в ідеально рівних рядах, які "рівняли" старости бараків палицями. «У дитинстві я свято вірила, що цукор чорний і спочатку гіркий, від крихт махорки, бо ж саме таким, я вперше побачила його на простягнутій долоні солдата 27 січня 1945 року, у день визволення табору. Багато дітей не дожили до цього дня...»Анна Коваль, жертва концтабору

Після перевірки йшли на роботи, часто під звуки таборного оркестру. Під час робочого дня була годинна, а часто півгодинна перерва на обід — миска юшки з брукви та гнилої картоплі та ерзац-хліб. Кілограмовий хліб в концтаборі ділили на десять порцій. Такою ж була і вечеря.«І з того часу я уже не була людиною, а номером. Щодня о шостій ранку – перевірка, а тоді до праці в підземелля, на завод Сіменса. На сніданок – 100 г хліба та кава з сурогату. На заводі працювали шведи і бельгійці, які підкидали нам шматочки хліба, виводили з ладу машини на 10-15 хвилин, щоб могли відпочити, та переповідали нам новини зі світу». Віра Франко, онука видатного письменника, жертва концтабору

Щоб зберегти, хоч на якийсь час, трудовий потенціал воєнної міці Німеччини, в’язням восени 1942 р. дозволено отримувати посилки. Окрім цього, в’язні допомагали собі так званою “організацією”, щось залишали кожен собі, а решту - в загальну складчину (співвласність). В етиці в’язнів не було жодної крадіжки, адже за них СС строго карали. Часто цигарки ставали своєрідною валютою в концтаборах…

Вільного часу в’язні мали надзвичайно мало. Довгі вечірні збірки, роздача вечері, дизенфекція вошей, чищення коридорів тощо забирало майже весь вечірний час. Про те, до вільного часу належали неділя і свята. В’язні використовували вільний час для взаємовідвідування, читання, писання листів, елементарний догляд за собою тощо. А подекуди в’язні, були своєрідною розвагою для концтабірної «еліти» - театральні вистави і публічні будинки, та тлі того що відбувалось довколо, ставали ще одни джерелом принижень...

Також між 1942 і 1945 роками нацисти організували публічні будинки для ув'язнених, які були також організовані в якості заохочення за хорошу роботу за вказівкою тодішнього рейхсфюрера СС Гіммлера. СС відбирало жінок в жіночих концтаборах Равенсбрюк або Аушвіц-Біркенау, потім 10 днів їх відгодовували в лікарняному відділенні і відправляли в чоловічі табори. Расові норми дотримувалися дуже жорстко: німці повинні були ходити тільки до німецьких жінок, слов'яни - до слов'янок. Росіяни, українці та євреї в бордель не допускалися. Ці жінки носили спеціальні відзнаки - чорні трикутники, нашиті на рукава їх роб. FELD-HURE - польова шльондра. При кожному таборі був свій публічний дім, дім розпусти куди набирали з дівчат-в’язнів з жіночих таборів. Похід туди значився як нагорода для особливо старанних серед табірної ієрархії. Для вагітних жінок найчастіше дорога вела у газову камеру. Олеся Ісаюк. Жертва концтабору

Музика була інтегральною частиною табірного повсякденного життя у майже всіх нацистських таборах. Спів пісень під примусом був частиною повсякденного життя у таборах. Виконання пісень за командою здійснювалося у кількох випадках: під час маршу, виконання вправ, переклички та під час повернення з роботи. Часто спів був обов’язковим навіть під час роботи. Часто музику використовували для створення жахливого фону під час екзекуцій, як садистських засіб приниження і знущань. Особливою формою музичної діяльності за колючим дротом були табірні оркестри, або Lagerkapellen. Музикантам заступник коменданта табору Ріхард Рокіта наказав написати особливу мелодію знищення, що отримала назву «танго смерті» (за одними даними, безпосереднім автором цієї мелодії був скрипаль Зигмунд Шац, за іншими – піаніст Штайнбергер, ще за іншими – музикант Шлехтер). Нацисти змушували оркестр виконувати цю мелодію під час масових страт …Єдиний жіночий оркестр грав в Біркенау

Золотими годинниками, авторучками й портсигарами вбитих людей нагороджували німецьких солдат. Поранені есесівці з нетерпінням чекали на новорічні подарунки від начальства, і те «радувало» підлеглих награбованими цінностями з убитих. У перші роки війни із золота зубних коронок і протезів замордованих виготовляли пломби для есесівських охоронців і членів їх сімей. Використовували навіть волосся вбитих. Попілом жертв Аушвіцу нацисти удобрювали місцеві поля, а взимку посипали слизькі дороги.

У таборах не було тяглової худоби, а всю найтяжчу роботу виконували в’язні, зокрема, їх впрягали в підводи. І карали за найдрібніші провини. Найчастіше застосовувалося покарання у вигляді биття – його виконували на спеціальному «козлі», до якого прив’язували в’язня. Найменшим покаранням було 25 ударів батогом, а від більшої кількості ударів в’язні часто вмирали, також було покарання «стовпчика» (підвішування за викручені руки до прикріплених у стелі гаків).

«Одним з найважчих гріхів була менструація. Більшість з нас були молоді. Ми були здорові і працездатні і, незважаючи на голод та інші позбавлення, ми щомісяця страждали через цю проблему. Зрозуміло, ніяких гігієнічних засобів нам не видавали. Але якщо, не дай бог, по дорозі на роботу або з роботи, або ж на перекличці, або в будь-який інший ситуації німець-командир або «бліцмейдл» помічали наш стан по плямі на нозі, - нас негайно «пригощали» побоями. Оскільки ніяких засобів гігієни у нас не було, то більшості з нас не вдавалося уникнути покарання за цей «гріх», якого ми не робили. Це було одним з найбільших нещасть, що сталися з нами в цьому проклятому місці, від чого волосся ставало дибки (правда, не наше волосся - наше на той час уже стало власністю вермахту і служило німецькій промисловості!). Нацисти звинуватили нас, з усією горезвісною серйозністю, в нанесенні шкоди майну вермахту. Було виявлено, що дехто з жінок відрізає від подолу своїх довгих суконь смуги матерії і майструє собі з них засоби гігієни. Нацисти раптом помітили, що сукні не доходять до підлоги. Як же так? Адже ці сукні є власністю німецької армії! Хто ж наважується завдавати шкоди їх майну? Нацисти заснували військовий трибунал і винесли вирок. Нас негайно вишикували на вулиці і змусили стояти по стійці смирно протягом одинадцяти годин під зливою. Пізніше нам стали додавати в юшку якесь зілля, і у всіх жінок одночасно припинилася менструація.» Єва Сепеши, жертва концтабору

Карали також ув’язненням у карцері і голодною смертю (Дахау, Аушвіц). Голод був однією з найбільших мук в’язня. Від недоїдання люди хворіли на різноманітні хвороби, їхні тіла вкривалися величезними, гнійними виразками, вони страждали від хвороб шкіри, кішківниика і шлунку. Постійною проблемою був педикульоз. Діти хворіли і помирали, бо ніякої меддопомоги не отримували. І короста була, і застудні захворювання – усе було. Але в три-чотири роки не розумієш, де ти перебуваєш, і сприймаєш це так, як і має бути. Над нами у концтаборі проводили медичні досліди – спеціально заражали, а потім вчилися лікувати. Мені прищепили трахому (хронічне інфекційне захворювання очей) – постійно гноїлися очі, подушка була вся в патьоках гною. Анна Данилова, жертва концтабору

Будь-яка непокора каралася побоями, карцером, а то й смертю. Побиття разом із голодом, холодом та фізичним виснаженням становили одну з головних причин високої смертності в’язнів. Захворіти у концтаборі дорівнювало вироку смерті, адже ліків у табірному шпиталі не було. Зате шпиталь був головним полем для "селекцій", тобто відбору непрацездатних в’язнів до газових камер.

У більшості таборів проводилися псевдомедичні дослідження; наприклад, у Дахау були створені, так звані, дослідні станції, у яких німецькі лікарі проводили псевдонаукові експерименти на здорових в’язнях. Їх заражали малярією, флегмоною, жовтухою, туберкульозом. Для потреб авіації проводилися дослідження у барокамерах, в’язнів піддавали переохолодженню. Під час великих морозів на одні дерев’яні ноші клали одночасно кілька голих в’язнів. Прив’язаних, їх виносили на багато годин (як правило, вночі) на вулицю. І залишали аж до втрати свідомості. Потім проводилися дослідження крові, сечі. Іноді намагалися їх реанімувати, що вдалося зробити кілька разів. Під час інших дослідів, не давали в’язням протягом двох тижнів ніякої їжі і водночас змушували їх пити солону морську воду. Після дослідів у барокамері залишилися жахливі фотографії, які робилися для того, аби вловити реакцію людини на різку зміну тиску.

У Равенсбрюк проводили експерименти з кістками, м'язами і нервами. Професор Карл Гебхардт, чий госпіталь був всього в 12 кілометрах від концтабору, розрізав здорову ногу жінки, ушкоджував кістки і сухожилля а після працював над їх зрощенням. В результаті операцій у жінок з'являлися великі нарости, які сильно боліли і залишалися на все життя. Санітарні норми дотримувалися лише спочатку. Карл Клауберг повинен був знайти спосіб, який би дозволяв стерилізувати велику кількість людей в короткі терміни і без особливих витрат. Піддослідним вводили внутрішньовенні ін'єкції нітрату йоду і срібла. Цей метод дозволяв стерилізувати піддослідних, але приводив до кровотеч. Тоді було вирішено перейти до дослідів з радіаційним опроміненням. Їх запрошували на кілька хвилин «заповнити анкету», під час чого вони отримували дозу радіаційного опромінення, а потім знову йшли працювати. Через кілька днів піддослідним робили розтин, щоб перевірити ефект.

Доктор Зигмунд Рашер проводив на ув'язнених експерименти по згортанню крові в концтаборі Дахау. Він створив препарат, Полігал, до складу якого входили буряк і яблучний пектин. Він вважав, що ці таблетки могли сприяти зупинці кровотеч з бойових ран або під час хірургічних операцій. Кожному піддослідному давали по таблетці цього препарату і стріляли в шию або груди для перевірки його ефективності. Потім ув'язненим ампутували кінцівки без анестезії. Протягом трьох місяців в 1943 і 1944 роках на ув'язнених Бухенвальда перевіряли ефективність фармацевтичних препаратів від фосфорних опіків, що викликаються запальними бомбами. Піддослідних спеціально обпалювали фосфорним складом з цих бомб, що було дуже болючою процедурою. Ув'язнені отримували серйозні травми під час цих експериментів. На в'язнях Бухенвальда і Нацвейлере тестували вакцини від висипного тифу та інших хвороб. Їх запроваджували з вірусом. В результаті більше 90% з них вмирали.

Й. Менгеле намагався дослідити особливості генетики близнюків. Наприклад, одного з близнюків заражали туберкульозом або тифом, чекали, поки той помре від хвороби, а потім вбивали другого близнюка і розрізали тіло, щоб проаналізувати чи відбулися зміни. В очі близнюків вводили хімічні препарати, щоб перевірити, чи можна «сфабрикувати» колір очей людини і нарешті втілити мрію нацистів про блакитнооких народі арійців. Випробовуваних також часто оперували без наркозу, витягуючи внутрішні органи.

Вже давно відомо, що у дітей людей, які перенесли психологічну травму, підвищений ризик посттравматичного стресового розладу (ПТСР), а також розладів настрою і тривожних розладів. Разом з тим, згідно з даними дослідження під керівництвом Rachel Yehuda з американського Медичного центру для ветеранів (Icahn School of Medicine at Mount Sinai), опублікованого в журналі Biological Psychiatry, існує невелика кількість можливостей для вивчення біологічних змін в контексті перенесеної критичної психологічної травми поколінням батьків і їх дорослих дітей, народжених після впливу травми.

Однією з найбільш вивчених в цьому сенсі груп є діти в'язнів нацистських концентраційних таборів. Дослідження Yehuda з співавторів вказують на збільшення доказової бази про можливість змін в епігенетичній регуляції генів у колишніх в'язнів концтаборів і їх дітей.

Аналіз виявив у людей, які пережили Голокост, і у їх нащадків епігенетичні зміни в одній і тій ж ділянці інтрона 7 гена FKBP5, але в протилежних напрямках: у тих, хто пережили Голокост показник метилування був на 10% вище, ніж у контрольній групі, а у їх потомства - на 7,7% нижче, ніж у контрольній групі. Ці спостереження говорять про те, що травма батька є релевантним чинником для біології потомства.

Редактор журналу Biological Psychiatry д-р John Krystal зазначає, що '' спостереження про протилежних напрямках змін у батька і дитини вказує на те, що діти травмованих батьків не просто народжуються з ПТСР-подібної біологією. Вони можуть успадкувати риси, що сприяють як життєстійкості (resilience), так і вразливості ''.

Молекулярний механізм такого наслідування до кінця не з'ясований. Однак роботи вчених показують, що ефекти стресу здатні «передаватися» в 3-4 поколіннях завдяки епігенетикі. Тобто, ніякі події в нашому житті і житті наших предків не проходять безслідно для нашого організму, кожне з них залишає свій «епігенетичні слід».

Тяжкі непосильні роботи на каменярні (12 годин на день), голод, побиття, цькування собаками, шибениці, розстріли, люди не витримували й ішли на дріт, щоб есесівці вбили з вежі, вішалися на своїх ременях, божеволіли, живцем падали з мертвими.

Всі ці, та багато інших експериментів, що реалізовувались в концтаборах, не мали важливого наукового значення: результати деяких з них вже були відомі раніше, багато дослідів були і, зовсім, абсолютно ненауковими, та проводилися в антисанітарних умов. Експерименти стали приводом для Нюрнберзької справи лікарів. У медичних злочинах звинуватили 23 особи, семеро з них були виправдані, четверо отримали тюремні терміни, п'ятеро були засуджені до довічного ув'язнення, семеро - до смертної кари.

А ще була «Хорольська яма»…«У таборі було 4 загони, відділених один від одного дротяною загорожею. На кожному кутку стояли вишки з кулеметами і вартовими». В одному із загонів було організовано роздачу їжі, яка складалася із баланди, звареної з неочищеної картоплі чи лушпиння, буряків, проса, різних відходів. Спочатку таку їжу видавали двічі на добу – вранці й увечері, а потім – один-єдиний раз у 3-4 дні. Хліба майже не видавали, лише зрідка – одну хлібину на кілька сотень чоловік. Більшість військовополонених посуду не мали, тому «пайок» отримували в пілотки, поли шинелі чи гімнастерки, а то й просто – у пригорщі. Іноді наглядачі жбурляли в натовп в’язнів мерзлі буряки чи картоплю. Люди масово помирали від виснаження голодом, зневоднення й хвороб. Усередині кар’єру був відкритий туалет – яма і дві дошки. Сморід розносився по всьому табору. Тут же був лише один колодязь, із якого можна було дістати води за допомогою зв’язки ременів, якщо ще знаходився у когось казанок. До колодязя було важко дістатися, особливо пораненим і кволим, тому води діставалося по кілька ковтків на кілька днів. Поряд із долиною смерті знаходилася Гофманська піч для випалення цегли, а також кілька навісів з очерету, де колись сушилася цегла-сирець. Переночувати не під відкритим небом, а під навісом щастило не всім, а якщо і вдавалося, то спали сидячи, щільно притискаючись один до одного. Найкращим нічлігом для невільників була недіюча Гофманська піч. Вони ховалися в топкову камеру печі й закладали вхід, щоб було тепліше». П. Литвинов, жертва концтабору

В’язні концтаборів послуговувалися у розмовах між собою специфічним жаргоном, який був сумішшю німецької, польської та російської мов з додатками в’язничного жаргону, притаманного польській мові. Частина цього жаргону являла собою своєрідну новомову, сформовану для табірного вжитку есесівською бюрократією: Блокфюрер, блокельтестер – староста бараку. Штубендінст – староста відділення бараку. Шрайбер – дослівно "писар", фактично заступник старости бараку з функцією ведення діловодства. Проміненти – загальна назва тих в'язнів, які займали посади в табірній ієрархії, при цьому явно вислужуючись перед адміністрацією; аналог гулагівського поняття "придурки". Піплі – в'язні нижчого рангу, як правило, кримінальні, які складали почет високопоставленого "промінента". Командо – група в'язнів, відряджена на роботу певного типу. Канада – назва командо, яка сортувало речі, конфісковані у новоприбулих в'язнів. Ауфнамекомандо – командо, в'язні якого обліковували новоприбулих і складали транспортні списки.

Капо – в'язень, призначений адміністрацією, для керівництва в'язнями в командо. Форарбайтер – керівник робітничих "командо" (виконроб). Мусульмани – вкрай виснажені в'язні (аналог "доходяг" у таборах ГУЛАГу). Цуганги – новоприбулі в'язні, інша назва – "міліоновці", яку вони дістали через те, що зазвичай отримували шестизначні номери. Високі нумери – в'язні, які довгий час перебували в концтаборі, числове значення номерів яких було суттєво нижче, ніж основної маси. Ревір – шпиталь у концтаборі. Інша назва – "умиральня", оскільки зазвичай туди потрапляли тільки хворі у вкрай важкому стані, а в самому шпиталі не було жодних ліків. Розвалка – розстріл.

Кролики – жінки, які були жертвами псевдомедичних експериментів з метою дослідження генетики і запліднення. Піти на дроти – спосіб самогубства в'язнів, який полягав у киданні на табірну огорожу, через яку був пропущений електричний струм. Часто таких в'язнів ще до моменту зіткнення з "дротом" розстрілювали чергові за перетин так званої постенкетте, тобто умовної смуги, що відділяла власне табір від смуги між табором і огорожею. Піти у газ – бути вбитим у газовій камері. Вийти через комин – бути спаленим у крематорії. Шпріца, сьвєнти Феноли – назва смертельної ін'єкції в серцевий м'яз, як правило, зі сполук родини фенолових, звідки й назва.

«Ми, колишні мешканці концентраційних таборів, пам’ятаємо людей, які ходили між бараками, заспокоюючи інших, віддаючи останній шматок хліба. Нехай їх було лише декілька, але їхня поведінка – незаперечний доказ, що людину можна позбавити всього, крім єдиного: останньої людської свободи – обирати власне ставлення до будь-яких наявних обставин, обирати власний шлях, і попри все що довколо, залишатись людиною…»

«…Пам'ятаємо…»