Презентація "О.Грін. Пурпурові вітрила"

Олександр Грін“Пурпурові вітрила”Бойко І. М. Для 7 класу

Лонґрен, матрос «Оріона», міцного трьохсоттонного брига,84 на якому він прослужив десять років і якому був відданий сильніше, ніж інколи син рідній матері, мусив, нарешті, покинути службу.

Мертвіючи, Лонґрен нахилився й побачив восьмимісячну істоту, що зосереджено позирала на його довгу бороду, потім сів, похнюпився й почав крутити вус. Вус був мокрий від дощу. - Коли померла Мері? - спитав він. Коли Лонґрен довідався про подробиці, рай почав здаватися йому трохи світлішим від дровника

Життя примусило Мері попросити в борг грошей у Меннерса. Меннерс мав трактир-крамницю і вважався заможною людиною. Заплакана й дуже засмучена Мері сказала, що йде до міста заставити обручку. Вона додала, що Меннерс погоджувався дати грошей, але вимагав за це кохання. Вона пішла, повернулась, а другого дня злягла в гарячці й маренні…

Лонгрен почав працювати. Незабаром у міських крамницях з'явилися його іграшки - майстерно зроблені маленькі моделі човнів, катерів…

Тижнів на три припав до холодної землі різкий береговий норд!... В один з таких днів дванадцятирічний син Меннерса, Хін, побачивши, що батьків човен б'ється підкладками об палі, ламаючи борти, пішов і сказав про це батькові. Між Лонґреном і Меннерсом, якого тягло в штормову далину, було не більш як десять сажнів ще рятівної відстані- Лонґрене! - гукнув до смерті переляканий Меннерс. - Чого ж ти став, як пень? Бачиш, мене відносить; кинь причал! - Лонґрен мовчав, спокійно дивлячись на Меннерса, що метався в човні, тільки його люлька закурилася дужче, і він, не поспішаючи, вийняв її з рота, аби краще бачити, що відбувається. - Вона так само просила тебе! Думай про це, поки ще живий, Меннерсе, і не забудь!

Лонґрен стояв: стояв нерухомо, суворо й тихо, як суддя, виявивши глибоке презирство до Меннерса - щось більше за ненависть було в його мовчанні, і це всі відчували. Колиб він кричав, виказував на мигах або метушнею злорадство, або ще якось інакше своє торжество, спостерігаючи відчай Меннерса, рибалки зрозуміли б його, але він повівся інакше, ніж вони, - повівся значуще незрозуміло і так поставив себе вище за інших, одне слово - зробив те, чого не пробачають. Ніхто більше не вклонявся йому, не подавав руки, не кидав погляду, в якому б упізнавав і вітав його...

... Граючись, діти проганяли Ассоль, коли вона наближалась до них, шпурляли грязюкою і дражнили тим, що нібито її батько їв людське м'ясо, а тепер робить фальшиві гроші.«Скажи, чому нас не люблять?» - «Ет, Ассоль, - казав Лонґрен, - хіба вони вміють любити? Треба вміти любити, а цього вони й не можуть».

Улюбленою розвагою Ассоль було, вечорами або в свято, коли батько, лишивши слоїки з клейстером, інструменти і незакінчену роботу, сідав, скинувши фартуха, відпочити з люлькою в зубах, - влізти до нього на коліна і, вертячись у бережному кільці батькової руки, доторкуватись до різних частин іграшок, розпитуючи про їх призначення. Кабінет Олександра Грін. Музей Гріна в Феодосії

Іноді Лонґрен відпускав її до міста продавати іграшки. Одна така новинка була мініатюрною перегоновою яхтою; це біле суденце несло пурпурові вітрила, зроблені з обрізків шовку. Відійшовши від містка в ліс, за течією струмка, дівчинка обережно спустила на воду біля самого берега судно, яке зачарувало її; вітрила одразу виблиснули червоним відображенням у прозорій воді.

Але перед нею був не хто інший, як мандруючий пішки Егль, відомий збирач пісень, легенд, переказів і казок.-- Я був у тому селі, звідки ти, мабуть, ідеш; словом, у Каперні. Я люблю казки й пісні, і просидів я в селі тому цілий день, бажаючи почути що-небудь, ніким не чуте. Але у вас не розповідають казок. У вас не співають пісень. А якщо розповідають і співають, то, знаєш, ці історії про хитрих мужиків і солдатів, з постійним вихвалянням шахрайства, ці брудні, як немиті ноги, брутальні, як бурчання в животі, коротенькі строфи з жахливим мотивом…

- Не знаю, скільки мине років, тільки в Каперні розцвіте одна казка, пам'ятна надовго. Ти будеш дорослою, Ассоль. Якось уранці в морській далині під сонцем блисне пурпурове вітрило. Корабель підійде велично до самого берега під звуки чудової музики. Тоді ти побачиш хороброго вродливого принца, він стоятиме і простягатиме до тебе руки. «Здрастуй, Ассоль! - скаже він. - Далеко-далеко звідси я побачив тебе уві сні і приїхав, щоб забрати тебе назавжди у своє царство». Він посадить тебе в човен, привезе на корабель, і ти поїдеш назавжди в прекрасну країну, де сходить сонце і де зорі зійдуть з неба, щоб привітати тебе з приїздом. - Це все мені? - тихо спитала дівчинка.

- Як ти гадаєш, прийде чарівний корабель по мене чи ні? - Прийде, - спокійно відповів Лонгрен, - якщо тобі це сказали, значить, усе правильно. «Виросте, забуде, - подумав він, - а тим часом... не варто позбавляти тебе такої іграшки. Адже багато доведеться в майбутньому побачити тобі не пурпурових, а брудних та хижих вітрил; здаля – розкішних і білих, зблизька - подертих і нахабних.

Через три дні, повертаючись із міської крамниці, Ассоль почула вперше: - Гей, шибайголово! Ассоль! Подивись лиш сюди! Пурпурові вітрила пливуть! Дівчинка, здригнувшись, мимоволі глянула з-під руки на плесо моря.

Величезний будинок, в якому народився Ґрей, був похмурий усередині й величний зовні. До фасаду прилягали квітник і частина парку. Кращі сорти тюльпанів - сріблясто-голубих, фіолетових і чорних з рожевою тінню - вигинались у газон і лініями примхливо кинутих разків намиста.

Одного разу Артур зіпсував дуже дорогу картину, що висіла на стіні в бібліотеці. Це був Ісус Христос, розіп'ятий на хресті. Хлопчик замалював синьою фарбою криваві рани на ногах Христа…

Одного разу Артур побачив, як куховарка Бетсі обпекла руку.- Чи дуже тобі боляче? - спитав він. - Спробуй, то взнаєш, - відповіла Бетсі, накриваючи руку фартухом. Насупивши брови, хлопчик видерся на ослін, набрав довгою ложкою гарячої юшки (сказати до речі, це була юшка з бараниною) і хлюпнув на згин кисті.

Грею було 12 років. Ґрей побачив над дверима величезну картину, яка відразу змістом своїм виповнювала важке заціпеніння бібліотеки. На картині був зображений корабель, що здіймався на гребінь морського валу. Та найкраща за все в цій картині була постать чоловіка, що стояв на баку, спиною до глядача... Без капелюха, він був, очевидно, захоплений небезпечною миттю й кричав - але що?

Восени, на п'ятнадцятому році життя, Артур Ґрей потай залишив дім і дістався за золоту браму моря. Незабаром із порту Дубельт вийшла до Марселя шхуна «Ансельм», везучи юнгу з маленькими руками і зовнішністю перевдягненої дівчинки. Цей юнга був Ґрей

Капітан «Ансельма» був добра людина, але водночас суворий моряк, що взяв хлопчика заради якоїсь зловтіхи. В одчайдушному бажанні Ґрея він убачав тільки ексцентричну примху і наперед тріумфував, уявляючи, як місяців за два Ґрей скаже йому, уникаючи дивитись в очі: «Капітане Гоп, я обдер лікті, лазячи по снастях; у мене болять боки й спина, пальці не розгинаються, голова тріщить, а ноги дрижать... Я хочу до мами». Вислухавши подумки таку заяву, капітан Гоп виголосив, теж подумки, таку промову: «Ідіть, куди хочете, моє пташеня. Якщо до ваших чутливих крилець пристала смола, ви можете змити її вдома - одеколоном «Роза-мімоза». Але проходив місяць за місяцем, і Грей ставав справжнім моряком. Минуло ще небагато часу і Грей купив «Секрет», трищогловий галіот .

Одного разу Грей опинився на березі Лісса. Не далі як за п'ять кроків від нього, згорнувшись, підібгавши одну ніжку і випроставши другу, лежала головою на затишно підкладених руках стомлена Ассоль. Дивні риси її обличчя, що нагадували таємницю незабутньо хвилюючих, хоча простих слів, постали тепер перед ним у світлі її погляду. Він одягнув на її мізинець свій старовинний перстень. А потім в трактирі почув історію про «Корабельну Ассоль» Ассоль (виконавиця ролі –А. Вертинська)

Артур Грей купив для свого “Секрету” пурпурові вітрила, замовив оркестр та поплив до Каперни, де жила Ассоль

Тільки-но з'явилась Ассоль, усі замовкли, всі в страху відійшли від неї, і вона залишилась сама серед порожнечі пекучого піску, розгублена, присоромлена, щаслива, з обличчям не менш палаючим, ніж її чудо, безпорадно простягнувши руки до високого корабля.

Від нього відплив човен, повний засмаглих веслярів; серед них стояв той, кого, як їй здавалось тепер, вона знала, невиразно пам'ятала змалку. Він дивився на неї з усмішкою, яка зігрівала і примушувала поспішати.

- Ви бачите, як тісно сплелися тут доля, воля й властивість характерів; я приходжу до тієї, яка жде й може ждати лише мене, я ж не хочу нікого іншого, крім неї, можливо, саме тому, що завдяки їй я зрозумів одну немудру істину. Вона в тому, щоб робити так звані чудеса своїми руками. Коли для людини головне - одержувати наймиліший п'ятак, легко дати цей п'ятак; та коли душа ховає зерня полум'яної рослини - чуда, зроби їй це чудо, якщо ти спроможний.

У Феодосії є музей Олександра Гріна