Олесь Бабій - націоналіст, воїн, літературознавець, поліглот, автор славня ОУН - УПА “Зродились ми великої години…”
(1897 - 1975)
![]() |
Олесь Йосипович Бабій народився 17 березня 1897 року в селі Середнє (тепер Калуського району, ІваноФранківської області) у родині простих селян. До 1939 року в селі проживало 970 мешканців. У селі діяло товариство “Просвіта”, була читальня, чотирикласна двоповерхова школа, діяв хор, музично-драматичний театр.
Олесева мати, Катерина, знала величезну кількість пісень, які до неї приїжджав записувати ще один відомий літературознавець того часу, згодом побратим Олеся в УГА, Микола Євшан (Федюшка).
Після здобуття у Львові середньої освіти в 1915 році хотів записатися до лав УСС, але не зміг. Юнака забрали на службу до австрійської армії, з якої він перейшов до лав Української галицької армії (УГА), де боровся за волю свого народу. Саме тут доля звела його з
Миколою Євшаном (Федюшкою), якому він і показав свої перші вірші. Був інтернований на територію Польщі, звідки йому вдалося втекти і повернутися до Львова.
У Львові О. Бабій активно займається літературою. Підписує свої твори псевдонімом Хмелик. Під час визвольних змагань у жовтні 1918 року у Львові приєднався до тих частин, які проголосили Акт про створення незалежної Української держави. О. Бабій рішуче виступив проти глуму, чиненого поляками над українцями, котрі ліквідовували україномовні школи, несли всім тільки поневолення.
Щоб уникнути арешту у 1924 -1929 рр. був змушений виїхати до Праги, де здобув вищу освіту, а згодом захистив докторат із літературознавства в Українському педагогічному інституті ім. Драгоманова.
З наближенням більшовицького фронту 1944 року разом із ще одним поетом Романом Купчинським змушений був емігрувати спочатку до Німеччини, а через 4 роки - до США, де поселився в Чикаго, а Купчинський - на околицях Нью-Йорка.
На еміграції ні на мить не переставав жити Україною.
Він твердо вірив, що Україна буде вільною.
Вже тут, в Америці, він пише свої поезії “Повстанці”, “Жнива”, драматичні твори, зокрема твір “Олена Степанівна” про першу жінку-офіцера у світі.
Живучи далеко в чужому оточенні, письменник ніколи не втрачав української душі. На різних українських зустрічах поет нагадував: “Не забуваймо свого українського роду і своєї української душі. Бо наша майбутність нерозривно пов’язана з долею українського народу, а це - джерело нашого життя”