Презентація "Особливості регіональних узорів вишивки в Україні"

Полісся:

Перша писемна фіксація цієї назви зустрічається в ГалицькоВолинському літописі під 1275 роком. Людей, які населяють цей регіон, споконвіку кличуть поліщуками. Так, Полісся займає територію сучасних

-      Волинська;

-      Рівненська;

-      Київська (північні райони);

-      Житомирська (північні райони); - Чернігівська (північні райони);  - Сумська (північні райони).

Волинь:

Частиною Поліського регіону, його центром в Україні є Волинь. Ця назва вперше згадується в 11 столітті, а точніше під 1077 роком, у Новгородському літописі.

Карпати:

Великий регіон на заході України поділяється на Прикарпаття, Закарпаття і власне Карпати.

До Карпатського регіону входять такі сучасні області:Галичина:

-      Закарпатська;займає територію сучасних

-      Львівська; - Івано-Франківщина,

-      Івано-Франківська; - Львівщина,  - Чернівецька (захід); - Тернопільщина.

-      Тернопільська (захід).

Подорожуючи Карпатами, ви вирушаєте на гостину до трьох етнографічних груп: бойків, лемків та гуцулів.

Бойки населяють території кількох областей і районів:

Івано-Франківщина (Рожнятівський та Долинський райони); Львівщина (Стрийський, Самбірський та

Старосамбірський, Дрогобицький, Сколівський,

Турківський райони); Закарпаття (Воловецький, Міжгірський, Великоберезнянський райони).

Лемки, або русини, – автохтонні жителі

Карпат, вони живуть тут споконвіку, займаючи землі на схилах Східних Бескидів і на північний захід від Ужа (в Україні вони

живуть на півночі Закарпатської області). У писемних джерелах про них вперше згадується у 6 столітті.

Гуцули живуть на території Надворнянського,

Верховинського, Яремчанського та Косівського районів Івано-Франківщини, у Рахівському районі Закарпатської області та в Путильському районі Чернівецької. Саме ці землі знані в народі під неофіційною назвою «Гуцульщина».

Українські літописи згадують ці території під назвами «Пониззя» і «Нижня Русь» (13 століття). Назва Поділля вперше зустрічається у документах 14 століття. До історичного району Поділля входять такі сучасні українські землі:  - Житомирська область (південний захід);

-      Рівненська область (південь);

-      Тернопільська область;

-      Хмельницька область; - Вінницька область;

-      Одеська область (північ).

Середня Наддніпрянщина:

це Центральна Україна. До цього регіону входять:

-      Київська область (південні райони);

-      Чернігівська область (південні райони);

-      Полтавська область (південно-західні райони); - Кіровоградська область (північні райони);  - Черкаська область.

Слобожанщина:

-      Сумська (південні райони);

-      Харківська;

-      Луганська;

-      Донецька;

-      Полтавська (східні райони);

Колір і фактура саморобних матеріалів були виразним тлом для різних видів, технік і прийомів народного декорування.

Однотонні тканини органічно сполучалися з орнаментованими. Матеріали, мотиви, колористика, техніка виконання, розташування орнаменту нерозривно пов'язані з елементами одягу, що прикрашався, його функціональним призначенням тощо.

Український одяг декорувався різноманітними способами: тканням, вибійкою, пов'язані з нанесенням орнаменту на тканину.

вишивкою, нашивками.

Для вишивання використовують різні види тканин: вовняні, бавовняні, лляні, конопляні, канву.

Голки використовують тонкі, довгі оскільки вони легко проколюють тканину й залишають після себе маленькі дірочки. Для вишивання вовняними нитками використовують голку середньої товщини.

Нитки бувають різних кольорів і різної товщини. Частіше використовують нитки муліне, вовняні, шовкові, ірис. Для вишивання беруть нитку півметрової довжини, бо довга нитка часто плутається і це затримує роботу.

Окрім шерстяних, бавовняних, шовкових та синтетичних ниток різні техніки вишивання використовують:

-             бісер. Дрібні скляні намистини пришивають у техніці “напівхрестик”. Слід зауважити, що вишиванка із бісером — річ важка.Якщо техніка передбачає оздоблення бісером, то це має бути або легкий візерунок, який не деформує тканину, або міцний матеріал (льон, бавовна, оксамит, шкіра);

-             стеклярус. Цими видовженими бісеринами часто прикрашають край рукава та низ сукні, туніки;- паєтки. Блискучі пластинки створюють яскравий, неповторний образ.

А ще в Україні вишивають … соломою. Такою технікою вишивки володіють лише троє людей у світі. Скатертини, картини, верхній одяг, оздоблений соломою, виглядає так, ніби прикрашений золотом. Тому такою технікою вишивання оздоблювали навіть ризи священиків.

Складна техніка “низі” з її різновидами дійшли до нас з глибин віків. Ймовірно, що колись вона була панівною, а може, й єдиною технікою. Вишивальні шви, виконані в цій техніці, в наш час широко відомі по всій Україні, але найчастіше використовуються у вишивках Поділля, Галичині та на Закарпатті. Нею вишивали узор із виворітного боку, при ньому вишивальна нитка лягала паралельно основі полотна. Внаслідок виходив двосторонній узор, як і при занизуванні. За характером вишивання низь поділялася на декілька типів: кругла низь; лиса низь; страпата низь; низь, з лиця шита; сліпа низь та ін.

Поперечна «низь».

Це дуже оригінальний шов. Він здобув своє поширення у західних областях України. Ця техніка полягає у тому, що виконується з іншого боку вишивки, по ширині узору, вертикально. Використовують переважно нитки чорного кольору, а ті проміжки, які залишаються з лицьового боку, зашивають червоним, зеленим або жовтим кольором. Іноді вишивку виконують червоним кольором, тоді проміжки зашивають чорним, зеленим, синім або жовтим кольором.

«Двобічний шов» або «штапівка».

Цей шов походить від шву «вперед голку», який, до речі, дуже часто зустрічається у народній вишивці. Виконується без попереднього нанесення макету на тканину. Спочатку вишивають контур майбутнього малюнку, потім заповнюють внутрішню частину.

Поздовжня «низь».

Це поєднання двох попередніх технік. Вишивається на зворотному боці виробу швом «уперед голку». Спочатку шви прокладаються в один бік, потім, пропустивши одну нитку, – у другий.

Вагоме значення мала й кольорова символіка.

Кожному етносу, кожній місцевості властиві не тільки орнаментальні традиції, а й особливі кольорові поєднання. Колорит узору, тобто багатство та характер кольорових відтінків, об’єднаних в основний тон ,може бути візитною карткою всього регіону або окремого села. Гармонійне поєднання кольорів та їх відтінків відіграє дуже важливу роль у всіх видах народної творчості. Не досить визначити необхідну форму і візерунок майбутнього виробу, важливо знайти таке поєднання кольорів, при якому кожен колір буде створювати враження основного. Щоб усі кольори були пов’язані між собою та із тлом виробу, необхідно засвоїти основні закони кольорознавства.

Існує дві групи кольорів:

-      хроматичні;

-      ахроматичні, або безбарвні.

До хроматичних належать усі барви сонячного спектру – червоний, оранжевий, жовтий, зелений, голубий, синій, фіолетовий. Основними кольорами спектру є червоний, жовтий і синій.

До ахроматичних кольорів належать: білий (світло); чорний (темрява); сірий.

Хроматичні кольори поділяються на теплі та холодні.

До теплих відносяться яскраві кольори, які передають відчуття тепла і сонця – червоний, оранжевий, жовтий, а також, коричневі, бордові кольори з відтінками; до холодних: синій, зелений, фіолетовий та блакитний.

Чорний - символ землі, її плодючості, червоний - любов, вогонь та владу.

зелений - колір весни, воскресіння природи та всього живого, багатство рослинного та тваринного світів;  коричневий - колір землі-матері, аковги - означає достаток, врожай; блакитний - колір неба, повітря, води та здоровʼя; білий - колір світла та чистоти.