Презентація «Петро Шелест»

ПЕТРО ЮХИМОВИЧ ШЕЛЕСТ

Виконала

Студентка групи СОІз-31 Бабійчук Христина

Петро Юхимович Шелест народився 1 (14) лютого 1908 року в селі Андріївці Зміївського повіту Харківської губернії(тепер Балаклійський район, Харківська область, Україна) в селянській родині. Згідно з розповідями батька, його рід виводиться від козацького сотника (ймовірно, Василя Шелеста, одного з гайдамацьких ватажків). Батько, Юхим Дмитрович, двадцять років служив у російській армії, з них шістнадцять років перебував на військовій службі в Болгарії, був унтерофіцером та кавалером Георгіївських хрестів усіх чотирьох ступенів. Після повернення до села Андріївки працював на цукровому заводі. Мати, Марія Павлюк, була на 35 років молодша від чоловіка, займалася селянським господарством.

У 3-4 роки, як згадував Петро Юхимович, вони з братом Дмитром вивчили букви, цифри, а потім навчилися читати, писати і рахувати.

1914 року пішов до земської школи, в якій провчився чотири роки. Тим часом ситуація в країні почала кардинально змінюватись.

Вибухнула Перша світова війна, був повалений царат у Росії.

"...Життя, — згадував Шелест, — ставало дедалі важчим і тривожнішим. Царя немає, попа теж немає... А тут почався розбій, з’являлися банди, а відомо, що трудова людина не може жити без порядку, визначеності, закону...

З весни по осінь 1919 року працював у радгоспі (колишній економії) в селі Уланівка на Полтавщині: пас свиней і корів, був погоничем волів та водовозом. З лютого 1920 по 1921 рік — наймит у заможного селянина Земляного на хуторі Пришиб Харківської губернії. У 1921—1922 роках працював листоношею («поштарем-кільцевиком») в Харківській губернії.

А 1921 року Шелест став "поштарем-кільцевиком". Йому видали казенну форму, спеціальну сумку для пошти, черевики, формений кашкет з якоюсь емблемою. Протяжність його "кільця" становила 45 верст, до нього входило 15 сіл і хуторів. За тиждень треба було зробити три "кільця", тобто пройти близько 150 верст!

Однолітки заздрили Петру, вважаючи його цілком дорослим, оскільки він перебував на службі в держави. Проте Шелест вважав, що це справа не його, що йому потрібна інша робота. У 1922 році, приписавши собі в документах чи то рік, чи то два, він прийшов на залізницю.

Спершу працював вантажником, потім — ремонтним робітником.

"Мені, — напише пізніше Шелест, — на ремонті шляхів доводилося робити все: міняти шпали, проводити їх підшивання і підбійку, заправляти брівки колії і розстилати щебінку між шпалами, змінювати накладки і підкладки на рейках і шпалах.

Навчився я забивати костилі майстерно, за 3-4 удари, перевіряти шаблоном розшивання рейок, залишивши потрібний проміжок на їхніх стиках... Костильщик — це вже була кваліфікація, та вона й оплачувалася вище за рядового робітника".

■ У жовтні 1923 року вступив до комсомолу, був бійцем частини особливого призначення (ЧОП).

■ З 1925 по 1926 рік — завідувач хати-читальні та секретар комсомольського осередку села Петровське на Харківщині.

■ У 1926—1927 роках — курсант Ізюмської радянсько-партійної школи.

■ З 1927 по 1928 рік — секретар Борівського районного комітету комсомолу Ізюмської округи (тепер Харківська область).

■ Член ВКП(б) з квітня 1928 року.                                                     

З 1928 року — курсант Харківської радянськопартійної школи. У 1929 році недовго був курсантом Владикавказької гірсько-кулеметної школи, продовжив навчання в Харківській трирічній партійній школі імені Артема. У 1930 році навчався півроку в прискореній групі робітничого факультету, звідки був зарахований у Харківський інститут народного господарства, згодом (після реорганізації інституту) навчався на металургійному факультеті Харківського інженерно-економічного інституту. Був головою виконавчого бюро, секретарем комсомольської організації та членом партійного комітету інституту. У 1932 році проходив практику на металургійному заводі імені Петровського у місті Дніпропетровську, без відриву від навчання працював начальником сектора перевірки виконання тресту «Південсталь» у Харкові та редактором радіогазети «Комсомолець України».

У 1932—1936 роках працював змінним інженером,заступником начальника, в.о.

начальника цеху на Маріупольському металургійному заводі імені Ілліча, одночасно з вересня 1932 року навчався на вечірньому відділенні факультету гарячої обробки металів Маріупольського металургійного інституту(закінчив у липні 1935 року за фахом «різко вираженого профілю трубопрокатного виробництва»). У 1936 році призначений начальником відділу чорних і кольорових металів Харківської контори «Судморснабу».

Перша сторінка автобіографії, написаної власноруч Петром Шелестом, 1949 рік

У січні — вересні 1954 року — 2-й секретар Київського міського комітету КП України. 2 вересня 1954 року обраний 2-м секретарем Київського обласного комітету КП України. З цього ж року — член ЦК КП України.

1    лютого 1957 — 16 серпня 1962 року — 1-й секретар Київського обласного комітету КП України.

2    липня 1963 року пленум ЦК КПУ обрав Петра Шелеста першим секретарем Комуністичної партії України замість Миколи Підгорного, обраного секретарем ЦК КПРС^[1].

З липня 1963 до 10 травня 1972 року — перший секретар ЦК Комуністичної партії України.

«Я обраний першим секретарем. Це великий день у моєму житті. Мені виявили велику довіру, це найвища честь — довіра політична і партійна. Я, колишній наймит, робітник, вихованець комсомолу, партії, висунутий на такий високий пост. Я всім завдячую комсомолу, партії, народу» — Запис Петра Шелеста у щоденнику, 2 липня 1963 року

Відстоюючи економічні інтереси республіки Шелест не раз конфліктував з Москвою з приводу надання Україні більшої економічної самостійності. Він був прихильником ширшого використання української мови в освіті, намагався захищати деяких письменників-шестидесятників, підтримував культурницькі ініціативи на кшалт створення заповідника на острові Хортиця у Запоріжжі та

музею Пирогово у Києві тощо. Водночас як переконаний комуніст,

Шелест не спиняв арешти дисидентів 1965 і 1972 років, виступав за силове придушення

«Празької весни», протидіяв поверненню кримських татар на історичну батьківщину.

За часів правління Шелеста в Україні на державному рівні широко відзначалися

інші ювілеї видатних письменників.

У   1969          році було         відзначено      200-ліття з        дня      народження Івана Котляревського (1769– 1838).      До    речі, 250-літній     ювілей цього  зачинателя      нової        української      літератури       в       незалежній     Україні    влада       практично      проігнорувала.

Так   само         в       1971          році був  широко   відзначений   100-літній       ювілей Лесі     Українки.         Такі дійства    мали         чимале          значення у       формуванні    української     ідентичності,          розвивали       інтерес    до    української     культури.

У квітні 1973 року Шелеста вивели зі складу Політбюро ЦК КПРС «за станом здоров'я» і відправили на пенсію. Йому заборонили оселитися в Україні, тримали під постійним негласним наглядом.

Петро Юхимович підтримував українську народну культуру, колективи, що використовували її. Наприклад, ансамбль імені Павла Вірського.

Під        час   танцю      «Запорожці», 1977          рік Фото        пізнішого         періоду.  Артисти   Національного        заслуженого   академічного ансамблю        танцю     

України імені         Павла       Вірського         під   час        танцю      «Запорожці», 1977          рік

Артисти Національного        заслуженого   академічного ансамблю        танцю      України   імені         Павла       Вірського         під   час        танцю      «Гопак», 1977          рік

Він сприяв реалізації проєктів, які мали національне спрямування. Так, у 1969 році був відкритий Національний музей народної архітектури та побуту України в селі Пироговому. Організатором його став Петро Тронько, якого підтримував Шелест.

Фото       пізнішого         періоду.  Національний        музей       народної архітектури     та     побуту        України.  Поліські  вітряки.   Київ.         1        листопада       1976          року

За ініціативи Шелеста була

створена багатотомна

«Історія міст і сіл Української РСР» –

унікальне видання, якого не було ні в одній республіці Радянського Союзу. Воно, безперечно, сприяло збереженню історичної пам’яті українців.

Видання «Історія     міст      і      сіл Української   РСР»      у      26 томах. Херсонська область

Завдяки старанням Шелеста в 1970 році був відкритий палац культури «Україна», який донині лишається найбільшою концертно-мистецькою установою Києва та нашої держави.

Сучасне        фото         Національного        палацу     мистецтв «Україна» Палац        культури «Україна»,       1970          рік

Шелест не лише усвідомлював себе українцем, але й намагався утверджувати українську ідентичність

Він міг би запопадливо стати лояльним для Москви «інтернаціоналістом» й боротися з українським «націоналізмом», як це робив його наступник Володимир Щербицький. Однак Шелест чинив інакше, проводив у часи «застою» своєрідну «українізацію». Це не відповідало лінії московського керівництва, яке орієнтувалося на створення «нової спільності людей радянського народу» – що й стало далеко не останньою причиною «падіння Шелеста».

Показово, що Шелест, попри свої комуністичні стереотипи, підтримав проголошення незалежності України. І, незважаючи на свою «московську прописку», заповідав себе поховати в Україні, в Києві. Направду, це був чи не єдиний керівник радянської України, який не лише усвідомлював себе українцем, але й намагався утверджувати українську ідентичність. Хоча б за це він заслуговує на увагу й повагу.

Петру Шелесту не дали можливості повернутись на Україну і він помер у Москві 22 січня 1996 року у віці 88 років, проте 13 червня того ж року згідно із заповітом був перепохований у Києві на Байковому цвинтарі. По собі він залишив спогади, емоційність та відвертість яких показує всю складність його становища, коли після відставки почалося цькування за «націоналізм» опублікованої в 1970 роцікниги «Україно наша Радянська».