Презентація "Письменники Сумщини"

Письменники Сумщини. Підготувала учитель ЗОШ І-ІІІ ст. № 7 м. Ромни Сумської області Мурич Н. Я.

Антоненко – Давидович Багряний Іван ( Лозов’ягін)Білоус Дмитро. Воронько Платон. Грабовський Павло. Кандиба Олександр ( Олександр Олесь) Капельгородський Пилип. Ключина Павло. Куліш Пантелеймон. Лукаш Микола. Мамонтов Яків. Полтава Леонід. Ромен Людмила. Охріменко Павло. Остап Вишня ( Губенко) Хвильовий Микола ( Фітільов) Чечвянський Василь Щоголев Яків Ющенко Олекса

Павло Юхимович Ключина26 серпня (8 вересня) 1914-2 червня 1972 український поет-байкар, прозаїк, журналіст, педагог.

Коротко про письменника. Павло Ключина (Ключник) народився в селі Великий Самбір. Учасник Другої Світової війни. З 1944 почав друкуватись, зокрема з 1948 у газеті Дубов'язівського району (зараз ліквідований). 1951 закінчив Глухівський педагогічний інститут. Працював піонервожатим у Великосамбірській школі, учителем у школах Конотопського району та Дубов'язівського району, кореспондентом у сумській газеті «Ленінська правда». В 1969 році Павло Юхимович став директором Роменського краєзнавчого музею.

Поетичні збірки сатири та гумору «Байки» (1955);«Кропива» (1957);«Лев, Осел та Заєць» (1959);«Нові байки» (1960);«Пшениця і Кукіль» (1961);«Солов'ї та Жаби» (1964);«Муха на пасіці» (1965);«Ведмідь гне дуги» (1967);«Свиня в саду», «Завзяті рогачі» (обидві — 1968);«Краплини барв земних» (1974).

Борис Дмитрович Антоненко-Давидович(1899 – 1984)Ми не обираємо час, у якому живемо, час обирає нас…... Література наша — це не шлях до легкої слави, не спосіб заробітку і не розвага на дозвіллі, а чесне служіння народові, народному ділу, народній ідеї.

Ж и т т є п и с. Народився у м. Ромни Сумської області (в Засуллі) у родині робітника-залізничника. Дитинство провів у Росії. У 15-річному віці втратив батька. Закінчив Охтирську гімназію (1917 р.); навчався на фізико-математичному факультеті Харківського університету, історико-філологічному факультеті Київського університету, які не закінчив у зв'язку зі зміною суспільного ладу й погіршенням матеріального стану. Брав участь у визвольних змаганнях 1917—1920-х роках: служив у лавах Запорізького корпусу 1918 року та Армії Директорії 1919 року. Обіймав посаду коменданта Мелітополя (1918 р.). Очолював відділ освіти Охтирського району (1920-ті роки). Був членом УКП, секретарем її Київського губкому. Після її ліквідації до жодної сили не належав. Працював у відділі культури редакції газети «Пролетарська правда», згодом був відповідальним секретарем журналу «Глобус». Брав участь у літературній дискусії 1925–1928 років.

Гімназія в Охтирці, де навчався Борис Антоненко - Давидович

Перший період творчої діяльності ( 1923 – 1933). Перший період становить 14 книжок, окремі нариси, рецензії, замітки. Найважливіші твори: «Запорошені силуети» (1925), «Тук-тук» (1926), «Синя волошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Печатка» (1930), «Землею українською» (1930)). Лишились незавершеними романи «Січ-мати» і «Борг», доля останнього невідома. Члени літературного об'єднання «Ланка». Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер'ян Підмогильний, Тодось Осьмачка. 1925 рік.

Р е п р е с і їАрешти 1933 року та самогубства М. Хвильового й М. Скрипника змушують Антоненка-Давидовича виїхати до Казахстану, де він працює при державному видавництві над антологіями казахської літератури українською мовою й української літератури казахською. Робота не була завершена.5 січня 1935 року арештований. За сфабрикованою справою засуджений до смерті. Причина репресії над ним була його відмова відмовлявся зросійщувати словники української мови у підросійській УРСР. А створені їм праці попадали під увагу спецслужби СРСР, що боролася з «інакомислячими». Вищу міру покарання було замінено на 10 років таборів. Вини не визнав. Ув'язнення відбував у СИБЛАГу, БАМЛАГу (Урульга), під час війни перебував у СІЗО БУКАЧЛАГу, однак справу його переглянули і відправили на шахту Букачачинського табору. Працював землекопом і шахтарем, що суттєво підірвало здоров'я. Лише переведення на легшу роботу — рахівника, бухгалтера, а згодом — санітара і фельдшера — зберегло письменнику життя. Відбувши термін, повернувся в Україну, однак 1946 року був знову арештований і без суду позбавлений волі. Згодом був засуджений на довічне заслання у село Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.

Другий період творчості від 1957 до 1984 року. До другого періоду творчості належать «Золотий кораблик», «Образа», «Так воно показує», «Слово матері», «Вибрані твори» (1967) Видав мово- й літературознавчі праці: збірки статей «Про що і як» (1962), «В літературі й коло літератури» (1964), літературно-критичні й теоретичні нариси «Здалека й зблизька» (1969), роздуми над культурою української мови «Як ми говоримо» (1970). Залишив спогади про С. Васильченка, Є. Плужника, Б. Тенету, М. Рильського, В. Сосюру, процес СВУ. В 1966 вийшов друком перекладений Антоненком-Давидовичем українською мовою з російської роман Г. Ф. Квітки-Основ'яненка «Пан Халявський».

Серед творів післяреабілітаційного періоду — дитячі оповідання «Як воно починалося», класично реалістичні твори «За ширмою», «Образа», «Спокуса», «Завищені оцінки»Серед творів написаних «у стіл» «Сибірські новели», оповідання «Спокуса», «Гроза», «Так воно показує», «Чистка». У цей час за кордоном (у Болгарії, Польщі, Англії, Канаді, США, Австралії) активно рецензують, перекладають і перевидають деякі твори письменника: книжка «Як ми говоримо» отримала схвальну оцінку в російському журналі «Вопросы литературы» та в журналі Польської Академії наук «Slavia orientalis» (1972 рік); Станіслав Рихліцький переклав польською мовою роман «За ширмою» («Za parawanem», 1974), цей роман перевидала в Австралії філія ОУП «Слово» та було підготовлено його переклад англійською мовою.

Характеристика творчостіІндивідуальний стиль Б. Антоненка-Давидовича — ясний і точний. Як зазначив Л. Бойко, «Автор свідомо уникає незвичних порівнянь чи ефективних велемовних фраз, щоб мимоволі не одвертати читацької уваги від суті оповіді… Вся увага митця зосереджена на тому, як би найощадливіше, а воднораз якомога точніше, повніше й виразніше донести до читацького серця та розуму головну думку, провідну ідею; полонити нашу увагу предметом своєї розповіді».

Надгробок на Лісовому цвинтарі у КиєвіБорис Антоненко-Давидович виведений героєм у романі Докії Гуменної «Діти Чумацького Шляху» під ім'ям Головач. У оповіданні «Чистка» фігурують В. Підмогильний та Є. Плужник. У оповіданні «Щастя» частково відбилися автобіографічні моменти стосунків із Вірою Баглій. Похований на Лісовому кладовищі в Києві.Іменем Антоненка-Давидовича названо вулицю на житловому масиві Сихів у місті Львів.

Іван Багряний (Лозов’ягін)(1906 – 1963)Поет, прозаїк , публіцист,перекладач,політичний діяч.

Дитинство. Народився 2 жовтня (за ст. ст. 19 вересня) 1906 року в місті Охтирка Сумської обл. [2] в сім'ї муляра Павла Петровича Лозов'яги. Мати майбутнього письменника — Євдокія Іванівна Кривуша — походила із заможного селянського роду із села Куземин біля Охтирки. У сім'ї, крім Івана, виховувалися також син Федір і дві дочки — Неоніла та Єлизавета.

У шестирічному віці почав навчатися в церковнопарафіяльній школі, потім закінчив в Охтирці вищу початкову школу. 1920 року вступив до технічної школи слюсарного ремесла, потім — до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю. У 1925 році Багряний тимчасово працював у друкарні м. Охтирка, де під псевдонімом Іван Полярний вийшла його збірка новел “Чорні силуети: П'ять оповідань». В оповіданнях описані враження від побаченого й пережитого автором під час поїздки по Україні. Це переважно безрадісні реалістичні картини життя тогочасного суспільства.

Початок творчої діяльності1925 року Іван працював у Кам'янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», надрукував у ній свої перші вірші . Вступає до опозиційного літературного об'єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), де зближується з самовимогливими митцями слова: Валер'яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Тодосем Осьмачкою . У 1920-х роках видає низку поетичних творів: збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія»,«Вандея», «Газават», п'єсу «Бузок» про графоманів. У 1929 році на власний кошт видає віршовану поему «Ave Maria», яка майже миттєво була заборонена цензурою й вилучена з книготоргівлі. 1930 року побачив світ історичний роман у віршах «Скелька».

Будинок колишнього Охтирського театру. Деякі особи з діаспори багато разів критикували вірш «Канів», який І. Багряний написав 1927 року. Меморіальна дошка письменнику, встановлена на будинку колишнього Охтирського театру, де працював Іван Багряний.

В ув'язненні та на засланні16 квітня 1932 року його заарештували в Харкові й звинуватили «в проведенні контрреволюційної агітації» за допомогою його літературних творів, таких як поема «Ave Maria», історичний роман «Скелька», поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», соціальна сатира «Батіг». Багряний пробув 11 місяців у камері одиночного ув'язнення у внутрішній тюрмі ГПУ. А 25 жовтня 1932 року його звільнили з-під варти і на три роки відправили до спецпоселень Далекого Сходу. Автобіографічні подробиці про ці п'ять років життя — арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батьківщину — письменник використав у романі «Сад Гетсиманський».

Під час війни. Радянсько-німецька війна застала письменника в Охтирці. Він одразу пішов в українське підпілля, передислокувався до Галичини. Іван Багряний працював у референтурі пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, статті різноманітного характеру, малював карикатури й плакати агітаційного призначення. Одночасно він брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів. Попри таку завантаженість Іван Багряний не покинув літературну працю. 1944 року він написав один із найталановитіших творів — роман «Звіролови» (згодом відомий як «Тигролови»). А в Тернополі цього ж року створив ще один шедевр – поему «Гуляй – Поле».

В еміграції1945 року Багряний емігрував до Німеччини. написав брошуру — програмний для нього памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», де виклав політичну декларацію національної гідності й прав людини,цілих 17 років — до самої смерті редагував газету «Українські вісті». Письменник був головою Виконавчого органу Україн- ської Національної Ради і заступником президента УНР.

Сім’я та останні роки життя. Перша дружина — Антоніна Зосімова, діти: Борис і Наталя. В еміграції одружився з Галиною Тригуб (родом із Тернопільщини). Їхні діти: Нестор і Роксолана. Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року. Похований у місті Новий Ульм (Німеччина).

Етапи творчого шляху І. Багряного:1926 – 1932 – початок літературного шляху до першого арешту;1932 – 1940 – період ув’язнень і концтаборів;1941 – 1945 – період Другої світової війни й окупації України;1945 – 1963 – повоєнна доба і еміграція. Романи«Марево» заборонений цензурою«Скелька» (у віршах) 1930 «Тигролови» 1944«Люба» 1944 (знищений власноруч)«Сад Гетсиманський» 1950«Маруся Богуславка» 1957«Людина біжить над прірвою»У 1992 році Багряному було посмертно присуджено Шевченківську премію за твори “Сад Гетсиманський” і “Тигролови”.

Теми творчості: Викриття системи більшовицького терору. Показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів. Розвінчання більшовицької системи господарювання і знущання з людей. Розповідь про страждання українського народу у більшовицькому «раю». Безкомпромісне і аргументоване викриття російського великодержавного шовінізму. Звернення до історії і боротьба проти Росії. Змалювання долі української людини у вирі Другої світової війни. Віра в перемогу добра над злом.

Оповідання«Етюд» 1921«Міщаночка» 1924«Мадонна» 1925«Заєць» 1925«Петро Каменяр» 1925«З оповідань старого рибалки» 1927«В сутінках» 1927«Пацан» 1928«Рука» 1928 Збірка оповідань «Крокви над табором» 1931 П’єси«Бузок»«Генерал» 1944«Морітурі» 1947

Поеми«Монголія» 1927«Собачий бенкет» 1928«Вандея» 1928«Аve Maria» 1929«Батіг» 1930«Гутенберг» 1930«Гуляй – Поле» 1944«Антон Біда – герой труда» 1947«Цукроварня»«Меченосці» Поетичні збірки«В поті чола» 1929 (заборонена цензурою«До меж заказаних» 1929«Золотий бумеранг» 1946«Пісні» (авторські)

Дмитро Григорович. Білоус(1920 – 2004)Поет, перекладач, літературний критик

Дитинство й навчання. Народився в селі Курмани, що на Сумщині, у селянській багатодітній сім'ї Ганни Давидівни і Григорія Миколайовича Білоусів (був десятою дитиною). Як згадував сам Дмитро Григорович, «сімейка в мого батька була, як у того Омелечка, про якого в народній пісні співається… Було нас одинадцятеро дітей. Я був десятою дитиною, якраз „лялькою в колисці“, коли старші вже парубкували й дівували». Після закінчення школи поїхав до Харкова, де вчився на робітничому факультеті та працював на електрозаводі. 1938 рокувступив на філологічний факультет Харківського університету. Його однокурсниками були Олесь Гончар і Григорій Тютюнник.

У роки Другої СвітовоїДрукувався з 1935 року. З початком німецько-радянської війни 1941 добровольцем пішов у сталінську армію. Після тяжкого поранення лікувався у шпиталі міста Красноярськ у Росії. Потім у Москві був співробітником редакції радіомовлення для партизанів і населення окупованих території України. Писав гуморески для радіожурналу «Сатиричний залп», друкувався в журналі «Перець», писав вірші для партизанських листівок.

1945 року закінчив філологічний факультет Київського університету.1948 року закінчив аспірантуру на кафедрі української літератури. Член Спілки письменників України з 1948 року. У 1947–1951 рр. — заступник відповідального редактора журналу «Дніпро». У 1968–1976 рр. — відповідальний секретар комісії Спілки письменників України. Член-кореспондент Академії педагогічних наук України з березня 1994.

Нагороди митця ПреміїЛауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1990). Лауреат премії імені Максима Рильського (1976)Лауреат премії імені Олександра Копиленка (1989). Лауреат премії імені Лесі Українки (1997). Лауреат премії імені Олени Пчілки (2001). Ордени- Орден Вітчизняної війни I ступеня;- радянський орден Дружби народів (1980),- болгарський орден Кирила і Мефодія першого ступеня (1966),- болгарський орден «Мадарський вершник» (1995);- український орден князя Ярослава Мудрого п'ятого ступеня (жовтень 2001);український орден «За мужність» третього ступеня (2002). Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР;Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка (лауреат). Літературна премія ім. О. Олеся (лауреат);

Збірки творів«Пташині голоси» -- 1956«Про чотириноги, рогатих і безрогих» -- 1959«Лікарня в зоопарку» --1962«Турботливі друзі» -- 1970«І в класі, і в школі»«Гриць Гачок»«Диво калинове» -- 1988«За Україну молюся» -- 2001«Безцінний скарб» -- 2004«Рідні небеса» -- 2005«Тобі, Україно» -- 2010 Помер 13 жовтня 2004 р. Похований на Байковому кладовищі Києва.

ВІЧНО ЖИВАА мова не корилася царю —ані царю, ані його сатрапам,з орлом двоглавим стаючи на прю,що брав її у пазуристі лапи. Несла устами відданих синівмужицьку правду, ту, що є колюча,сміялася з ненависних панів,що їхня правда на всі боки гнуча. Плюндрованій, не надавали прав,немов на звіра, об'являли лови. Орел впивався в душу, тіло рвав —він був безмозкий, хоч і двоголовий. Заборонити дереву рости,ширяти вольній птиці у блакиті,живій ріці між берегів плисти,"ходити сонцю по своїй орбіті?Заборонить дощеві поливатьгінке стебло, щоб не зросло колосся,поетові — писать і малювать,щоб приректи народ на безголосся?О як хотіла, прагла воля зла,щоб ти була лиш суржик мішанина:щоб вічно недорікою булана втіху скалозуба-міщанина!Хай давню жуйку міщанин жує,--воскрели, піднеслися духом люди. Бо є в народу Жовтень, Ленін є,і рідна мова є і вічно буде!

Пантелеймон Куліш 1819-1897 «Виростайте, дітки, в щасливу годину. Ой рятуйте-визволяйте ще раз Україну!»

Платон Воронько(*18 листопада (1 грудня) 1913, Чернеччина, нині Охтирського району Сумської області — †10 серпня 1988, Київ)український поет, письменник, публіцист, драматург.

Платон Воронько – син коваля, мав двох братів і сестру, навчався спочатку в Охтирському дитячому містечку-інтернаті, яким керував Матвій Довгополюк, а потім в Охтирському Свято-Троїцькому чоловічому монастирі. ...«Хлопчиком батьки віддали мене на виховання в Охтирське дитмістечко. Педагог, агроном і поет Матвій Лукич Довгополюк прагнув відкрити в кожної дитини талант, прищепив любов до поезії Павла Тичини, яка стала для мене тим живим середовищем, у якому формується душа людини.»Потім навчався в Харківському автодорожному інституті, після закінчення якого працював за фахом в Таджикистані. У 1935 році був призваний на строкову службу долав РСЧА. Після демобілізації деякий час працював вчителем української мови в селі Хухра на Сумщині. А в 1937 році вступив до Літературного інституту імені Горького.

Епічний талант поета виявився в поемах "Безсмертя" (1945), "Ярославна" (1945), "За всі літа розлуки" (1945 — 1962) (автобіографічна за характером), поемі-легенді про братів-гуцулів — "Стояни", невеликій поемі "З Німеччини в Чернеччину" (1945). Від 1960 р. у світ виходять книги лірики і поем — "Мирний неспокій","Через гони літ" (1960), "Гнівом Африка клекоче" (1961), "Коли я в Київ повертаюсь" (1962), "Скресання" (1967), "Поки живий — іду", "У світлі блискавиць" (1968), "Повінь" (1970), "Здвиг-земля" (1976), "Узьмінь" (1979) (одна з найвагоміших збірок), "Батькові долоні", "Совість пам'яті" (1980).

Поет був відомим громадським діячем — обирався депутатом Верховної Ради УРСР десятого та одинадцятого скликань. Платон Воронько з тіткою Ніною, яка була снайпером під час Другої Світової війни

У дружньому колі однодумців

Заслуги поета. Заслуги поета відзначені урядовими нагородами і преміями. Він — лауреат Державної премії СРСР (1951, за книги "Добрий ранок" і "Славен мир"), Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1972, за книгу "Повінь"), премії Ленінського комсомолу України ім. М. Островського (1962, "Драгі другарі"), літературної премії ім. Лесі Українки (1976, збірки віршів "Всім по сім", "Читаночка", "Сніжна зіронька горить", "Облітав журавель", драматична поема "Казка про Чугайстра").

П. Воронько є автором понад 30 збірок віршів і поем та великої кількості книжок і книжечок для дітей

Помер Платон Воронько 10 серпня 1988 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Павло Арсенович Грабовський1864 - 1902 український поет-лірик, публіцист, перекладач, яскравий представник української інтелігенціїЯ не літав в надзоряні країни,А все державсь бездольної землі;Боровся я за щастя для людини,За світло в чорній млі.

Павло Грабовський народився у селі Пушкарному на Харківщині (тепер Грабовське Краснопільського району Сумської області) в бідній сім'ї пономаря. Вчився в Охтирській бурсі (1874 —1879) та Харківській духовній семінарії. За зв'язки з харківським гуртком народницької організації «Чорний переділ», поширення забороненої літератури Грабовський у 1882 р. був заарештований і виключений з семінарії.

Перебуваючи під гласним наглядом поліції, він до квітня 1885 р. мешкав у Пушкарному, безрезультатно намагаючись знайти роботу, а після зняття нагляду переїхав до Харкова, де працював коректором газети. Тут він поновлює революційну діяльність. Усі ці роки, починаючи із семінарії, Грабовський активно займається самоосвітою, пробує сили в літературній творчості. У листопаді 1885 р. Грабовського беруть на військову службу. Місце дислокації піхотного полку (м. Валки поблизу Харкова) давало йому змогу не втрачати зв'язків із підпільною народницькою організацією. Проте невдовзі як покарання за виступ проти армійського начальства його чекало переведення до Туркестанського військового округу. Саме тоді жандармерії вдалося розкрити його участь у розповсюдженні відозв народників;в Оренбурзі Грабовського заарештовують, повертають до Харкова й ув'язнюють. На початку 1888 р. він був засуджений на п'ятирічне заслання до Сибіру.

У дорозі до місця заслання Грабовський знайомиться і здружується з членом народовольської організації Надією Сигидою. Бути разом їм довелось недовго: Сигиду відправили до жіночої в'язниці на Кару (де вона загинула восени 1889 р.), Грабовського — на поселення в Балаганський округ Іркутської губернії. Поет назавжди зберіг у пам'яті образ цієї прекрасної жінки, мужньої революціонерки, вірного товариша, присвятивши їй ряд віршів. Зокрема, «До Н. К. С.», «До мучениці», «Тяжкий завіт» та інші.

Час перебування в іркутській в'язниці був переломним для літературної творчості Грабовського. Діставши від знайомих деякі відомості про літературне життя в Галичині, він зав'язує листування з І. Франком, надсилає вірші у галицькі часописи (перші його твори з'явились друком у «Зорі» за 1890 р.). Наприкінці 1896 року Грабовський дістав змогу виїхати в Якутськ — губернське місто, де значно активнішим було життя політичних засланців. Тут остаточно були сформовані збірка перекладів «Доля» (вийшла у Львові в 1897 р.), а також збірка оригінальних і перекладних поезій «Кобза», надіслана Борису Грінченку в Україну і видана в Чернігові 1898 р. Грінченку було надіслано й рукопис перекладів творів українських поетів російською мовою, але вони не побачили світ.

У 1899 р. Грабовський здійснює переїзд із Якутська в Тобольськ, дорогою роблячи нетривалу зупинку в Іркутську. В Тобольськ поет прибув у вересні 1899 р. Цьому місту судилося бути останнім у його житті. Грабовський мешкав ще в кількох сусідніх населених пунктах, проте йому так і не пощастило повернутися в Україну, як він про Поет з дружиною та сином Борисом це мріяв. Майже весь вільний час поета поглинала малооплачувана і виснажлива робота (коректором у редакції, у ветеринарному управлінні, приватні уроки тощо).

Перекладацька діяльність. У книгах «З чужого поля», «Доля», «З Півночі» (розділ «Переклади»), «Кобза», у підготовленій, але не виданій збірці «Хвиля» (1899) вміщено переклади поетичних творів із 25 літератур світу. Українською мовою завдяки праці Грабовського зазвучали російські билини, твори Державіна, Жуковського, Пушкіна, Кіндрата Рилєєва, Полежаева, Михайла Лермонтова, Федора Тютчева, Миколи Огарьова, Олексія Толстого, Курочкіна, Миколи Некрасова, Миколи Добролюбова, Михайлова, Минаева, Плещеева, Майкова тощо. Павлу Грабовському належать переклади двох поем Джорджа Байрона («Шільйонський в'язень», «Замок Альва»), двох поем Роберта Бернса («Хома Баглай» (в оригіналі «Том О'Шантер») та «Старчача гульня»), віршів Персі Шеллі, Сауті, Вільяма Вордсворта, Теннісона, Генрі Лонгфелло, Елізабет Браунінг, Йоганна Ґете, Уланда, Генріха Гейне, Ленау, Фрейліграта, Георга Гервега, Леопарді, П'єр-Жана Беранже, Віктора Гюго, Дюпона, Анрі-Огюста Барб'є, Моріса Метерлінка тощо. Значне місце у перекладах Грабовського займають поети слов'янських (чеської, словацької, болгарської, польської, сербської, хорватської, словенської, лужицької), скандинавських (шведської, норвезької, фінської) та угорської літератур. Поет-перекладач мріяв про видання українською мовою творів угорського поета Шандора Петефі та італійської поетеси Ади Негрі. Одним із перших в Україні звернувся Грабовський до грузинської (Ілля Чавчавадзе, Бараташвілі, Церетелі), вірменської (Ісаакян, Ованес Туманян), естонської (Лідія Койдула, Фрідріх Крейцвальд) поезії.

Роки заслання вкрай підірвали його здоров'я, в Тобольську він дуже хворів. Проте й у таких умовах Грабовський не залишає літературної роботи, готується видавати зібрання творів, пише нові вірші. На цей період припадає інтенсивне, цінне з історико-літературного погляду листування Грабовського з Борисом Грінченком. Помер Павло Грабовський 12 грудня 1902 року в Тобольську. Похований, згідно із заповітом, на кладовищі поруч із декабристами.

ШВАЧКАРученьки терпнуть, злипаються віченьки. Боже, чи довго тягти?З раннього ранку до пізньої ніченьки. Голкою денно верти. Кров висисає оте остогиджене,Прокляте нишком шиття,Що паненя вередливе, зманіжене,Вишвирне геть на сміття. Де воно знатиме, що то за доленька —Відшук черствого шматка,Як за роботою вільна неволенька. Груди ураз дотика. 1894

Вишня Остап (Павло Михайлович Губенко )13.11.1889 — 28.09.1956 Український письменник, новеліст, класик сатиричної прози ХХ ст.

Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зінківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній (17 дітей) селянській сім’ї. Павло закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові. Подальшу освіту Павло здобував у Києві, у військово-фельдшерській школі.

Наприкінці 1919 року Павло Губенко повертається до Києва і працює у видавництві «Книгоспілка». Невдовзі його заарештовано й засуджено на три роки. І тільки завдяки клопотанням В. Еллана — звільнено. Остап Вишня брав участь у громадській роботі та у діяльності літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні, разом з В. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний перець» (1922) і продовжив працю в цьому журналі у 1927 році, коли було поновлено його вихід.

Молодий журналіст і письменник Остап Вишня майже щодня друкувався на сторінках «Вістей», «Селянської правди» та інших видань. Матеріалом для його творів було саме життя. Слово гумориста мало надзвичайну популярність. Одна за одною виходять збірки творів письменника: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне», «Реп’яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб іскот плодився», «Вишневі усмішки кооперативні» (1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930) і деякі інші.

Сім’я. Варвара Губенко-Маслюченко 1902-1983р.р. Акторка, грала в “Березолі” Леся Курбаса, театрі ім. Франка. Знімалась в кіно Дружина Варвара з дочкою Марією

Перед арештом. З двадцятих років і до суду в 1933 у письменника вийшло близько ста книг

Захоплення мисливством. Песик Гай. Після смерті господаря спанієль засумував і втік із дому. Остап Вишня і Максим Рильський любили разом полювати

Арешт і 10 років заслання. Дружина Варвара Олексіївна подалась за письменником на заслання. Північ РосіїШахи з хліба були зроблені Остапом Вишнею в таборах

Ухтинсько-Печорський виправно-трудовий табір. Виправний табір Ухтпечлаг – найбільш заселена частина горезвісного ГУЛАГу. Його сумна історія почалася тоді, як на берегах річки Печори знайшли нафту. Проблему забезпечення промислу кадрами вирішили просто: репресували потрібну кількість інженерів, геологів, хіміків.

До творчого життя письменник зміг повернутись лише в 1944 році. В нещодавно звільненому від фашистських окупантів Києві письменник написав перший після повернення твір — «Зенітка», опублікований в газеті «Радянська Україна» 26 лютого 1944 року. Остап Вишня читає «Зенітку»

Письменник повертається до творчого життя, про що свідчить збірка його політичних фейлетонів і памфлетів «Самостійна дірка» (1945), книжки усмішок «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953),«Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та інші. Після Великої Вітчизняної війни О. Вишня — член редколегії і співробітник журналу «Перець», член правління Спілки письменників України.

1956 р… Останнє полювання…Похорон …До виразки шлунка додалася гіпертонія. Поїздка до милих серцю Кринок улітку п‘ятдесят шостого була останньою. Восени того ж року письменника не стало. Ховати улюбленого гумориста вийшов увесь Київ.

Лише у 1955 році Остап Вишня був офіційно реабілітований судовими органами. Табори підірвали здоров’я письменника, але до останніх днів життя він не залишав літературноїтворчості. Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 року.

Нащадки Губенка. Рідний племінник Остапа Вишні, Андрій Корж, розповідає, як його дядя неодноразово рятував родину, любив відпочити із друзями-письменниками та двічі рятувався від розстрілу. Внучка Остапа Вишні, Мар’яна Євтушенко, розповіла, що квартиру діда довелося продати

Вишня в дружніх шаржах друзів. В газеті „Вісті” малював карикатури молодий Олександр Довженко. І постійним героєм дружніх шаржів Сашка став Остап Вишня.

“Головні герої” з “Мисливських усмішок”

Будинок

Листівка І. Мірного до О. Олеся

Початок творчої діяльностіВлітку 1907 року під час поїздки до Криму Олесь уклав першу книгу «З журбою радість обнялась».“Поезії. Книга II” (1909), “Поезії. Книга III” (1911), “Драматичні етюди. Книга IV” (1914), “Поезії. Книга V” (1917). Олесь подорожував Гуцульщиною в 1912 році, 1913 року відвідав Італію.

В еміграціїПісля більшовицького жовтневого перевороту Олесь опиняється за кордоном (1919). Еміграція стала трагедією життя Олеся. Після еміграції за кордон оселяється і періодично живе в Будапешті, Відні, Берліні, Празі. Олесь видає за кордоном ряд збірок, основна тема яких — туга за Україною: «Перезва», цикл «Голод», драму «Земля обітована» (1935 р)

“Переконаний в тому, що правда вище всього” (Олександр Олесь і паризький тижневик) Олег Ольжич. Поет хоче відвести душу в сивій давнині, він багато пише про міжусобиці княжої доби, які призвели до занепаду Київську Русь. Певне, ця тема була навіяна кривавою громадянською війною в Україні (так з’являється збірка «Минуле України в піснях», видана 1930 р. у Львові). Поета-вигнанця хвилюють жахливі вісті про голодомор 1933 р. в Україні, про арешти і розстріли української інтелігенції, зокрема про розправу над особистим приятелем — письменником Антоном Крушельницьким та його дорослими синами Іваном і Тарасом у грудні 1934 р. Трагедія, яка спіткала добре знайому родину Крушельницьких, стала імпульсом до написання за кілька днів січня 1935 р. драми «Земля обітована».

Останні роки Гітлер розчленовує Чехо-Словаччину, яка прихистила поета. Угорські фашисти в крові затопили проголошену державність Карпатської України. У вересні 1939 р. спалахнула Друга світова війна. Поета не покидають тривожні думи про сина Олега — активного учасника руху Опору. Восени 1941 р. юнак побував у Києві, мріючи про відновлення української державності. Та боротьба була нерівною: нацисти схопили Олега Ольжича і в червні 1944 р. закатували в концтаборі Заксенгаузен. Так передчасно обірвалося життя відомого вченого-археолога і талановитого поета.

22 липня 1944 року Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того, як одержав повідомлення про загибель сина Олега Ольжича.

Творчий доробок поета