Номер слайду 4
Лежало село межи горами. Долі селом перестрибувала з камінця на камінець річка-самотека, а над річкою примостилася хата. У хатніх присінках стояла стара діжка, де баба Олена квасила на зиму капусту. Улітку ж перекидала догори днищем і складала зверху різний непотріб — старі чоботи, шмаття, онучі. За діжкою жив їжак. Він придибав якось уночі. Хтозна, як він увійшов, бо двері були замкнені. Оселився собі в кутку, позносив туди всякого мотлоху, вистромляв із криївки смішну мордочку й викочувався до миски з молоком. А якось на світанні розбудив усіх, вовтузячись під дверима в сінях, і коли йому відчинили, перекотився через поріг, а на голках у нього стирчали яблука. Стефко з’їв одне — ніколи не куштував він нічого смачнішого, ніж оте їжакове яблуко. Неподалік од хати росла велика старезна липа. Коли вона цвіла й від неї ішов такий солодкий дух, що аж голова паморочилася, то починала співати. Співала низьким оксамитовим голосом щодень одну й ту ж монотонну, але дуже гарну пісню, і минуло немало часу, поки Стефко додумався: то бджоли прилітали по мед густим роєм і так гули, непримітні в зеленій липі, що здавалося, ніби дерево співає. Давно то було, не зі Стефком ніби, а з кимось іншим. Восени вони з бабою ходили по гриби. Стефко взувався у високі чоботи, аби ніг не обросити, виламував міцного костура та розгортав ним сухе листя, щоб побачити гриби й відігнати геть гадюку. Мокрий від недавнього дощу, ліс пестив, голубив тіло, і, здавалося, увесь напоєний запахом землі, старого листя, грибів та ожини, ти ростеш, підносишся над лісом і бачиш світ далекодалеко поза горами. Баба мала повнісінький кошик грибів, Стефкові не хотілося вертати додому отак собі, складніруч, він струшував із гілок ліщини коричневі горішки-лусканці, а вдома жменями висипав їх малій Насті — то для неї була найкраща лакомина (Н. Бічуя).