Презентація "Поетичні роздуми стосовно роману О.І. Солженіцина „Раковий корпус"

1952 року у Солженіцина була виявлена ракова пухлина. Як відзначали ЗМІ, він лише дивом залишився живим — хірург у таборі, сам з увَ’язнених, зробив йому операцію під місцевою анестезією. У лютому 1953 року Солженіцин був відправлений на безстрокове заслання до Казахстану. У районному центрі Кок-Терек Джамбульської області почав викладати математику. У 1954 році пройшов успішний курс лікування в ташкентському госпіталі і остаточно вилікувався від раку (враження і переживання того періоду знайшли віддзеркалення в романі Солженіцина «Раковий корпус»).

В житті людському вічне і буденне. Заплетене, мов сивина в косі. Ніхто не знає долі достеменно,Та просто жити, мабуть, хочуть всі.

Важкий тягар — дізнатися діагноз,Неначе вирок, ця хвороба – рак…Вона страшна й невиліковна зараз,А півстоліття тому — іще б пак…

Стражденні стіни, в них життя примарне: То ейфорія, то надрив тужний. Життєвий обрій нечіткий і хмарний,Надія лиш на Бога й лікарів.

Але в той час „не існувало” Бога,А він, з образи, видно, й не спасав…У цих стражденних стінах допомога. Остання тим, чий промінь вже згасав…

Для нас — похмуре, депресивне місце,Але для хворих – їхній світлий шанс. Не скасувати, а хоча б відкласти. Безжальний вирок хоч на певний час.

Важкий тягар і вибір як дожити –На страх чи совість, як хто знає сам…Розумні ми, щоб по книжках судити,Не дай же, Боже, цього лиха нам.