Маринка вбігла в кімнату весела, задихана і прямо з порога закричала:— Дивіться! Горобчик! Люда, що сиділа за столом і малювала, відштовхнула стілець і мерщій побігла до сестри.— Де?— Ось,— показала Маринка сіреньку пташку, розтуляючи долоні.— Напевне, з дерева впала й забилась,— сказала мама.— А вона видужає?— Не знаю, треба допомогти їй.— Видужає! Видужає! — закричали дівчатка.— Ми будемо добре доглядати її. Того ж дня мама дістала в сусідів стару клітку і посадила в неї горобчика. Маринка і Люда поставили йому блюдечко з водою, накришили хліба, насипали круп. Перший день горобчик сидів у куточку зажурений. Він підібгав під себе лапки і нічого не їв. Але наступного дня вже почав потроху їсти. А ще через кілька днів весело стрибав по жердинках.
Надворі була весна. Дерева стояли зелені, тепло світило сонце. Якось підійшла Люда до клітки, що висіла на вікні, дивиться: знову зажурився горобчик, забився в куток. Пролетить повз клітку пташка — він весь стрепенеться, зиркне очком і знову замре. Напевне, схотілось і йому політати в синьому небі. Жаль стало Люді горобчика. Відчинила вона дверцята клітки і… випустила його на волю. Саме тут прибігла до кімнати Маринка. Побачила порожню клітку, питає:— А де горобчик?— Випустила,— відповіла Люда.— Ех ти,— накинулась на неї Маринка,— а ще хвалилась, що пташок любиш. Не хочеш ти їх доглядати — от і випустила!— А от і ні! — засперечалась з нею Люда.— Я більше за тебе їх люблю. Так чи не так?