Презентація "Українські меценати. Галаган Григорій"

Григорій Галаган

Питання існування зла на землі хвилювало розум мислителів, філософів та богословів в усі часи впродовж історії людства. Навіть від простих людей, доволі часто, можна почути запитання: «Чому Господь, якщо Він Всеблагий, допускає страждання невинних. Невже Він може спокійно спостерігати за їх муками. А як же тоді пов'язати це з поняттям, що Бог є Абсолютна Любов?».І дійсно, одним розумом, не просвітленим благодаттю Святого Духа, важко збагнути цю, здавалось би на перший погляд, несправедливість. Віруюча людина впевнена: навіть страждання Господь використовує на благо людини. За словами відомого богослова минулого століття митрополита Антонія Сурозького «Бог стражданням ніби виділяє ту чи іншу людину у людському суспільстві, показуючи таким чином своїх справжніх улюбленців». Підтвердженням цьому є доля відомого українського мецената ХІХ століття Григорія Павловича Галагана.

Виходець з древнього козацького роду, великий патріот своєї держави, товариш Миколи Гоголя, друг та меценат Тараса Григоровича Шевченка, Григорій Галаган багато вкладав сил та коштів в утвердження української культури. Саме за його кошти український Кобзар друкував багато своїх книжок.

Народився Григорій Павлович 15 серпня 1819 року в родинному гніздо вищі, селі Сокиринцях Прилуцького повіту. У який спосіб Сокиринці потрапили до Ґалаґанів – історія цікава і повчальна. Прапрадід Ґалаґана Гнат був поставлений царем Петром І на прилуцького полковника замість Дмитра Горленка, який пішов з Іваном Мазепою проти царя. Запопадливий “Ігнашка” служив цареві “вірою і правдою”, занедбавши будь-які моральні принципи. Посланий на здобуття Запорозької Січі буремного 1709 року, прилуцький полковник дався до такого, про що й досі живуть перекази.

Ще за гетьмана Мазепи Гнат Ґалаґан заснував компанійський Чигиринський полк, козаки його знали і довіряли йому. Коли Ґалаґан з білим прапорцем з’явився на запорозькому ретраншементі під час бою січових з царським військом і закричав: “Я полковник Гнат Ґалаґан! Мене ви добре знаєте! Клянуся чесним хрестом і образом Богоматері: усім помилування, мирова, і кожний піде, куди схоче! Кладіть на купу рушниці, списи, шаблюки, пістолі! Усім буде прощення!” – оточені зусібіч запорожці вирішили не проливати християнської крові і поскладали зброю на велику купу, а тоді... Супротивну військо наструнчило свою зброю і заходилося вирізувати беззбройних козаків упень... Де те Ґалаґанові слово й поділося... За таку поступку цар Петро І подарував Гнатові Ґалаґану звання прилуцького полковника і маєтності на Прилуччині, у тому числі Сокиринці.

Зберігся опис родового палацу Ґалаґанів у Сокиринцях, зроблений Глібом Лазаревським: “Одружився Ґалаґан з Катериною Кочубеївною і цим ще збільшив свої багатства. Поліпшував і прикрашав знамениті свої Сокирівці – величезний двоповерховий палац з одноповерховими витягненими крилами, з колонадою при вході й високою банею над ним, велике, так зване почесне подвір’я, розлогий парк зі ставами, з островами на них, зі штучними руїнами, різностильовими альтанками, містками тощо. Численні кімнати будинку являли собою усередині справжні музеї: вітрини, гірки, шафи з дорогоцінною порцеляною найрізноманітніших марок, венеціанським склом, камеями, мініатюрами, античними речами. Мав прекрасну бібліотеку, особливо французьких енциклопедистів і класиків, багато картин неабияких майстрів різних шкіл, бо сама господиня теж любила малювати. В блакитній вітальні з меблями і картинами, вишитими з блакитного бісеру, на окремому п’єдесталі, під скляним ковпаком стояв золотий келих, якого колись подарував Петро Перший Гнатові Ґалаґану”.

Григорій Галаган закінчив юридичний факультет Петербурзького університету в 1840 році й поступив на службу в Чернігівську палату державного майна, де прослужив три роки.

1843 рік можна вважати початком доброчинної діяльності Григорія Ґалаґана, бо він роздає хліб і гроші потерпілим від неврожаю селянам. 1848 – 1851 років молодого добродія обирають предводителем дворянства Борзненського повіту, 1851 – 1852 – “совісним суддею Чернігівської губернії”.

З 1851 до 1854-го — року Галаган був суддею. У 1876 році він склав детальний план початкового навчання в Прилуцькому повіті, який цілком ухвалило земство і завдяки якому Прилуцький повіт за кількістю тих, котрі навчалися, в 1870-х і 80-х роках посідав перше місце в губернії. У тому ж році Галаган пожертвував садибу в селі Дехтярі для установи ремісничого училища, що існує й донині.

Відомо, що 1849 року подружжя Ґалаґанів мало будинок у Києві на розі вулиць Прорізної і Хрещатика, пізніше там розташувався “Hotel de France”. Григорія Павловича хвилює культурне, громадське життя міста.

Діяльність Ґалаґана викликала чимало доносів. Утворювалися комісії, щоб ревізувати діяльність Ґалаґана, ревізував його сам тодішній міністр внутрішніх справ Валуєв (автор горезвісного “Валуєвського указу”) про те, що української мови “не було, нема і не буде”). Обвинувачували Ґалаґана, між іншим, і в “сепаратизмі”, українофільстві.

Після реформи 19 лютого 1861 року про звільнення селян від кріпацтва Ґалаґан упроваджував її положення в Чернігівській губернії, допомагав улаштовувати побут селянських господарств за нової ситуації. 14 травня того ж року він зробив ґрунтовну доповідь з цього питання в губернській Комісії із селянських справ.

Галаган був членом заснованої в Києві в 1859 році суспільної організації української інтелігенції “Громада”. Матеріально підтримував журнал «Киевская Старина». У 1873–1875 роках — голова Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.

Загальновідомо, що російський книговидавець і торговець Дмитро Кожанчиков тримав книгарно-літературний клуб у Санкт-Петербурзі, приймав там Шевченка, 1867 року видав його “Кобзар”. Але маловідомий той факт, що Григорій Ґалаґан пропонував Кожанчикову безкоштовне приміщення у своєму будинку для київської книгарні, але той чомусь відмовився.

Доля нагородила Григорія Галагана матеріальними благами, які примножилися з одруженням на Катерині Василівні Кочубей. Згодом у щасливого подружжя народився син, якого назвали Павлом. Здавалось би, попереду довге та сповнене щастя життя. Втім, Господь судив інакше. Він вирішив випробувати Григорія Галагана. Син Павло несподівано захворів і 27 квітня 1869 року помер. Існує легенда, що ті козаки, які вціліли після Полтавської битви, прокляли рід Галаганів до сьомого коліна. І справді, хоча може і збіг, але його представник Павло вмирає загадковою смертю у віці шістнадцяти років, і на ньому рід Галаганів обривається.

Прибиті горем батько і мати знайшли сили казати собі й оточенню: “Усе перервалося і впало несподівано. Нам лишилося одне з двох: або віддатися тузі – цілковитій і безкінечній, до якої кликала душа, або, борючись з тугою, прагнути до того, щоб наш нещасний син продовжував жити в інших, у своїх ближніх і для своїх ближніх. Ми обрали останній шлях, і з цією метою заснували Колегію Павла Ґалаґана”.

Від тяжкої втрати Григорій Галаган так і не зміг оговтатися до кінця свого життя. Однак він сприйняв це як волю Божу. Григорій Павлович вирішив, що його син повинен продовжувати жити в інших. Він створив у Києві школу-інтернат, у якому зокрема, навчалися діти з малозабезпечених родин. Для цього за власні кошти меценат купив великий будинок на вулиці Фундукліївській (нині вул. Богдана Хмельницького).

Стараннями архітектора Олександра Шилле будинок перетворився не справжнє архітектурне диво. 27 березня 1870 року імператором Олександром ІІ був затверджений устав навчального закладу. До речі одним з його пунктів було те, що навчатися у школі могли діти лише православного сповідання. Тому у приміщенні була влаштована домова церква на честь апостола Павла - покровителя померлого сина Григорія Галагана.

Галаган пожертвував 8 тис. десятин землі (тобто дохід з неї) і 5 тис. десятин “на розширення діяльності колегії в майбутньому”. Як зазначалося в звіті за 25 років, колегія дала можливість одержати освіту майже 150 дітям незаможних батьків. Озброїла їх найпевнішими засобами для боротьби з бідністю і примножила нашу бідну силами інтелігенцію.

За 50 років свого існування школа дала можливість отримати освіту багатьом талановитим дітям, які можливо б за інших обставин не мали на це змоги. І все це коштом однієї людини - Григорія Павловича Галагана. Він втратив одного сина, однак здобув можливість піклуватися про багатьох синів Божих і у такий спосіб служити Йому. Саме ця думка закладена у словах імператора Олександра ІІ, які він написав в рескрипті затвердженого ним уставу галаганівської школи-інтернату: «Принимаю с особым удовольствием Ваше пожертвование и, дозволяя, согласно Вашему желанию, наименовать предполагаемое вами учебное заведение в память вашего сына - Коллегией Павла Галагана, я сердечно желаю, чтобы вам дано было найти в чужих, благодетельствуемых вами детях то утешение, которое по воле Промысла вы лишились в собственном вашем сыне».

Колегія Павла Ґалаґана

Взагалі Колегія Павла Ґалаґана робила свою добру справу по 1920-й рік включно. Заздрісники, недоброзичливці або просто циніки-зубоскали називали цей зразковий навчальний заклад “Колегією Пустих Голів”, на свій манір перекрутивши КПҐ – скорочену назву Колегії Павла Ґалаґана. Та хіба ж “пусті голови” мали випускники Колегії, академіки: Агатангел Кримський – неодмінний секретар Всеукраїнської Академії наук, сходознавець, поліглот, перекладач, поет, репресований 1941 року і загиблий у в’язничній лікарні; Володимир Липський – ботанік, президент ВУАН; Нестор Котляревський – історик літератури, академік Петербурзької АН, директор Пушкінського дому; Володимир Грабар – правник-міжнародник; Дмитро Петрушевський – історик Західної Європи; Михайло Калинович – мовознавець, лексикограф, головний редактор російсько-українського словника. А ще оригінальні українські поети, неокласики Михайло Драй-Хмара і Павло Пилипович – обидва загинули у Сталінських концтаборах. Київський національний музей літератури України, (колишня колегія Павла Галагана)

Не можна обійти увагою й унікальність бібліотеки Колегії, придбаної на кошти Григорія Ґалаґана та його спадкоємців: вона нараховувала понад десять тисяч томів (значна частина збереглася і нині – в приміщенні Колегії тепер Музей літератури України), раритетні твори “Лексикон словенороський” Памви Беринди 1627 року видання, список “Історії Русів” XVII століття та інші.

Нині, коли відроджують колишні поняття меценатства, потрібно згадати про те, що створив Григорій Павлович Галаган — зразковий навчально-виховний заклад, який проіснував за рахунок засобів однієї сім’ї майже 50 років. Скільком хлопцям — багатим і бідним, міським і сільським — він відкрив шлях до науки, культури, допоміг реалізувати свої здібності. У некролозі на смерть Григорія Галагана у вересні 1888 року газета “Киянин” писала: “На прикладі створення Колегії ми бачимо, що може зробити в нашому суспільстві людина високого державного і соціального стану, котра має великі матеріальні статки, оскільки він натхненний бажанням суспільного добра”.

23 вересня 1873 року Григорій Ґалаґан привіз із Сокиринців до Києва на засідання Відділу Остапа Вересая, де незрячий кобзар уразив всіх присутніх своєю майстерністю і небуденною вдачею. Слухали Вересаїв спів кілька годин, записували з його вуст думи, пісні, щедрівки, жарти, жебрацькі примовляння... Русов, Лисенко, Чубинський по цьому написали трактати про народну творчість. Пізніше Вересай з великим успіхом концертував у Санки-Петербурзі – все це з подачі та за матеріальної підтримки Ґалаґана, який збудував у Сокиринцях хату для кобзаря, пересиливши його з Калюжинців, де той народився, повсякчас опікувався видатним митцем.

Суспільство не лишилося в боргу. Свою вдячність воно висловило Григорію Ґалаґану присвоєнням звання почесного громадянина Прилук.

Правнучка Ґалаґана живе в Америці. Єлизавета Блейк

Окрасою не лише всієї Чернігівщини, але й України є старовинний палац роду Галаганів – пам’ятка садово-паркового мистецтва 19 століття. Прекрасна садиба, яка збереглася в чудовому стані, а також англійський ландшафтний парк з озерами і скульптурами – ось, що вабить мандрівників з усієї України до селища Сокиринці, що на Чернігівщині.

Палац у Сокиринцях складається із трьох архітектурно довершених корпусів. Головний корпус прикрашено високим куполом та восьмиколонним портиком. У палаці 60 кімнат.

Цікаво, що палац Галаганів, часто називали «українським Парнасом», адже тут частими гостями були видатні діячі культури та мистецтва – Тарас Шевченко, Лев Жемчужников, Микола Лисенко, Остап Вересай та інші. При садибі діяв кріпацький хор та театр.

Під час дослідження на території Сокирінського парку виявлено 76 видів і форм дерев і чагарників.

Прикрасами парку є палац і ротонда (архітектор Г. Дубровский), кімната-музей О. Вересая в палаці.

У 2010 році з'явились ще дві музейні зали-кімнати присвячені родині Галаганів.

Експозиція кімнат оздоблена картинами-репродукціями із родинної колекції, колекцією зброї, деякими речами тих часів.

Оглядаючи доброчинну діяльність Григорія Павловича Ґалаґана протягом його життя, можна й здивуватися: що спонукало багату людину до цього? Адже він мав землі, гроші, запросто входив до міністрів і царської сім’ї, йому не треба було саме доброчинством завойовувати авторитет і визнання. Підсвідоме або й свідоме почуття провини за вчинок прапрадіда Гната Ґалаґана і подальше примноження багатств роду на крові і потові кріпаків? Прагнення спокутувати цю провину? А можливо, і власні “гріхи молодості”, початкове ставлення до “рабів”? намагання зберегти в людях пам’ять про свого сина Павлуся і про себе та свою дружину? Приписні поклик християнської моралі? Гостре відчуття громадянського обов’язку, особливо властиве яскравим особистостям ХІХ століття? Мабуть, усе разом узяте.