Презентація Українсько-польські відносини. Операція "Вісла"

Українсько-польські відносини

Долю повоєнної Польщі було вирішено на Кримській (Ялтинській) конференції керівників «Великої трійки» у лютому 1945 р.: країна суттєво збільшила свою територію на півночі та заході, але залишилася в орбіті впливів СРСР. Поступово в Польщі відбувалося встановлення комуністичного режиму. Виснажене війною польське суспільство поступово мирилося з новою політичною реальністю. У квітні 1945 р. між СРСР і Польщею було підписано договір про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво. Утім у перші повоєнні роки москва намагалася приховати справжній курс нової влади під назвою «народної демократії» - устрою, який у баченні комуністів повинен був стати проміжною ланкою між капіталізмом і соціалізмом.

 Формування українсько-польського кордону. Обмін населенням між Польщею і УРСРПісля низки попередніх домовленостей про польсько-радянський кордон 9 вересня 1944 р. у Любліні підписано угоду між урядом УРСР і ПКНВ (польський комітет національного визволення) про евакуацію українського населення з території Польщі й польських громадян з території УРСР. Головними стали два мотиви - національний (ліквідувати етнічно мішані терени як джерело неспокою для комуністичного режиму) і економічний (компенсувати величезні людські втрати, необхідні для відбудови). Передбачалося, що переселення буде добровільним, однак воно перетворилося на депортацію за участі війська. Від жовтня 1944 р. до серпня 1946 р. з Польщі (Краківського, Ряшівського й Люблінського воєводств) до УРСР переселили 482 тис. осіб, а з території УРСР до Польщі - 788 тис. Більшість українців Закерзоння (крім мешканців кількох десятків сіл Холмщини і Грубешівщини, знищених навесні й улітку 1944 р. відділами Армії Крайової) пов'язували майбутнє з розбудовою українського національного життя в межах Польщі. Їхнє негативне ставлення до переселення було зумовлене як психологічними мотивами (прив'язаністю до батьківщини, побоюванням виїжджати в невідомість), так і політичними (ляком перед колективізацією, сталінськими репресіями). До того ж українців з Лемківщини, Надсяння, Підляшшя та Холмщини радянське керівництво настирливо вимагало переселити в східні та південні, а не близькі західні області України.

Договір про радянсько-польський кордон, який водночас став українсько-польським кордоном, було підписано 16 серпня 1945 р. у Москві. У ньому підтверджено лінію Керзона з відступами від неї до 30 км на користь Польщі. Тоді ж укладено угоду про компенсацію збитків, завданих Польщі німецькою окупацією. Радянський Союз погодився передати Польщі 15 % німецьких репарацій, які очікував отримати, але зобов'язав польський уряд постачати вугілля за низькими цінами. У наступні роки лінію українсько-польського кордону неодноразово уточнювали, що для людей, які мешкали обабіч, означало відселення з перенесенням житлових споруд від прикордонної зони. Зі спогадів Нестора Охрима, 1922 р. н., с. Будинин Сокальського повіту

Остання зміна кордону відбулася в 1951 р. Тоді Польща запропонувала СРСР поступитися на засадах взаємного обміну ділянкою гмін Кристинопіль, Белз, Хоробрів і Угнів у Люблінському воєводстві, де були значні поклади кам'яного вугілля і зручне для СРСР залізничне сполучення. Взамін польський уряд запросив західну околицю тодішньої Дрогобицької області - Нижньоустрицький і частини Хирівського й Стрілківського районів. У результаті угоди про обмін ділянками державних територій між СРСР і Польщею від 15 лютого 1951 р. у межах УРСР опинився Кристинопіль (згодом перейменований на Червоноград) і поклади Львівсько-Волинського вугільного басейну, а польська влада отримала змогу втілити в життя амбітний намір - збудувати на р. Сян одну з найпотужніших у Європі гідроелектростанцій. Так колишні терени західної Бойківщини опинилися під водою штучного Солинського озера, а її мешканців переселено на Донеччину й Херсонщину.

 Збройні дії УПА на Закерзонні. Операція «Вісла»У 1945-1947 рр. полем завзятого протистояння між українцями та поляками стало Закерзоння. Так називали смугу українських етнічних територій (Лемківщину, Надсяння, Холмщину й Підляшшя), розташованих на захід від сучасного польсько-українського кордону, що за результатами Другої світової війни були включені до Польщі. Угоди про кордон і обмін населенням, укладені між польським комуністичним і радянським урядами в 1944 р., керівництво українського підпілля оцінило як засіб винищення українців на Закерзонні й закликало до спротиву. Додатковим чинником для розбудови збройної сили на Закерзонні стали напади польських озброєних груп на українські села

 Польська влада намагалася пришвидшити переселення українців із теренів Закерзоння і таким чином позбавитися їхньої присутності в межах відновленої держави. Однак примусовий обмін населенням між Польщею і УРСР у 1944-1946 рр. не дав польській комуністичній владі бажаного результату - повного виселення українців. Частина українського населення вперто уникала переселення до Радянського Союзу. Так серед польських військових виникла думка про виселення решти українців в інші регіони Польщі. Приготування розпочали в січні 1947 р.: складали списки змішаних родин, розпалювали громадську думку, демонізуючи УПА і творячи з українців образ колективного ворога. Насправді діяльність українського підпілля на Закерзонні в той час уже не становила загрози для польської влади, була другорядним питанням. З початку 1947 р. українське підпілля фактично припинило атаки на польські збройні підрозділи, зосередившись на захисті мирного населення. На той час підрозділи УПА в Закерзонні становили заледве дві тисячі боєздатних осіб. Тому вбивство 28 березня генерала Кароля Сверчевського - заступника міністра оборони Польщі, який приїхав на заселені українцями терени з інспекторською метою, було використане як привід, який мав виправдати будь-які, навіть найжорстокіші, дії.

На світанку 28 квітня 1947 р. шість дивізій Війська Польського оточили села, у яких проживало українське населення. Водночас, аби запобігти можливим утечам, частини НКВС заблокували східний і південний кордони Польщі. Так розпочалася операція «Вісла» - завершальний етап депортації українців, який відбувався в межах Польської держави. Мешканців зганяли до центру села і сповіщали про виселення. На те, щоб зібрати найнеобхідніші речі й покинути домівки, давали кілька годин. Далі виселенців у супроводі солдатів вели до збірного пункту. Як правило, це була частина пасовища, оточена колючим дротом, яку охороняло військо. До місць призначення - на «повернуті землі» (ті, що після війни відійшли від Німеччини до Польщі) - виселенців транспортували потягами. Виселення, особливо на початку, мало характер брутальної пацифікації, супроводжувалося навмисним спаленням будівель, жорстоким знущанням над родинами членів підпілля, масовими арештами. Витяг з таємного проекту організації акції «Схід» [надалі перейменованої на «Вісла»]. Варшава, 16 квітня 1947 р.

Під час акції «Вісла», яка тривала три місяці, було виселено 140-150 тис. українців і членів змішаних польсько-українських родин, які проживали на території Краківського, Ряшівського і Люблінського воєводств. Переселення торкнулося всіх українців, без огляду на лояльність щодо Польської держави або ж співпрацю з підпіллям. Це свідчить про те, що польська комуністична влада мала намір остаточне вирішити українське питання в його дотеперішній етнічній і територіальній формах, а не тільки протидіяти УПА. Депортацію супроводжувало створення спеціальних адміністративно-правових бар'єрів, що мали унеможливити українцям повернення у місцевості, звідки їх виселили. З метою асиміляції українське населення розселяли на нових місцях максимально розпорошено. У 1949 р. рішенням уряду виселенців позбавлено права на залишені земельні угіддя й нерухоме майно, у державну власність передано також майно Греко-католицької церкви й українських інституцій і організацій.