Презентація уроку "Посягання Московського царства на її суверенітет"

Посягання Московського царства на суверенітет козацької держави. Ліцей № 3 Охтирської міської ради Сумської областіПідготував ІВАН СОБОЛЄВ

ПЛАН

Опорні поняття

Опорні дати

ПАВЛО ТЕТЕРЯ1620-1670 Павло Тетеря  учасник повстання Богдана Хмельницького , пізніше на службі у польсько-литовського короля. Про походження Павла Тетері не збереглося достовірних відомостей . Рік народження Тетері невідомий. Повне ім'я та прізвище майбутнього гетьмана звучали: Павло Іванович Моржковський-Тетеря. Тетеря — це козацьке прізвисько. У козацькому реєстрі 1649 він записаний ще як Моржковський. Ймовірно, Павло мав шляхетське (дворянське) походження, його прізвище Моржковський належить польському шляхетському роду і він використав герб Слєповрон . Тетеря навчався у Мінській уніатській школі, Наприкінці 1630-х років Павло був у служінні у молодого польського шляхтича Миколи Пражмовського  згодом став канцлером Польського королівства). Наприкінці 1640-х років Тетеря був підписувачем у Луцькому суді під керівництвом С. Беневського , який згодом став польським дипломатом. До 1647 Тетеря обіймав посаду регента (правителя) канцелярії міського суду у Володимирі-Волинському . Козацький полковник , гетьман Війська Запорізького на Правобережній Україні .

ПАВЛО ТЕТЕРЯ З по­чатком повстання Богдана Хмельницького у 1648 році Тетеря приєднався до нього. Військо­ву службу у козацькому війську Павло почав писарем Переяславського полку. У 1652 році разом з суддею С. Богдановичем він розробив умови приєднання України до Московського царства. У 1653 році Тетеря вже переяславсь­кий полковник. У 1654 році він разом з іншою старшиною возив до Москви грамоту, де було одписано, що гетьман Богдан Хмельницький з усією Україною визнає зверхність московського царя. Б. Хмельницький вважав Тетерю за мож­ливого свого наступника, хоча останній нале­жав до тієї частини старшини, яка вважала, що Україні краще бути залежною від Речі Поспо­литої, аніж Москви.

ПАВЛО ТЕТЕРЯПісля смерті Богдана Хмельницького Тетеря у 1657 році відкрито перейшов на бік Польщі і був призначений заступником гетьмана на Ліво­бережжі. Під час гетьманства Виговського Тете­ря був одним з найактивніших його помічників у проведенні пропольської політики. У 1658 році він від імені гетьмана вів переговори з польським послом Ст. Беньовським щодо спілки України з Поль­щею і по суті заклав основи Гадяцької унії. За цю діяльність він отримав від короля маєток і титул мельницького підчашого. Наприкінці 1659 року Павло Тетеря, за наполяганням Беньовського, отри­мав чин генерального писаря, а у лютому 1662 року його згадується в одному акті як стольника полоць­кого, якому король доручив вести переговори від його імені із запорозьким гетьманом та кримським ханом.

ПАВЛО ТЕТЕРЯУ жовтні 1662 року , після зречення влади гетьмана Ю. Хмельницького, Тетеря на раді в Чигирині був обраний Правобережним гетьманом. Продовжуючи політичну лінію І. Виговського та спираючись на підтримку Польсько-литовської республіки, Тетеря намагався об'єднати під своєю владою Правобережну та Лівобережну Гетьманщину. Тетеря домагався підтвердження польським урядом привілеїв козацької старшини, вимагав вирішити церковне питання, дозволити самостійні дипломатичні відносини з Молдовою і Валахією. За кілька днів у Чигирині було скликано раду, на якій Тетерю об­рали гетьманом з тим, що Україна і військо Запо­розьке надалі визнаватимуть залежність від польсь­кої корони. Король 18 березня 1663 року затвердив обрання Тетері й одночасно призначив його чиги­ринським старостою.

ПАВЛО ТЕТЕРЯ – правобережний гетьман. Після виборів Тетеря попрохав короля надіслати йому коронне військо, щоб спіль­но з ним приєднати до Польщі Лівобережжя. Йому довелося вступити у боротьбу за Україну з ге­тьманами Лівобережної України Сомком та Брюховецьким, які намагалися об'єднати Україну під егідою Москви. Крім того, значна частина козацтва не бажала спілки з Польщею, ставлячись негативно до перспектив майбутнього устрою України у складі Речі Посполитої та відновлення унії. Це невдоволен­ня вилилося у виступі паволоцького полковника Іва­на Поповича, який встановив зв'язок з московським воєводою у Києві й проголосив свої наміри щодо вигнання польської шляхти з теренів свого полку. Тетеря вирішив жорстоко покарати Поповича, але, не бажаючи загострювати взаємини з деякими впли­вовими прихильниками останнього, змилостився й дозволив Поповичу піти у священики. Та не минуло н року, як Попович знов узявся за зброю та спробу­вав схилити козаків до присяги московському царю. Прибувши до Паволочі, він знищив усю шляхту, єв­реїв та багатих міщан, що мешкали на території йо­го полку. З'єднавшись з Якимом Сомком, Попович почав воювати з коронним військом. На допомогу полякам прийшла частина козацької старшини. Спільними зусиллями вони оточили Поповича у Па­волочі. Не бажаючи довести місто до повного зруй­нування та винищення його мешканців, Попович до­бровільно віддався до рук Тетері. Поповича 15 червня 1663 року було страчено.

Похід на Лівобережну Україну. Протягом листопада 1663 - січня 1664 року польсько-козацькі війська та татарські загони зайняли більшу частину Лівобережної України. Незабаром наступ зав'язнув при облогу Глухова , а в тилу у об'єднаного війська почало повстання на Правобережній Україні проти польської шляхти, що змусило Тетерюповернутися на Правобережжя. Королівська армія під тиском російських військ під командуванням Григорія Ромоданівського та полків гетьмана Івана Брюховецького зазнавши кількох поразок, відійшла через Чернігівщину та Литву до Польщі. Тетеря ще до відступу короля з-під Глухова знищив багатьох не­безпечних суперників, що зазіхали на булаву, й по­відомив короля про зраду козаків, що були у коро­лівському таборі і гуртувалися навколо наказного гетьмана Івана Богуна. За словами Тетері, Богун та його прихильники видавали плани короля Брюховецькому, Шереметьеву та Ромодановському, що й було причиною військових невдач коронного війська. Тетеря зважився на ці вигадки й припущен­ня, щоб позбутися свого найавторитетнішого конку­рента. Богуна і всіх козаків, що були зазначені у до­носі, за наказом короля як зрадників було страчено.

ПАВЛО ТЕТЕРЯ останній рік гетьманування. Після відступу коронних військ та з появою на Правобережжі російських військ, лівобережних козацьких полків та запорожців на чолі з Іваном Сірком становище Тетері значно ускладнилося. Водночас намагалися реалізувати свої плани кримські татари, які намагалися заволодіти Правобережною Україною до річки Горинь . Навесні 1664 Тетері вдалося за допомогою польсько-литовських військ змусити Брюховецького разом з російськими військами відступити на Лівобережжя. Протягом 1664—1665 років Тетеря намагався подолати своїх супротивників, зокрема полковників І. Сербіна, Василя Дрозденка та С. Опару. Тетеря залишив Чигирин, захо­пивши військовий скарб та клейноди, й перебрався до Корсуня. Але і тут він перебував недовго. На­весні 1665 року Брюховецький почав війскові дії проти Тетері. Але за допомогою війська Чарнецько- го та татар Брюховецького було розгромлено і при­мушено відійти за Дніпро. Сам Тетеря не брав участі у битві: він виїхав із скарбом та клейнодами до Польщі, посилаючись на якусь справу до короля. Замість себе він залишив наказного гетьмана Ми­хайла Ханенка. За вірність королеві Тетеря отримав на Волині ба­гатий маєток і доживав віку як поміщик. Оскільки він захопив із собою також документи, які гаранту­вали права й привілеї Україні, король проголосив, що невдоволеним козакам не варто скаржитися ко­ролеві на Тетерю, але вони можуть позивати його до судового трибуналу. Довідавшись про це, Тетеря пе­реїхав до Варшави, прийняв унію та прибрав поль­ське прізвище Моржковський, щоб мати захист у суді. Та козаки своєчасно не подали на нього позов, тому їхні спроби повернути козацькі коштовності й документи були марні. Павло Тетеря-Моржковський помер у Адріанополі під час мандрівки до Святої Землі.

«ЧОРНА РАДА»Ні́жинська чо́рна ра́да — козацька чорна рада, що відбулася 17—18 (27—28) червня 1663 року на околицях міста Ніжина для елекції гетьмана Війська Запорозького на Лівобережжі під протекторатом Московського царства. Рада була скликана за наказом царя Олексія Михайловича. Основними претендентами на гетьманство були наказний гетьман Яким Сомко та «кошовий гетьман» Іван Брюховецький. Повноважним гетьманом було обрано останнього в результаті інтриг серед козацтва та політики Московії стосовно України. Невдовзі інших претендентів, Сомка та впливового ніжинського полковника Василя Золотаренка, разом з багатьма їхніми сподвижниками було обвинувачено у зраді перед царем і страчено. Ще більше старшин було відправлено на заслання у Сибір. «Клан Хмельницьких» зазнав невиправних втрат

Іван Брюховецький. Син Мартина Брюховецького. Походив з Полтавщини. За твердженнями Мирона Кордуби, родовід був невідомим, його суперники Яким Сомко, Василь Золотаренко закидали І. Брюховецькому польське походження. Змінив обряд на православний після приєднання до козаків. 1650 року був записаний до Чигиринської сотні. Під час Хмельниччини був наближеним гетьмана Богдана Хмельницького, обіймав посаду старшого джури. Займався вихованням Юрія Хмельницького, 1657 року супроводжував його на навчання до Києво-Могилянської колегії. Після обрання новим гетьманом Івана Виговського відряджений з дорученням до Варшави. Весною 1659 року полишив службу і виїхав на Запорозьку Січ, де, за дорученням Хмельниченка, розгорнув агітацію супроти клану Виговського. Іван Брюховецький, будучи вмілим оратором, висунувши соціальні лозунги (зменшити податки, обмежити старшинське землеволодіння. Восени обраний запрозьким кошовим отаманом. З 1661 року став іменуватися кошовим гетьманом. 1662 розпочав боротьбу за посаду гетьмана. Був підтриманий І. Сірком

Кандидати на гетьманську булаву. Яким Сомко — наказний гетьман Війська Запорозького, колишній переяславський полковник. Шваґро Богдана Хмельницького (перша дружина Богдана, Ганна Сомко, була сестрою Якима) і відповідно родич правобережних гетьманів: дядько для Юрія Хмельницького та дядько дружини Павла Тетері. Василь Золотаренко — ніжинський полковник. Шваґро Богдана Хмельницького (третя дружина Богдана, Ганна Золотаренко, була сестрою Василя).Іван Брюховецький — «кошовий гетьман» Війська Запорозького Низового, в часи Богдана — його прислужник, пізніше — дипломат.

«ЧОРНА РАДА»17 (27) червня 1663 року під Ніжином зібралася «Чорна рада». Перший день почався з великої бійки між «сомківцями» та прихильниками Брюховецького із застосуванням холодної та вогнепальної зброї. Cолдати під командою майора Страсбуха закидали натовп козаків ручними гранатами. Ці гранати були застосовані саме проти «сомківців». Втручання московських військ вирішило результат ради. Рятуючись у вирі бійки Сомко врятувався у наметі московського князя тож обрання гетьмана було перенесено на наступний день. Вночі запорожці активно агітували за свого кошового, тож до ранку прихильників останнього серед рядового козацтва виявилося набагато більше. На наступний день гетьманом Лівобережжя безперешкодно було обрано Брюховецького. Рада завершилася погромом козацької старшини, яка підтримувала Сомка. Кілька днів у Ніжині та його околицях бідні люди грабували й убивали старшину. Золотаренка і Сомка було страчено.

Гетьман Іван БРЮХОВЕЦЬКИЙМосковські посли вручили Брюховець­кому гетьманські клейноди й прийняли від нього присягу на вірність московсь­кому цареві. Брюховецький починає позбуватися вже непотрібних спіль­ників. Запорожцям, які не захотіли по­вернутися на Січ (точніше, їхнім ватаж­кам), він роздав козацькі уряди, зро­бивши їх своїми прихильниками, а решту запорожців поділив на невеликі загони й розподілив у різні полки на постій як допоміжне військо. Цим він роздробив сили запорожців й визвав проти них невдоволення населення, що було змуше­но їх годувати. Після обрання Брюховецький створив чотири нові полки: Стародубський, Сосницький, Зіньківський та Глухівський Столицею лівобережного гетьманату стало місто Гадяч Перші три роки гетьманства Брюховецький провів у безперервних війнах з гетьманом Правобережної України П. Тетерею та поляками. У нього були тим­часові успіхи, але зрештою під ударами Тетері він був змушений відійти.

Московські статтіДля підкріплення свого становища Брюховецький прибув 6 вересня 1665 року до Москви й запропону­вав змінити статті договору, що регулював відноси­ни між Москвою та Україною з часів Богдана Хмельницького. Зокрема, він дав згоду на те, щоб усі збори податків, які раніше були у місцевому роз­порядженні, надходили до царської казни. Крім то­го, за пропозицією Брюховецького винокурна спра­ва, яка раніше була козацькою монополією, перехо­дила до рук Москви. Кількість московських військ в Україні збільшувалась до 12 тис., причому український уряд зобов'язувався постачати їм за власні кошти їжу. Військові гарнізони розміщувалися тепер крім головних полкових міст і в Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі і навіть на Запорожжі (у фортеці Кодок) Брюховецький також легко поступився правами українського духівництва. Він запропонував Москві призначити митрополита до Києва. Але навіть царський уряд не наважився на цей крок, побоючись, що духівництво України, про­сякнуте політичними ідеями Заходу (Польщі) і не таке безпомічне, як міщанство та селянство, не доз­волить так розпоряджатися собою. Тільки козацькі привілеї Брюховецький залишив недоторканими.

Після московських статей. Гетьман одружився з дочкою московського боярина, сам одержав боярське звання, як і полковники, що його супроводжували. Тепер він підписувався так: «Вашего царского пресвитлого величества благодетеля мого милостивого боярин й гетман верного войска вашего царского вирньїй холоп й найнижший подножок пресвитлого престола, пресвитлого величества запорозкого Ивашка Брюховецкий» . У володіння Брюховецькому було передано Шептаківську волость на Чернігівщині. На початку 1666 р. Брюховецький повернувся в Україну, де за допомогою генерального підскарбія Романа Ракушки-Романовського реформував фінансові справи держави. Того ж року дружина втратила дитину, через що зокрема місцеві повитухи були звинувачені у відьомстві. Під час кампанії «полювання на відьом» п'ятьох гадяччянок, разом з дружиною місцевого полковника Семена Остренка, згідно звичаїв, було спалено. Невдовзі, під час покарання розкроївши у двох місцях голову, позбавляє уряду та засилає до московської в'язниці генерального суддю Юрія Незамая. Дуже скоро промосковська політика Івана Брюховецького принесла важкі наслідки для України. Майже у всіх великих українських містах розмістилися московські гарнізони, значно розширилися права царських воєвод, які зосередили в своїх руках ряд військових і фінансових функцій (наприклад збирання податків в царську казну, заготівля хліба для утримання московських військ, грошові збори з українських купців тощо). У 1666 р. було проведено майновий перепис населення Лівобережної України для визначення розмірів оподаткування[. Все це викликало величезне незадоволення українського населення московською адміністрацією і особливо гетьманом, який призвів до її появи в Україні. Навіть та частина православного духовенства, яка підтримувала раніше промосковську орієнтацію гетьманів, відкрито запротестувала проти зростання московського впливу. Становище Брюховецького та його прибічників ставало небезпечним.

Андрусівське перемир'я. Андрусівське сепаратне перемир'я 1667  — угода між Московським царством і Річчю Посполитою про припинення війни, підписана (30 січня) 9 лютого 1667 року в селі Андрусове під Смоленськом. За умовами сепаратного договору:припинилась польсько-московська війна 1654—1667;встановлювалося перемир'я на 13,5 років;під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ;в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом;Київ з околицями на два роки передавався Московському царству, проте в умові був ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за Московським царством назавжди;Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав;царський уряд зобов'язувався виплатити Речі Посполитій як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн польських злотих (близько 200 тисяч рублів). Річ Посполита і Московське царство зобов'язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана та Османської імперії, що викликало з її боку ворожу реакцію, підсилену підтримкою Франції, Англії, Голландії та Австрії.

Україна після Андрусівського перемир'я. Гетьман діяв самовпевнено й зухвало. Все це сіяло насінини розбрату та невдоволення. Запорожці обу­рилися приходом московського воєводи до фортеці Кодак, і Москва була змушена воєводу відкликати. А у цей час гетьман Правобережної України П. Дорошенко надсилає на Лівобережжя “звабливі листи”. У такій ситуації Брюховецький йде на ризикований крок — щоб по­вернути собі довіру народу він вирішив... очолити невдоволений народ, звернутися по допомогу до Січі й Дорошенка, вигнати московських воєвод і стати гетьманом соборної України. Дорошенко у тактичних цілях заохочував Брюховецького у цих намірах, бо сам турбувався не стільки про своє геть­манство, скільки про добробут України. На нараді полковників у Гадячі у день нового 1668 року Брюховецький проголосив, що московські статті він підписав вимушено, що Москві довіряти не можна, бо вона разом з Польщею має на меті викорінити козацтво й сплюндрувати Україну, що єди­ний порятунок — це злука з Дорошенком і перехід соборної України під егіду Осяйної Порти. Полков­ники присягнули Брюховецькому на вірність і на­діслали послів до султана, кримського хана та у Чи­гирин Дорошенкові. У січні 1668 року на раді у Чи­гирині було проголошено про об'єднання України та її незалежність (з виплатою данини, як це робить волошський господар). 8 лютого почалися бунти й вигнання московських воєвод. Брюховецький розіс­лав усюди універсали, що закликали народ до пов­стання проти Москви та роз'яснювали вчинки геть­мана.

Загибель Івана БРЮХОВЕЦЬКОГО Народний рух обернувся проти гетьмана. Населення все більше схилялося до Дорошенка, а виганяючи воєвод, згадувало, що вони прийшли на пропозицію Брюховецького. Розуміючи, що справу Брюховецького програно, старшина вирішила від нього відступитися й послала Дорошенкові запро­шення прийняти звання гетьмана Лівобережної Ук­раїни. Дорошенко у листі до Брюховецького вису­нув вимогу здати гетьманство. Та Брюховецький за­кував посланців Дорошенка у кайдани й рушив назустріч Дорошенкові, який вів військо проти Ромодановського. Брюховецького підтримували тата­ри, які прибули до нього прийняти присягу на вірність Туреччині. . 7 червня 1668 року на Сербському полі біля Диканьки козаки Дорошенка наблизилися до табору Брюховецького. Козаки останнього вітали Дорошен­ка й кричали, що за Брюховецького вони битися не будуть. Натовп лівобережних козаків увірвався до намета Брюховецького й з погрозами та лайкою по­вели гетьмана до Дорошенка. Останній спитав Брю­ховецького, чому він не захотів відмовитися від ге­тьманства. Брюховецький нічого не відповів. Тоді Дорошенко звелів прикути його до гармати й при цьому зробив знак рукою, який натовп зрозумів як вирок смерті (що потім Дорошенко заперечував). Козаки накинулися на Брюховецького й забили до смерті. За бажанням Дорошенка тіло покійного ге­тьмана було перевезене до Гадяча й поховане з геть­манськими почестями у соборній церкві.

Висновки

Узагальнення знань. Дайте оцінку

Домашня робота

Використана література