Презентація «Відьомські процеси в Україні»

Відьомські процеси в УкраїніВиконала: Яковець Ольга

Відьми в Україні, здається, були завжди. Тут варто зазначити, що іще сотні років після Володимирового хрещення зберігалися залишки язичницької обрядності. Проте вони потроху зникали до рівня простих забобонів. Все це, зрозуміло, не схвалювалося церквою. Протягом багатьох століть вона не лише виконувала функції ідеологічного нагляду, але також мала істотний вплив на правову систему як Речі Посполитої, так і пізніше України.

Невідомо, чи були суди над відьмами за часів Київської Русі, або в перші десятиліття по виникненню Великого князівства Литовського. Принаймні відповідні документальні свідчення не збереглися. Можна, однак, припустити, що на чари тодішня влада не надто звертала увагу. Адже християнізація суспільства не була одномоментним актом. Вона не завершувалася одразу після знищення капищ і масового будівництва церков по всій країні. Тому логічно припустити, що і освічена (за мірками тих часів) давньоруська еліта, і, звичайно, ще більше – простолюдини вдавалися до зберігачів дохристиянської обрядності, хоча й загнаних у підпілля. Те ж саме можна припустити щодо Великого князівства Литовського, чия династична верхівка, котра прийшла на зміну Рюриковичам, в сумі своїй залишалася язичницькою щонайменше до початку XV століття.

Зрозуміло, що з часом ця обрядність змінювалася – щось додавалося, щось забувалося. Йшло також пристосовування до християнських реалій. Так що, в якому вигляді вона виглядала до Володимирового хрещення, можна лише здогадуватися.

Український історик Катерина Диса, котра першою зайнялася системним дослідженням «відьомських процесів» в Україні, повідомляє, що найдавніші згадки про них містяться в судових справах другої половини XVI ст. Станом на XVI-XVIII ст. землі сучасної України вже були достатньо християнізовані (хоча, наприклад, у гірських районах рудименти язичницьких ритуалів і вірувань все одно були досить сильними – навіть до ХІХ століття!). Відтак практикування магічних ритуалів засуджувалося і адміністрацією, і церквою.

Ставлення ж шляхти, козаків, міщан і посполитих до відьом було неоднозначним. З одного боку, вони й самі вдавалися і до чар, і не гребували послугами «професіоналок». З хронік часів Хмельниччини відомо, наприклад, що при «благочестивому» гетьмані Богдані Хмельницькому, котрий вважався ревним поборником православ’я і навіть зображувався на іконах Покрови Пресвятої Богородиці, був цілий штат ворожок. До їхніх послуг зверталися і посполиті з різних своїх потреб. А вони стосувалися різних боків життя – від любовних справ до торгівлі, від погоди до приплоду худоби, або якщо комусь треба було за допомогою магії ускладнити життя. Бувало, що й самі люди бралися за ворожбу.

З іншого боку, відьмою могли оголосити жінку, яка не мала до магічних ритуалів жодного стосунку, а просто комусь, що називається, «зав’язала світ» – чи то з заздрощів, чи мала занадто незалежний характер, чи просто її поведінка і спосіб життя здавалися комусь підозрілими, чи не відповіла на чиїсь сексуальні домагання.

Судові книги українських воєводств Речі Посполитої, а також полків Гетьманщини  містять документи про судові процеси над відьмами. Переважно їх звинувачували у виконанні різних ритуалів і магічних дій, спрямованих, як слід було розуміти, на шкоду благочестивому люду. Згадана нами вище Катерина Диса у своїй книзі «Історія з відьмами», написаній на основі її кандидатської дисертації (пані Катерина навіть читає цілий «відьомський» курс у Києво-Могилянській академії»), описує цілу низку судових справ над відьмами, знайдених нею в архівах. З них видно, що в Україні, так само, як і в усій Західній Європі (хоча, треба визнати, значно меншою мірою) застосовувався весь середньовічний арсенал «боротьби» з відьмами. Тут і слідчі тортури, тут і ордалії (випробовування за допомогою води, коли жінку, запідозрену у чаклунстві, кидали у воду і вважали відьмою, якщо вона не тонула), і смертна кара.

Так, у 1634 році три львів’янки – Єва Грубарка, Доротея Смоличка і Єва Питлоха – були піддані тортурам на дибі за звинуваченням у заподіянні смерті за допомогою магії. На суді жінки заявили, що оббрехали себе, бо не винесли болю. Попри те, їх стратили. В 1730 році кременецький шляхтич Лукаш Малинський звинуватив свою піддану, Марину Перисту, у спробах зачарувати його. Були свідки, котрі стверджували, нібито Марина хвалилася, що може зачарувати пана Лукаша. Селянка витримала всі муки, навіть тортури вогнем, проте не визнала своєї вини. Зрештою, Перистій відрубали голову.

Більше «поталанило» Оришці Личманисі з села Підлісці біля Кременця – та не стала чекати тортурів і «зізналася», тому її лише дали батогів і відпустили. Однак Оришку попередили: якщо вона знову повернеться до відьомства, її спалять живцем. Діялося це все в 1753 році. Досить м’яким був вирок, винесений у 1743 році мешканці містечка Гоголів Домникії Мирочничці. Якось, напившись, Мирошничка заснула на базарі, а на ранок у неї зникло намисто. Пошуки не дали результату, і тоді жінка взяла зубчик часнику і дьоготь, полізла на дзвіницю місцевого храму, почала мазати дзвін дьогтем і промовляти там заклинання. Обряд не допоміг, а Домникія отримала тиждень ув’язнення.

Однак справжнім «мисливцем на відьом» виявився український гетьман Іван Брюховецький. У 1667 році, коли у дружини гетьмана стався викидень, за наказом Брюховецького було схоплено шість жінок. Їх звинуватили, пише Катерина Диса, у «викраденні ненародженої дитини з утроби дружини гетьмана Дар’ї», а також у спробах звести з світу гетьманське подружжя. Усіх шістьох спалили живцем…

Останній документально зафіксований відьомський процес відбувся на території сучасної України в 1827-1829 рр. у містечку Липовець (Вінничина). Місцевий священик Федір Блонський звинуватив міщанку Катерину Мартиновську у виконанні «чаклунських» ритуалів, котрі, на думку позивача, мали на меті зурочити його. На щастя, «освічене» ХІХ століття вже увійшло в свої права. Тому Мартиновська, хай навіть і через два роки, змогла довести свою невинуватість. Блонський же був визнаний наклепником, а його звинувачення – «вздором».

Висновок. Відьомські процеси стали невід’ємною частиною середньовічної та ранньомодерної Європи. Україна, як за часів Речі Посполитої, так і за Гетьманщини, в цьому сенсі не була винятком. Щоправда, свята інквізиція ніколи не мала у нас такого простору дій, як, скажімо, у Франції, Німеччині чи Іспанії.

Джерелаhttps://nationalcorps.org/vidomski-procesi-v-ukraini/

Дякую за увагу!