Притчі й казки як засіб виховання й навчання в педагогічній спадщині В. Сухомлинського

Про матеріал

Для вивчення творчості В. Сухомлинського на уроках літератури рідного краю запропоновано тексти притч і казок з передмовою про специфіку жанру цих творів

Перегляд файлу

Притчі й казки як засіб виховання й навчання в педагогічній спадщині В. Сухомлинського

З найдавніших часів притчі, казки, прислів’я й приказки застосовували наші предки для передачі знань молодшим поколінням про світ та місце людини в ньому, про принципи зв’язку між природою ,тваринами й людським середовищем. Практично всі релігії світу вдавалися до притчі як способу непрямого навчання основам віросповідання [s1]. Найбільш відомі в світі суфійські притчі з головним персонажем Ходжею Насреддіном, християнські( про Сіяча й добірне зерно, про блудного сина й інші). Універсальність змісту й принагідність застосування дозволяє нам будь- який твір застосовувати до педагогічної ситуації в ролі притчі, котра вимагає від слухача( читача) самостійного осмислення її глибинного наповнення.

В. Сухомлинський неодноразово в своїй педагогічній діяльності вдавася до казок та притч, котрі слугували дієвим засобом розвитку аналітичних здібностей учнів, їх творчої уяви та формували індивідуальні креативні здібності молоді. Пропонуємо колегам ознайомитися з текстами казок і притч видатного педагога.

Василь Сухомлинський

Що таке Школа під Голубим Небом?

Теплий літній вечір. На голубому небі спалахує перша зірочка. Щодня до мене приходять діти. Дошкільники, першокласники, другокласники... Ми сідаємо під столітнім дубом. Замовкає село, засинає степ, із саду долинають таємничі звуки, спить озеро.
Увесь світ навколо нас спить, лише зірочка в небі мерехтить та цвіркун співає.
Це і є наша Школа під Голубим Небом. Діти приходять у світ казки. У ці прекрасні літні вечори ми стаємо поетами — складаємо казки. Все, що ми бачимо, здається нам у ці дивовижні години казкою.
Школа під Голубим Небом — це джерело живої думки й слова, до якого я щодня приводжу вас, щоб ви стали людьми великої душі, розумними й сердечними, мудрими мислителями.
Тридцять п’ять років я торкаюсь словом до вашої душі. Десятиріччя праці — нелегкої, але радісної — переконали мене: казка, творчість — це найтонший і найніжніший дотик. Казка — дитинство думки. Вона робить світ дитинства яскравим і цікавим.
Ми написали тисячі казок. Хто ж їх автор? Це чудова українська ніч, і декілька поколінь маленьких дітей, і я — всі ми творці казок Школи під Голубим Небом.

За матеріалами: Сухомлинський Василь Олександрович. Вогнегривий коник: Казки. Притчі. Оповідання. Упорядник і передмова О.В. Сухомлинської. Друге видання. Художнє оформлення Є.В. Запорожець. Київ, видання "Вікар", 2008, стор, 3 - 44.

Василь Сухомлинський

БО Я — ЛЮДИНА

Оповідання

Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх — батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.
Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.
Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:
— Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.
Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.
— Дідусю, — запитав хлопчик, — Ви не бачили тут каменя?
— Я прибрав його з дороги.
— Ви також спіткнулися й забили ногу?
— Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.
— Чому ж ви прибрали камінь?
— Бо я — людина. Хлопчик зупинився у задумі.
— Тату, — запитав він, — а Ви хіба не людина?

Василь Сухомлинський

ДВА МЕТЕЛИКИ

Над зеленим лугом літали два метелики. Один білий, а другий червоний. Зустрілися, сіли на зеленому листочку та й хваляться. Білий метелик говорить:
— Мої крильця найкрасивіші, бо я схожий на білу хмаринку.
А червоний метелик і собі хвалиться:
— Ні, мої крильця красивіші, бо я схожий на сонце.
Зайшло сонце, настала ніч. Обидва метелики посіріли.