Проект «Письменники та критики про М.Гоголя»

 

       Проект «Письменники та критики

                          про М.Гоголя»

 

 

          Для росіян він – Николай Васильевич, для українців – Микола Васильович, римські друзі його називали – «синьйор Ніколо», а для людства він просто Гоголь…

 

 

Як Гоголь знайомився у Москві з земляками.

 

      Якось пішов він до славетного артиста Щепкіна, теж українця за походженням. У нього саме сиділи гості. Крізь широко розчинені двері – до святкового столу саме зносили частування – вони розглядали незнайомого. Той неквапливо роздягся, став ніяково на порозі, привітно оглянув усіх і проказав:

 

Ходить гарбуз по городу,

Питається свого роду:

Ой, чи живі, чи здорові

Всі родичі гарбузові?

 

       Така «візитівка» не підвела Гоголя. Товариство Щепкіна прийняло його як свого.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                 Поезія, яка присвячена М.Гоголю

 

 

Читаю Гоголя. Дрожу.

По кругу страшному хожу.

Луна стекает по ножу,

И папоротник каплет кровью.

Читаю ужасы – к здоровью!

По небе с ведьмами лечу,

Куда-то падаю. Кричу…

Открыв глаза в навозной луже,

Свинью усами щекочу.

Подсолнухи, шинки, обозы,

Галушки, груши, кисели,

Грибы, арбузы, уши, рожи…

От счастья вытираю слезы.

На Украине жить хочу!

             (И.Шкляревский)

 

 

                  «До Гоголя»

 

Все Гоголя про Гоголя питаю –

Який він був? І в чому таїна,

Що сам собі усе про нього втаюю,

Вночі він ближче, гірше – завидна.

 

Всі таємниці вдень скресають льодом.

Стаєш нікчемним, згірш усіх нікчем,

Люблю його останнім перельотом

І небо замикаю тим ключем.

 

Душа летить із вирію за Гоголем

В гніздо пречистих і скорботних рук.

Душа моя відчайно незагоєна,

Їй дише вслід морозом Бесаврюк.

 

А в небі тихо. І немає стелі.

І тільки видно, як віддалеки

Він хмарою химерною шинелі

Нам зігріває різдвяні зірки.

 

І тільки тужно, бо недоступитись,

І тільки журно, бо нема й нема.

До неба встати. З неба зір напитись.

Душа живе ще, хоч у смерть німа.

                                             (І.Драч.)

 

 

Пролягла Славутича дорога,

Як весняна голуба ріка.

Майже два століття ймення Гоголь

Поєднало з простором Дніпра.

Наш земляк Дніпром пішов посвіту

Хвилями вишневої снаги,

Щоб буяла Україна цвітом

І на океанські береги.

Неповторне гоголівське царство.

В ньому сила і літа сумні.

В ньому педагогіка козацтва, що творила лицарів борні.

Нині – інші долі барвінкові,

Інший день нам радості дає.

Гоголь – і в Довженковому слові,

Гоголь серце надихає і моє.

             (А. Криворотько)

 

Великий Гоголю,

Наш отче і колего!

Колего?..А чом би й ні;

І за природою душі, і за… папером,

В однім, вважай, коші.

Що ж до ручки, то в мене навіть краща,

Ніж Ваше гусяче перо, колего.

Одне лише зосталось нам вчинить,

Щоб зовсім порівнятися:

Спалить, як Ви колись, усе, що не збулося.

(Ах, як воно у Вас горіло, отче:

Той пломінь виден і сьогодні нам

Во дні і ночі!...)

…Зібрав якось усе своє (найкраще, зауважте),

Чиркнув сірник – і хай воно горить

На славу нам, онукам у науку!

І щоб Ви думали, колего: не горить!

Чи мо*, папір од знаків водяних одсирів?

Так чистий же, спалахує, мов порох!

Послухайте, колего: а що, як помінять чорнило?

                                                            (Б.Олійник)

 

 

 

 

 

                    Гоголю

За думою думка роєм вилітає;

Одна давить серце, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може, й Бог не бачить.

Кому ж її покажу я, і хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово?

Всі оглухли – похилились.

В кайданах…байдже…

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже.

А що вродить з того плачу?

Богилова, брате…

Не заревуть в Україні

Вольнії гармати,

Не заріже батько сина,

Своєї дитини.

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни.

Не заріжте: викохає

Та й продасть в різницю

Москалеві. Цебто, бачиш,

Лепта удовиці.

Престолові-отечеству

Та німоті плата.

Нехай, брате, а ми будем

Сміятись та плакать.

              (Т.Шевченко)

 

 

 

Син України, він єднав народи

Великим словом із словянських піль.

Він возвеститель духу та свободи,

І на його шляху чумацька сіль,

І хладний дух Північної Пальміри,

І куполи азіатської Москви,

І сонце Римсу, й візантійська віра –

Все освітив він генієм своїм»

                              (Л.Тома)

 

 

 

 

                           Вислови про М.Гоголя

 «Микола Гоголь – це козацький Вальтер Скотт, не тільки слов’янський геній, а й письменник усіх  народів на планеті».

                      (Відгук сучасників М.Гоголя)

 

   «Ти смієшся, а я плачу,

     Великий мій друже».

              (Т.Шевченко)

 

«Перед Гоголем слід благовіти, як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любовю до людей!»

(Т.Шевченко)

 

« О Гоголь! Наш незрівнянний Гоголь».

(Т.Шевченко)

 

  «Микола Гоголь – гордість українського народу».

                                                        (М.Максимович)

 

    «В очах Гоголя блищить українська ніч…»

                                                   (І. Шкляревський)

 

      «Душа летить із вирію за Гоголем…»

                                                      (І.Драч)

 

    «Без імені Гоголя неможливо уявити літературу нашу».

                                                                    (М.Драгоманов)

 

«Ліричне поетичне начало надає гоголівській прозі широкого вільного дихання».

                                                                                                  (О.Гончар)

 

     «Микола Гоголь – яскрава зірка у сузірї всесвітньо  відомих  майстрів  

       слова»

                                                                                      (З критичної статті)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                О.С.Пушкін та М.В.Гоголь

 

            Навесні 20 травня 1831 року нарешті здійснилася найзаповітніша мрія  М.В.Гоголя – у будинку Плетньова Гоголь познайомився з О.С.Пушкіним.  своєму другові О.Данилєвському він писав: «Все лето я прожил в Павловске и Царском Селе. Почти каждый вечер собирались мы: Жуковский , Пушкин и я. О, если бы ты знал, сколько прелестей вышло из-под пера сих мужей!»

У цей час Пушкін працював над казкою «Про царя Салтана», а Гоголь захоплено писав повісті з народного життя, продовжуючи традицію використання народної творчості, яку заснував Пушкін поемою «Руслан і Людмила».

          Після виходу збірки «Вечори на хуторі біля Диканьки» в листі видавництво цієї книги О.Пушкін писав: «Поздравляю публику с истинно веселою книгой, а автору сердечно желаю дальнейших успехов…»

Завдяки  О.С.Пушкіну з’явилася відома комедія «Ревізор». Геніальний російський поет підказав Гоголю, що історія з відомого на той час анекдоту може стати основою сюжету цікавого твору.

          Дружба з Пушкіним сприяла швидкому творчому зростанню М.В.Гоголя. саме Пушкін переконав Гоголя, що його таланту достатньо, щоб створити великий епічний твір і навіть підказав історію, яка могла стати основою сюжету цього твору. Знаходячись на засланні в Кишиневі, Пушкін випадково почув пригоди авантюриста, який купував у поміщиків померлих селян, щоб закласти їх в Опікунській раді й отримати кошти. Про це поет при нагоді розповів Гоголю. Миколі Васильовичу сподобалася історія, яка вирізнялася різкими і неочікуваними поворотами сюжету, і він почав працювати.

            М.Гоголь надзвичайно цінував підтримку і віру в його творчі сили, яку відчував під час спілкування з великим російським поетом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                   Критики про М.Гоголя

 

         Академік Сергій Єфремов, автор праці «Історія українського письменства», розглядав рідну словесність як вираз духовності українського народу, пам’ятку од минулого і надію на майбутнє. У першому випуску своєї «Історії українського писемства» він відводить окреме місце Гоголю. Єфремов застерігає, що в «огляді українського писемства знов же не годиться обминати тих спроб літературної продукції, що мовою своєю ще не стали українськими, але «писали на українські сюжети». Адже вони з різних боків «впливали на чисто українське письменство» і своєю силою рухали його на «єдино важливий і правильний шлях – більшої і глибшої уваги до рідного народу. З цього погляду сам Гоголь стільки зробив своїми російськими оповіданнями на українські сюжети. Що ж діяти: ліків часто доводиться заживати не в чисті формі, , а в легших для організму препаратах…»

              У всій подальшій характеристиці творчості Гоголя Єфремов послідовно пов’язує її з українською літературою. Як геніальний сатирик, творець б натурального напряму, художнього реалізму, Гоголь прищепив на російському грунті ті принципи, що здавна, ще до Котляревського, пробивалася в українському письменстві. Тут, стверджує Єфремов, виявилась не тільки індивідуальна вдача Гоголя, а й безпосередній вплив українського письменства на нього.

 

         Михайло Грушевський у шеститомній «Історії української літератури» шанобливо згадує «нашого геніального вигадчика Гоголя», що, безперечно, означає найавторитетніше визнання приналежності творчої спадщини письменника нам, українському народові. Не випадково він посилається українською мовою на твори Гоголя. М.Грушевський відзначив: якщо «цвіт російської інтелігенції пропав на шибениці, у в’язницях і доживотнім засланні», то все ж перед реформоване лихоліття після декабристів «було добою розквіту російської літератури – власне тому, що за неможливістю якоїсь політичної діяльності…всі сили інтелігенції пішли в красне письменство», виявлене в «творчості найбільших російських поетів Пушкіна, Лермонтова, великого сатирика-українця Гоголя, талановитих белетристів, які ввійшли своїми творами пізніше в світову літературу.». саме такому зв’язку М.С. Грушевський згадував у своєму підручнику «українця Гоголя, що писав по-російськи», а не просто – російського письменника.

 

        Євген Маланюк, критик і публіцист, висловив ґрунтовні й переконливі думки про національну «душу» Гоголя. Його «нариси з історії нашої культури» порушують проблему взаємозв’язку Гоголя та української літератури в історико-національному плані. Він вважав, що виразниками духу Козаччини «були два великі сини нашого народу – Т.Шевченко і М.Гоголь». не спиняючись «на біографічних легендах і Шевченка, і Гоголя», автор лише нагадує, «що Микола Гоголь був нащадком хмельничанина Остапа Гоголя, полковника брацлавського, і сином автора українських комедій в стилі Котляревського. В темряві бездержавності обидва вони, Шевченко і Гоголь, при всіх різницях і не співмірностях своїх, залишалися…дороговказами і акумуляторами національного духу». Євген Маланюк доходить висновку про те, що «творчість М.Гоголя… була і є джерелом певної свідомості, коли вже й не національної, то етнічної, що найважливіше, духовної..»

 

         Остап Вишня зворушливо сказав: «Українською мовою Гоголь дихає, він її ввібрав в свою душу, - і не з букварів, не з шкільних посібників, які тоді були в «крамолі», а з дихання, з душі самого українського народу – свого, рідного, з голосу України, материнської пісні». Про національну природу і внутрішню суть творчості Гоголя з нагоди 100-річчя його смерті Остап Вишня говорив: «гоголь – наш земляк, українець…Життя в дитинстві в мальовничому українському селі, вивчення юнаком, учнем народного життя, спостережливість, природній талант – це все спричинило те, що Гоголь дав незрівнянні своєю чарівною красою й правдивістю картини української природи, людських характерів, правдивої історії народу. За те шанує і так любить народ свого великого народного письменника Миколу Васильовича Гоголя».

 

Михайло Драгоманов глибоко й повно розкрив українське коріння творчої діяльності М.Гоголя. він, зокрема, доводив: «…результатом розбудженого етнографічного інтересу у Гоголя були повісті, котрі він став друкувати в журналах, а потім і перша частина «Вечорів на хуторі біля Диканьки». То була перша спроба змалювання живого народного життя». Саме інтерес до українських народних пісень і переказів поріднив між собою Гоголя і Максимовича. Прямий стосунок Гоголя до української літератури Драгоманов відзначив у своїх літературорзнавчо-порівняльних розвітках. «По часу, коли появилися малоросійські повісті Гоголя і «Тарас Бульба», ми маємо повне право вважати, що Гоголь був одним із батьків новішого українського народолюбця, тим більше, що про Україну так багато і голосно говорив чоловік, ставший зразу рядом з Пушкіним авторитетом у очах «російської громади». Гоголь, за переконанням вченого, вніс з України в російську літературу новий струмінь: «Повалив романтизм у Росії Гоголь». Звертає на себе увагу і примітка Драгоманова: «Гоголя не люблять українолюбці за те, що він не писав по-українськи. Тільки ж діло в тім, що без школи Гоголя не може тепер бути ні поета, ні повістря. Між іншим, українські письменники в Росії й Галичині тим і зостаються позаду російських, що не пройшли як слід школи Гоголя».