Проза Івана Франка. Жіноча доля в новелі Івана Франка «Сойчине крило». Образ героя-адресата – уособлення боротьби між «естетикою» і «живим чоловіком».

Проєкт. Краще синиця в жмені, ніж журавель у небі.

Слайд 1.

Молода дівчина Марія, як на мене, була щасливою: жила з батьком-лісником, мала доброго та люблячого чоловіка.

–Любиш мене, Массіно? – запитуєш ти тихо.

–Дитя моє, ти ж знаєш, як я люблю тебе!

Я беру одну твою руку і тулю її до уст. Ти легенько відтягаєш її і знов кладеш на моє плече. Щось мов здавлене зітхання підіймає твої груди. А я сиджу і любуюся тобою.

– Любиш мене, Массіно? – по хвилевій мовчанці знов запитуєш ти.

– Манюсю моя!

Слайд 2.

 Проте одного разу Марія зраджує свого чоловіка з молодим практикантом Генрисем. Втікаючи з ним за кордон, вона мріє сягнути вершин людського щастя . Спочатку головна героїня з коханцем прямують до Польщі, де ,як він обіцяв, її з ним чекає розкішне та заможне життя . Марія у той час почувала себе дуже щасливою, тому що дивилася на стосунки з  Генрисем крізь рожеві окуляри. Вона навіть не припускала думки, що насправді з ним на неї чекає не вимріяний рай, а початок пекельних страждань, які триватимуть 3 роки.

Слайд 3.

 У Кракові , замість заможного батька, їх зустрічає пан Зигмунт . «То був пан високий, сильний, плечистий, як медвідь, з великою чорною бородою, з малими блискучими очима, з понурим видом, від якого віяло якимось холодом і жахом. Я відразу почула до нього антипатію.» Наївна Манюся навіть не здогадується, що це наступний її кривдник.

Слайд 4.

Далі Манюся з Генрисем їдуть потягом до Варшави. Жінка дізнається від Зигмунта, чим вони насправді займаються. «Ми, панно Маню, треба вам знати, такі доброчинці людськості, що вменшуємо багатим людям клопоту. - Я витріщила на нього очі. Він розреготався і зробив рукою зовсім не двозначний знак, як витягають щось із чужої кишені. Я вся поблідла. Хотіла кричати, та щось у горлі здавило. Потім побігла до другого покою і пробувала повіситися. Та Зигмунт, почувши, як я тріпалася на шарфі, прибіг і відрізав мене вже зовсім непритомну».

Слайд 5.

 «Пробувши місяць у Варшаві, ми виїхали на «турне», як говорив Генрись. До Лодзі, Домброви, Радома і інших міст. Ми двоє, Зигмунт і ще кілька зовсім темних фігур, що приходили часом уночі до нашої кватири, говорили щось своїм незрозумілим злодійським жаргоном, ділилися здобичею і знов розходилися. Зигмунт був проводирем тої шайки, укладав плани, розділював роботу, контролював виконання. В разі непослуху або недбальства був страшенно злий і острий.

З часом почав і мене втягати в свої плани. Я мусила одягатися в яркі сукні і ходити з Генрисем на прохід попри вистави і склепи, де було багато панства. Я мала звертати на себе увагу і приманювати багатих паничів, а члени шайки шниряли в юрбі і «працювали».»

Слайд 6.

 У Дорпаті Генрися «схопили на гарячім і арештували». Щоб врятувати його Маня звабила поліцмейстера . «За десять мінут я сиділа в дорожці... За годину Генрись був на волі. Адже догадуєшся, якою ціною? Того вечора я другий раз пробувала повіситися, але знов Зигмунт відрятував мене.»

Слайд 7.

 Згодом грабіжники продовжили своє «турне» по російських містах. Весною побували в Одесі, де Генрись зник назавжди. «Зигмунт казав, що його піймали на крадіжці в кораблі і, небагато питаючи, зав’язали в мішок і кинули в море». «Ну, Маню, – заявив мені одного вечора Зигмунт, – ти тепер моя.»

Слайд 8.

 «В Нижнім Новгороді в часі весняної ярмарки Зигмунта арештували на значній крадежі. Він не признався до мене, і мене не чіпали.»

Слайд 9.

«Я взяла білет і поїхала до Москви.» «По дорозі, в залізничім вагоні зо мною познайомився молодий залізничий інженер, що їхав до Іркутська.» Володимир Семенович програв Маню в карти багатому та дуже жорстокому золотопромисловцю Свєтлову.

Слайд 10.

 «На другий день, позавивана в шуби та в медвежі шкіри, я з Никанором Ферапонтовичем їхала вже на схід, далеко на схід, у безмежні снігові простори Сибірі».

Слайд 11.

 Весною біля самого Красноярська на Марію та Никанора Ферапонтовича напали якісь бродяги. Під час бійки Свєтлова зарізали, а її забрав до себе ватажок Сашка. Через два тижні ватагу знайшла поліція в лісовій криївці . Капітан Сєрєбряков забрав Маню до себе. 

«Ані побут між злодіями, ані блукання по сибірських тундрах, ані життя в тайзі серед бродяг не було для мене таке страшне та погане, як життя в домі капітан-ісправника Серебрякова. У нього була шлюбна жінка, зла, як гадюка, але загукана ним, держана в страсі і вічних побоях. Подумай, як то було нам жити обом?.. Капітан раз у раз пив, а в п’янім виді бив нас обох, не розбираючи. Дні й ночі минали мені, як у найтяжчій каторзі. Нарешті я втекла від нього. Хотіла йти в Байкал утопитися, та натрафила на поїзд, яким їхали війська на війну з Китаєм. І поїхала з ними. Мені байдуже було з ким...»

Слайд 12.

 У Порт-Артурі Марія жила з Миколою Федоровичем, який вже був при смерті, йому на війні куля відірвала ноги .  Порт-Артур - тепер місто Люйшунь у Китаї, порт на узбережжі Жовтого моря. За російсько-китайською конвенцією 1898 року був переданий в оренду Росії і перетворений царським урядом на військово-морську фортецю. Під час російсько-японської війни 1904-1905рр. фортеця була ареною запеклих боїв. Можемо тільки уявити, що прийшлося пережити у цей час бідній жінці. «Страшна була ніч. Бомбардування сильніше, як коли-будь досі. Здавалося, що все місто розторощать на порох.». Саме з цього міста вона написала лист до Хоми .

Слайд 13.

 У листі героїня написала, що він був «палким сонцем у її житті». Марія щиро розкаялася і просила у нього пробачення . «Прощай! Гармати грають. Чи новий штурм? Іду над море, щоб передати лист китайцеві. Ще раз прощай! До побачення. Твоя Сойка».

Слайд 14.

 Як бачимо, доля, яку обрала собі Марія, не шкодувала для неї випробувань. Щоб збагнути, що таке щастя , їй прийшлося пройти тяжкий і тернистий шлях. Проте, зрештою, вона зрозуміла, хто з чоловіків кохав її по-справжньому, з ким було їй тепло, спокійно та затишно. Жінка усвідомила, що потрібно цінувати те, що дала тобі твоя доля. Адже гонитва за заможними чоловіками не є запорукою жіночого щастя.

Слайд 15.

 Народна мудрість мовить : «Краще синиця в жмені, ніж журавель у небі».