Реферат «Історична граматика української мови» на тему «Службові слова»

Про матеріал

Тема роботи дає змогу дізнатися, що службові слова, неповнозначні (систематичні слова — вільні морфеми, що інтонаційно об'єднуються зі словом, словосполученням чи реченням і виражають, подібно до словотвірних і словозмінних (флексійних)) зв'язаних морфем, різні стосунки між повнозначними словами й реченнями, об'єднуючи їх або надаючи їм різних значеннєвих відтінків.Мета реферату полягає у виявлені загальних особливостей службових слів.

Перегляд файлу

1

 

ЗМІСТ

 

Вступ………………………………………………………………………………3

Розділ 1.Прийменник……………………………………………………………..4

Розділ 2. Сполучник………………………………………………………………8

Розділ 3.Частка……………………………………………………………...…..10

Розділ 4. Вигук………………………………………….…………………..……11

Висновки……………………………………………………………….…..…….12

Список використаних джерел…………………………………………………..13

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Тема роботи дає змогу дізнатися, що службові слова, неповнозначні (систематичні слова — вільні морфеми, що інтонаційно об'єднуються зі словом, словосполученням чи реченням і виражають, подібно до словотвірних і словозмінних (флексійних)) зв'язаних морфем, різні стосунки між повнозначними словами й реченнями, об'єднуючи їх або надаючи їм різних значеннєвих відтінків. До службових слів в українській мові належать прийменники, сполучники, частки та вигуки. [4. с.117]

Мета реферату полягає у виявлені загальних особливостей службових слів. У фонетичному відношенні вони, як правило, характеризуються бездарністю (виключення російською мовою — частки так і немає) — і в  тонових мовах — відсутністю тону; тяжіють до моносилабізму, якщо непохідні. Звичайно службові слова не членуються на морфеми і не становлять парадигм (що відрізняє їх, наприклад, від дієслів-зв'язок і допоміжних дієслів в аналітичних формах типу рос. буду читати). З синтаксичної точки зору відрізняються нездатністю бути членами речення (на відміну від союзних слів). [5; с.125]

Службовим словам належить велика роль в організації змісту й граматичної будови речення.

За морфологічним складом сполучники поділяються на непохідні (прості) а похідні (складні і складені). [3]

Непохідні - це первісне сполучники, які морфологічно не розкладаються на частини і, а, чи, або, та.

Похідні - складні і складені - це сполучники, що утворилися від слів інших частин мови мови.

Але все це набуло даного вигляду з часом, зі змінами, тож давайте більш детально розглянемо кожну службову частину української мови, з періоду формування історичної граматики. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Прийменник

 

Як окремий розряд службових слів прийменники оформились у спільнослов’янській мові з лексичних одиниць прислівникового типу, які у спільноіндоєвропейській мові виконували допоміжні функції, виражаючи в реченні просторові відношення й уточнюючи значення імен або дієслів, але зберігали при цьому певну самостійність. Вживаючись то з дієсловами, то з іменами, ці слова згодом втрачали самостійність і після розпаду праіндоєвропейської мови, вже в окремих індоєвропейських мовах, перетворились у першому випадку в дієслівні префікси, а в другому — в прийменники. [1; с.241]

Процес розшарування первісних допоміжних слів на два морфологічні розряди — префікси і прийменники — був тривалим і позначався рядом переходових явищ. Найдавніші старослов’янські пам’ятки засвідчують факти вживання синонімічних дієслівних словосполучень обставинного типу (з керованим іменем), в яких просторові або- об’єктні відношення виражаються то дієслівним префіксом, то співвідносним прийменником, причому той самий префікс-прийменник одноразово уточнював значення і дієслова й імені. Очевидно, в старослов’янській мові конструкції типу «належати ємь» і «лежати на нємь», «доити града» і «ити до града», «отидє града» і «йде отъ града» були синонімічними, в них дієслівний префікс міг повністю компенсувати значення відсутнього прийменника або, навпаки, ті самї значення і відношення міг виражати один прийменник. Явище переходового характеру можна вбачати і в конструкціях давньоруської мови, в яких префіксовані дієслова переміщення керують іменними формами без допомоги прийменників. [1; с.242]

Функції прийменників поступово розвивались і ускладнювалися від самого початку їх виникнення. Виступаючи спершу в ролі обставинних службових слів із просторовим значенням, прийменники згодом стали виражати часові, причинові та інші відношення в реченні.

За своїм походженням і структурою прийменники давньоруської мови поділяються на первинні (прості) і похідні.

До первинних належать прийменники безъ, въ, за, изъ, къ, на, надъ, о, объ, отъ, по, подъ, при, про, съ, у.

Первинні прийменники більш давні за походженням, вони повністю втратили етимологічні зв’язки з іншими повнозначними словами, вжи-ваються здавна лише в ролі службових слів і морфологічно не членуються. У більшості своїй первинні прийменники співвідносні з префіксами, за винятком къ, що виступає тільки як прийменник (і навпаки — префікси въз-, пере-, роз- не мають відповідників серед прийменників). [1; с.243]

Всі давньоруські первинні прийменники були успадковані мовою української народності, зазнавали в ній дальшого розвитку, функціональних і структурних змін.

1.Прийменник безъ (< *Ьегъ, пор. лит. be, латиськ. bez, д.-прус. bhe — «без») у давньоруській мові вживався з родовим відмінком, виражаючи різні об’єктні, умовно-часові, кількісні та модальні відношення із загальним значенням заперечення, відсутності кого-, чого-небудь: аще ли безъ грамоты придуть ; Легоша на ночь... бесто- рожЪ .

2.Прийменник въ(н) фонетично розвинувся із сп.-сл. *ип (пор. гр. ev, лат. in — «в, на»); пізніше *й змінився в ъ і виник приставний в (вън); кінцевий я, як і в співвідносному префіксі, перед приголосним наступного слова відпав або приєднався до наступного слова з початковим голосним або /: вън домъ > въ домъ; вън іемь > въ нємь; вън утрь > въ нутрь > вънутрь (пор. утроба і нутро). У давньоруській мові прийменник въ вживався при дієсловах переміщення із знахід¬ним відмінком імені, вказуючи на рух усередину чогось (к у д и?), а при дієсловах стану, перебування в певному місці — з місцевим відмінком (д е?): сонъ же притмъ водоу въшливаше въ чтит (Виг. зб., XII, 73).

3.Прийменник у (< *ои або * аи), вживаючись з родовим відмінком, виражав просторові, об’єктні відношення, а також вказував на приналежність: просюще ми оу нюго милостыню (Виг., зб., XII, 96);

Остаточне злиття давньоруських прийменників у та въ сталося на українському мовному грунті: прийменник в (фонетичний варіант у) в сучасній українській мові вживається в конструкціях з родовим, знахідним, місцевим відмінками і в усіх тих значеннях, які виражались окремо кожним із двох давніх прийменників.

4.Прийменник до вживався в конструкціях з родовим відмінком, які виражали просторові, часові, кількісні, об’єктні та інші відношення: до трии сътъ и шати деаатъ числъмь (Виг. зб., XII, 152).

5.Прийменник за (спільнослов’янського походження) первісно вживався в словосполученнях із значенням руху або перебування позаду чого-небудь. Інші його значення є похідними від основного просторового. У давньоруській мові прийменник за вживався з формами родового, знахідного та орудного відмінків, разом з якими виражав різноманітні просторові, часові, причинові, об’єктні та інші відношен¬ня: бЪжазаморе (ЛЛ, 1377, 75); И не точью бо за живота его... но и по. [1; с.244]

6.Прийменник изъ доцільно розглядати сукупно з прийменником съ, оскільки ці два різні за походженням і значенням прийменники в українській мові злилися в один.

Прийменник изъ (перед глухими приголосними ис) розвинувся із праслов’янського *izъ (< *(ьгъ) і в давньоруській мові вживався з родовим відмінком, означаючи рух із середини чогось, час початку дії: изъ шию текоущаю сльзы (Виг. зб., XII, 134).

Прийменник съ(н) (із сп.-сл. *БЪП < *зип) вживався з родовим і орудним відмінками. З родовим відмінком він означав віддалення, початковий пункт руху (часто — з відтінком значення руху з поверхні чогось), а також час початку дії.

У мові української народності прийменники изъ та съ злилися з певних фонетичних причин в один прийменник з.

7.Прийменник на — один з найпоширеніших і поліфункціональних слов’янських прийменників, який за походженням сягає ще праін-доєвропейської доби (пор. гр т — «нагорі, наверху», гот. апа —«над», «на», лит. па і пио — «від», сп.-сл. *по > *па). Давністю походження і раннім розвитком (уже в спільнослов’янську епоху) багатозначності прийменника на, очевидно, пояснюється і спільність його основних значень у всіх сучасних слов’янських мовах.

У давньоруській мові прийменник на вживався із знахідним і міс-цевим відмінками, виражаючи первісно основне значення «наверху» (локальну дію, стан, місцеперебування), «нагору» (динамічну дію, рух на поверхні, його напрямок), на основі якого вже були досить розвиненими інші, похідні значення — значення мети, часу, об’єкта дії, кількості тощо.

 8.Прийменник о(об) (< *оЬ) індоєвропейського походження. У спільнослов’янській мові первісно він виступав у просторовому значенні «навколо, зо всіх сторін». На базі основного значення згодом розвинулись інші його значення.

У давньоруській мові прийменник о (обг) уживався з формами знахідного і місцевого відмінків. Конструкції із знахідним відмінком виражали різні просторові, часові та об’єктні відношення, наприклад:

9.Прийменник отъ (із сп.-сл. *оН) вживався тільки з родовим відмінком. Первісною основною функцією його було вираження просторових відношень. На ґрунті основної функції внаслідок переносного вживання прийменника отъ уже в спільнослов’янській мові розвинулися похідні його значення, в першу чергу часові, а потім і інші (обставинні, об’єктні тощо). У давньоруській мові прийменник отъ був уже поліфункціональним, багатозначним. [1; с.245]

Похідні (вторинні) прийменники генетично пов’язані з різними частинами мови, і сама морфологічна будова багатьох із них виразно вказує на співвідносні іменники, прикметники або прислівники (пор. д.-рус. близъ, межю, (въ) мЪсто, округъ, верхъ, коньць і укр. коло, внаслідок, завдяки, обабіч, посеред та ін.).

До похідних прийменників давньоруської мови належать: близъ, вънЪ, дЪля, кромЪ, межю, мимо, округъ, прЪже; противу, ради, развЪ, сквозь та деякі інші.

Постійно вживаючись лише з одним якимсь відмінком, похідні при-йменники у функціонально-семантичному плані були обмеженішими, конкретнішими порівняно з прийменниками первинними. Одні з них виражали просторові відношення (близъ, вънЪ, кромЪ, межю, мимо, округъ, сквозь), інші — причинові (ради, дЪля, дЬльма); прийменник прЪже (переже, ст.-сл. пръжде)' вживався в часовому значенні. [1; с.246]

В українській мові частина давньоруських похідних прийменників Вийшла з ужитку (вънЪ, развЪ, сквозь), в інших відбулися різного характеру зміни — фонетичні, структурні або функціонально-граматичні. Так, у прийменниках кромЪ, межю з утратою кінцевих голосних утворилися закриті склади, в яких етимологічні о, е змінилися на і =~ крім, між (варіант межи).

Прийменник дЬлю у пам’ятках ХІУ-ХУІ ст. почав уживатися не тільки після імен, а й перед ними. В сучасній мові прийменник для, що виник, імовірно, з дЬлю , вживається лише перед іменником.

У деяких похідних прийменниках на українському грунті змінився структурно-морфемний склад: близъ — близько, округъ — навкруги, ъъмЪсто (мЪсто) — замість та ін.

Частина похідних прийменників тепер уживається з іншими від-мінками. Так, прийменник противу виступав з давальним відмінком (изыде противу ему.— ЛЛ, 1377, 141), а в сучасній мові — з родовим {проти нього); мимо сполучався із знахідним відмінком, тепер же — з родовим.

Склад похідних прийменників української мови постійно поповню-ється новими одиницями, утвореними як способом лексикалізації син-таксичних сполук (посередині, внаслідок, на протязі), так і способом складання двох самостійних прийменників, наприклад: з-над, з-перед,з-під, з-понад, понад, попід, посеред, поміж, проміж та ін.

Найчастіше першим компонентом складених прийменників виступають первинні прийменники по і з (із), (зрідка — прийменники на, про, напроти, проміж). [1; с.247]

 

 

Розділ 2. Сполучник

 

У давньоруській мові кількість сполучників була відносно невеликою. Проте вони вже поділялися на окремі групи за своїми функціями на сурядні і підрядні, за походженням — на первинні і похідні, за морфологічною будовою — на прості, складні і складені.

Сполучники сурядності виступали засобом зв’язку між синтаксично рівноправними частинами висловлювання. До них належали: и, да, а, но, ли, или, та, чи, любо та ін.

У давньоруській мові серед сполучників сурядності вже розрізнялися єднальні (и, а, да), протиставні (а, но, да), розділові (ли, или, любо, чи).

Підрядні сполучники вживались для сполучення речень за способом підрядності і відповідно до характеру залежності між частинами складного речення виражали значення місця, часу, мети, причини та ін.

 Давньоруській мові були відомі такі сполучники підрядності: бо, їібо, дабьі, яко, оже, аже, зан'Ь, потоль, поколь та ін.

До первинних сполучників давньоруської мови належали: а, бо, да, и, ли, но, чи та ін. їх небагато. Серед них лише один сполучник бо служив для вираження підрядного зв’язку, всі інші — сурядні сполучники. Первинні сполучники і за будовою, як правило, невивідні, утворення їх з інших частин мови затемнене, вони повністю позбавлені предметного значення і здавна відомі лише як сполучники.

В українській мові збереглися давньоруські первинні сполучники і, та, чи, а, бо. Похідні сполучники утворені від інших частин мови, постійно вживаних у функції сполучників. У давньоруській мові до похідних сполучників належать: ижє, гєжє, шжє, чьто, къто (від займенників); йде, шко, коли, /єгда, къгда, комо та ін. (від прислівників); хотя, если (від дієслівних форм). [1; с.248]

До похідних сполучників слід відносити також складні 1 складені сполучники, утворені різними способами.

Складні сполучники становлять зрощення первинних сполуч-иків між собою (али ч- а + ли, или ч- и + ли, либо ч- ли + бо, чи¬ли ч- чи + ли), сполучників із частками (ажє ч- а + же, даже ч- да + же, тоже ч- то + же, нежели ч- не -І- же + ли), одних часток (нєжє ч— не -р же, ниже ни -Ь же).

Складені сполучники становлять семантичну єдність двох або кількох слів, що виступають як один сполучник, хоч у реченні не завжди стоять поруч: ачє... ли, аче... то, не тъкъмо... нъ(но), а також парні сполучники «... и, или... или, либо... либо, ни... ни.

Українська мова зберегла зовсім невелику кількість давніх похідних сполучників і сполучних слів, зокрема такі: що, як, де, коли, куди (пор. д.-рус. чьто, шко, къде, коли, куду) та деякі інші. Вийшло з ужитку багато сполучників і сполучних слів займенникового та прислівникового походження (иже, шжє, іежє, гєгда, къгда, доньдєже, оже, поколь та ін.), а також більшість складних і складених сполучників.

У зв’язку з утратою великої кількості сполучникових лексичних одиниць в українській мові відбувається активний процес функціонального розширення збережених віддавна і вживаних у ній похідних сполучників, а також процес поповнення їхнього складу за рахунок новотворів, зокрема таких, як: доки, зате, мов, немов, наче, неначе, поки, проте, себто, тобто, щоб; дарма що, тому що, незважаючи на те що, замість того щоб, хіба що, тим часом як, після того як, в міру того як і інших. Для утворення нових сполучників використовуються форми займенників, прислівники, прийменники, частки.

Однак староукраїнська книжна мова лише частково відбивала ті зміни, які відбувались у живій народній мові. У староукраїнських пам’ятках аж до кінця XVIII ст. власне українські сполучники підрядності займають скромне місце. Зате широко фіксуються в них сполучники давньоруські, не засвоєні живою українською мовою (аже, оже, ачє, поколь), старослов’янські (акы, аще, дабы), польські (же- бы, гды, кеды, поневаж), російські (если, когда) та ін. Ця строкатість, неунормованість характерна була для всіх жанрів (з незначними відхиленнями) тогочасної писемної мови.

Сучасна українська літературна мова, орієнтована в своєму розвитку на загальнонародне мовне джерело, позбулася застарілих, віджилих, не вживаних в мові народу сполучників і створила нову, багату і гнучку сполучникову систему. [1; с.249]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3. Частка

 

У давньоруській мові частки нерідко виступали і як модальні і як словотворчі, зокрема питальна частка ли, протиставно-видільна же, заперечні не, нЬ, ни та інші використовувались як словотворчі морфеми в займенниках, прислівниках, входили до складу похідних сполучників і часток, наприклад: али (а + ли), или (и + ли), дажє (да + же), нєжє, нєжєли (не + же + ли), ибо (и + бо), нЬкьіи (нЬ-\- кьіи), никьтожє (ни + кпьто + же), никльде (ни + тдє).

Найпоширенішими частками в давньоруській мові були: бо, же, не, ни, н.'Ь, ли, пакі), чи(ци), се, да, ать (ать). Більшість із них — непохідні, первинні частки, такого ж давнього походження, як і первинні сполучники, окремі з них сягають праіндоєвропейської мови, в якій вони утворились із повнозначних слів. Це видно з того, що в ряді індоєвропейських мов знаходимо близькі за звуковим складом і за значенням відповідники. Так, частка бо має відповідники у лит. Ьа, д.-іран. Ьа; же відповідає лит. gi, гр. ує, санскр. Ьа; частка не має відповідники у лит. пе, лат. пе, гр. УТ) та ін. [2]

Сучасна українська мова засвоїла більшість давньоруських часток, зокрема заперечні не, ні, ані (давньоруські кЬ і ни об’єдналися в українській мові у частці ні); підсилювальні же (ж), бо, питальну чи, вказівну це (се), видільну тільки. [1; с.250]

Паралельно із кількісним розширенням складу часток відбувається процес їхньої диференціації, функціонально-самантичного збагачення і спеціалізації. Так, серед фразових часток виділяються питальні — чи, хіба, невже; стверджувальні — так, еге, атож, авжеж; заперечні— не, ні, ані; вказівні — ось, от, оце, он, онде, ось, ото; означальні — саме, якраз, справді; кількісні — майже, мало не, трохи не; спонукальні — ну, годі, давай; видільні — навіть, лише, хоч, аж, і багато інших.

В українській мові виникло чимало нових словотворчих і формо-творчих часток, наприклад: будь-, -небудь (будь-хто, будь-що, хто- небудь, будь-коли, будь-як, як-небудь, коли-небудь; хтось, щось, якийсь, колись, десь, кудись (словотворча частка -сь).

До формотворчих часток у сучасній українській мові належать: хай, нехай — у формі 3-ї ос. наказового способу; би — у формах умовного способу, -ся — зворотна частка у дієслівних формах стану. [1; c.251]

 

 

 

 

 

Розділ 4. Вигуки

 

Давньоруські пам’ятки засвідчують невелику кількість вигуків: о, охъ, ахъ, ом, вом, увы. Більшість із них — непохідні, первинні вигуки (о, охъ, ахъ, увы). До похідних належать вигукові слова вом, тако, сЬ, співвідносні з різними частинами мови. Зустрічаються також і стійкі вигукові сполучення: охъ мънЪ, оувы мънЪ, о горе. Наприклад:о чадо моїе;БЪжи величанью о члвче ; воле члче ; оувы мнЪ грЪшьномоу (Виг. зб., XII, 81); Оле чюдо чаша та (Усп. зб., XII—XIII, 442); со вы плотници суще (ЛЛ, 1377, 142); о русская земм (Сл., XII) та ін. [2]

У староукраїнських пам’ятках XIV—XV ст. вигуки майже не за-свідчуються, що пояснюється, очевидно, жанровою специфікою самих пам’яток (переважно грамоти, акти та інші офіційно-ділові документи).

Значно ширше використовуються вигуки в пам’ятках XVI— XVII ст. і пізніше, особливо у віршах, інтермедіях, у полемічних творах та в інших жанрах книжної української мови, наприклад у творах І. Вишенського: Ей, не хвалися (51); ох, ох, окаянный гласе!; отож, тобъ чого есь искал (53); в інтермедіях А. Гаватовича (1619 р.) — гей, ей, га-га-га, ой, та в інших.

Очевидно, в українській мові вигуки оформились в окрему частину мови давно, але склад їх поступово змінювався, поповнюючись ново-творами. Головним засобом поповнення вигуків є утворення їх від інших частин мови. [1; с.252]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Отже, можемо зробити такі висновки, щодо кожної службової частини української мови:

Прийменники як окремий розряд службових слів сформувалися у спільнослов’янській мові з лексичних одиниць прислівникового типу, які ще у спільноіндоєвропейській мові виконували допоміжну функцію: виражали в реченні просторові відношення й уточнювали значення імен або дієслів, зберігаючи при цьому відносну самостійність. [5;с.125-129] Після розпаду праіндоєвропейської мови, вживаючись то з дієсловами, то з іменами, ці слова згодом втрачали самостійність і перетворились або в дієслівні префікси, або в прийменники. Розшарування допоміжних слів на префікси і прийменники було довготривале, в цьому процесі наявні перехідні явища, тому в найдавніших старослов‘янських пам‘ятках засвідчено, що префікси- прийменники одноразово уточнювали значення дієслова й імені. [4; с.115]

У староукраїнській мові сполучників було небагато, вони поділялися на окремі групи за: – функціями: сурядні і підрядні; – походженням: первинні і похідні; – морфологічною будовою: прості, складні і складені. [4; с.116]

У строукраїнській мові найпоширенішими частками були: бо, жє, нє, ни, нѣ, ли, пакъ, чи (ци), сє, да, атъ (ать). Більшість із них – первинні, відомі ще праіндоєвропейській мові. Такі частки виступали то як модальні, то як словотворчі. [4; с.117]

Староукраїнські пам‘ятки засвідчують невелику кількість вигуків: о, охъ, ахъ, олє, волє, увы. Похідні вигукові слова (волє, тако, сѣ) співвідносні з різними частинами мови. У староукраїнських пам‘ятках XIV–XV ст. вигуки майже відсутні, це пояснюється, очевидно, жанровою специфікою самих пам‘яток. [4; с.117]

Таким чином, провівши невелику роботу можна показати процес виникнення та розвитку службових слів  української мови. Історична основа дала змогу глибоко зрозуміти й науково пояснити явища сучасної української мови в галузі службових слів.

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

 

 

  1. Жовтобрюх М.А., Волох С.П., Самійленко С.П. та ін. Історична граматика української мови. – К., 1980. – С.241–252.
  2. Безпалько О.П., Бойчук М.К., Жовтобрюх М.А. та ін. Історична граматика української мови. – К., 1962. –380с.
  3. Крижанівська О.І. Історія української мови. Історична фонетика. Історична граматика.- К., 2010. – 165с.
  4. Купчинська З.О., Пілецький В.В. Історична граматика української мови. –Львів,  2014. – С. 115-117.
  5. Павленко Л.П. Історична граматика української мови. – Луцьк, 2010. – С. 125.
docx
Додано
6 квітня 2018
Переглядів
797
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку