Реферат «Історична граматика української мови» на тему «Службові слова»

ЗМІСТ

 

Вступ………………………………………………………………………………3

Розділ 1.Прийменник……………………………………………………………..4

Розділ 2. Сполучник………………………………………………………………8

Розділ 3.Частка……………………………………………………………...…..10

Розділ 4. Вигук………………………………………….…………………..……11

Висновки……………………………………………………………….…..…….12

Список використаних джерел…………………………………………………..13

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Тема роботи дає змогу дізнатися, що службові слова, неповнозначні (систематичні слова — вільні морфеми, що інтонаційно об'єднуються зі словом, словосполученням чи реченням і виражають, подібно до словотвірних і словозмінних (флексійних)) зв'язаних морфем, різні стосунки між повнозначними словами й реченнями, об'єднуючи їх або надаючи їм різних значеннєвих відтінків. До службових слів в українській мові належать прийменники, сполучники, частки та вигуки. [4. с.117]

Мета реферату полягає у виявлені загальних особливостей службових слів. У фонетичному відношенні вони, як правило, характеризуються бездарністю (виключення російською мовою — частки так і немає) — і в  тонових мовах — відсутністю тону; тяжіють до моносилабізму, якщо непохідні. Звичайно службові слова не членуються на морфеми і не становлять парадигм (що відрізняє їх, наприклад, від дієслів-зв'язок і допоміжних дієслів в аналітичних формах типу рос. буду читати). З синтаксичної точки зору відрізняються нездатністю бути членами речення (на відміну від союзних слів). [5; с.125]

Службовим словам належить велика роль в організації змісту й граматичної будови речення.

За морфологічним складом сполучники поділяються на непохідні (прості) а похідні (складні і складені). [3]

Непохідні - це первісне сполучники, які морфологічно не розкладаються на частини і, а, чи, або, та.

Похідні - складні і складені - це сполучники, що утворилися від слів інших частин мови мови.

Але все це набуло даного вигляду з часом, зі змінами, тож давайте більш детально розглянемо кожну службову частину української мови, з періоду формування історичної граматики. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Прийменник

 

Як окремий розряд службових слів прийменники оформились у спільнослов’янській мові з лексичних одиниць прислівникового типу, які у спільноіндоєвропейській мові виконували допоміжні функції, виражаючи в реченні просторові відношення й уточнюючи значення імен або дієслів, але зберігали при цьому певну самостійність. Вживаючись то з дієсловами, то з іменами, ці слова згодом втрачали самостійність і після розпаду праіндоєвропейської мови, вже в окремих індоєвропейських мовах, перетворились у першому випадку в дієслівні префікси, а в другому — в прийменники. [1; с.241]

Процес розшарування первісних допоміжних слів на два морфологічні розряди — префікси і прийменники — був тривалим і позначався рядом переходових явищ. Найдавніші старослов’янські пам’ятки засвідчують факти вживання синонімічних дієслівних словосполучень обставинного типу (з керованим іменем), в яких просторові або- об’єктні відношення виражаються то дієслівним префіксом, то співвідносним прийменником, причому той самий префікс-прийменник одноразово уточнював значення і дієслова й імені. Очевидно, в старослов’янській мові конструкції типу «належати ємь» і «лежати на нємь», «доити града» і «ити до града», «отидє града» і «йде отъ града» були синонімічними, в них дієслівний префікс міг повністю компенсувати значення відсутнього прийменника або, навпаки, ті самї значення і відношення міг виражати один прийменник. Явище переходового характеру можна вбачати і в конструкціях давньоруської мови, в яких префіксовані дієслова переміщення керують іменними формами без допомоги прийменників. [1; с.242]

Функції прийменників поступово розвивались і ускладнювалися від самого початку їх виникнення. Виступаючи спершу в ролі обставинних службових слів із просторовим значенням, прийменники згодом стали виражати часові, причинові та інші відношення в реченні.

За своїм походженням і структурою прийменники давньоруської мови поділяються на первинні (прості) і похідні.

До первинних належать прийменники безъ, въ, за, изъ, къ, на, надъ, о, объ, отъ, по, подъ, при, про, съ, у.

Первинні прийменники більш давні за походженням, вони повністю втратили етимологічні зв’язки з іншими повнозначними словами, вжи-ваються здавна лише в ролі службових слів і морфологічно не членуються. У більшості своїй первинні прийменники співвідносні з префіксами, за винятком къ, що виступає тільки як прийменник (і навпаки — префікси въз-, пере-, роз- не мають відповідників серед прийменників). [1; с.243]

Всі давньоруські первинні прийменники були успадковані мовою української народності, зазнавали в ній дальшого розвитку, функціональних і структурних змін.

1.Прийменник безъ (< *Ьегъ, пор. лит. be, латиськ. bez, д.-прус. bhe — «без») у давньоруській мові вживався з родовим відмінком, виражаючи різні об’єктні, умовно-часові, кількісні та модальні відношення із загальним значенням заперечення, відсутності кого-, чого-небудь: аще ли безъ грамоты придуть ; Легоша на ночь... бесто- рожЪ .

2.Прийменник въ(н) фонетично розвинувся із сп.-сл. *ип (пор. гр. ev, лат. in — «в, на»); пізніше *й змінився в ъ і виник приставний в (вън); кінцевий я, як і в співвідносному префіксі, перед приголосним наступного слова відпав або приєднався до наступного слова з початковим голосним або /: вън домъ > въ домъ; вън іемь > въ нємь; вън утрь > въ нутрь > вънутрь (пор. утроба і нутро). У давньоруській мові прийменник въ вживався при дієсловах переміщення із знахід¬ним відмінком імені, вказуючи на рух усередину чогось (к у д и?), а при дієсловах стану, перебування в певному місці — з місцевим відмінком (д е?): сонъ же притмъ водоу въшливаше въ чтит (Виг. зб., XII, 73).

3.Прийменник у (< *ои або * аи), вживаючись з родовим відмінком, виражав просторові, об’єктні відношення, а також вказував на приналежність: просюще ми оу нюго милостыню (Виг., зб., XII, 96);

Остаточне злиття давньоруських прийменників у та въ сталося на українському мовному грунті: прийменник в (фонетичний варіант у) в сучасній українській мові вживається в конструкціях з родовим, знахідним, місцевим відмінками і в усіх тих значеннях, які виражались окремо кожним із двох давніх прийменників.

4.Прийменник до вживався в конструкціях з родовим відмінком, які виражали просторові, часові, кількісні, об’єктні та інші відношення: до трии сътъ и шати деаатъ числъмь (Виг. зб., XII, 152).

5.Прийменник за (спільнослов’янського походження) первісно вживався в словосполученнях із значенням руху або перебування позаду чого-небудь. Інші його значення є похідними від основного просторового. У давньоруській мові прийменник за вживався з формами родового, знахідного та орудного відмінків, разом з якими виражав різноманітні просторові, часові, причинові, об’єктні та інші відношен¬ня: бЪжазаморе (ЛЛ, 1377, 75); И не точью бо за живота его... но и по. [1; с.244]

6.Прийменник изъ доцільно розглядати сукупно з прийменником съ, оскільки ці два різні за походженням і значенням прийменники в українській мові злилися в один.

Прийменник изъ (перед глухими приголосними ис) розвинувся із праслов’янського *izъ (< *(ьгъ) і в давньоруській мові вживався з родовим відмінком, означаючи рух із середини чогось, час початку дії: изъ шию текоущаю сльзы (Виг. зб., XII, 134).

Прийменник съ(н) (із сп.-сл. *БЪП < *зип) вживався з родовим і орудним відмінками. З родовим відмінком він означав віддалення, початковий пункт руху (часто — з відтінком значення руху з поверхні чогось), а також час початку дії.

У мові української народності прийменники изъ та съ злилися з певних фонетичних причин в один прийменник з.

7.Прийменник на — один з найпоширеніших і поліфункціональних слов’янських прийменників, який за походженням сягає ще праін-доєвропейської доби (пор. гр т — «нагорі, наверху», гот. апа —«над», «на», лит. па і пио — «від», сп.-сл. *по > *па). Давністю походження і раннім розвитком (уже в спільнослов’янську епоху) багатозначності прийменника на, очевидно, пояснюється і спільність його основних значень у всіх сучасних слов’янських мовах.

У давньоруській мові прийменник на вживався із знахідним і міс-цевим відмінками, виражаючи первісно основне значення «наверху» (локальну дію, стан, місцеперебування), «нагору» (динамічну дію, рух на поверхні, його напрямок), на основі якого вже були досить розвиненими інші, похідні значення — значення мети, часу, об’єкта дії, кількості тощо.

 8.Прийменник о(об) (< *оЬ) індоєвропейського походження. У спільнослов’янській мові первісно він виступав у просторовому значенні «навколо, зо всіх сторін». На базі основного значення згодом розвинулись інші його значення.

У давньоруській мові прийменник о (обг) уживався з формами знахідного і місцевого відмінків. Конструкції із знахідним відмінком виражали різні просторові, часові та об’єктні відношення, наприклад:

9.Прийменник отъ (із сп.-сл. *оН) вживався тільки з родовим відмінком. Первісною основною функцією його було вираження просторових відношень. На ґрунті основної функції внаслідок переносного вживання прийменника отъ уже в спільнослов’янській мові розвинулися похідні його значення, в першу чергу часові, а потім і інші (обставинні, об’єктні тощо). У давньоруській мові прийменник отъ був уже поліфункціональним, багатозначним. [1; с.245]

Похідні (вторинні) прийменники генетично пов’язані з різними частинами мови, і сама морфологічна будова багатьох із них виразно вказує на співвідносні іменники, прикметники або прислівники (пор. д.-рус. близъ, межю, (въ) мЪсто, округъ, верхъ, коньць і укр. коло, внаслідок, завдяки, обабіч, посеред та ін.).

До похідних прийменників давньоруської мови належать: близъ, вънЪ, дЪля, кромЪ, межю, мимо, округъ, прЪже; противу, ради, развЪ, сквозь та деякі інші.

Постійно вживаючись лише з одним якимсь відмінком, похідні при-йменники у функціонально-семантичному плані були обмеженішими, конкретнішими порівняно з прийменниками первинними. Одні з них виражали просторові відношення (близъ, вънЪ, кромЪ, межю, мимо, округъ, сквозь), інші — причинові (ради, дЪля, дЬльма); прийменник прЪже (переже, ст.-сл. пръжде)' вживався в часовому значенні. [1; с.246]

В українській мові частина давньоруських похідних прийменників Вийшла з ужитку (вънЪ, развЪ, сквозь), в інших відбулися різного характеру зміни — фонетичні, структурні або функціонально-граматичні. Так, у прийменниках кромЪ, межю з утратою кінцевих голосних утворилися закриті склади, в яких етимологічні о, е змінилися на і =~ крім, між (варіант межи).

Прийменник дЬлю у пам’ятках ХІУ-ХУІ ст. почав уживатися не тільки після імен, а й перед ними. В сучасній мові прийменник для, що виник, імовірно, з дЬлю , вживається лише перед іменником.

У деяких похідних прийменниках на українському грунті змінився структурно-морфемний склад: близъ — близько, округъ — навкруги, ъъмЪсто (мЪсто) — замість та ін.

Частина похідних прийменників тепер уживається з іншими від-мінками. Так, прийменник противу виступав з давальним відмінком (изыде противу ему.— ЛЛ, 1377, 141), а в сучасній мові — з родовим {проти нього); мимо сполучався із знахідним відмінком, тепер же — з родовим.

Склад похідних прийменників української мови постійно поповню-ється новими одиницями, утвореними як способом лексикалізації син-таксичних сполук (посередині, внаслідок, на протязі), так і способом складання двох самостійних прийменників, наприклад: з-над, з-перед,з-під, з-понад, понад, попід, посеред, поміж, проміж та ін.

Найчастіше першим компонентом складених прийменників виступають первинні прийменники по і з (із), (зрідка — прийменники на, про, напроти, проміж). [1; с.247]

 

 

Розділ 2. Сполучник

 

У давньоруській мові кількість сполучників була відносно невеликою. Проте вони вже поділялися на окремі групи за своїми функціями на сурядні і підрядні, за походженням — на первинні і похідні, за морфологічною будовою — на прості, складні і складені.

Сполучники сурядності виступали засобом зв’язку між синтаксично рівноправними частинами висловлювання. До них належали: и, да, а, но, ли, или, та, чи, любо та ін.

У давньоруській мові серед сполучників сурядності вже розрізнялися єднальні (и, а, да), протиставні (а, но, да), розділові (ли, или, любо, чи).

Підрядні сполучники вживались для сполучення речень за способом підрядності і відповідно до характеру залежності між частинами складного речення виражали значення місця, часу, мети, причини та ін.

 Давньоруській мові були відомі такі сполучники підрядності: бо, їібо, дабьі, яко, оже, аже, зан'Ь, потоль, поколь та ін.

До первинних сполучників давньоруської мови належали: а, бо, да, и, ли, но, чи та ін. їх небагато. Серед них лише один сполучник бо служив для вираження підрядного зв’язку, всі інші — сурядні сполучники. Первинні сполучники і за будовою, як правило, невивідні, утворення їх з інших частин мови затемнене, вони повністю позбавлені предметного значення і здавна відомі лише як сполучники.

В українській мові збереглися давньоруські первинні сполучники і, та, чи, а, бо. Похідні сполучники утворені від інших частин мови, постійно вживаних у функції сполучників. У давньоруській мові до похідних сполучників належать: ижє, гєжє, шжє, чьто, къто (від займенників); йде, шко, коли, /єгда, къгда, комо та ін. (від прислівників); хотя, если (від дієслівних форм). [1; с.248]

До похідних сполучників слід відносити також складні 1 складені сполучники, утворені різними способами.

Складні сполучники становлять зрощення первинних сполуч-иків між собою (али ч- а + ли, или ч- и + ли, либо ч- ли + бо, чи¬ли ч- чи + ли), сполучників із частками (ажє ч- а + же, даже ч- да + же, тоже ч- то + же, нежели ч- не -І- же + ли), одних часток (нєжє ч— не -р же, ниже ни -Ь же).

Складені сполучники становлять семантичну єдність двох або кількох слів, що виступають як один сполучник, хоч у реченні не завжди стоять поруч: ачє... ли, аче... то, не тъкъмо... нъ(но), а також парні сполучники «... и, или... или, либо... либо, ни... ни.

Українська мова зберегла зовсім невелику кількість давніх похідних сполучників і сполучних слів, зокрема такі: що, як, де, коли, куди (пор. д.-рус. чьто, шко, къде, коли, куду) та деякі інші. Вийшло з ужитку багато сполучників і сполучних слів займенникового та прислівникового походження (иже, шжє, іежє, гєгда, къгда, доньдєже, оже, поколь та ін.), а також більшість складних і складених сполучників.

У зв’язку з утратою великої кількості сполучникових лексичних одиниць в українській мові відбувається активний процес функціонального розширення збережених віддавна і вживаних у ній похідних сполучників, а також процес поповнення їхнього складу за рахунок новотворів, зокрема таких, як: доки, зате, мов, немов, наче, неначе, поки, проте, себто, тобто, щоб; дарма що, тому що, незважаючи на те що, замість того щоб, хіба що, тим часом як, після того як, в міру того як і інших. Для утворення нових сполучників використовуються форми займенників, прислівники, прийменники, частки.

Однак староукраїнська книжна мова лише частково відбивала ті зміни, які відбувались у живій народній мові. У староукраїнських пам’ятках аж до кінця XVIII ст. власне українські сполучники підрядності займають скромне місце. Зате широко фіксуються в них сполучники давньоруські, не засвоєні живою українською мовою (аже, оже, ачє, поколь), старослов’янські (акы, аще, дабы), польські (же- бы, гды, кеды, поневаж), російські (если, когда) та ін. Ця строкатість, неунормованість характерна була для всіх жанрів (з незначними відхиленнями) тогочасної писемної мови.

Сучасна українська літературна мова, орієнтована в своєму розвитку на загальнонародне мовне джерело, позбулася застарілих, віджилих, не вживаних в мові народу сполучників і створила нову, багату і гнучку сполучникову систему. [1; с.249]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3. Частка

 

У давньоруській мові частки нерідко виступали і як модальні і як словотворчі, зокрема питальна частка ли, протиставно-видільна же, заперечні не, нЬ, ни та інші використовувались як словотворчі морфеми в займенниках, прислівниках, входили до складу похідних сполучників і часток, наприклад: али (а + ли), или (и + ли), дажє (да + же), нєжє, нєжєли (не + же + ли), ибо (и + бо), нЬкьіи (нЬ-\- кьіи), никьтожє (ни + кпьто + же), никльде (ни + тдє).

Найпоширенішими частками в давньоруській мові були: бо, же, не, ни, н.'Ь, ли, пакі), чи(ци), се, да, ать (ать). Більшість із них — непохідні, первинні частки, такого ж давнього походження, як і первинні сполучники, окремі з них сягають праіндоєвропейської мови, в якій вони утворились із повнозначних слів. Це видно з того, що в ряді індоєвропейських мов знаходимо близькі за звуковим складом і за значенням відповідники. Так, частка бо має відповідники у лит. Ьа, д.-іран. Ьа; же відповідає лит. gi, гр. ує, санскр. Ьа; частка не має відповідники у лит. пе, лат. пе, гр. УТ) та ін. [2]

Сучасна українська мова засвоїла більшість давньоруських часток, зокрема заперечні не, ні, ані (давньоруські кЬ і ни об’єдналися в українській мові у частці ні); підсилювальні же (ж), бо, питальну чи, вказівну це (се), видільну тільки. [1; с.250]

Паралельно із кількісним розширенням складу часток відбувається процес їхньої диференціації, функціонально-самантичного збагачення і спеціалізації. Так, серед фразових часток виділяються питальні — чи, хіба, невже; стверджувальні — так, еге, атож, авжеж; заперечні— не, ні, ані; вказівні — ось, от, оце, он, онде, ось, ото; означальні — саме, якраз, справді; кількісні — майже, мало не, трохи не; спонукальні — ну, годі, давай; видільні — навіть, лише, хоч, аж, і багато інших.

В українській мові виникло чимало нових словотворчих і формо-творчих часток, наприклад: будь-, -небудь (будь-хто, будь-що, хто- небудь, будь-коли, будь-як, як-небудь, коли-небудь; хтось, щось, якийсь, колись, десь, кудись (словотворча частка -сь).

До формотворчих часток у сучасній українській мові належать: хай, нехай — у формі 3-ї ос. наказового способу; би — у формах умовного способу, -ся — зворотна частка у дієслівних формах стану. [1; c.251]

 

 

 

 

 

Розділ 4. Вигуки

 

Давньоруські пам’ятки засвідчують невелику кількість вигуків: о, охъ, ахъ, ом, вом, увы. Більшість із них — непохідні, первинні вигуки (о, охъ, ахъ, увы). До похідних належать вигукові слова вом, тако, сЬ, співвідносні з різними частинами мови. Зустрічаються також і стійкі вигукові сполучення: охъ мънЪ, оувы мънЪ, о горе. Наприклад:о чадо моїе;БЪжи величанью о члвче ; воле члче ; оувы мнЪ грЪшьномоу (Виг. зб., XII, 81); Оле чюдо чаша та (Усп. зб., XII—XIII, 442); со вы плотници суще (ЛЛ, 1377, 142); о русская земм (Сл., XII) та ін. [2]

У староукраїнських пам’ятках XIV—XV ст. вигуки майже не за-свідчуються, що пояснюється, очевидно, жанровою специфікою самих пам’яток (переважно грамоти, акти та інші офіційно-ділові документи).

Значно ширше використовуються вигуки в пам’ятках XVI— XVII ст. і пізніше, особливо у віршах, інтермедіях, у полемічних творах та в інших жанрах книжної української мови, наприклад у творах І. Вишенського: Ей, не хвалися (51); ох, ох, окаянный гласе!; отож, тобъ чого есь искал (53); в інтермедіях А. Гаватовича (1619 р.) — гей, ей, га-га-га, ой, та в інших.

Очевидно, в українській мові вигуки оформились в окрему частину мови давно, але склад їх поступово змінювався, поповнюючись ново-творами. Головним засобом поповнення вигуків є утворення їх від інших частин мови. [1; с.252]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Отже, можемо зробити такі висновки, щодо кожної службової частини української мови:

Прийменники як окремий розряд службових слів сформувалися у спільнослов’янській мові з лексичних одиниць прислівникового типу, які ще у спільноіндоєвропейській мові виконували допоміжну функцію: виражали в реченні просторові відношення й уточнювали значення імен або дієслів, зберігаючи при цьому відносну самостійність. [5;с.125-129] Після розпаду праіндоєвропейської мови, вживаючись то з дієсловами, то з іменами, ці слова згодом втрачали самостійність і перетворились або в дієслівні префікси, або в прийменники. Розшарування допоміжних слів на префікси і прийменники було довготривале, в цьому процесі наявні перехідні явища, тому в найдавніших старослов‘янських пам‘ятках засвідчено, що префікси- прийменники одноразово уточнювали значення дієслова й імені. [4; с.115]

У староукраїнській мові сполучників було небагато, вони поділялися на окремі групи за: – функціями: сурядні і підрядні; – походженням: первинні і похідні; – морфологічною будовою: прості, складні і складені. [4; с.116]

У строукраїнській мові найпоширенішими частками були: бо, жє, нє, ни, нѣ, ли, пакъ, чи (ци), сє, да, атъ (ать). Більшість із них – первинні, відомі ще праіндоєвропейській мові. Такі частки виступали то як модальні, то як словотворчі. [4; с.117]

Староукраїнські пам‘ятки засвідчують невелику кількість вигуків: о, охъ, ахъ, олє, волє, увы. Похідні вигукові слова (волє, тако, сѣ) співвідносні з різними частинами мови. У староукраїнських пам‘ятках XIV–XV ст. вигуки майже відсутні, це пояснюється, очевидно, жанровою специфікою самих пам‘яток. [4; с.117]

Таким чином, провівши невелику роботу можна показати процес виникнення та розвитку службових слів  української мови. Історична основа дала змогу глибоко зрозуміти й науково пояснити явища сучасної української мови в галузі службових слів.

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

 

 

1. Жовтобрюх М.А., Волох С.П., Самійленко С.П. та ін. Історична граматика української мови. – К., 1980. – С.241–252.
2. Безпалько О.П., Бойчук М.К., Жовтобрюх М.А. та ін. Історична граматика української мови. – К., 1962. –380с.
3. Крижанівська О.І. Історія української мови. Історична фонетика. Історична граматика.- К., 2010. – 165с.
4. Купчинська З.О., Пілецький В.В. Історична граматика української мови. –Львів,  2014. – С. 115-117.
5. Павленко Л.П. Історична граматика української мови. – Луцьк, 2010. – С. 125.