Реферат. Роль звичаїв у формуванні особистості

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Роль звичаїв у формуванні особистості

Реферат

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План

          Вступ

1. Сутність понять „індивід”, „індивідуальність”, „особистість”.
2. Поняття розвитку і формування особистості. Чинники формування особистості.
3. Народні уявлення про чинники формування особистості.
4. Традиції, державно-правові норми, мова – форми соціалізації людини. Роль звичаїв у структурі традицій.

Висновки

     Список використаних джерел і літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Кожен народ і кожна нація мають власні звичаї, які вироблялись протягом століть.

Звичаї – це світосприймання та взаємини між людьми, що втілюються в рухи та дію. Такі взаємини та світосприймання мають величезний вплив на культуру народу, а також на процес народної творчості. Тому не дивно, що звичаї народу та його творчість нерозривно пов’язані.

Звичаї можна вважати особливими прикметами, за якими народ впізнається як у сучасності, так і в минулому. Звичаї – це елементи, що об’єднують окремих людей в єдину націю.

Звичаї охоплюють сфери громадського, суспільного та родинного життя. Вони є неписаними законами, які використовуються як в буденних справах, так і в подіях загальнонаціональних. І важливу роль звичаї відіграють у розвитку та формуванні особистості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття “індивід” (пізньолатинський переклад старогрецького поняття “атом”) означає одиничне на відміну від сукупності, маси, тобто це окрема людина на відміну від колективу, соціальної групи, спільноти, суспільства в цілому. Дитина народжується як індивід. Завдяки спілкуванню з дорослими вона поступово засвоює соціальний досвід людства і включається в систему суспільних відносин, що формують її потреби, інтереси, світогляд, переконання, тобто розвивають її як особистість[4,c.43; 6,c.82-83].

З поняттям “індивід” нерозривно пов’язане інше – “індивідуальність”, що визначає зміст особистого, неповторного світу людини, її найвищі цінності та авторитети. Її можна визначити як сукупність властивостей та здібностей, які відрізняють даного індивіда від інших. Індивідуальність, таким чином, є, з одного боку, наслідком біологічної своєрідності людського організму, а з другого – наслідком специфічних особливостей розвитку певного індивіда, неповторності його життєвого шляху, який завжди є оригінальним. Тобто, кожна особистість має властивий тільки їй набір рис і особливостей, який визначає її індивідуальність. Індивідуальність властива кожній людині, але виявляється вона по-різному: в одних людей яскраво і сильно, в інших – малопомітно. Вона може заявити про себе в інтелектуальній, емоційній, вольовій чи одразу в усіх сферах психічної діяльності [8; 6,с.83-84].

  В літературі часто вживається похідне від індивідуальності – поняття “індивідуалізм” – тип світогляду, суттю якого є в кінцевому результаті абсолютизація позиції окремого індивіда з протиставленням суспільству, і не якомусь певному соціуму, а суспільству взагалі. Індивідуалізм виявляється як у реальній життєвій позиції – у вчинках, так і в різних концепціях – етичних, філософських, ідеологічних, політичних тощо.

Як індивід людина має такі ознаки, як вік, стать, освіта, професія, інтереси. Особистістю ж вона стає в системі відносин з іншими людьми.  Особистість – категорія суспільно-історична. В її характеристиці головними ознаками є суспільна сутність та соціальні функції [6,c.83]. Тобто, поняття “особистість” фіксує соціальне в людині. У нього є два значення: перше – вихідне, ще з минулого ХІХ століття: особистість – це людина зі своїм обличчям, несхожа на останніх (порівняємо з латинським персона, що означає театральну маску, та з російським “личина”). Друге значення, яке з’явилося у сучасній філософії та соціології, – це своєрідність людини як учасника суспільного життя, виконавця соціальних ролей. В цьому плані ми розглядаємо особистість працівника, власника, споживача, громадянина, сім’янина тощо [8].

Поняття “особистість” охоплює також всі суспільні відносини, найважливішими з яких є ставлення до суспільного обов’язку, моральних норм. Це не просто носій конкретних історичних суспільних відносин, а людина, яка активно впливає на ці відносини відповідно до своїх індивідуальних здібностей і нахилів, свідомості та організованості, трудової та суспільно-політичної активності [8].

Особистість людини неповторна у своїй індивідуальності. Однак навіть повний перелік індивідуальних якостей людини не характеризує її як особистість, хоча індивідуальність характеризує особистість конкретніше, детальніше і повніше [6,c.84].

2. Отже, особистість – людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуального – неповторного.

Розвиток людини – це процес становлення і формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих факторів, серед яких цілеспрямоване виховання і навчання відіграє провідну роль [7,c.14-15].

Формування особистості – це становлення людини як соціальної істоти, яке проходить у результаті впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку. Поняття розвитку особистості і формування особистості дуже близькі і нерідко їх вживають як синоніми. Можна виділити три види формування особистості: стихійне, цілеспрямоване, самоформування.

Процес соціального розвитку молодої людини, становлення її як суб’єкта діяльності, члена суспільства, громадянина, тобто процес її формування, відбувається завдяки здатності людини пристосовуватися до зовнішнього оточення, засвоєнню гуманітарних дисциплін, виховному впливу сім’ї, школи, суспільства, взаємодії з мистецькими явищами, участі у громадському житті, свідомій її підготовці до самостійного дорослого життя [7,c.15].

Найпершим чинником, що впливає на формування особистості, є спадковість.

       Спадковість – це відновлення у нащадків біологічної подібності. У спадковість передаються: тип нервової системи, деякі безумовні рефлекси, конституція тіла, зовнішні ознаки та людські задатки (високоорганізований мозок, задатки до мови, ходіння у вертикальному положенні, до окремих видів діяльності та ін.). як умова формування особистості спадковість залежить від генотипу, який визначає анатомо-фізіологічну структуру організму, стадії його дозрівання, будову нервової системи, динамічність нервових процесів[7,с.15; 2,c.40].

Окрім спадковості, не менше значення у формування особистості відіграє і середовище, тобто все, що оточує людину протягом усього життя: природні чинники (клімат, природні умови та ресурси); сім’я, близьке оточення; соціальні умови існування. Погіршення чи поліпшення стану середовища значною мірою впливає на розвиток людини, її духовну і моральну сферу.

Вплив середовища на формування особистості здійснюється лише в тому разі й тією мірою, якою вона у процесі активного ставлення до соціального середовища здатна сприймати його як орієнтир у своїй життєдіяльності. У взаємодії із навколишнім світом людина є активною, діяльною істотою .

Діяльність – важлива форма прояву активного ставлення людини до оточуючої дійсності. На анатомо-фізіологічний, психічний і соціальний розвиток особистості впливають такі види діяльності: навчальна, трудова, спортивна, художня, громадська тощо [7,с.16].

Також, важливою умовою розвитку і формування особистості є прояв нею активності у процесі спілкування, яке є одним з універсальних способів вияву групової форми буття людей. Залежно від характеристик партнерів,  спілкування може бути різних видів: особистість-особистість, особистість-група, особистість-колектив, група-група, група-колектив. За змістом воно може бути ділове (формальне) і особисте (неформальне).

Активність також може проявлятися у таких напрямках: у рухах, у пізнанні оточуючої дійсності, у впливі на оточення, у впливі на саму себе. Останній вид активності називають самовихованням [7,c.17].

Величезну роль у формуванням особистості відіграє процес виховання.

Як цілеспрямована, планомірна діяльність педагогів виховання покликане розвивати природні задатки, формувати особистість [6,c.264].

 

3.                    В результаті багаторічних педагогічних пошуків визрівали народні уявлення про основні фактори формування особистості. Великого значення народ надавав чинникам спадковості, середовищу (взаємини в сім’ї, розпорядок життя, побут, звички, традиції, матеріальне середовище, побутові умови), а також вихованню. Народ упевнений, що формування людини залежить насамперед від виховання. Хоча усі чинники формування особистості народна педагогіка розглядає у взаємозв’язку [5, c.19].

Функції виховання в розвитку і формуванні особистості:

• організовує діяльність, в якій розвивається й формується особистість;
• підбирає зміст для розвитку і формуванні особистості;
• усуває впливи, які можуть негативно позначитись на розвитку і формуванні особистості;
• ізолює особистість від несприятливих для її розвитку і формування умов.

Виховання не тільки визначає розвиток, а й само залежить від розвитку, воно постійно спирається на досягнутий рівень розвитку.

Мету і зміст виховання нам диктують життя і конкретні умови життєдіяльності трудової людини. Виховувати – означає готувати людину до повсякденного життя. Якщо наука є спільною для всіх народностей, то загальної системи виховання не існує ні в теорії, ні на практиці. Кожен народ творить свою систему виховання, яка відповідає характерним рисам його народності [5,c.20].

Народність, як і наука, є спільною основою, що єднає усі цивілізовані народи. Але будучи спільною, ця риса вносить у кожну систему виховання чітко виражену відмінність, яка зумовлюється національними особливостями характеру кожного народу: мова, побут, етнос, укорінені звичаї та обряди, національний моральний етикет, народний гумор тощо. Саме вони зумовлюють специфічні особливості системи виховання кожного народу.

Українська ж національна система виховання широко використовує традиції і звичаї з метою формування в молоді етнічної самобутності, творчого ставлення до дійсності [9].

Всіма наявними в ній засобами національна система виховання цілеспрямовано і систематично формує в учнів народне світовідчуття і світорозуміння, світоглядну позицію. Національний світогляд, його глибина і багатство найяскравіше відображені в міфології, фольклорі, символіці, прикметах, віруваннях, традиціях і звичаях народу, матеріалізовані в історичних подіях і здобутках національної культури.

Національний світогляд є тим базовим компонентом особистості, фундаментом її духовності, на основі якого успішно формується науковий світогляд [9].

Традиції, звичаї і обряди українського народного календаря комплексно діють на особистість, всебічно розвивають її. Народний календар лежить в основі національного календаря, який відображає в своїх датах і урочистостях духовність рідного народу, основні події, явища його історії багатогранного сучасного життя.

Народний календар – це система історично обумовлених дат, подій, свят, традицій, звичаїв і обрядів, які в певній послідовності відзначаються всім народом протягом року. Це – енциклопедія життя трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу, могутній і гармонійний комплекс ідейно-моральних, емоційно-естетичних засобів виховання підростаючих поколінь. Щодо молоді, народний календар виконує роль серцевини природовідповідної програми національного виховання. Кожна дата, свято, урочистість народного календаря рясніють традиціями і звичаями, які пов’язані з природою, рідного краю, а також з природою самої людини. Великий виховний зміст дат, подій, урочистостей народного календаря полягає в тому, що в основі – трудова діяльність людей, її різноманітні види в залежності від пори року [9].

Педагогіку народного календаря можна назвати педагогікою життя і праці, добра і краси. Зміст народного календаря, його ідейно-моральна наснаженість мудро спрямовані на виховання в молоді добропорядності, добродійності, милосердя, багатьох інших чеснот. Так, важливі виховні функції мають весняні дати і свята календаря: день зустрічі весни, день птахів, свято початку оранки (день першої борозни) і сівби, пасхальне свято, свято перших сходів, день чищення джерел і криниць тощо. У процесі підготовки і відзначення цих свят, урочистостей в учнів виховуються почуття господаря рідної землі, працьовитість, дбайливість, ініціативність і підприємливість, якості турботливого сім’янина, охоронця природи.

Національне виховання у його гуманістичному розумінні збагачує світову культуру розмаїттям національних барв. І це звеличує особистість, яка самоідентифікує себе зі своєю традицією та батьківськими звичаями і одночасно відкрита для сприйняття надбань світової культури [9].

 

4.Формування особистості відбувається в процесі соціалізації. Соціалізацію (від лат. соціаліс – суспільний) можна визначити як процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм та цінностей, які дозволяють функціонувати йому як повноправному члену. Вплив соціального середовища на індивіда є багатошаровим – до таких “шарів” або “пластів” відносяться:

•           мегасередовище – величезний соціальний світ навколо нас, який дає могутні імпульси, що торкаються інтересів всього людства і визначають в умовах глобалізації інформаційного простору духовну, соціально-психологічну атмосферу епохи;
•           макросередовище – велике суспільство, країна, до якої ми належимо за народженням, місцем помешкання, вихованням;
•           мікросередовище, тобто наше безпосереднє соціальне оточення у вигляді трьох основних груп: сім’ї, первинного колективу (навчального, трудового, армійського тощо), приятелів та друзів [8;1,с.194-195]

         Найважливішою формою соціалізації є традиції (від латин. традітіон – передавання) – елементи соціальної і культурної спадщини, які передаються наступним поколінням і зберігаються протягом тривалого часу в суспільстві в цілому чи в окремих соціальних (чи етносоціальних) групах і, маючи відносну самостійність, суттєво – позитивно чи негативно – впливають на формування особистості. Традиції проявляються у вигляді усталених, стереотипізованих норм поведінки, обрядів, свят, суспільних ідей, морально-етичних норм тощо [8].

Особливу роль у структурі традицій відіграють звичаї як засоби соціального регулювання діяльності, що відтворюються у суспільстві і є звичними для її членів. Звичаями можуть бути прийоми в праці, форми взаємовідносин у сімейно-побутовій сфері та інші дії, що повторюються і безпосередньо включені в практичну діяльність людей. Звичаї характеризують не спосіб дотримання суспільної дисципліни, тобто не моральні норми, а зміст поведінки людей, притаманної даному суспільству чи соціальній спільноті. Вони мають більш описовий характер, фіксують ті норми поведінки, які мають місце лише в даному суспільстві, спільноті; вони неофіційно “узаконені” громадською думкою. Звичаї, які підтримуються моральними відносинами, називають нравами [8].

Від народження до смерті людина живе у світі звичаїв. У цьому відношенні суспільство – це світ звичаїв, які регулюють мораль, форми спілкування, самовиразу тощо. Звичай виник в архаїчному суспільстві, але і сьогодні він зберігає свої можливості соціалізації людини, в значний мірі визначає ціннісні орієнтації особистості.

Іншою важливою формою соціалізації людини, яка виникла пізніше, у класовому суспільстві, є державно-правові норми, які на відміну від звичаю завжди осмислені і законодавчо оформлені [8].

І, насамкінець, ще однією, настільки ж універсальною формою соціалізації є мова як особлива інфраструктура суспільства, про що говорилося раніше, при розгляді взаємозв’язку свідомості й мови.
Через посередництво перелічених основних форм соціалізації здійснюються виховання, навчання та трудова діяльність людини. Підсумком соціалізації треба вважати не просто людину, а людину-громадянина.

Отже, соціалізація включає в себе як соціально-контрольовані процеси цілеспрямованого впливу на особистість, тобто виховання, так і стихійні, спонтанні процеси, які впливають на її формування [8].

Стосовно формування особистості можна звернутися й до такої схеми послідовності соціалізації:

• “Я – Я” як умова формування самосвідомості, внутрішнього світу людини;
• “Я – ТИ” – сфера формування морального почуття, почуття любові, дружби, ненависті тощо;
•  “Я – МИ” – формування групових, кастових, класових, національних, державницьких почуттів, звичаїв, традицій, переконань;
• “Я – ЛЮДСТВО” – родова самосвідомість, приналежність до гомосапієнс;
•  “Я – СУСПІЛЬСТВО” – ставлення до світу створених речей та інших людей;
•  “Я – ПРИРОДА” – формування екологічної свідомості та ставлення до навколишнього середовища;
• “Я – УНІВЕРСУМ” – витоки світогляду, релігійних та філософських ідей, роздуми про сенс життя та смерть [8].

Висновки

Підсумовуючи працю загалом, можна сказати, що івідивід не народжується особистістю. Кожна конкретна людина стає особистістю в процесі взаємодії з соціальним середовищем, у результаті освіти і виховання, засвоєння культури конкретно-історичного суспільства. Поза суспільством людина не набуває особистісних якостей. Висхідним у такому разі є принцип соціалізації, тобто «входження» дитини в суспільство. Це є процес перетворення людини на повноцінну особистість, процес і результат засвоєння й активного відтворення індивідоми соціального досвіду.

Інститутами соціалізації є школа, сім'я, громадськість, різні за характером об’єднання (малі групи).

Соціалізація – процес двобічний. З одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, з другого – активно входить в систему соціальних зв’язків і набуває соціального досвіду.

Тобто, особистість – це сутність людини, те основне, головне що відрізняє її  вид від усіх інших біологічний видів і зближує з іншими людьми.

Всі фактори, що впливають на формування особистості, можна поділити умовно на три групи: природні (природа особистості, природне середовище); соціальні; та духовні (наука, культура, мистецтво, релігія).

Формування особистості відбувається в процесі соціалізації. Вплив соціального середовища на індивіда є багатошаровим, тобто на нього впливають:  мегасередовище, макросередовище і мікросередовище.

І найважливішою формою соціалізації є традиції, які маючи відносну самостійність позитивно чи негативно впливають на формування особистості.

Особливу роль у структурі традицій відіграють звичаї як засоби соціального регулювання діяльності, що відтворюються у суспільстві і є звичними для її членів.

Людина ціле життя живе у світі звичаїв. У цьому відношенні суспільство – це світ звичаїв, які регулюють мораль, форми спілкування, самовиразу тощо. Звичай виник в архаїчному суспільстві, але і сьогодні він зберігає свої можливості соціалізації людини, в значний мірі визначає ціннісні орієнтації особистості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     Список використаних джерел і літератури:

1. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред.. В.Г. Городяненка. – К.: Видавничий центр «Академія», 2005. – 560 с.
2. Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1997. – 304 с.
3. Ліфарєва Н.В. Психологія особистості: Навч. посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 240 с.
4. Макарова Л.І., Гах Й.М. Основи психології і педагогіки: Навчальний посібник. – Київ.: Центр навчальної літератури, 2005. – 116 с.
5. Мосіяшенко В.А. Українська етнопедагогіка: Навч. посіб. – Суми: ВТД „Університетська книга”, 2005. – 176 с.
6. Степанов О.М., Фіцула М.М. Основи психології і педагогіки: Навч. посіб. – К.: Академвидав, 2006. – 520 с.
7. М.М. Фіцула. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2002. – 192 с.
8. http://www.vuzlib.net/filosofy/04.htm
9. http://rius.kiev.ua/do/vih